ТОП 10:

Чернігово-Сіверська земля у складі Московської держави (кінець XV— початок XVII ст.)



Н

а кінець ХУ ст. Московське князівство почало об'єднан­ня навколишніх земель і в ХУІ ст. перетворилося на Ро­сійську централізовану державу з тенденцією до всебічно­го територіального розширення. Ставши грізним сусідом Литви,

Москва висуває претензії на українські і білоруські провінції Велико­го князівства Литовського. Тяжіння в бік Москви місцевої аристократії стало для Литви небезпечним явищем, симптомом якого стало черн­ігівське прикордоння. Не дуже довіряючи місцевим князям на цих прикордонних землях, литовські володарі стали роздавати наділи ви­хідцям з Москви, що втікали з різних причин до Литви. Мета була проста: будучи ворогами Москви, вони будуть постійно боротися з нею, захищаючи себе і Литву. Князі Можайські, Боровські, Шемя- чичі отримали уділи: Чернігів, Стародуб, Любеч, Рильськ, Брянськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Оршу, Вітебськ. Крім того, князі-пе- ребіжчики (I. Можайський та I. Шемячич, які володіли Стародубсь- ким князівством, Новгород-Сіверським та Рильським) вважали себе потенційними претендентами на руський престол і не полишали надії «достать великого княженья». На Сіверщині, віддаленій від столич­ного Вільно, вони почувались як самостійні правителі, маючи не лише власні почти, а й великі військові загони.

Фактично на зламі ХУ-ХУ! ст. володіння перебіжчиків перетво­рились на суцільний земельний масив величезної площі, розташова­ний на прикордонні з Росією. Але наприкінці ХУ ст. стосунки між порубіжними князями та Вільно помітно погіршились. Прагнення Твана III утвердити свою владу у цьому регіоні примусило його розпо­чати таємні переговори з представниками Сіверщини. Сіверські князі розуміли, що, володіючи своїми землями як «пожалуванням», могли будь-коли їх втратити; перехід же на службу до великого князя мос­ковського обіцяв їм не тільки збереження нагромаджених вотчин, а й за сприятливих обставин примноження їх за рахунок земель, відвойо­ваних у Литви. Переговори завершились укладанням угоди про їх пе­рехід на службу до ^ана III.

Крім порубіжних князів на бік Москви, почали переходити і на­щадки князя Ольгерда — Олельковичі, фактично усунені від політич­ної влади. Йдеться про так звану «змову князів» 1481 р. Її організато­рами були Михайло Олелькович, Федір Бєльський і ^ан Гольшансь- кий. За свідченням джерел, змовники мали за мету усунення від влади (а, можливо, вбивство) великого князя Казимира Ягайловича і воз- ведення на престол Михайла Олельковича. Це передбачалося вчи­нити на весіллі Федора Бельського, куди був запрошений Казимир. Не виключено, що князі діяли при підтримці великого князя мос­ковського.

Похід Менглі-Гірея на Литовське князівство і пограбування Києва у 1482 р. теж не обійшлися без йана III. Під час навали кримського війська на Київ на околицях міста зібралися князі: Одоєвський, В'яземський, Можайський, Трубецькой, Воротинський, Козельський зі своїми заго­нами, «вся земля» Смоленська, Вітебська, Полоцька, Волинська, Подільська, Брестська тощо. Але їм не вдалося протистояти навалі.

Неспроможність війська Литви протистояти набігам кримчаків підірвала віру в доцільність перебування православних князів у цій дер­жаві. Певно, 1482р. можна вважати переломним у свідомості право­славної еліти східних районів Литовського князівства в її ставленні до цього державного утворення. Кількома роками пізніше більша частина перерахованих вище князів опиниться на боці Івана III. Але, на думку М. Крома, рушійним мотивом такого переходу, була надія зберегти свій майновий і соціальний статус.

Географічне положення Чернігово-Сіверської землі, яка лежала на межі Литовської і Московської держав, було дуже зручним для місцевих удільних князів, які «виїжджали» до Москви. Відхід у чужу державу членів вищих станів суспільства був звичним у середньовіччі. Це було характерним як для Литви, так і для Москви. Із Литви бігали до Москви: Володимир Ольгердович, Свидригайло, Патрикій Нари- мунтович, Михайло Сигізмундович, Михайло Олелькович та інші. Із Москви в Литву князі — Можайський, Боровський, Серпуховський, син князя Дмитра Шемяки Іван. Така ситуація була цінною для дер­жави, а для особистості була збитковою, людина залишалася без за­собів існування. Наприкінці ХУ ст. зі старого звичаю виросло щось таке, у чому держава була серйозно зацікавлена, а саме «відхід князів з вотчинами». Звичайно, здійснюватися такий відхід міг лише у винят­кових обставинах, а саме: коли вотчини лежали на межі двох держав. Таким умовам якраз і відповідала Чернігово-Сіверська земля.

Д. Бантиш-Каменський в «Малой истории России» пише: «Во царствование Казимира многие удельньїе князья земли Черниговской, видя возростающую силу Иоанна, начали переходить в Россию со своими отчинами и для успокоения совести давали только знать королю, что слагают с себя обязанность его присяжников. Князья служили московс- кому государю... и вели непрестанную войну со своимиродственниками, которьіе остались в Литве».

У 1487 р. зросили «наїзди московських загонів» удільних князів і бояр на прикордонні сіверські землі. У результаті литовська сторона у прикордонних з Руссю районах була зовсім засмучена: землі обезлюд­ніли, населення розбіглося або було «виведене». Власники цих земель для відновлення свого становища змушені були переходити на бік ве­ликого князя московського. В період так званої прикордонної війни між Росією Великим князівством Литовським (1487-1494 рр.) на бік Івана перейшли князі Воротинські, Бєлєвські, В'яземські, Одоєвські, Перемишльські.

Коли «королівські люди» намагалися шкодити їх від'їздам силою, на допомогу останнім приходили московські воєводи з полками. Фор­мально війна між Москвою та Вільно не оголошувалась, велико­князівські полки у ній участі не брали, воєнні дії проти королівських людей вели місцеві князі, московські прикордонні воєводи і намісники
брали у ній участь ніби зі своєї ініціативи, без наказу государя «всея Руси».

У боротьбі за Черніго- во-Сіверську землю Іван III використовував свої дружні відносини із молдавським господарем Стефаном. «В 1498 году господарь вместе с крммскими татарами вторгся в Подолию и Украй­ну, разорил Брацлав, Черни- гов, Львов, Перемишль, Ярослав и другие города», — пише Д. Бантиш-Каменсь- кий. Руйнування чернігі­вських міст підштовхнуло князів до нового від'їзду на «московську службу».

У квітні 1500 р. Іван III взяв на службу з вотчинами Семена !вановича Мо- жайського, Василя йанови- ча Шемячича, князів Тру- бецьких, Хотеновських, Мосальських, Бєльських. Тим самим визначилася доля всієї Чернігово-Сіверської землі, котра в 1500 р. фактично увійшла до складу Московської держави. Великий князь литовський Олександр спробував перешкодити цьому. Тоді мос­ковський воєвода Яків Захар'їн зайняв Брянськ і швидко привів князів «к крестному целованию».

Так почалася московсько-литовська війна 1500 — 1503 рр. Майже без опору передавались московським воєводам багато міст, що вважа­лися литовськими: Путивль, Мценськ, Серпейськ, Стародуб, Гомель, Любеч, Новгород-Сіверський, Рильськ. Це вже були не прикордонні сутички, а глибоко продумана йаном III військова кампанія. Про суть стратегічного плану !вана III можна дізнатися з твору імперського по­сла барона Сигізмунда Герберштейна: «Перший загін направляє він на південь, проти Сіверської області, другий — на захід проти Торопця і Білої, третій розміщує посередині проти Дорогобужа і Смоленська. Крім того, він зберігає в запасі частину війська, щоб вона швидше могла надати допо­могу тому загонові, проти якого буде помічено рух литовців».

Рис. 4.7. Російські воїни ХУ—ХУІст.

Потрійний удар по Литві, про який писав С. Герберштейн, роз­вивався для Москви успішно. На півдні Яків Захар'їн, !ван Репня-

Оболенський, Тимофій Тростенський та інші московські воєводи за­хопили майже всю Сіверську землю. У центрі воєвода Юрій Захар'їн приступом узяв Дорогобуж і в битві на р. Ведроша розгромив литовське військо під командуванням гетьмана Костянтина Острозького. У цій битві відзначилися загони чернігово-сіверських князів Семена Мо- жайського, Василя Шемячича.

Успіхи ^ана III були значною мірою зумовлені сприятливою зовнішньополітичною ситуацією. Діючи в союзі з кримським ханом Менглі-Гиреєм, ^ан III досяг дві мети: тримав у постійній тривозі Литву і Польщу і відволікав кримського хана від нападу на південні кордони Руської держави.

У 1503 р. великий князь литовський Олександр, який на той час став і польським королем, запросив миру. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнала за ^аном III титул «государя всея Руси» та землі Чер- нігово-Сіверщини, що складали майже третину литовської держави, однак приєднання Чернігово-Сіверської землі до Москви було не зав­жди добровільним. У Типографському літописі є звістка, що мос­ковські воєводи на Сіверщині «многие гради и села поплениша, а людей мечу и огнев придаша, а иньїх в плен поведоша». Так, використовуючи політику «батога і пряника», йан III розширив кордони Москви на захід.

Після приєднання до Росії Чернігово-Сіверщину поділили на по­віти, очолювані воєводами, котрі заступили місцевих князів, чиї во­лодіння, за визнанням О. Зиміна, являли собою щось середнє між уділами родичів Великого князя Московського і вотчинами служи­лих князів. Включення Чернігово-Сіверщини до складу Московсь­кої держави не принесло миру на ці землі. У 1506 р. литовські воєво­ди, порушивши перемир'я, спалили Чернігів і напали на володіння князів Стародубського і Рильського. У цьому ж році «риссияне отво- евали Смоленскую область... Осадили Минск, разорили все до самой Вильни...».

У 1507 р. князь литовський Сигізмунд I Старий (брат Олександ­ра) прийняв рішення про війну з Росією, у лютому його підтримав литовський сейм, а в березні розпочались воєнні дії. Спочатку це були дрібні прикордонні сутички, які потім перейшли у великомасштабні бої. Литва повернула Любеч.

На початку 1509 р. був укладений мир між Литвою і Москвою. Сигізмунд I визнав кордон 1503 р., а Василь III «обещал не ступаться в Киев, в Смоленск, ни в другия литовския владения...». У цьому була суть так званого «вічного миру» між Росією і Литвою. Але в 1512 р. розпочалася нова війна між Литовською та Російською державами, яка тривала 10 років. Литовські війська в союзі з кримським ханом здійснили напад на прикордонні князівства. Активна роль в цій війні належала Чернігово-Сіверській землі.

На початку січня 1513 р. війська із «Севери» під командуванням Василя Шемячича здійснили рейд на Київ і навіть спалили міські по­сади. Сигізмунд І писав про цей похід: «Московский враг разоряет и опустошает наши владения. Литовцьі же, охваченньїе страхом, распо- лагают для защитьі лишь своими силами, так как приглашать на по- мощь иноземцев уже поздно».

У 1515 р. навколо Василя Шемячича і його Новгород-Сіверського і Стародубського князівств розгорнулася складна дипломатична бороть­ба. На ці князівства припадала левова частка постійної сторожової служ­би в степах, на них же і звалювалися перші удари кримських татар, пер­шими вони йшли і в бій. Стратегічне становище князівств важко було переоцінити. Вони були на стику Литовської, Російської держав і Кримського ханства, і саме вони контролювали регіон.

У 1515 р. литовський князь і польський король Сигізмунд І звер­нувся до кримського хана Менглі-Гірея з проханням бути посередни­ком між ним і Василем Шемячичем для того, щоб умовити його пе­рейти на бік Литви. Сигізмунд І пообіцяв йому на випадок взяття Москви удвічі збільшити його князівства («А коли король Москву возьмет, а он ему вдвое даст»). Але, видно, переговори ні до чого не призвели, бо Менглі-Гірей у березні цього ж року направив свого сина на Сіверські князівства «со многою ратью». Це був спільний похід литовських та кримських сил. На чолі литовців стояли Євстафій Даш- кевич і київський воєвода Андрій Немирович. Удар був сильним. Со­юзники забрали багато полонених, хоча й не зуміли захопити ні Чер­нігова, ні Стародуба, ні Новгород-Сіверська.

Військові дії на прикордонних землях тривали з перемінним ус­піхом, до 1522 р., коли 25 грудня було підписано перемир'я терміном на 5 років. Смоленськ відійшов до Росії, а кордонами між двома дер­жавами стали річки Дніпро, Івака і Меря.

Розорення Чернігово-Сіверської землі кримсько-литовськими військами, як не дивно, сприяло зміцненню влади Російської держа­ви на території Сіверщини. У 1522 р. цар Василь ІІІ ліквідовує удільні князівства Стародубське і Новгород-Сіверське. Князь Василь Шемя- чич був заарештований за зраду (переговори з кримським ханством та польським королем). За версією С. Герберштейна, звинувачення було фальшивим, Василь ІІІ хотів усунути з політичної арени князя Ше­мячича, який помітно впливав на Сіверщину і мав прямий контакт з Кримом. Для управління ліквідованими уділами в Москві спочатку створюються спеціальні організації — замки на чолі з дворецьким, а в другій половині ХУІ ст. — прикази.

У 70-х роках ХУ ст. російська дипломатія зробила спробу покра­щити стосунки Росії з Річчю Посполитою. Приводом для цього по­служила смерть у 1572 р. польського короля Сигізмунда II Августа і припинення династії Ягеллонів. На польський престол була висунута
кандидатура йана ^ (Грозно­го), прийняття якої призвело б до російсько- польсько-ли­товської унії. Кандидатура ^ана ІУ була дуже популярна не лише серед ук­раїнського і біло­руського насе­лення Речі По­сполитої, але і широких кіл польсько-ли­товської шляхти, невдоводеної за­силлям в Речі По­сполитій маг­натської олігархії. Але ^ан ІУ вима­гав, щоб Польща і Литва навіки з'єднались з Російською державою, і польський трон був визнаний спадковим в «династии Рюриковичей». Крім того, він вимагав відмови Речі Посполитої від Лівонії і Києва, погоджуючись взамін повернути Полоцьк. Ці умови були відкинуті польською знаттю, бо магнати боялися не лише послаблення своїх політичних позицій в рамках російсько-польско-литовської держа­ви, але і повторення Грозним в Речі Посполитій його досвіду бороть­би з удільно-князівською опозицією. Після тривалої і жорстокої бо­ротьби між кандидатами на польський престол у 1573 р. королем був обраний Генріх Валуа, син короля Франції Генріха II. В січні 1574 р., одержавши звістку про смерть свого брата — французького короля Карла IX, він таємно втік, щоб зайняти французький престол.

Королем Польщі став Стефан Баторій, один із видатних полко­водців Європи. При обранні на престол він поклявся польському дво­рянству повернути всі землі, завойовані Росією в Литві і Лівонії.

Рис. 4.8. Велика державна печатка Ьана Грозного.

У липні-серпні 1579 р. війська нового польського короля, який уклав союз з Кримом і Туреччиною, перейшли в наступ, захопивши частину території Російської держави. У 1582 р. в Запольській Ямі між Польщею і Росією почались мирні переговори. В перші дні перего­ворів посли Речі Посполитої одержали листи від старост прикор­донних міст, у яких з тривогою повідомлялось, що «люди все з замков
украйньїх поднялись прочь пойти». Це змусило по­ляків поспішити з укладенням перемир'я, відповідно до якого Іван ІУ Грозний відмо­вився від Лівонії на ко­ристь Речі Посполитої, а Стефан Баторій повернув Росії прикордонні землі, зайняті польсько-ли­товськими військами.

У 1586 р. Стефан Ба­торій помер, і в 1587 р. ко­ролем Польщі був обра­ний шведський принц під іменем Сигізмунда III.

У 1600 р. Сигізмунд III відправив у Москву по­сольство на чолі з Левом Сапегою, запропонував­ши Борису Годунову укла­сти довічний мир, за умо­вами якого Польща претендувала на передачу їй Смоленська, Черні- гово-Сіверської землі і установлення політичної унії між обома державами. Російський уряд відхилив цей проект і пішов лише на ук­ладання 20-річного перемир'я на попередніх умовах.

У ХУ! ст. Чернігово-Сіверська земля була дуже неспокійним місцем. Вона знаходилась ніби в куті трикутника, який утворювався кордоном між Польсько-Литовською і Російською державами. На заході кордон проходив поблизу Носівки, а на півдні Прилуки вважалися спірною територією, через яку відбувалися постійні збройні сутички.

Прикордоння було дуже неспокійним, частими були «задорьі» (так на тодішній дипломатичній мові називалися різні прикордонні інци­денти).

Ініціаторами цих «задоров» були обидві сторони, оскільки при­кордонні інциденти приносили відчутний прибуток як польсько-ли­товській шляхті, так і воєводам, князям, жителям прикордоння.

Прикордонні землі в XVI ст. являли собою цікаве місце за скла­дом населення: з російського боку — велика кількість «гулящих людей», з польсько-литовського — бідна шляхта, яка шукала, де б застосувати свої військові таланти.

Рис. 4.9. Одне з найдавніших зображень Івана Грозного

Особливе становище невеликих прикордонних міст привертало сюди «гулящих людей» і біглих холопів, бо саме тут їм було легше всьо­
го сховатися від розшуку і перетворитися у вільних людей. Крім того, уряд сам всіляко стимулював приток населення в ці місця (захист кор­донів), аж до того, що використовував для колонізації українських міст такий спосіб, як заслання туди злочинців, припускаючи (в указі 1582 р.), що той, хто «уличен будет в составе и крамоле, и такого лихова человека казнити торговою казнью да сослати в казаки, в Украйнме города».

За свідченням монаха Авраамія Паліцина, келаря Троїцько-Сер- гієвого монастиря, який залишив записи про смутні часи, уряд ішов навіть ще далі в своїй політиці заселення прикордоння, допускав, що якщо «кто злодействующий осужден будет к смерти и еще убежи в те гради Польские и Северские, то тамо да избудет смерти своя».

У XVI ст. в Російській державі втікачі складали дуже значну час­тину населення і вважались легальною категорією. З їх існуванням змушений був змиритися навіть уряд. «Гулящих людей» особливо ба­гато було на прикордонних землях Чернігово-Сіверщини. Авраамій Паліцин визначив їх кількість в українських містах більше ніж 20 ти­сяч чоловік.

У Російській державі у кінці XVI і першій половині XVII ст. відбу­вались події, які ввійшли в історію під назвою «Смутного часу». Смутні часи, які продовжувалися на Русі 14-15 років, — це суцільна смуга (з 1598-1613 рр.) бунтів, безпорядків, заворушень, ослаблення влади, зруйнування державних органів управління, внутрістанової і міжста­нової боротьби, вторгнень іноземних сил тощо.

У 1601-1603 рр. Росія пережила страшний голод, за словами літо­писців, вимерла ледве чи не «треть царства Московского». В обста­новці суцільного хаосу в країні різко виросло число злочинів, крім того, мали місце голодні бунти.

Справді, розбійників розплодилося в неймовірній кількості, стільки, що вони перейшли в дещо іншу категорію — не лісових грабіж­ників, а заколотників.

У 1603 р. на Москву із Сіверської землі посунуло велике зборище «гулящого люду» під проводом Хлопка Косолапа. Це були вже не роз­бійники, а люди з певною програмою дій. Програма, правда, не відрізнялась ні новизною, ні глибиною — зайняти столицю, всіх вини­щити і все пограбувати. Головний центр руху знаходився на південній окраїні країни, там, де зводилася оборонна лінія («засечная черта»). Саме тут шукали притулку гнані злиднями і голодом селяни і холопи.

Родючі землі прикордонної України менш постраждали від невро­жаю 1601-1603 рр. Але саме тому казна, прагнучи компенсувати ве­ликі недоїмки в інших повітах, збільшила тут збір податей, викликав­ши цим незадоволення у місцевих селян. Потрібна була лише іскра, щоб уся ця маса незадоволених повернула свій гнів на московський уряд. Тому Борису Годунову лише з великими зусиллями удалося роз­громити загони повсталих.

Після розгрому повстання Хлопка значна частина «развоев», які уціліли від розправи, знайшла притулок в Чернігово-Сіверських містах. За словами очевидців, «старьіе ворьі, и иже на конях овьікши и к воинскому делу искусньї, уйдоша на украйну», де пізніше зі зброєю в руках виступили на боці Лжедмитрія. Поява сприт­ного авантюриста Григорія (Юшки) Отрєп'єва, який видавав себе за Дмитра, сина !вана Грозного, стала поштовхом до ще одного широкого повстання селян, козаків і дрібного служиво­го люду.

Свої перші вирішальні успіхи самозванець одержав у Чернігово-Сіверській землі. Тут, крім місцевого населення, було багато го­лодних, збіглих і засланих холопів, біженців із цент­ральних повітів. Крім того, в кінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля народ­них повстань. Вони були жорстоко придушені шляхтою. Багато учасників цих повстань втекли за Дніпро у межі Росії. Як результат, прикордонні міста до початку «Смути» були переповнені збіглими незадоволеними людьми як рос­ійського, так і українського походження. Одні попали сюди із Росії, інші — з Правобережної України. Населення прикордонних міст Чер­нігівщини підтримувало тісні торгові зв'язки з Київщиною. Тому чут­ки про «доброго» царя дуже швидко поширювались із Києва в при­кордонні міста.

Всупереч стійким поглядам, самозванець з'явився не десь «у Польщі» і навіть не в Литві, а в «руських землях», на Київщині і При- луччині, в 1601 р. у володіннях всесильного магната Адама Вишне- вецького. Саме Адам і його брат Костянтин першими дізналися, що один із їхніх слуг — син !оанна Грозного.

Рис. 4.10. Дворянська кіннота. Малюнок із «Записок» Герберштейна. XVIIст.

З самого початку авантюри утворилась сильна партія прихиль­ників самозванця на «поле», а потім і на московських «украинах». У Чернігово-Сіверській землі агенти Лжедмитрія I уже в 1603 р. у мішках жита і пшениці, в човниках і обозах з різними товарами переправляли при заступництві польських прикордонних властей, через московські
рубежі і мимо застав «прелестньїе письма» самозванця до населення, їх розносили по фортецях, містах, селах і селищах.

У жовтні 1604 р. загони Лжедмитрія вступили в межі російської держави в районі Чернігово-Сіверської України. Це призвело до того, що більшість міст і сіл виступили проти Годунова. В одному з джерел згадується «бисть мятеж во всех сєвєрских странах и городах — Севе- ряне и вси мятежници иже во время властирастригини лакнуша крови христианские».

17 травня 1606 р. у Москві під час повстання проти інтервентів Лжед- митрій був убитий. Звістка про його вбивство і прихід на престол Василя Шуйського викликала серед населення південної окраїни держави, в тому числі і Чернігово-Сіверської України, великі хвилювання.

Влітку 1606 р. на Сіверській Україні почалося одне із найбільших селянських повстань під проводом I. Болотникова. Стали поширю­ватися чутки, що «цар Дмитро живий». У грамоті патріархів Гермоге- на та ^ва від 1607 р. сказано: «...собрались ^кє на Сєвєрской Украине сєврюки и других рязанских и украинских городов стрельци и козаки, раз- бойники, вори, беглие холопи, прельстили прєждєомрачєнную безумием Северскую Украину, и от той Украйни многие и другие города прельсти- лись и кровь православних христиан, как вода, проливается, називают мертвого злодея растригу живиїм...».

Замість загиблого Лжедмитрія I Польща висунула нового аван­тюриста, відомого під іменем Лжедмитрія II. В липні 1607 р. само­званець, який видавав себе за «царевича Дмитра», померлого в 1606 р., з'явився у прикордонному місті Стародубі.

Навколо Лжедмитрія II зібрались значні польсько-литовські сили, крім того, до нього стали приєднуватися ті, хто продовжував війну з урядом Шуйського. У Чернігово-Сіверських містах до нього примкнули дрібні служиві люди, потім підійшли загони козаків, а пізніше приєдналися залишки розбитих селянських загонів Болот­никова.

Розбивши весною 1608 р. царські війська під Волховом, загони Лжедмитрія II 1 червня підійшли до Москви і почали її облогу. Заго­ни самозванця попутно грабували не лише захоплені села і міста, а й ті, що самостійно приєдналися до нього. Це призвело до того, що проти Лжедмитрія II піднявся народ, який ще недавно його підтримував.

У 1609 р. польський король Сигізмунд III, переконавшись у тому, що Лжедмитрій II не в змозі оволодіти Москвою, вирішив розпочати відкрите вторгнення в межі Російської держави.

Усередині вересня 1609 р. польські війська перейшли російський кордон і з'явилися біля воріт Смоленська (мета Сигізмунда III — зро­бити російським царем польського королевича Владислава).

На Чернігово-Сіверщині діяли загони польського шляхтича Олек­сандра Лисовського (лисовчики). За участь у шляхетському завору­шенні проти польського короля в 1607 р. його присудили до вічного вигнання за межі Речі Посполитої і подітись йому було нікуди, тому «лисовчики» боролися відчайдушно.

«Лисовчики» в пору свого розквіту нараховували до десяти тисяч кінноти. Військові історики зазначають залізну військову дисципліну цієї ватаги, її виключну відчайдушність у бою і незамінність у дальніх кінних рейдах. Але, з іншого боку, із грабежів і мародерств ця друж­ня компанія, мабуть би, зайняла перше місце в європейському чем­піонаті, задумай його хто-небудь провести.

Дев'ять років ішла війна за російську корону. Однак невдачі польської армії і зміни в міжнародних обставинах підштовхнули Польщу до укла­дення перемир'я. Першого грудня 1618р. в селі Деуліно (біля Троїцько- Сергіевого монастиря під Москвою) Річ Посполита і Російська держава підписали перемир'я терміном на чотирнадцять з половиною років, при цьому Польща утримувала за собою захоплені нею Смоленські та Чер- нігово-Сіверські землі.



 

Розділ V







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.205.96.39 (0.017 с.)