Ідеологічне обґрунтування претензій на українські землі

У

ХІУ-ХУ ст. українські землі, розділені на окремі князів­ства і ослаблені ординським ігом, потрапили під владу сусідніх держав. Кожна з них часом намагалася підвести під свої дії «наукову» ідеологічну базу.

Литва, наприклад, посилалась на «право меча» — право завоюван­ня. У трактаті (1550 р.) «Про нрави татар, литовців і московитян» Михалон Литвин (Венцеслав Миколайович) відзначає заслуги ли­товців у звільненні «рутенського народу» (рориіік КиШепісік) від та­тарського і баскакського рабства. Хоча з різних джерел відомо, що населення продовжувало виплачувати данину. У жалуваній грамоті 1375 р. київського князя Олександра Коріатовича Смотрицькому мо­настирю вказувалося, що володіння монастиря не звільняються від сплати данини для Орди; тамга — символ влади хана — зображувалася на монетах першого випуску київського князя Володимира Ольгер- довича 70-80-х років ХІУ ст.

Приписуючи литовським князям звільнення руської землі від та­тар, Литвин висловлював офіційну точку зору правлячих кіл Литви на право оволодіння руськими землями, сформульовану у «Літописі ве­ликих князів литовських».

У 30-40-х роках XVI ст. виникла версія про походження литовсь­кого князя Гедиміна від полоцького князя Рогволда, тобто литовсь­ких князів проголосили Рюриковичами. Але ця теорія не розповсю­дилася, бо, відповідно до літопису, Рогволдовичі були позбавлені права претендувати на давньоруські землі. Паралельно з цією теорією існу­вала ще одна про заснування Литовської держави вихідцями з Древ­нього Риму. Цей погляд знайшов численних послідовників: її дотри­мувалися Я. Длугош («Історія Польщі»), М. Меховський («Трактат про дві Сарматії»), укладач «Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі» М. Стрийковський, який наводив кілька варіантів цієї ле­генди, М. Литвин та інші.

Згадувана теорія набула поширення серед магнатів і частини бояр- шляхти Великого князівства Литовського. Походження литовських князів і бояр від римлян мало довести древність Литовської держави, забезпечити її право на незалежне існування, підкреслити переваги литовської шляхти над польською.

Якщо вірити хроніці Биховця, литовські пани ще на з'їзді в Луць­ку (1429 р.) заявили: «Ми — шляхта стародавня, римська», а поляки «були люди прості», і герби свої придбали від чехів «великими дарами».

До середини XVI ст. побутували й інші теорії. Наприклад, в листі польського короля і великого князя литовського Сигізмунда І кримсь­кому хану Менглі-Гірею з приводу повернення Литві «всіх тих міст, які Іван IIIпо-зрадницьки забрав (Чернігово-Сіверські землі)», Сигізмунд І не посилався на древність, не претендував на те, аби вважати їх своєю «отчиною», він посилався на ярлики «твоїх (Менглі-Гірея) предків, вільних царів, нашим предкам». Сам факт пожалування Чернігово- Сіверської землі кримськими ханами литовським князям Сигізмунд І охоче наводив як доказ прав на колишні давньоруські землі.

Для обґрунтування своїх прав на давньоруську спадщину в Польщі також було розроблено кілька теорій. За легендою, викладеною Яном Длугошем в XV ст., польська шляхта генетично походить від сарматів (тобто іраномовного населення степів від р. Тобол до р. Дунай III ст. до н.е. — IV ст. н.е.). У польській літературі під сарматами розуміли римлян.

У польській хроніці Галла Аноніма (кінець XI — початок XII ст.) стверджується, що з 1018 р. «Русь надовго стала данницею Польщі», тобто Русь з того часу належала Польщі, і процес цей був довгим. Факт захоплення Києва польським королем Болеславом Xоробрим, який підтримав свого зятя Святополка Окаянного у боротьбі з Ярославом Мудрим у 1018 р., все-таки був. Але в битві на Альті (1019 р.) Ярослав розбив своїх супротивників. Святополк утік до свого тестя і там зник безслідно. Престол у Києві посів Ярослав і правив з 1019 до 1054 рр.

Польський історіограф Вінцентій Кадлубек і краківський канонік Мартин Кромер розвинули теорії свого попередника «про підвладність

Південної Русі Польщі». Хроніка Кромера, видана 1554 р., надала польським політикам «аргументи», що підтверджували їхні права на давньоруські землі. Правда, на Віленському Сеймі 1559 р. литовці роз­критикували роботу Кромера, «назвавши її непристойною хронікою». Але це не завадило полякам використати її на Люблінському сеймі (1569 р.), де вони заявили, що «всі київські княжата були васалами ко­роля та Корони», а також, що Київщина і в минулому сплачувала да­нину Польському королівству. Поляки посилались на «найдавніші літописи, в яких йдеться про те, що це місто (Київ) було тричі здобуте польськими королями».

Ще в 1526 р. у Польщі була висунута теорія, що Київ є воротами держави Ягеллонів: «Киев которьій есть как ворота всего панства Ва- шое милости». На основі цього виникла теорія, за якою Русь здавна належала Польщі. «Всяруська земля в давні часи була завойована, час­тково добровільно підкорилася або була успадкована від різних ленних княжат».

Відстоюючи свої права на давньоруські землі, великі князі мос­ковські посилалися на аргумент «отчинності», вказуючи на своє по­ходження від Рюрика і Володимира Святославовича, тобто виступали спадкоємцями влади князів Київської Русі. Паралельно оголошува­лося, що великі московські князі по­ходять від римського імператора Авгу- ста і можуть титулуватися царями, ос­кільки «їхній предок Володимир Мономах (Москву заснував син Моно- маха Юрій Довгорукий) одержав царські регалії від свого діда — візантійського імператора Костянтина IX Монома- ха».

Історична довідка У лютому 1498р. в Успенському со­борі Московського Кремля вінчався на царство шапкою Мономаха онук Ьана III Дмитро. Вінчання Дмитра шапкою, нібито одержаною Володи­миром Мономахом від візантійського імператора, мало символічне значен­ня. У зв'язку з цією подією був написа­ний особливий публіцистичний твір "Сказание о князях Владимирских", в якому викладалися офіційні по­літичні ідеї. Йшлося про походжен­ня російських князів від римського імператора Августа ("августейші особи"). Московські "государі" розг­лядались як безпосередні спадкоємці київських князів і наступники візантійських імператорів. "Сказа- ние... " служило цілям ідеологічного обґрунтування самодержавної влади московських "государів", пояснюва­ло їх право на возз 'єднання земель, які раніше входили до складу давньорусь­кої держави.

У 80-ті роки у титулатурі Івана III спорадично з'являється термін «цар», причому «цар всієї Русі». Останні сло­ва підкреслювали право московських государів на всі землі Давньої Русі, у чиєму підпорядкуванні вони б не були. Вже в 1490 р. Іван III говорить послу імператора Священної Римської імперії Георгу фон Турну про бажан­ня повернути свою «отчину» — Київсь­ке велике князівство. А на переговорах з литовським послом у 1503 р. було прямо заявлено, що мир з Литвою не­можливий, доки!вану III не поверну­та «отчина» його предків — «вся Руська
земля, Київ, Смоленськ та інші міста». Програма об'єднання Іваном III всіх земель давньої Русі викликала, звичайно, стурбованість і роздра­тування правлячих кіл Литви. її політики та дипломати визнавали за Іваном III лише титул великого князя Московії.

Згідно з термінологією, прийнятою у кінці XV ст. в Литві, «мос- ковитяни», «моски», «мосхи» — мешканці Московського князівства

—протиставлялися решті руських — «рутенам», «русакам», «русі», які знаходилися в Литві.

Крім названих аргументів на користь правомірності об'єднання руських земель, Москва мала ще один — релігійний. Після падіння Константинополя в 1453 р. сама Москва виступає з ідеєю духовного лідерства у православному світі. На початок XVI ст. ця ідея модифіку­валася в теорію «Москви — третього Риму», яку сформулював чернець псковського Елизар'єва монастиря Філофей. У своєму «Посланні на звіздарів» він доводить, що спочатку центром всесвіту був Рим, потім

— новий Рим — Константинополь, а останнім часом — третій Рим — Москва. «Два Рима падоша, а третій стоїть, а четвертому не бути». За цією теорією Москва стає відповідальною за долю християнства у всесвітньому масштабі, а великий князь розглядається як цар усіх пра­вославних.

Отже, українські землі в XV-XVI ст. виявилися під владою сусідніх держав. Держави, які хотіли володіти землями колишньої Київської Русі, мали ті риси, що приваблювали руське населення: Литва — толе­рантність, Москва — єдину православну віру, Польща несла західну культуру і нові технології, врешті-решт навіть Молдавське князівство у Х^-ХУ! ст. використовувало як офіційну мову церковнослов'янсь­ку з елементами місцевої (української) і православну віру. У той же час йшло окатоличення, ополячення, румунізація і мадяризація ари­стократичної верхівки українських земель. Що у свою чергу вело до самоусунення українського панства від виконання історичного при­значення — розбудови національного державного життя.