Соціально-економічні процеси на українських землях в хм - середині XV/ ст.

Соціальна структура українського суспільства

Князі і шляхта

Н

Априкінці XIV — у середині XVI ст. в Україні основними соціальними станами (групи людей, які відрізнялися між собою правами і політичним становищем у суспільстві) були: князі, шляхта, духовенство, міщани, селянство.

До панівних, найбільш привілейованих станів належали князі і шляхта. Вони мали широкі майнові, політичні та особисті права, ко­ристувалися винятковим правом землеволодіння. На верхівці панів­ного стану перебували нащадки удільних князів Гедиміновичів і Рю- риковичів, які, хоч і були у XV ст. позбавлені частини прав після ліквідації напівсамостійних удільних князівств, проте зберегли свої великі землеволодіння. Вони були титулованою знаттю, становили собою єдиний замкнений стан, увійти до якого було неможливо, навіть за наявності багатства і високої урядової посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князівського титулу. За даними Н. Яковенко, «За весь час існування Великого князівства Ли­товського, а згодом і Речі Посполитої, корпорація князів поповнилася за рахунок родин некнязівського походження двічі, та й то, пожалування йшли з-закордону, від імператорів Священної Римської імперії (у 1515р. титул князя був наданий Радзивіллам, у 1647 — Любомирським)».

Проте в Україні князівська верства була неоднорідною. Князівські роди Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Збаразьких, Голь- шанських-Дубровицьких, Сангушків, Корецьких, Четвертинських мали тисячі підданих, власні збройні загони. Ці князі посідали головні державні посади на українських землях Великого князівства Литовсь­кого. Основою сили і впливу цієї групи була велика земельна власність. Поряд з ними існувала велика кількість князів, чиї землі не переви­щували маєтків середнього шляхтича, свій вплив вони мали тільки завдяки знатному походженню. Наприклад, князь Іван Ружинський володів тільки одним сільцем Княжики. В документах наймогутніші княжі роди називались «княжатами головними», решта — «княжата­ми повітниками».

Головні князі володіли земельними наділами, які здавна закріпилися за тими чи іншими родами, і не могли бути відібрані великими князями заякі-небудь провини. Князі«новітні» володіли «вотчинами-вислугами», які давалися за службу чи на час служби з чітко регламентованими обо­в'язками. Ці землі могли бути відібрані великими князями за певну про­вину або після закінчення служби.

У межах території князівського землеволодіння «головний князь» і «князі-повітники» користувалися суверенними правами, що поля­гали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими до смертної кари включно. Єдина різниця полягала в тому, що «головні» князі були повними суверенами свого володіння, з яким могли навіть вийти зі складу держави. Прикладом може бути перехід Чернігово-Сіверських князів зі своїми вотчинами до складу Москви (кінець XIV — початок XV ст.). Князі «повітники» (службові) теж мо­гли перейти під владу іншої держави, але без «вотчини» (їхня земля переходила у спадок до родичів).

До суверенних прав головних князів належало право особистої підсудності виключно великому князю (до реформи 1564-1566 рр.), а не місцевим органам влади. Службові князі таких прав не мали. За «головними княжатами» була закріплена участь у великокнязівській раді не за особисті заслуги чи внаслідок перебування на певних дер­жавних посадах, а лише завдяки древності і знатності їх родів. У війнах їхні військові загони брали участь окремими формуваннями під ро­довими знаменами. Крім того, їм належали особливі права: 1) право на отримання персональних повідомлень від імені великого князя про початок воєнних дій (службові князі і нетитулована шляхта такі по­відомлення отримувала через чиновників); 2) персональні запрошен­
ня на сейм від великого князя (службові князі теж мали цей привілей); 3) ви­користання для своїх печа­ток червоного (королівсь­кого), а не зеленого воску, яким користувалась решта шляхти.

Сходинку нижче від князів у тогочасному суспільстві посідали пани, які не мали князівських ти­тулів, але вирізнялись від інших груп шляхти древні­стю роду, спадковим земле­володінням і певними права­ми. 1. Пани підлягали юрисдикції тільки велико­го князя. 2. Були спадкови­ми членами великокнязі­вської ради (пани-радні). 3. Під час воєнних дій діяли не в складі військ повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними хо­ругвами (пани-хоруговані). 4. Мали право суду над підданими.

В основному панські роди знаходилися на литовсько-білоруських землях; в Україні їх було мало. За підрахунками М. Любавського, з другої половини XV до середини XVI ст. до великокняжої ради входи­ло 50 панських родів, з них українських було тільки чотири. Серед панів-хоругованих було тільки 8 українських родин. Особливе стано­вище панів не мінялося, принаймні у законодавстві, до земської ре­форми 1564-1566 рр., після якої титул «пан» став приналежністю кож­ного шляхтича.

Рис. 5.1. Шляхтич і шляхтянка. Малюнок кінця XIX ст.

Наступну сходинку соціальної драбини посідали представники військово-служилого стану зем'яни (земляни). Верхівка зем'ян володіла вотчинами, користуючись правом повного і необмеженого розпоряджен­ня своїми маєтками, що складали їхню невідчужувану земельну власність. Решта зем'ян володіла службовими землями, тобто корис­тувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Фор­мування цього прошарку відбувалося на основі обов'язку військової повинності за право користуватися землею. Частина зем'ян володіла
службовими наділами на державних землях («під господарем»), части­на — наділами у приватних латифундіях («під князями і панами»). Всі вони були під юрисдикцією великих феодалів (князів, панів) та місце­вих (державних) намісників.

Зростання військово-сужилого стану відбувалося за рахунок не тільки представників панівної верстви, а й двірських слуг, міщан та заможних селян. З них формувався нижчий прошарок шляхти: 1) дрібні шляхтичі-службовці (за висловом Н. Яковенко, «шляхта-голо- та»), які заробляли на прожиток на двірських службах, управительсь­ких службах та ін.; 2) військові (кінні) слуги — «панцирі бояри», які осо­бисто відбували військову службу (тільки за частиною панцирних бояр було визнане особисте шляхетство — «околична, ходачкова» шляхта, інші стали замковими слугами, навіть селянами).

Проміжну ланку між селянством і військово-служилою знаттю по­сідали «путни слуги» чи «путни бояри». Вони виконували повинності по обслуговуванню фортечних укріплень і замків, забезпеченню поштового зв'язку, супроводу й охорони послів тощо.

Упродовж кінця XIV — початку XV ст. проходили процеси збли­ження родової знаті з військово-служилим станом, який добивається значних пільг, та їх об'єднання в один панівний стан — шляхетство. Правові основи формування шляхетського стану у Великому князівстві Литовському були закладені Привілеєм 1447 р. Казимира IV. Станові права шляхти набули довершеного вигляду після прий­няття таких правових кодексів (систематизованих збірників законів), як Перший Литовський Статут 1529 р. і Другий Литовський Статут 1566 р.

Головним обов'язком шляхти була військова служба та виконан­ня загальнодержавного грошового податку. Натомість їм надавались широкі політичні та економічні права і привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Шляхта володіла винятковим правом на обіймання усіх державних посад. Мала право брати участь у повіто­вих сеймиках, обирати та обиратися в ролі депутата на вальні сейми чи судові трибунали; шляхетське слово прирівнювалося до юридич­ного доказу; життя шляхтича цінувалося вище за будь-чиє; винному в образі шляхтича дією міщанину чи селянину просто відрубували руку; шляхтич користувався правом суду і необмеженого володарювання підданими і їх майном, але сам, служачи вищому пану, зберігав осо­бисту незалежність, а його землеволодіння не могло бути передане нікому в підпорядкування; шляхтич підлягав тільки юрисдикції спеціальних станових судів: гродського, земських, підкоморських; оз­накою належності до шляхти був власний герб і печатка.

Одночасно законодавчим порядком окреслювалося коло занять, несумісних зі шляхетським званням. Втрачали станові привілеї ті шлях­тичі, що, оселившись в містах, почали займатися торгівлею чи ремеслом;

жінки-шляхтянки, котрі «за простихзаміж ідуть», теж позбавлялись спад­кових і станових прав, те ж саме загрожувало шляхтичам, причетним до

Історична довідка

СЛОВО "ШЛЯХТА" (польською "8т}асіа") походить від німецького ОезсНІеНі, що означає рід, породу, походження. Слово відоме з XIIIст.

Юридичним документом, щр оформив польську шляхту як стан став Кошицький привілей Людовіка I Анжуйського від 17 вересня 1374р. На неї розповсюдилися права, якими досі володіли лише вищі феодали. В числі інших — право не сплачувати майже ніяких податків, крім зобов 'язання служити королю і посідати різні посади.

У 1454р. Казимир IV дав шляхті Нешавські статути, підтвердивши її привілеї, і розши­ривши права в управлінні державою (вплив земських сеймиків на державні справи й одно­часне обмеження впливу магнатів і великих міст). Крім того, шляхта отримала не­підсудність королівським чиновникам, хіба що окрім найтяжчих злочинів. У1505р. шляхетський сейм у Радомі видав постанову, що увійшла в історію як Радомська конституція (МідНії Моуі). За нею король не мав права видавати будь-які закони без згоди сенату і шляхетської посольської ізби. Закон про "загальну згоду" (ЬіЬегит уеіо) означав, що будь-який закон міг бути прийнятий лише тоді, коли вся шляхта Польщі не заперечу­ватиме. Навіть один голос проти означав, що закон не пройшов.

У1573р., коли помер останній представник династіїЯгеллонів, шляхта отримала право обирати собі короля і визначити свої взаємовідносини шляхом угоди — Расіа сопуепіа. Шляхтич мав право на конфедерацію, тобто на створення коаліції, спрямованої проти короля, і право на "рокош", тобто на офіційне повстання проти короля. Будь-який шляхтич в ті роки мав право самостійно відправляти посольство до іноземних держав (хоча цим привілеєм не користувалися, бо розуміли, що при іноземних дворах та­ких «вибриків» не зрозуміли б). У жодній з європейських чи азіатських країн привілейова­ний стан таких прав не мав. При цьому в Польщі шляхти було від 8 до 10% населення, а в Мазовії—навіть до 20 % (середній показник для Європи приблизно дорівнював 2%). У різних областях Великого князівства Литовського — від 3 до 6% (за даними Н. Яковенко — 2,5%).

крадіжки.

Отже, на середину 60-х років XVI ст. завершилося становлення шляхти як панівного стану українського суспільства. Але становище ук­раїнської шляхти у складі Великого князівства Литовського дещо відрізнялося від ії' становища у Польщі, де сила, авторитет та права шляхти були ще більш значними.

Духовенство

Окремою привілейованою верствою виступало духовенство. Його становище протягом XIV-XVI ст. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл. Спочатку в складі Великого князівства Литовського православне духовенство мало значні права і привілеї і підтримувало­ся владою. Однак у XV-XVI ст. перевага була надана Католицькій Церкві.

Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді монастирів та маєтностей. Духовенство поділялося на чорне (монахи, монахині, представники вищої духовної ієрархії) та біле (па­рафіяльні священики, що не приймали целібат — обітницю безшлюб­ності), протопопи (благочинні, протоієреї), диякони, дяки, паламарі. Ду­ховенство не підлягало юрисдикції світських феодалів, їх судив церков­ний суд (єпископи, митрополит).

У 1458 р. була відновлена митрополія у Києві. Вона підпорядко­вувалась константинопольському патріархові. Митрополія поділялась на церковно-адміністративні округи — єпархії (у Київській митрополії їх було 10 — Київська, Чернігівська, Смоленська, Луцька, Турово- Пінська, Галицька, Холмська, Перемишльська, Полоцька, Володи- мирська. Керували ними архієпископи та єпископи (владики). Управ­ління чернечими монастирями здійснювали архімандрити (настоятелі великих чоловічих монастирів) та ігумени (управителі монастирів).

Церковні ієрархи (вище духовенство) поповнювалося вихідцями зі шляхетських і князівськихродин. Вони посідали церковні посади лише за дозволом великих князів, литовських і польських королів. Стано­вище нижчого духовенства залежало від волі власників шляхетських і князівських маєтків. Парафії часто передавались у спадок.

Духовенство часто отримувало від парафіян різні треби. Це була церковна десятина, данина натурою або ж для селян — панщина на церковних землях. Православне духовенство, на відміну від католиць­кого, обкладалось податками. Православних єпископів не допускали в сенат (верхню палату польського сейму).

На території Великого князівства Литовського знаходилося 4 ка­толицьких єпископства, на чолі яких стояли біскупи. Вони були по­стійними членами Ради Панів.

Міщанство

Окрему суспільну організацію становило міщанство, яке виділи­лося у XIV- XV ст., складаючи до 15% всього населення. До міщан відносились мешканці міст і містечок, які підлягали міському праву.

Історична довідка

МІЩАНИ. На Сході, в Китаї чи Індії, були міста значніші і багатші, ніж європейські столиці. Але городян (міщан) як особливої категорії людей, що різко вирізнялися від селян і дворян, не було. Крім європейських міст, міщани ніде не виділялися із загальних класів аграрного населення.

Вони несли особливі риси характеру, іноді малозрозумілі (а часом і мало прийнятні). Міщани були індивідуалістами, відокремлювали себе від суспільства і свої інтереси від інтересів суспільства, короля чи міста.

Городянин (міщанин) не розумів, чому він повинен утаємничувати своє бажання збагати­тися і чому про його добрі наміри не повинні знати. У поведінці міщанина проявлялися то відкрита своєкорисливість (якої він не соромився), то показна широка благородність.

Міщани користувалися привілеями у сферах самоврядування, стано­вого суду, торгівлі, ремесла, промислів.

Міщани поділялись на три основні категорії: до першої категорії — «пат­риціату» — належала купецько-лих­варська верхівка, цехові майстри, а та­кож чільні урядники станового міщансь­кого самоврядування і суду. Нечисленний, але впливовий патриці­ат фактично зосереджував у своїх руках всю владу. До другої категорії — «бюр­герів» — відносилися дрібні купці і тор­говці. Внизу соціальної драбини міста перебував міський плебс — позацехові ре­місники (партачі), міська біднота, слу­ги.

Міста поділялись на королівські, приватновласницькі та церковні. В XIV-XV ст. урбанізація українських міст проходила «через надання ексклю­зивного «німецького права» групам ко- лоністів-переселенців з німецьких зе­мель; згодом — у вигляді магдебурзького права (самоврядування) — це поширюва­лося на мешканців українських міст «різних націй», що, звичайно, не виключало міжетнічних та міжконфе­сійних конфліктів всередині міської громади». Православних зобов'я­зували проживати в певних районах міста, вони були позбавлені мож­ливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обмежувалися у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо.

Міщани, які користувалися самоврядуванням, хоча й були юри­дично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повин­ності, так і ті, що встановлювалися міською владою. До останніх на­лежало утримання міської адміністрації, сплата податків до міської скарбниці, церковна десятина. Міська адміністрація була представ­лена війтом і міськими виборними закладами: «радою» — органом з адміністративно-політичними функціями, і «лавою» — судовою організацією. Феодали (князі, пани) володіли в містах земельними ділянками, які не підлягали міській адміністрації та суду. Міщани при­ватних міст платили натуральні податки, працювали на панських ла­нах, ремонтували шляхи, чистили стави, будували греблі тощо.

Селяни

Рис. 5.2. Український міщанин. За Рігельманом

Найнижча суспільна верства Великого князівства Литовського — селянство, що складало майже 80 % населення. Воно було неоднорід­
ним, з XIV до середини XVI ст. в його середовищі досить по­мітними були різноманітні за своїм майновим та соціаль­ним статусом прошарки.

Селянство поділялось на три основні категорії: вільні селяни, напіввільні та не­вільники. їхній статус свободи визначався наявністю власної землі. Всі особисто вільні се­ляни залежно від повиннос- тей теж поділялись на три гру­пи. До першої належали «чин­шові селяни-общинники», або «державні» (вони мали власне господарство, могли передава­ти його у спадок, продавати, дарувати, закладати землі). Повинності селян обмежува­лись данинами (медом, збіжжям, хутром, грошима тощо). Селян-данників нази­вали «погожими», бо вони мали право переходити з од­ного місця в інше на незай­мані землі.

Історична довідка ПОЗЕМЕЛЬНА ЗАЛЕЖНІСТЬ - це сукупність правових норм, що обме­жувала і знищувала права селянина на землю. ОСОБИСТА ЗАЛЕЖНІСТЬ прояв­лялась у прикріпленні селянина до землі, забороні полишати її без дозволу пана і виконанні повиннос- тей на його користь.

Другу групу вільних селян

складали «службові» — соколь­ники, бобровщики, ремісники, конюхи, бортники, рибалки та інші, які мешкали здебільшого недалеко від міст та ремісничих центрів та в має­тках феодалів. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, відбували панщину і сплачували да­нину. Деякі були заможні і мали залеж­них від них селян.

Рис. 5.3. Литоський селянин. За Рігельманом

Третю групу складали «тяглі се­ляни». Вони вели господарство на землі, що належала феодалу, і відбу­вали відробіткову ренту (панщину). Крім праці в полі, виконували гро­шові та натуральні податки на ко­ристь пана та держави, виконували також державні повинності (буду­вання мостів, ремонт шляхів, охоро­
ну та ремонт замків тощо). В другій половині XVI ст. вони пе­реходять у підданство землевлас­ників.

Напіввільними (залежними) се­лянами вважалися «закупи». Будучи особисто вільними, вони мусили пра­цювати на кредитора, поки не повер­тали позичену «купу».

У маєтностях феодалів працю­вали «дворові холопи» — невільники, («раби», «челядь дворова», «челядь невольна»). Вони були безправні і без­захисні. Власник мав право продава­ти, дарувати, закладати і карати їх. Дістати свободу холоп міг тільки втечею або тоді, коли поміщик, щоб не годувати зайвого рота, ви­ганяв його з двору. Литовський ста­тут 1529 р. зберіг у Литві рабів — не­вільну челядь, що складала безпо­середню робочу силу двору феодала. Джерелами рабства, згідно зі статутом, були: походжен­ня від батьків-рабів, полон, заміні смертної кари на рабство і шлюб вільної людини з невільною. Допускався і не зафіксований в статуті самопродаж у рабство (за винятком голодних років); заборонялося пе­ретворення в раба за гроші. Неволя була обмежена Литовським стату­том 1586 р. і знищена, за винятком неволі військовополонених, за статутом 1588 р.

Значна частина колишньої невільної челяді, особливо у великокня­жих маєтках, отримала невеликі наділи і перетворилася в «тяглових селян», з часом вони злилися з кріпосними селянами.

Протягом XIV— першої половини XVI ст. становище селян залежа­ло від правового устрою сіл. Існували села руського права, німецького, волоського (молдавського) та ін.

Рис. 5.4. Українська селянка. За Рігельманом

Переважна більшість сільського населення мешкала у селах руського права, де домінували давньоруські правові звичаї і залишки колишнього гро­мадського ладу. Основою господарства було «дворище», що поєднува­ло декілька хат — «димів». Воно було одиницею оподаткування і вико­нання повинностей. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка обирала свого голову — отамана, старосту, тивуна. Громада володіла колективною власністю — лісами, луками, пасовиськами, озе­рами тощо; мала свою адміністрацію, здійснювала судово-поліцейські
функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву і священ­нослужителів. Села об'єднувалися у волості на чолі з волосним отама­ном або старшиною, якого обирали на волосному вічі всією громадою (копою). На таких зборах здійснювалось судочинство (копні суди).

На відміну від сіл руського права, заснованих на общинному земле­володінні, села на німецькому праві (узаконеному грамотою Казимира IV 1449р.) базувались на індивідуальному землеволодінні. Осадник (вільна людина) виплачував пану певну суму грошей і отримував право заснувати село на його землях та управляти ним. Кожен селянин цього села отри­мував лан землі, за користування яким відбував повинності у вигляді грошової ренти (чиншу), мав право залишати свою ділянку за умови виконання певних вимог. Адміністративна і судова влада належала війту-осаднику (посада ставала спадковою). Відносини між війтом і державою або феодалом визначались фундаційними грамотами і спла­тою чиншу з лану. Селяни судились за німецьким правом.

Особливістю волоського (молдавського) права було те, що селяни виплачували чинш переважно продуктами тваринництва (як правило, вівцями) та судились лише за руським правом. Протягом XV — першої половини XVI ст. кількість феодально залежних селян зростає. Йде процес закріпачення селян — посилення їх поземельної, особистої та судово-адміністративної залежності від феодала.

Загальна тенденція характеризувалась переходом селян від різних форм залежності до їх повного закріпачення. Суть кріпацтва поляга­ла в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових сільських робіт на пана (панщина), остаточному обмеженні грома­дянських прав і свобод селянства. У XVI ст. поступово формується єдиний клас селян-кріпаків.