Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Розпочалася тривала боротьба «Русі з Руссю». Конфесійна приналежність дедалі більше ототожнювалася з національною.
За висновком Н. Яковенко, «відтепер кожна з них (церков) видавалась опонентові не спільнотою інакшого (звичайно ж, «неправильного») християнського обряду, а втіленням етнічної приналежності смертельного ворога — ляха-католика чирусина-православного». А заміна конфесійної приналежності (у даному випадку — на католицтво чи уніатство) ототожнювалася у свідомості православної спільноти зі втратою національної ідентичності. Відновлення і легалізація Православної Церкви в Україні
ля України Брестський (Берестейський) собор 1596 р. означав ускладнення й загострення релігійної атмосфери. Нова спроба верхів подолати кризу православної церкви ії з католицькою церквою не увінчалася успіхом. Церква розкололася на дві частини: традиційну православну, яку поставили поза законом, та уніатську, підпорядковану католицькій. Уніатська (з XVIII ст. греко-католицька) церква в Речі Посполитій стала офіційно визнаною. Однак до фактичного зрівняння суспільного становища і права уніатського духовенства з католицьким було дуже далеко. Уніатські єпископи так і не дочекалися для себе місця у сенаті і коронному трибуналі. Католицька верхівка розглядала уніатську церкву не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Ставши зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками. «Католицькі ієрархи не допускали навіть думки про рівність з уніатськими. Більш того, протягом XVII — XVIIIст. відбувався неухильний процес латинізації останніх (нарубежі XVII— XVIIIст. католицький єпископ Польщі подав до Риму проект скасування православного і запровадження латинського обряду). I тільки в 1963 р. II Ватиканський собор урівняв східний обряд з римським, тобто, через 267років після Берестейської унії». (В. Смолій, В. Степанков). Уніатський митрополит Йосиф (Вельямін Рутський) скаржився, що внаслідок зневажливого ставлення до унії польського кліру, українці втрачають довіру до справи, магнати і шляхта не приймають уніатство, переходять на латинський обряд і ополячуються.
Польський король Сигізмунд III Ваза оголосив Брестську унію обов'язковою для православного духовенства і всіх віруючих. М. Гру- шевський з цього приводу пише: «Король, уряд, пани
Історична довідка УНІАТСЬКА, ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА (християнська церква). Утворилась 1596р. Визнавала верховенство папи римського при збереженні східного обряду, мови. Термін "греко-католики" почав вживатися з середини XVIII ст., а в 1767р. група католицьких єпископів замінила образливе для православних прізвисько "схизматик" (розкольник) на "нез'еднаний", для уніатів використали поняття "об'єднані". Спираючись на підтримку папи римського і польського короля, уніатська церква швидко ставала на ноги (до 1623р. понад 1,8млн. білорусів та українців стали греко-католиками). Зростання її сили часто супроводжувалося насиллям над православними. Особливо помітним це стало в період митрополита Матія Потія (1660-1613 рр.). Водночас, незважаючи на проурядовий характер уніатської церкви, її духовенство не було зрівняне в правах з католицьким духовенством примас Польщі кардинал Гембіцький вимагав від папи римського скасувати унію і перевести уніатів на "латинський обряд". В період перебування на посту митрополита Йосифа IV (1613-1637рр.) (Вельяміна Рутсь- кого) були реорганізованими уніатські монастирі. Всі вони були об'єднані у Василіанський орден на чолі з протоархімандритом, якого обирали ченці на все життя і якого затверджував митрополит. Окрім того Йосиф боровся за чистоту грецького обряду в богослужінні. Богослужіння в храмах відбувалося церковно-слов'янською мовою, у яку включалася велика кількість слів з народної лексики. Після легалізації православної церкви у 1632-1633рр. уніати отримали сім, а православні — п'ять єпархій. Становище уніатської церкви ускладнилося. За виразом М. Грушевсько- го, уніатська церква зробилася "непотрібним буфером між католицькою та православною церквами, вона тільки ускладнила їх відносини". З одного боку уніатам протистояла узаконена православна церква. З іншого — зростав опор представників католицької церкви. Польські католицькі Синоди 1643 та 1644рр. винесли ряд ухвал, ворожих уніатам: уніатське духовенство не повинно було мати прав, які мало католицьке; католицькій молоді було заборонено вчитися в школах уніатів, уніатському духовенству служити в католицьких костелах і та ін.
Королівська влада віддавала перевагу уніатам над православними (але визнавала їх "нижчими" від католиків). У Лівобережній Україні унію скасовано внаслідок Визвольної війни в середині XVIIст., у Правобережній Україні — в 1839 р., в Західній Україні — 1946 р. Відроджується греко- католицька церква у 1991 р. Виникнення греко-католицької церкви стало подією, яку не можна оцінити однозначно. З одного боку на релігійному ґрунті посилювалося роз'єднання українського народу: "Русь нищила Русь", — як тоді говорили. З іншого — саме греко-католицька церква на західноукраїнських землях протягом XVШ-XX ст. була могутнім фактором збереження національної самосвідомості українців. польські стояли на тім, що православні повинні слухатися своїх законних владик, силоміць відбирали церкви й віддавали уніатам, допомагали владикам карати неслухняних священиків; духовні посади надавалися тільки уніатам, а від православних духовних відбирали і взагалі тиснули православних, як тільки могли... З владиків особливо бушував Потій, чоловік розумний, проворний, надзвичайно енергійний, а при тім суворий, що не вагався садити непослушних до в'язниці і піддавати на всі молитви кари. По смерті митрополита Рогози... Потій постав на митрополії і протягом цілих п'ятнадцяти літ нищив православних як тільки міг». На захист православної церкви стало козацтво. У 1610 р. воно не дозволило Іпатію Потію підпорядкувати собі київські церкви і схилити місцеве духовенство до унії. Маючи офіційно титул «митрополита Київського», Потій весь час перебував у Вільно, до Києва його так і не випустили. У 1612 р. під козацькою опікою грецький митрополит Неофіт прибуває до Києва і «сповнює владні функції: святить держави, поставляє священиків». У 1614 р. козаки допомогли архімандриту Києво-Печерського монастиря Єлисею Плетенецькому відстояти монастирські землі від зазіхань уніатів. У 1620 р. гетьман Петро Конаше- вич-Сагайдачний разом з військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства, яке протистояло поширенню католицизму й уніатства. Козацтво, захищаючи православ'я, вдавалося не лише до аргументів слова, а й до шаблі. Козаками було вбито в 1618 р. намісника митрополита уніатської церкви в Києві Антонія Грековича і міського війська Ф. Ходика; козаки також погрожували розправою членам церковного собору. Папський нунцій Каміло Торес 1622 р. сповіщав Римську курію: «Все робиться для того, щоб зламати опір православних, але перешкоджає цьому козацтво — народ войовничий і сміливий... Козаки стають на захист православ'я часом з проханням, часом з погрозою, але завжди зі зброєю у руках». Після Брестського собору 1596 р. майже чверть століття противники унії намагалися законним шляхом добитися від уряду задоволення своїх вимог. Однак ні сеймова боротьба православної шляхти, ні участь її у рокоші 1606 — 1607 рр. (передбаченому законом політичному та військовому опорі шляхти польському королю) не дали бажаних результатів. Крім того, смерть єпископів львівського Гедеона Балабана (1607 р.), перемишльського Михайла Копистенського (1610 р.) залишала православну церкву з єдиним архієреєм — львівським єпископом Ієре- мією Тиссаровським. По його смерті уряд міг оголосити православну церкву неіснуючою, якщо вона не матиме єпископа. Тому у православних колах, які були зв'язані з Київським братством і військом запорозьким, народився план відновлення православної ієрархії в обхід королівської влади. З цією метою вирішено було скористатися допомогою Єрусалимського патріарха Теофана (Феофана), який мав проїздити через Україну, повертаючись з Москви.
На кордоні з Росією у березні 1620 р. патріарха зустріла козацька залога на чолі з П. Сагайдачним і привела його до Києва. Тут, у Києві, шляхта, міщани і козаки переконали Теофана в необхідності висвячення православного єпископату. Це висвячення відбулося в жовтні спочатку у Києві і Трахтемирівському монастирі, а пізніше — в Білій Церкві та Животові на Брацлавщині. В сан Київського митрополита було висвячено Іова Борецького, у перемишльського єпископа — Ісайю Копинського, у полоцького архієпископа — Мелетія Смотриць- кого, у володимирського єпископа — Єзекеїла Курцевича, у луцького Серед істориків немає єдиної точки зору на те, як був організований і як проходив процес відновлення православної ієрархії. Одні бачать тут «руку Москви», інші вважають, що ініціатива йшла від Константинопольського патріарха Тимофія, треті — що все це було організовано П. - Сагайдачним. Однак, чиєю б ця ініціатива не була, беззаперечно одне: домовленість між козаками і патріархами була, і організовувався цей процес не один рік. П. Сагайдачний особисто знав патріарха Теофана і кілька разів зустрічався з ним; побувало козацьке посольство і в Москві; крім того, Теофан діяв від імені Константинопольського патріарха Тимофія, в юрисдикції якого знаходилася Україна (грамота на це була дана ще в 1618 р.). I ще одне, знаючи долю протосинкела Никифора, який після Брестської унії 1596 р. був арештований поляками і помер у тюрмі, і те що Теофана звинуватили в шпигунстві на користь Туреччини, козацький загін (три тисячі чоловік) охороняв патріарха протягом всього часу його перебування в Речі Посполитій. Навряд чи це було випадковим збігом обставин. Відновлення православної ієрархії мало велике значення, і не тільки для церкви. Воно підняло престиж козацтва, завдяки якому і під захистом якого відбувалася ця подія. Помітно вплинула вона і на поглиблення національної свідомості політично активних прошарків українського суспільства.
Після висвячення!ова Борецького на Київського православного митрополита, він став добиватись за допомогою козаків офіційного визнання урядом відновленої православної ієрархії. Від імені «народу руського» митрополит склав трактат під назвою «Протестація» (1621 р.), де відстоював право українського і білоруського православного населення на свою церкву і віру, засуджував насильницьке запровадження унії, утиски православних у Речі Посполитій.
Щоб отримати підтримку в боротьбі за права православних, I. Борецький звертався по допомогу до литовських протестантів. З цією ж метою він відправив у 1624 р. посольство на чолі з луцьким єпископом!саакієм Борискевичем до російського царя. Великі надії у справі відродження православності церви митрополит І. Борецький покладав на освіту і книгодрукування. Як засновник і покровитель Київської братської школи, він підтримував її власним коштом, згуртував навколо себе сузір'я талановитих учених, письменників, просвітників, зокрема Мелетія Смотрицького, Петра Могилу, Лаврентія Зизанія, Єлисея Плетенецького. Близькими сподвижниками митрополита були козацькі гетьмани: Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Оліфер Голуб. У роки перебування Борецького на посаді Київського митрополита православна церква зміцнила свої позиції. Однак справа легалізації православної ієрархії так і не була налагоджена, хоч порушувана була православними на всіх чотирьох сеймах, які відбулися в 1621-1631 рр. Після смерті Іова Борецького (12.03.1631 р.) православну церкву в Україні очолив Ісая Копинський (на той час архієпископ смоленський і чернігівський). Він був відомий, особливо посеред чернецтва і козацтва, як твердий і ревний оборонець православ'я, людина, консервативних поглядів та прихильник проросійської орієнтації. Для королівського уряду І. Копинський був одіозною фігурою тому, як і І. Борецький, офіційно не був визнаний як митрополит. У квітні 1632 р. польський король Сигізмунд ІІІ помер. Його син Владислав був відомий як толерантний правитель. Крім того, він доброзичливо ставився до козаків, яких вважав елементом військової організації Польщі і противагою владі магнатів. До того ж в цей час закінчувався термін перемир'я між Польщею і Росією, і нова війна здавалася неминучою. В цих умовах для Польщі було важливо задовольнити, у крайньому випадку, деякі вимоги православних і, зокрема, козаків.
Православні вирішили скористатися сприятливою ситуацією і висловити свої претензії на Сеймі. Згідно з польською конституцією під час «безкоролівства» збиралися три Сейми: конвокаційний, елек- ційний і коронаційний. На конвокаційному обговорювали питання, пов'язані з вибором короля. Елекційний — виборчий, на якому укладалась «Расіа сопуепіа» для нового короля, пакти угоди, після встановлення яких вибирався король. Під час третього сейму, коронаційного, відбувались урочистості настановлення на королівський трон новобраного короля, який складав при коронації королівську присягу. У червні 1632 р. почав роботу конвокаційний сейм, на якому «православні і протестанти відразу заявили, що не приступлять до жодних справ, доки не буде забезпечена для всіх свобода віровизнання та не повернено їм прав, яких позбавлено було за правління покійного короля». Очолена королевичем Владиславом комісія з п'яти сенаторів і шести земельних послів «виробила проекти угоди поміж православними і уніатами, за якими небагато діставали православні, щоб могли вони заспокоїтись». У вересні 1632 р. відкривався елекційний сейм. Православні посли заявили, що не погоджуються на проект угоди і що не займуться обговоренням державних справ, поки не буде остаточно заспокоєна «православна релігія», їх підтримали протестанти. Був підготовлений проект нової угоди з православними «Пунктизаспокоєння обивателів Корони і Великого Князівства Литовського руського народу грецької релігії». Головними пунктами угоди були: 1. Снування православної церви та її ієрархії офіційно визнається сеймом. Православні одержують право споруджувати нові храми і ремонтувати старі, а також відкривати школи, друкарні і лікарні. 2. Визнання прав православних братств. 3. Дозвіл входити православним до складу місцевих органів управління. 4. Передача Софіївського собору в Києві з уніатської юрисдикції під юрисдикцію православного митрополита Київського і деяких інших храмів і монастирів. 5. Крім престолу митрополита Київського, православні одержують єпархії у Луцьку, Львові і Перемишлі в Україні, Мстиславі в Білорусії. Уніатський митрополит зберігає владу тільки над уніатськими єпархіями і церквами. Уніатам залишаються 4 єпархії: Холм, Володи- мир-на-Волині, Пінськ і Полоцьк. 1 листопада 1632 р. Владислав схвалив статут угоди. Через 12 днів його обрали королем. Митрополит уніатської церкви Йосиф (Вельямін Рутський) та примас Польщі Ян Венжик заявили, що тільки тоді погодяться на ці статті, коли на них дасть угоду римський папа. Папа Урбан VIII скликав у себе собор, на якому було признано «Пункти заспокоєння» противними Божим і людськими законами, образливими для католицтва, папського престолу й унії. У час коронаційного сейму 1633 р. католики й уніати почали боротьбу, щоб не допустити до затвердження сеймом «Пунктів заспокоєння». Але король Владислав IV підтвердив, що буде додержуватися «Расіа сопуепіа», в тому числі й «Пунктів заспокоєння». Новий статус церви був результатом компромісу між урядом і православною церквою. I, як кожний компроміс, він будувався на поступках з обох боків. Всі православні єпископи, висвячені в 1620 р. патріархом Теофа- ном повинні були залишити свої єпархії. Не був визнаний митрополитом і!сайя Копинський, відомий своїм проросійськими настроями. На елекційному сеймі православними послами були вибрані, а на коронаційному затвердженні королем митрополит Київський Петро Могила (Петру Мовіле), єпископ луцький Афанасій (князь Олександр Пузина), єпископ Мстиславський Йосиф Бобрикович. На коронаційному сеймі Владислав ІУ призначив комісію в складі двох уніатських і двох православних священиків, які повинні були об'їхати всі міста і села, встановити кількість уніатів і православних і розділити між ними церковне майно. Ставши Київським митрополитом за згодою короля Владислава ^ і благословення Константинопольського патріарха Кирила Лука- риса, Петро Могила здійснив ряд реформ в церковній галузі. Реформування зазнало, насамперед, церковне управління. Його основою стала сильна влада митрополита. П. Могила, а також призначені ним посадові особи, постійно контролювали церковне життя в єпархіях. Було запроваджено постійний нагляд за дисципліною духівництва, порядком богослужінь, до обов'язків свяшеників додавалось проголошення по неділях і святах виховних проповідей для парафіян. Для здійснення судової влади над духовенством було запроваджено митрополичу консисторію — церковний судовий орган. В єпархіях регулярно скликалися з'їзди священиків — собори. Відбувалося обмеження впливу козаків і міщанських братств на православну ієпархію. Завдяки зусиллям П. Могили вдалося систематизувати засади православного віровчення і впорядкувати обрядовість. Було укладено «Православне Іспові- дання віри», книги, в якій викладалися основи православної віри. Написав її ігумен Києво-Печерського монастиря Ісая Трохимович- Козловський за активної участі П. Могили. У 1646 р. було видано православний «Требник», в якому визначалися правила церковних служб (автором був П. Могила).
П. Могила багато зробив для того, щоб вдосконалити тогочасну православну освіту. З цією метою він запроваджував у православних школах поглиблене вивчення латинської мови і навчальних дис- Історична довідка ПЕТРО МОГИЛА (Петру Мовіле) (1596-1647рр.) — церковний та освітній діяч XVII ст., митрополит Київський 1632-1647рр. Народився в сім'ї молдавського господаря Симеона й угорської княгині Маргарет. Початкову освіту здобув у Львівській братській школі, продовжив навчання у Франції. Дослідники не дійшли згоди у питанні, де саме навчався Могила — в колегії Ла Флеш чи в Сорбонні. Є свідчення, що він навчався також у Польщі. Служив у польському війську (ротмістр гусарського полку), брав участь у Цецорській битві 1620р. і Xотинській війні 1621 р. 1627р. (за іншими даними 1628р.) — архімандрит Кие- во-ПечерськоїЛаври. В1628-1629рр. виступав одним з авторів проекту про створенння українсько-білоруського патріархату, поєднаного з Римом. Однак, проект не зустрів підтримки ні серед українського суспільства, ні з боку Риму та Польщі. У1631 р. відкрив Лаврську школу, яка в 1632р. була об'єднана з Київською братською школою (з 1633р. — Києво-Могилянська Колегія). У1640 р. за допомогою Могили було засновано першу румунську школу — Слов 'яно-Греко-Латинську Академію в Яссах. Сприяв письменникам і художникам. Автор ряду богословських творів, полемічних праць і проповідей. Похований у великій Лаврській церкві в Києві. Канонізований православною церквою. циплін, які викладалися в католицьких навчальних закладах вищого типу — колегіумах і академіях. У 1631 р. він відкрив школу в Києво- Печерській лаврі, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою і в 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська Колегія (у 1701 р. — Києво-Могилянська Академія). Клопотанням П. Могили православній церкві поверталися майно й землі. Митрополит опікувався відновленням духовних святинь православ'я: було реставровано Софійський собор, церкву Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі та багато інших. Час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Мо- гилянською добою. Київська митрополія стала найбільш самостійною і авторитетною. У той же час діяльність П. Могили була суперечлива. Щоб відстояти інтереси вищого православного духовенства на Україні і верхівки української шляхти, він намагався догодити всім, виходячи з їх політичної орієнтації. П. Могила виступав прихильником Польщі, але разом з тим він боровся з католицькою церквою та проти унії. У Києві широкі кола православного населення, в тому числі і козацтва, були незадоволені діяльнісю П. Могили,особливо в галузі шкільної освіти, тому що запрошені ним зі Львова ієромонах!сая Трохимович, монах Сильвестр Косов та інші на посади викладачів Лаврської школи звинувачувалися в хиткості своїх переконань і прихильності до унії. Справа доходила до того, що і за словами С. Косова, «був такий час, що ми, висповідавшись, того й чекали, що ось почнуть начиняти нами дніпровських осетрів, або ж того огнем, іншого мечем відправлять на той світ». Становище ускладнювалося ще й тим, що ще був живий попередній київський митрополит I. Копинський, який не думав відмовлятися від своїх прав і мав у Києві численних прихильників. До 1635 р. I. Копинський перебував у Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі, пізніше жив на Поліссі, підтримував зв'язки з монастирями Полтавщини. У кінці 30-х рр. XVІІ ст., ставши противником церковної політики П. Могили, виступав за перехід української церкви під юрисдикцію Московської патріархії. Відсутність єдності серед церковних ієрархів призводила до того, що наступ на релігійно-національні права православних не припинявся.
Розділ VIII
|
||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; просмотров: 265; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.200.49.193 (0.027 с.) |