Україна в складі Речі посполитої (друга половина XVI - середина хуіі ст. )

Передумови Люблінської унії

Люблінська унія 1569 р., що з'єднала дві держави — королівство Польське і Велике князівство Литовське — в Річ Посполиту, стала ре­зультатом довгого процесу, який почався ще в 1385 р. За підрахунка­ми Н. Яковенко, сторони підписували проект унії 8 разів, але безус­пішно. Чому успішним став дев'ятий в 1569 р.? Причини визрівали поступово протягом першої половини XVI ст.

Утративши в 1500 р. третину своїх територій (Чернігово-Сіверсь- ку землю), Велике князівство Литовське відчувало небезпеку з боку Російської держави, яка вперто претендувала на території, що входи­ли до складу Давньої Русі, а саме: на Київ, Полоцьк, Вітебськ.

Відносини з Росією в першій половині XVI ст. регулювалися лише силою зброї та угодами, що періодично відновлювалися на якийсь час. Однак, жодна з угод не вирішувала територіальних претензій. Питан­ня про спадщину Давньоруської держави залишалося каменем спо­тикання. На переговорах 1536-1537 рр. російські посли переконували литовців: «Ведаете из начала, чья то отчина, куди прислухали Киев и другие городи; из начала то государя нашего отчина». Ті, в свою чергу, вимагали, «щоб государ ваш поступився государю нашому Великим Нов­городом і Псковом», бо ці міста «изначала отчина их государя».

Відносини між держа­вами погіршувалися, і це загрожувало війною. Крім того, часті конфлікти уск­ладнили фінансовий стан Литви, до того ж до загрози з боку Сходу в 40-х роках XVI ст. додалася і турецька. Країну роздирали і внутрішні протиріччя. Зміцнення фільваркової системи призвело до загос­трення стосунків між маг­натами і шляхтою. В руках перших фактично знаходи­лося все судочинство і кон­троль за вищими адмініст­ративними посадами, що викликало невдоволення в більшості шляхти. Вона обурювалася і системою військової служби та необ­хідністю платити податки. На перехресті знаходився і розвиток культури у Вели­кому князівстві Литовському, куди через Польщу потрапляли ідеї європейського Відродження. Тому унія цих двох держав ставала на часі. Але ставлення до неї серед привілейованих верств населення було неоднозначним: шляхта в цілому підтримувала ідею,розраховуючи одер­жати такі ж права, як і їх колеги в Польщі; магнати також виступали за унію, але за умови збереження політичної самостійності обох дер­жав. Ці питання обговорювали і польські, і литовсько-українські пуб­ліцисти того часу. Ідеологи польської шляхти, переконані у перевагах шляхетської демократії над будь-яким суспільно-політичним ладом тодішньої Європи, розглядали унію як добродійність, яка прилучала литовську шляхту до станових привілеїв поляків.

Одним з тих, хто відстоював концепцію унії, був письменник і публіцист Станіслав Оріховський. Українець за походженням, він не відділяв себе від Королівства Польського, політичний і державний устрій якого вважав ідеальним.

Рис. 6.1. Шляхта сеймова у XVII ст. Малюнок Ю. Коссака. Кінець ХІХ ст.

Про себе він писав: «Ярусин. Польський шляхтич». У своєму трактаті «Оиіпсипх» (1564 р.), звертаючись до литовців, він наголо­шує на перевагах суспільно-політичного устрою Польського коро­лівства, який робить кожного шляхтича вільним і «благословен­
ним». «О невільні литвини! — пише Оріховський, — слухай мене, вільно­го поляка. Тебе пан породив; а мене не породив; маєш того пана, якого мусиш мати, я, поляк, маю того короля, якого хотів мати; не маєш ти жодного захисту від зверхності свого князя, а я маю захист від свого ко- роля...у ярмі ти, литвин, природженому, як віл, ходиш, або ніби зневоле­на батогом шкапа носиш на спині свого природженого пана; а я, поляк, як орел, без пут на своїй природженій, під королем своїм ширяю свободі». Далі автор «Квінкунса» доводив, що внаслідок унії представники па­нівного класу інкорпорованих земель поміняють неволю на свободу, ганьбу на честь, дурість на мудрість, грубість на витончену натуру. Якщо ж цього не станеться, то навіть найзнатніший і найперший ли­товський магнат буде, за словами письменника, нерівня найбільш дрібному польському шляхтичу.

Голос Оріховського звучав неодиноко. В унісон йому висловлю­валися і П. Роізій, і А. Фрич-Моджевський та інші.

Але слід зауважити, що, окрім розширення шляхетської демок­ратії, в Польщі був і прагматичний інтерес до Великого князівства Ли­товського. «На середину XVI ст. Польща переживала бурхливе економі­чне піднесення. Сприятлива зовнішньоторгівельна кон'юнктура піднес­ла її роль головного експортера сільськогосподарської сировини на європейський ринок. У сферу торгівлі були втягнуті найширші кола ку­пецтва і шляхти. Це, в свою чергу, активізувало шляхетську колоніза­цію, стимулювало погоню за нерозораними ланами, незайманими лісо­вими масивами. Уявленню про землі, що чекають на енергійного госпо­даря, ідеально відповідала Центральна Україна» (Н. Яковенко).

Інкоропоративні плани Польщі не залишилися не поміченими в князівстві. На Брестському сеймі 1559 р. литовські представники на чолі з Миколою Радзивілом Чорним вимагали, аби «король захистив Литву від несправедливих польських нападів, наклепів і претензій». Обу­рення викликали і недоброзичливі по ставленню до литовців оцінки «Хроніки» краківського каноніка Мартина Кромера (друге видання «Хроніки» було здійснене в Базелі в 1558 р.).

Відгуком на працю С. Оріховського (1564 р.) можна вважати бро­шуру «Розмова поляка з литовином» Августина Ротундаса, в якій відвер­то підносилася сильна королівська влада на противагу шляхетській демократії.

Таким чином, у суспільному житті Польщі та Литви впродовж кількох останніх десятиліть перед їх об'єднанням в Річ Посполиту (1569р.) про­стежувалася боротьба, з одного боку, польських панів проти князівства, а з іншого — в самому князівстві між прихильниками та супротивника­ми унії. А в цей час у 1558 р. Сигізмунд ІІ Август ув'язався у виснажли­ву і тривалу війну між Лівонським Орденом і Російською державою на боці лівонців. Військові невдачі, взяття у 1563 р. Іваном Грозним Полоцька поставило під сумнів реальність подальшого існування Ве­ликого князівства Литовського. Попередити такий наслідок могло тільки політичне об'єднання Литви і Польщі.