Політика Польщі на інкорпорованих землях

Спочатку Польща обережно впроваджувала зміни на нових зем­лях. Поряд з латиною у краї й надалі вживалася руська мова, ходила своя монета. Але вже у 1341 р. Казимир III звернувся до папи Бене- дикта XII, щоб той звільнив його від узятих перед «православним схиз­матом» обов'язків зберігати їх давні обряди, привілеї та традиції.

У 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, стали виникати монастирі, особливо Францисканського та Доміні­канського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, яке швидко зростало. Це була польська, угорська, німецька, чеська шлях­та, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі міщани, запрошені польським королями для сприяння розвитку міст. Латина стає офіцій­ною мовою, всі права і привілеї надаються виключно польській знаті та католицькому населенню. Ці обставини спонукали частину галицьких бояр до прийняття католицизму, особливо після Едлінського привілею 1430 р., коли вони отримали рівний з поляками статус.

У 1434 р. згідно з привілеями короля Владислава III «на землях Русі» змінюються адміністративні устрої та судочинство. На теренах колишнього Галицького князівства утворюється Руське воєводство з центром у Львові, яке ділилося на землі: Львівську, Галицьку, Пере­мишльську, Сяноцьку, а пізніше і Холмську. Західне Поділля пере­творюється у Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Західне Поділля і Борцівський повіт у Галичині). Спільність станових інте­ресів і прагнення зрівнятись з польським панством не лише формаль­но-юридично (було забезпечено законом), але і фактично дуже швидко призводило до денаціоналізації колись відомих і заможних українсь­ких родів. Вже на XVI ст. їх не залишилося в Галичині. Цей процес охопив значною мірою і середню шляхту. Однак дрібна шляхта ще довго трималася своєї національності та православ'я. Належність до православної церкви за тих умов була чи не найважливішою ознакою на­ціональності.

Ще інтенсивніше процес денаціоналізації проходив у північно- західних землях — Белзькій, Холмській і Підляській. Хоча до 1569 р. Підляшшя входило до складу Литви, проте майже повністю пройня­лося польською культурою. За висловом Н. Полонської-Василенко, «напередодні Люблінського сейму підляські депутати зверталися до ве­ликокняжої канцелярії, щоб офіційні документи висилалися на Підляш- шя польською мовою, а не загальновживаною у державі руською». У

1569 р. Підляшшя увійшло до складу Польщі, і «польське письмо» ста­ло основним в офіційному листуванні.

На Західному Поділлі польський уряд роздавав польській шляхті і магнатам найбільші і найзалюдненіші землі, залишаючи українським державцям малозаселені, «пустинні» землі. Через якийсь час і ці землі ставали здобиччю польських феодалів. У результаті в Західному Поділлі до кінця ХУІ — початку ХУІІ ст. майже не залишилося серед­ньої української шляхти. Дещо інша ситуація склалася в Східному Поділлі, яке належало Литві. Місцеві старости були зацікавлені в тому, щоб українська шляхта лишалася на місцях для оборони краю і захи­щала їх від польських зайд, які одержували собі у королівській канце­лярії «привілеї» на відбирання земель у «безправних» державців.

Белзька земля, яка до цього була виділена із загальної маси і віддана мазовецькому князю Земовиту, у 1462 р. стала воєводством у складі польського королівства.

Польське проникнення на українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку намагався зробити Південно-Західну Русь своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утверджен­ня католицизму. Незважаючи на певні позитивні наслідки цього проце­су, згодом з нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав багато років.