Роман Галицький і Волинський

І 1 Данило Галицький Василько Волинський

ї І І х і

Л в І Роман Шварн (Своромир) Мстислав? Володимир

Юрій І

І І І

Андрій Лев ІІ Марія, дружина Тройдена Мазовецького

І

__________________________________ Болеслав (Юрій ІІ)___________

Галицько-Волинська Русь в кін. XIII — 40-хроках XIV ст.

П

о смерті князя Данила Романовича Галицько-Волинська Русь розділилась на уділи. Василько Романович про­довжував володарювати у Волині; Східна Галичина з Бел- зом, Холмом, Дорогичином, Чорна Русь та Червенські міста належа­ли Шварну (Своромиру); Західна Галичина зі Львовом і Перемишлем — Леву; Теребовлянщина і Східна Волинь — Мстиславу. Взагалі на­мітилося дві партії: Василько, Шварн і Мстислав і осторонь — Лев.

1264 р., за іншими даними 1263 р., внаслідок заколоту був убитий литовський князь Миндовг, що відкрило можливість посилити вплив галицько-волинських князів у Литві. Шварн Данилович (одружений з донькою Миндовга) та Василько Романович активно підтримали сина Миндовга Войшелка і допомогли йому утвердитися на литовсь­кому престолі. Зростання руського культурного, релігійного і політич­ного впливу зумовило встановлення там своєрідного співуряду Вой­шелка і Шварна. У1267р. Войшелк повернувся в монастир і добровільно передав княжий престол Шварнові. Перед Романовичами постала ре­альна перспектива утвердження їхньої династії на литовському пре­столі. Але Лев Данилович, побоюючись зміцнення влади Шварна і заздрячи йому, в 1267 р. вбив Войшелка.

Волинський літописець пише: «диявол, що ніколи не хоче добра людському родові, вложив у серце Львові, щоб він убив Войшелка з завис- ти за литовську землю, що її дістав брат Шварно, а не він...».

Вбивство Войшелка викликало, звичайно, велике обурення серед литовців, і після смерті Шварна (1269 р.) жоден із Романовичів не мав шансів на литовський престол. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

Історична довідка

НОГАЙ (? —1300) — онук Бумала, сьомого сина Джучи. Мав військові здібності і завдяки цьому зайняв високе становище при хані Берке. Здійснював успішні походи в Закавказзя та ^ан. По смерті Берке його вплив в Орді швидко зріс. Він став намісником і фактич­ним правителем величезної території від Нижнього Дунаю і Дністра до Дону. У1273 р. він одружився з донькою візантійського імператора Михайла Палеолога — Єфросинією — і тим самим ніби одержав "міжнародне визнання" як владний державник, а не ханський чиновник. Ногай тримав під контролем сусідні держави — Угорщину, Польщу, Сербію, Болгарію, всі південноруські князівства — Курське, Рильське, Липецьке, які шукали з ним союзу та заступництва.

Ногай контролював ханів у Сараї. Скинув хана Талабугу, посадив на престол Тохту. Ос­танній, прагнучи звільнитися від залежності, почав війну з Ногаем у 1299р. і розбив його військо у 1300р.

Ослабленням Галичини й Волині скористалася Орда. У 70-х ро­ках XIII ст. Галицьке Пониззя склало ядро володінь темника Ногая — всесильного тимчасового правителя і вершителя державних справ Орди протягом майже трьох десятиліть. Безпосередня влада Ногая розповсюджувалася на все праве (західне) крило Ординської держави — територію в Північному Причорномор'ї, яка простяглася від ме­жиріччя Дону і Дністра на сході до Олти, лівої притоки Дніпра, на за­ході й обмежену з півночі передгір'ям Карпат, а далі — Галицько-Во­линським князівством. Нижнє Попруття і Подністров'я, на відміну

Рис. 2.4. Татари женуть полонених з Галичини і Волині

 

від інших територій Південно-Західної Русі, перебувало під безпосе­реднім правлінням ординської адміністрації. Ці землі Ногай підко­рив своїй владі у 60-70-х роках XIII ст. під час походів на Візантію і Болгарію.

Проміжна зона, яка розділяла Галицькі та ординські володіння кінця XIII — поч. XIV ст., проходила по південних рубежах Шипинсь- кої землі (Буковина) й округу Бакоти в середній течії Дністра. Лев Данилович, а потім й інші галицько- волинські князі змушені були визнати свою залежність від улусу Ногая. Лев Данилович підтримував дружні зв'язки з Ногаєм. Користувався його допомогою і разом з ним ходив походами на Литву (1275 р., 1277 р.), Угорщину (70-ті рр. XIII ст.), Польщу (1280 р., 1286 р.).

Князь Лев, як визнають історики, серед усіх Романовичів був найбільш енергійним, рішучим і здібним воєначальником, однак не завжди діяв по­слідовно і в інтересах держави. Але був досить помітною постаттю у склад­них воєнно-політичних комбінаціях, що виникали в Центральній Європі. Під час боротьби Пржемисла II Отакара (Чеського) з Рудольфом Габс- бурзьким Лев був союзником Габсбургів. По смерті князя Болеслава Краківського Сором'язливого (1279 р.) Лев Данилович виступив претен­дентом на краківський стіл і після поразки наполегливо боровся з новим краківським князем Лешком Чорним за східні окраїни його князівства. Пізніше він підтримував силою зброї іншого претендента на Краків — Болеслава Земовитовича, князя Мазовецького, свого сестринича, одру­женого з донькою Пржемисла II Кунгутою. У 1291 р. Лев Данилович вів боротьбу з герцогом Вратиславським (Бреславським) Генріхом IV, захи­щаючи від нього Земовитовича. I хоча Болеслав незабаром відмовився від прав на краківський стіл, Лев після невдалої облоги Кракова переніс боротьбу з Генріхом до Сілезії.

За умов складних стосунків з Угорщиною та Польщею налагод­жуються зв'язки з новим чеським королем Вацлавом III і Левом. Між ними 1278 р. було підписано мирний договір, а в 1289 та 1299 рр. князь відвідував Чехію.

Дружні стосунки з Вацлавом III підтримувалися і пізніше. Після смерті володаря Кракова Генріха IV на Польщу і Краків висуває пре­тензії чеський король. Лев стає спільником останнього у його боротьбі за Польщу проти Владислава Локетка (Локетек). Саме тоді до Гали­чини було приєднано Люблінську землю. Водночас Лев Данилович намагався заволодіти Закарпатською Руссю і на короткий час при­єднав Закарпатське підгір'я з містом Мукачевим.

Повернення частини Закарпаття під владу Галицького князівства в кінці ХГІІ ст. свідчить про значну його зовнішньополітичну активність на своїх південно-західних рубежах. У цей час між ханом Тохтою і тем­ником Ногаєм йшло відчутне протиборство, і Галицько-Волинська Русь була втягнута у міжусобні війни в Орді. Вона спочатку підтрима­ла темника Ногая. Але своєчасно оцінивши ситуацію, що склалася в степах Північного Причорномор'я та врахувавши перелом у ході міжу­собиць у Великому Улусі, галицько-волинські князі підтримали хана Тохту і здобули з цього певні політичні вигоди.

У першій чверті XIV ст. Галицько-Волинська Русь не виборола неза­лежності від Орди. Але в умовах розгрому улуса Ногая і нездатності хансь­кої влади справитися з сепаратистськими тенденціями в середовищі місце­вої кочівницької аристократії, галицько-волинські князі діючи, можливо, спочатку з дозволу хана Тохти, але в своїх інтересах, взяли активну участь у придушенні опозиційних ханській владі угрупувань ординської знаті.

Результатом військово-політичної акції Галицько-Волинського кня­зівства проти орд Північного Причорномор'я, які віддалилися від сарайсь- кого центру, було повернення в 1300-1302рр. великої частини Галицько­го Пониззя, загарбаної раніше ординцями, включаючи території, які при­лягли до Південного Бугу і Дністра.

Після смерті Лева Даниловича у 1301 р. його син Юрій (1301-1308 рр.) об'єднав у своїх руках усі уділи галицького і волинського князівств, прийняв королівський титул і зробив столицею місто Володимир. У його державі перше місце належало Волині. На його печатці було на­писано: «...король Руси, князь Ладимерії» («Кех Кт$іе, ргіпсе$ Ьайітегіе»); на зворотному боці було зображено герб Володимира.

Скориставшись послабленням Орди внаслідок міжусобної бороть­би, Юрій відновив владу над Пониззям та відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу і Дністра. Встановив союз з

Тевтонським орденом, спрямований проти Литви. Відновив зв'яз­ки з римським папою. У взаємовідносинах з папою Юрій І прово­дить самостійну пол­ітику, як і його дід Да­нило Галицький. Ян Длугош свідчить про невдале прагнення папської курії схилити «руського короля» до «покори римській церкві і до союзу з нею» і тим самим підкорити його володіння своєму впливові. Рис. 2.5. Печатка Юрія Львовича, уживана

І все ж відігравати Юрієм-Болеславом (напис: з. Дотіпі гедіз гизіе, таку ж роль у Цент- «Печатка володаря Георгія, володаря Русі») ральній Європі, як за

часів Данила, Галицько-Волинська Русь не могла. На її західних кордо­нах утвердилася сильна Польська держава, яка зуміла повернути у 1302 р. Люблін і встановити політичну рівновагу зі своїм давнім суперником. Між Юрієм І і польським (куявським) князем Владиславом Локетком (який став королем з 1320 р.) встановилися союзницькі стосунки. Юрій одружився другим шлюбом з його сестрою Єфимією, неодноразово на­давав підтримку куявському князеві у боротьбі з його політичними суп­ротивниками.

За словами середньовічного польського історика Яна Длугоша, Юрій «був людиною спритною і шляхетною, щедрою для духовних осіб. Лід час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту».

Після смерті Юрія І влада перейшла до його синів Андрія та Лева ІІ (1308-1323 рр.), які титулувалися «божиею милістю, князі всієї Руської землі, Галичини і Володимирії» («Беі дгаїіа дих Кшкіе»). Андрій князю­вав у Волині, а Лев ІІ — у Галичині. Та хоч вони й розділили між собою територію князівства, в політиці завжди діяли спільно.

Андрій і Лев ІІ підтримували тісні зв'язки з польським королем Вла­диславом Локетком (вони були його племінниками), що сприяло зміцнен­ню їхньої влади у князівстві і подоланню олігархічних прагнень галицько­го боярства. Дружні стосунки князів з Польщею доповнювалися зв'язка­ми з Тевтонським Орденом, у договорі з яким (1316 р.) містилася обіцянка «защищать его от нападений ордьінцев и вообще всяких врагов».

Водночас, союз з Орденом був спрямований проти намірів ли­
товського князя Гедиміна відторгнути північні регіони Галицько-Во­линського князівства.

Польський історик XVI ст. М. Стрийковський повідомляє, що волинські князі під час війни Литви з Тевтонським орденом робили набіги на литовські землі над р. Вілією і поблизу Новгородка.

Щоб захистити свої землі від хрестоносців, литовський князь Ге- димін підписує мирну угоду з галицько-волинськими князями, підкріплену династійним шлюбом Любарта Гедиміновича з донькою волинського князя Андрія.

Політичні мотиви цього шлюбу розкриті в «Літописі великих князів литовських»: «А Любарта принял володимерский князь к дотьце во Володимер и в Лучеськ и во всю землю Вольтскую» (У перспективі саме Любарт стане першим з литовців князем на Волині).

Зближення Романовичів з Тевтонським орденом було зумовлене не лише воєнно-політичними цілями. Важливе значення мали також торгові відносини між ними. У серпні 1320 р. князь Андрій надав куп­цям одного з міст ордена Торна (Торунь) привілей, що істотно зни­жував мито. Через територію Галицько-Волинського князівства проходив другий «шлях із варяг у греки». Його роль зростає, коли в районі нижньої течії Вісли виникає ряд міст зі значним німецьким купецьким елементом — Марієнбург, Ельблонг, Кульм, Торн та інші. Ці міста, що увійшли до Ганзейського союзу, стали активними парт­нерами Галицько-Волинського князівства. Посилення торгівлі з ор­деном викликало приплив німецького елементу до Галичини і Волині, який тривав весь час, поки існувало князівство.

На початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство ще залишалося об'єднавчим центром Південно-Західної Русі і відігравало важливу роль у житті центральної і Східної Європи, а також у боротьбі проти ор­динської експансії. Це підтверджує і лист польського короля Владис- лава Локетка до папи!оанна XXII, написаний 21 травня 1323 р., що сповіщає про смерть Лева і Андрія, які, за висловом короля, «були для нас незборимим захистом від жорстокого племені татар».

Обставини загибелі Лева і Андрія Юрійовичів залишилися невідо­мими. Можливо, що вони одночасно (або майже одночасно) загину­ли в боях з ординцями, але не виключено також, що були отруєні. За­гибель останніх Романовичів негативно вплинула на внутрішньополітич­не і міжнародне становище Галицько-ВолинськоїРусі. Економічно сильне крупне галицьке боярство, знесилене при Данилові Романовичу і його най­ближчих спадкоємцях, знову починає відігравати головну роль у політич­ному житті Галичини. Крім того, припинення місцевої княжої династії використовувалося сусідніми державами для втручання у внутрішні справи Галицько-Волинського князівства. На нього почали зазіхати Польща, Угорщина, Литва і князі Сілезії-Мазовії, що були далекою ріднею Романовичам. Великий інтерес проявила папська курія і Орда.

У 1325 р. намітилося політичне зближення між Польщею і Лит­вою, яке завершилося їх союзом, спрямованим проти Тевтонського і Лівонського лицарських орденів. Приводом польсько-литовського зближення стало хрещення за католицьким обрядом 30 квітня 1325 р. дочки литовського князя Гедиміна Алдони (Анни) і її шлюб того ж року зі спадкоємцем польського престолу Казимиром.

Польсько-литовський союз 1325 р. був досягнутий за рахунок Га­лицько-Волинського князівства. Гедимін був вимушений тимчасово відмовитися від реалізації прав свого сина Любарта на Волинь, але зберіг за Литвою Луцьку і Берестейську землі і Підляшшя. Він також визнав галицько-волинським князем ставленика польського короля Владислава Локетка і боярства Болеслава Тройденовича — 14-річного сина мазовецького князя Тройдена і Марії, доньки Юрія І.

Болеслав прийняв православ'я і став правити під іменем Юрія II. Його призначення підтвердив і хан Орди Узбек, якому галицько-во-

Рис. 2.6. Лист Болеслава II магістру Тевтонського ордену

 

линський князь став виплачувати данину. Юрій ІІ, осівши у Володи- мирі-на-Волині, обмежив склад боярської думи, а у найбільші міста замість тисяцьких і воєвод почав призначати своїх намісників — пала- тинів (раіаіїпш). Всі вони були іноземцями і поступово почали зосе­реджувати у своїх руках адміністративну, судову і військову владу. Уже в 1330 р. Юрій II знову перейшов у католицтво і став підтримувати чужоземних колоністів, яких він, можливо, прагнув використати на противагу боярській опозиції, яка особливо почала зміцнюватися на­прикінці його князювання.

Хоча Юрій II був князем з польської династії, його закордонна політика не замикалася польськими інтересами. В першу чергу про це свідчать дружні взаємини з Тевтонським орденом (збереглося 4 грамо- ти-угоди Юрія II з хрестоносцями 1325, 1327, 1334 і 1337 рр.). У 1337 р. галицько-волинські війська воюють за підтримкою Орди проти Польщі за Люблін. У 1331 рр. Юрій II зблизився з Литвою, одружившись з донь­кою литовського князя Гедиміна Євфимією (Офкою). Церемонія про­ходила в Полоцьку за католицьким обрядом. Внутрішня політика Юрія

II (пільги іноземним купцям і ремісникам, повернення до католициз­му, усунення боярства від адміністративної влади) викликала масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в квітні 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.

Після смерті Юрія II почалася боротьба Литви з Польщею за воло­діння Галичиною і Волинню. Ще у 1339 р. король Польщі Казимир III (1333-1370 рр.) підписав Вишеградський договір з угорським королем Карлом Робертом Анжуйським (1308-1342 рр.), за яким Карл Роберт уступає Галичину (вона йому не належала) Казимиру до кінця його жит­тя з умовою, що якщо у того не буде спадкоємців-чоловіків, то він за­повість Галичину Людовіку (Лайошу) — сину Карла і сестри Казимира

III Єлизавети. У1340 р. угорсько-польські війська, хоч і оволоділи Льво­вом, однак захопити увесь край не змогли. Запрошені Дедьком ординці напали на Польщу й Угорщину та спустошили їх. Казимир III звертаєть­ся за допомогою до папської курії. У серпні 1340 р. папа Бенедикт XII своєю буллою наказав гнєзнєнському, краківському і вроцлавському єпископам проповідувати хрестовий похід на Русь.

Зважаючи на загрозу вторгнення польсько-угорських військ при підтримці їх хрестоносцями, галицько-волинське боярство визнало за собою владу сина литовського князя Гедиміна-Любарта (Дмитра), який мав родинні зв'язки з династією Романовичів і був православ­ним. Але фактично влада Любарта поширювалася лише на територію Волинського князівства. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Перемишлянський воєвода Дмитро Дедько, який ти­тулувався «управителем і старостою руської землі». Так Галицько-Во­линське князівство розпалося на князівство Волинське й олігархічну ав­тономну республіку Галичину.

Використовуючи литовсько-польсько-ординські протиріччя, га­лицьке боярство прагнуло керувати краєм самостійно. Так, призу­пинивши в 1341 р. при допомозі ханського війська експансію Польщі,

Дмитро Дедько, щоб уникнути звичайного в таких випадках зміцнен­ня залежності від Орди, вступив у переговори з Казимиром ІІІ і разом з галицькими боярами визнав верховенство польського короля за умо­ви збереження їхніх володінь, релігії, прав і звичаїв, в чому обидві сторони заприсягли. Правда, вже в червні 1341 р. Казимир ІІІ звер­нувся в Авіньйон до папи з проханням звільнити його від присяги, «даної старості Галицької землі». А в 1343 р. польський король добив­ся від курії матеріальної допомоги для боротьби з «русинами». Це дало змогу його військам перейти в наступ. У ході військових дій Польщі вдалося у 1343-1344 рр. захопити Саноцьку і Перемишльську землі. У той же самий час з Литви на південно-західні землі Галицько- Волинського князівства пересе­ляються зі своїми дружинами і людьми молодші Гедиміновичі.

Наступ Литви в 1343-1344 рр. на Галицько-Волинську Русь зміцнив позиції Любарта (Дмитра), який зберіг верховні права на цей край. Тоді ж було ліквідовано прав­ління галицької боярської олігархії. В 1347 р. вся влада в Галицько-Во­линському князівстві була зосеред­жена в руках Любарта.

Але у серпні-листопаді 1349 р. польський король Казимир ІІІ, підписавши мирну угоду з хресто­носцями і домігшись нейтраліте­ту Золотої Орди, захопив Галичи­ну і Волинь. З цього часу Галицько-Волинське князівство припинило своє самостійне існування.

Історичне значення Галицько-Волинської Русі полягає в тому, що, взявши на себе роль безпосередньої наступниці Київської Русі, вона ста­ла новим центром політичного і економічного життя та протягом сто­ліття після монгольської навали і встановлення ординського іга пред­ставляла східнослов'янську державність на міжнародній арені. Галиць­ко-Волинські князі зуміли створити досить потужну державу, що, незважаючи на визнання верховної влади Орди, у другій половині XIII — першій половині XIV ст. продовжувала суттєво впливати на хід подій у Центрально-Східній Європі. Але Галицько-Волинське князівство, поз­бавлене союзників, маючи внутрішні суперечності в середині ХІУст., припинило своє існування, будучи поділеним між Польщею, Литвою та Угорщиною.

Так була втрачена перша можливість для створення української національної держави.

 

 

Розділ III
	Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське

 

1. Вступ до питання

В

умовах боротьби з агресією хрестоносців і під загрозою монгольського нашестя у середині XIII ст. у верхньому та середньому Поніманні виникла литовська держава з цен­тром у м. Новгородок, яка і стала в майбутньому ядром могутньої європейської держави — Великого князівства Литовського, Русь­кого та Жемайтійського. Термін «Литва» відносився тоді до тери­торії верхнього і середнього Понімання, а під Руссю розуміли Под- віння і Подніпров'я. Сучасні західні етнічні землі Литви (Жемай- тія) остаточно увійшли до складу держави у першій половині XV ст. З 2-ої половини XIV і до кінця XVI ст. до складу Великого князів­ства Литовського входили й українські землі (Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України). Згадана держава була федерацією земель, у якій навколо власне Литви об'єдналися об­ласні автономії.

У зв'язку з тим, що Литовська держава складалася з областей — Литви, Білорусії, України, частково Росії — і жила загальним політич­ним життям з Польщею та мала постійні, хоча й ворожі, відносини з німцями, вивчення її історії є цікавим для істориків цих країн. Але в історіографії склалися різні погляди і точки зору на сам характер ли­товської експансії, природу та сутність Великого князівства Литовсь­кого:

— Литовська присутність на білоруських та українських землях розглядається як прояв «колоніального загарбання» та «національно­го гноблення» (В. Пашуто).

— Час існування українських земель у складі Литовського князів­ства вважають часом існування Литовсько-Руської держави (І. Крип'я- кевич).

— Відзначають, що Литовська держава XIV — XVI ст. була спад­коємцем і продовжувачем традицій Київської Русі. А в Києві до кінця XV ст. продовжувала існувати Українська держава у вигляді, за висло­вом М. Брайчевського, «другого Українського королівства».

—Переконані, що українські землі у Литовській державі перетво­рювалися на литовську провінцію (О. Єфименко, Ф. Шабульдо).

—Вважають, що литовські правителі переслідували загарбницьку мету, зберігаючи устрій на захоплених землях доти, поки це не супе­речило їх інтересам (В. Кульчицький, М. Настюк, Б. Тищик).

— Вважають, що Литва і Москва були продовжувачами традицій Киї­вської Русі, і виступали фактично з однією програмою об'єднання всієї руської землі, правда, за Литвою ця роль визнається тільки частково до 1387 р. — офіційного хрещення за католицьким обрядом (І. Греков).

—На початку 90-х років XX ст. білоруські вчені звернулися до історії Великого князівства Литовського, відшукуючи традиції білоруської дер­жавності. М. Єрмалович дійшов висновку, що згадувана в літописах Литва знаходилася між Полоцькою, Турово-Пінською та Новгородською зем­лями і була історичною областю Білорусі. Крім того, він вважає, що саме західна Русь, яка уникла монгольського завоювання, закономірно пере­творюється у середині XIII ст. на один із центрів «збирання земель» ко­лишньої Київської Русі в єдину державу. При цьому політичним лідером об'єднавчих процесів та ядром майбутньої держави він визнає Новгоро- доцьке (м. Новгородок) князівство — сучасний Новогрудок на території Білорусії. Литовське князівство дослідник вважає білоруською держа­вою, в останніх працях — «Білорусько-Литовська держава».

Така розбіжність в поглядах пов'язана перш за все з тим, що Ли­товський період середньовічної історії України (середина XIV—XVI ст.) відзначається етнополітичною і соціально-економічною складністю. Це починається від збереження залишків руського державного права в Литовському князівстві до їх повної втрати після Люблінської унії 1569 р., продовжується в посиленні соціального і духовного тиску з боку литовців та поляків, в протестах проти насильства, виразником яких було козацтво.