ТОП 10:

Люблінська унія 1569р. та 'її наслідки



Сейм, на якому мало вирішитися питання унії Литви і Польщі, по­чався у Любліні 10 січня 1569р. і тривав з перервами до 11 серпня. З пер­ших днів його роботи зіштовхнулися два погляди: литовські посли доби­валися створення федерації двох незалежних держав, а польські — інкор­порації Великого князівства Литовського. (Останніх підтримав польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август). Жодна зі сторін не бажала приймати пропозицію другої. Безрезуль­татні переговори завершилися тим, що 1 березня представники Лит­ви покинули Люблін.

Зрозумівши, що на даному етапі переговори ні до чого не призво­дять, польська шляхта вирішила діяти по-іншому. 3 (13) березня 1569 р. Сигізмунд II Август підписав універсал про приєднання Волині і Підляш- шя до Польщі, за яким волинська і підляська шляхта урівнювалася в пра­вах з польською. Одночасно король зажадав, щоб вона прибула до Люб­ліна і присягнула. Коли шляхта дозволила собі затриматися, їй при­грозили відібрати помістя. Дрібна і більшість середньої шляхти Волині і Підляшшя стали на бік Польщі, а після ультиматума короля 23 трав­ня, прибувши до Любліна, присягнули і магнати.

6 червня король підписав універсал про приєднання до Польщі Київського і Брац^авського воєводств. Протесту з боку місцевої шляхти це не викли­кало, тим більше, що їй були гарантовані такі ж права, як і польській.

З березня по червень 1569р. Велике князівство Литовське без бороть­би втратило половину своєї території (українські землі потрапили до складу королівства Польського). Протистояння завершилося 1 липня, коли литовські посли підписали акт про злиття двох держав у федера­тивну державу «двох народів» — Річ Посполиту (Кігст, Ро$роІііа). 11 сер­пня акт підписав король Сигізмунд II Август.

Зміст Люблінської унії був таким: Польща і Литва зливались в одну державу — Річ Посполиту (від лат. — Ке§ РиЬііса — спільна справа); виборний король при цьому ставав і великим князем литовським; ство­рювалися і об'єднаний сейм, загальна грошова система; спільна зов­нішня політика; шляхта дістала право володіти земельними володін­нями на всій території країни. Водночас Литва зберегла державний герб і печатку, законодавство, армію, фінанси і адміністрацію.

Люблінська унія по-різному оцінювалася істориками і політич­ними діячами. М. Грушевський писав, що «прославлений пізнішими як акт любови, братерства, пожертвування, в дійсності сей сейм був лан­цюгом насильства на чужих переконаннях, на чужих правах, доверше­
них пресією державної власти й тяжких політичних обставин».
І. Огіє- нко (митрополит Іларіон) вважав 1569 р. «найтрагічнішим роком нашої історії». На думку частини польських дослідників першої половини XX ст., у Любліні відбулося «возз'єднання частини зі своїм цілим, члена зі своїм тілом та головою». М. Сівіцький у книзі «Історія польсько- українських конфліктів» (1992 р.) вважає, що включення України до складу Польщі відбувалося парламентським, тобто правовим шляхом. Але політика інкорпорації визнається автором помилковою. Серед наслідків Люблінської унії він називає полонізацію українського населення, зокрема, шляхти.

У радянській історіо­графії Люблінська унія трак­тувалась як «захоплення» чи «загарбання» України По­льщею, як окупація нею з по­вним підпорядкуванням усіх сфер українського життя.

Діаметрально протилеж­ної позиції дотримуються деякі сучасні українські вчені, зокрема Н. Яковенко вважає, що Люблінська унія, з правового боку, була актом цілком парламентарним, тому визначення її як «захоп­лення» не має ні юридичної, ні логічної підстави. Ніякої колонізації українського на­роду, на думку вченої, «на­справді не було». До сьогодні історики спере­чаються про те, як вплинула Люблінська унія на подаль­ший розвиток земель, що складали Річ Посполиту. Але та чи інша велика суспільна подія (як це часто буває) має одночасно і негативні, і позитивні сто­рони. Якщо брати унію, то спробуємо визначити і ті, й інші.

Позитивні:

1. Об'єднання всіх українських земель у складі однієї держави.

2. Активний вплив західноєвропейської культури, ідей гуманізму та реформації.

ш
Рис. 6.3. Виїзд польського короля. Малюнок Ю. Коссака. Кінець XIXст.
и т Щ/І *. і-

3. Економічний вплив та розвиток ринкових відносин.

4. Релігійна толе­рантність у відносинах між конфесіями — православною та католицькою (до правлін­ня Сигізмунда ІІІ).

5. Утвердження шля­хетської демократії.

6. Спільний захист сте­пового порубіжжя і як підсу­мок — визнання за козаками «станових прав».

7. Як це не здається па­радоксальним, саме Люблі­нська унія, а точніше націо­нально-релігійна дискримі­нація, що почалася від правління Сигізмунда ІІІ, згуртувала до боротьби за свої права і православну віру український народ та спо­нукала його (на середину ХУІІ ст.) до усвідомлення не­обхідності створення своєї держави.

Негативні:

1. Річ Посполита відмо­вилася юридично визнати права третього народу — руського (українсь­кого), що призвело до вибуху національно-визвольної війни 1648 р.

2. Посилення денаціоналізації української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї.

3. Загострення соціальних протиріч.

4. Поява на українських землях олігархів («королят», «королев'ят», короликів»), які самі собі були законом (а це не сприяло об'єднанню шляхти та її готовності стати лідером у боротьбі за політичну са­мостійність України).

5. Національно-релігійна дискримінація і окатоличення (кінець ХУІ — перша половина ХУІІ ст.) принесли в Україну кров і розруху.

Рис. 6.2. Сигізмунд II Август (1548—1573).

Після утворення Речі Посполитої центральне управління держа­вою перейшло до короля і вищих службових осіб. Однак королівська одновладність невдовзі зазнала істотних обмежень. З прийняттям 1573 р. законів («артикули»), у зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа, країна стала єдиною в Європі територією з широкою шляхетською демократією. Король визнав
«вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовився від принципу успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушення (шляхетського ополчення) без погодження з сеймом, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберегти територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його поперед­никами провінцій. «Генріхові артикули» передбачали, що в разі, коли король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

Історична довідка

РІЧ ПОСПОЛИТА. Історики часто називають цю державу "шляхетською республікою" (вказуючи на слабкість, обмеженість королівської влади) і "шляхетською демократією", маючи на увазі той факт, що шляхта добилася в Польщі такого обсягу прав і пільг, ана­логів яким у Європі не було. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шлях­тою і новообраним королем укладалася угода "Расіа сопуепіа", в якій вимагалося від ос­таннього дотримання відповідних зобов'язань (без чого вибори не могли відбутися). Зас­тосовувалося це правило з 1573р.

Депутати нижньої палати Сейму вибиралися на провінційних зборах ("сеймиках"). У верхній палаті, сенаті, засідали разом з королем вищі сановники держави. Сейм, на яко­му приймалися постанови одноголосно (правило "ліберум вето"), мав вирішальний голос у найважливіших державних справах.

Закон усіх шляхтичів проголошував рівними. Але насправді сила скрізь брала верх над пра­вом. Вона була в руках найбагатших магнатів, які одержували величезні доходи зі своїх латифундій, володіли численними селами і містами, мали можливість тримати величез­ний двір і власне військо. Вони займали місця в сенаті, вищі державні та церковні посади. В армії це були посади великого гетьмана (коронного або литовського), польного гетьма­на, великого хорунжого, обозного тощо; при дворі — посади маршалка, надвірного мар- шалка; в адміністрації — канцлера, підканцлера, підскарбія та ін. Магнати займали вищі пости і в місцевому самоврядуванні: були воєводами і каштелянами (правитель області з містом-фортецею в центрі), старостами, тобто правителями земель і провінцій, на­чальниками фортець і міст, керуючими великих королівських маетностей. Іншими були можливості участі в політичному житті решти шляхетського стану. Але вони були. Шляхті середнього достатку були доступні багато посад у місцевому самовря­дуванні (т. з. "міські чини"). Магнатам потрібні були голоси на сеймиках і шаблі для війська. Багато шляхтичів, не маючи на що жити або бажаючи збільшити свої достат­ки, шукали службу і милість (придворної посади, надання села в оренду) у магнатів. Вкраїні встановилася влада магнатської олігархії. Особливо це проявилося у середині XVII ст. Законодавча влада показала себе безсилою у цей період. Король також не володів ре­альною владою. Країну роздирали соціальні протиріччя. Селянство було зубожіле до край­нощів і пригнічене без всяких обмежень. Політичних прав було позбавлене населення міст (буржуазія і ремісники). Обмежені були у своїх правах шляхтичі непольської національ­ності і некатолицького віросповідання.

За Люблінською унією законодавча влада передавалася Вально­му (загальному) сейму Речі Посполитої. Підтверджувалося, що сейм складається з короля, сенату і посольської ізби. Місце в сенаті було
посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської вла­ди: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскар­бію, згодом — гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримали представництва на сеймі. Фактично, Україну представили магнати, які безпосередньо входили до польського сена­ту за своїм посадовим становищем. У той час, як в основних польських землях політичне життя країни все більш залежало від шляхетського стану, в Україні воно залишалося в руках магнатів, впливових воло­дарів великих маєтностей, в першу чергу українських і польських князів і панів.

Найвпливовішою частиною Вального сейму була посольська ізба. До її складу входили 170 делегатів-послів від земської шляхти. Ком­петенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати зако­ни, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання поспо­литого рішення, приймати послів іноземних держав, визначати ос­новні напрямки зовнішньої політики. Постанови сейму називались конституціями й оголошувались від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони в угоді з сеймом.

За Люблінською унією литовський сейм зливався з польським. У цьому зв'язку виникла потреба узгодження дій литовсько-білорусько-українських депутатів перед засіданням Вального сейму Речі Посполитої. Тому, окрім повітових сеймиків, було сформовано Головний Слонімський сеймик, засі­дання якого відбувалося у переддень виїзду на Вальний сейм.

Люблінська унія внесла деякі зміни до структури місцевого управ­ління. В адміністративному відношенні Річ Посполита була поділена на провінції: Корона — Велика Польща і Мала Польща (до складу якої увійшли українські землі) і Литва. Провінції поділялись на воєвод­ства і повіти. Основним керівником місцевої адміністрації залишив­ся воєвода.

Історична довідка КОРОНА — Польща, Польське королівство у власному розумінні цього слова. З часу об'єднання Польщі і Литви в Річ Посполиту (1569 р.) термін "корона"вживався саме для визначення польської частини феде­рації. Вищі урядовці Польщі (наприк­лад, канцлер, гетьман), на відміну від вищих урядовців Литви, називались коронними.

Українські землі поділялися на 6 воєводств: Руське (землі: Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька, Холмська), Белзьке (повіти: Бузький, Городельський, Трабовецький), Волинське (повіти: Володимирський, Луцький, Кременецький), Подільське (повіти: Ка- м'янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський), Брацлавське (повіти: Брацлавський, Вінницький), Київське (повіти: Київський, Ов­руцький, Житомирський). У 1618 р. після приєднання Чернігово- Сіверщини додалося сьоме — Чернігово-Сіверське.

Зазнала змін і судова система. За прикладом Польщі на інкорпо­рованих українських землях у кожному повіті були впроваджені гродські й земські суди. Гродський (від «грод» — замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, кра­діжки. Земський суд був становим — шляхетським — і обирався місце­вою шляхтою. На своїх сесіях він розглядав різні цивільні справи й межові суперечки шляхти та вирішував конфлікти щодо нерухомого майна.

Литовський Статут і українська мова вживалися в судово-адміні­стративних установах трьох воєводств: Волинському, Брацлавському й Київському. Крім того, вищою судовою інстанцією був Люблінсь­кий Трибунал.

У волостях і повітах діяли місцеві сеймики, у яких шляхта вирішу­вала справи місцевого порядку й обирала судових урядовців та своїх представників до загальних Сеймів і трибуналів. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі не тільки України, але і Польщі, і Литви. При цьому вона мала досить суперечливі на­слідки. Як зазначив американський дослідник Ярослав Пеленський, «оцінюючи цей вибір... слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером, мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова відрелігійної толерантності наприкінці XVI— початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави».







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.208.159.25 (0.009 с.)