Улус Джучі та золотоординське іго

У

1242р. (за іншими джерелами — 1243р.) хан Батий в сте­пах Нижнього Поволжя заснував свою ставку Сарай-Бату, столицю нової держави — великого Улусу Джучі (Великого Улусу, Орди, або Кипчакського ханства), що відома в історичній літе­ратурі як Золота Орда. Деякий час ця держава була під номінальним підпорядкуванням у монгольського хана, який перебував у м. Кара­корумі.

Як відзначає В. Похльобкін у своїй роботі «Татари і Русь», Улус Джучі займав величезну територію від нижньої течії Дунаю та Дністра на заході до Сир-Дар'ї та!ртиша на сході. Крайній західний кордон проходив (до 70-х років XIV ст.) по килійському гирлу Дунаю та

Дністра. Його північна точка сягала гирла р. Мурафи південніше су­часного міста Могилева-Подільського.

Від гирла р. Рось лінія кордону проходила на південний схід по Дніпру до гирла р. Псел, а потім вгору за течією до впадання в неї річок Хорол і Голтви. Звідси кордон проходив на схід до р. Ворскли (півден­ніше Полтави). Від середньої течії Ворскли кордон проходив на схід по верхів'ях річок Тагамлик (ліва притока Ворскли), Орчик — права притока р. Орелі і до гирла р. Мжа, що впадає в Сіверський Донець. Від гирла Мжи кордон проходив на схід по руслу Сіверського Дінця, вгору за течією, а потім вгору по р. Вовчій до середньої течії р. Оскол. Досягнувши Оскола, кордон різко повертав на північ вгору по річці і продовжувався до витоків р. Тим за її течією до річок Сосни, Труди, Неручі. В цьому районі на північ ішла смуга буферних зон напівта- тарських-напівслов'янських васальних територій, з яких у ХУ-ХУІ ст. сформувалися Єлецьке, Новосільське, Болховське князівства. Північним кордоном цього буферного району була р. Уна, що впада­ла в Оку. Південний кордон проходив через Рязанське князівство, безпосередньо межуючи з Золотою Ордою по течії р. Мокши і у ме­жиріччі Цни та Сури.

Із 70-х років ХІУ ст. західний кордон Орди змінюється: вона втра­чає землі на захід від Дніпра, у межиріччі Дніпра й Дністра. Ця тери­торія відходить до Великого князівства Литовського, яке поширило свою експансію до Чорного моря.

Етнічно Улус Джучі при своєму утворенні був дуже різноманіт­ним. Його панівний прошарок був монгольським, а основна маса ко­чівників — тюркською. Вона складалася, головним чином, з кипчаків- половців, а також тюрків, печенігів, берендеїв і тюркських народно­стей Заволжя і Середньої Азії. За два століття існування Великого Улусу

Історична довідка

ЗОЛОТА ОРДА. Досі не з 'ясовано, як і чому виникла ця назва. У мусульманських джерелах (арабських, персидських, тюркських) є три терміни — "Улус Джучі", "Кек-Орда" ("Синя Орда") і "Ак-Орда" ("Біла Орда"), кожен з яких або співпадає із Золотою Ордою, або є її частиною. Німецький мандрівник Іоган Шильтбергер, відвідавши Орду на початку ХУст, назвав її "большие татари"("Білою Ордою").

Як пише Плано Карпіні, під час кожного з чотирьох днів, коли йшла церемонія обрання Гуюка ханом монгольської імперії, монголи були одягнені в одяг строго визначеного кольо­ру. У перший день — білого. На думку Е. Хара-Давана, цей день символізував участь Улусу Джучі (Золотої Орди) у виборах. Прийом цього дня відбувався у великому білому шатрі. Один з останніх ханів Золотої Орди Ахмат був убитий 1481 р. в його "білому шатрі". Таким чином, Золота Орда, швидше за все, була відома сучасникам як Біла Орда. А вперше згадка назви Золота Орда з'являється в "Історії про Казанське царство" (близько 1564р.). Ще раніше ця назва зустрічається в руськихлітописахяк назва ставки хана (на знак золотої юрти).

його населення стало етнічно однорідним. Знать прийняла тюркську (половецьку) мову, а в ХУ ст. виник новий народ — татари. Але
політичної єдності татари не зберегли. У 30-х роках XV ст. від Орди відділяється Середнє Поволжя (Казань), Крим, Астрахань.

Захоплені монгольськими воїнами у 1237 — 1241р.р. руські землі не ввійшли безпосередньо до складу Улусу Джучі. Ординські хани розглядали руські князівства як політично автономні, що мають свою владу, але залежні від ханів і тому зобов'язані платити їм данину. Тобто князів­ства перебували у васальній залежності від хана. З цього часу давньо­руська держава перестає існувати. На Русі починається іноземне іго.

На Південно-Західній Русі (Україна) — в Переяславській і на пев­ний час в Київській землях та Подолії — монголи повністю ліквідува­ли княжу адміністрацію та замінили її своїм прямим управлінням. У Чернігово-Сіверських землях, як і Східній Русі, монголи встановили своє управління поряд із княжою адміністрацією.

Монголи дозволяли місцевим князям правити їхніми ж князівствами під вла­дою хана Великого Улусу і сюзере­нітетом Великого Хана Монголії. Ко­жен князь мав одержати ярлик на кня­зівство від хана, після чого посланець хана (елчі) урочисто коронував його. Хан міг у будь-який час забрати назад кня­жий ярлик, якщо були причини сумніва­тись у відданості князя. У випадку відкритої опозиції з боку князя чи на­роду або сварки між князями хан поси­лав на Русь свої війська.

У завойованих землях монголи по­спішали визначити платоспроможність населення, переписуючи його. Монгольські переписи населення на Русі проводилися за наказом ве­ликого хана, узгодженого з ханом Золотої Орди.

Перший перепис (за даними Г. Вернадського) провели 1245 р. Тоді обклали податком Київську землю і Поділля, а в 1255 р. переписали Чернігівську і, можливо, Переяславську землю. На думку частини істо­риків, у 1260 р. переписали населення Галичини й Волині (дані ці спірні).

Відповідно до основних принципів монгольської політики пере­пис мав дві мети: встановити кількість можливих рекрутів і визначити кількість платників податків.

Історична довідка ЯРЛИК — указ хана з питань зако­нодавства або управління — підлягав обнародуванню словесно або у вигляді ханських грамот. Ярлики писалися при загальному призначенні кількома мовами — для кожного народу. До ярлика замість печатки пришивала­ся червона тамга хана — герб. Крім того, видача ярлика супроводжува­лася видачею пайцзи. ПАЙЦЗА (байса, лейса) — золоті, срібні, чавунні, бронзові й дерев'яні дощечки, видані від імені монгольсь­ких ханів як перепустки чи мандати, за якими їх власникам надавалося все необхідне в дорозі.

Не підлягали перепису духовенство і люди, які жили на церков­них землях. Все інше населення було поділене на «тьми» (міріади), «ти­сячі», «сотні» і «десятки». Цей розподіл був одиницею оподаткування. Іншими словами, кожне ділення було військово-фінансовим районом, те­риторіальною одиницею, з якої бралась відповідна кількість рекрутів і
податків. Великі міста повинні були сплачувати особливі податки і тому в ці райони на включалися.

Загальний прибуток із податків з Русі (включаючи великі міста) оцінювався відповідно до кількості податкових округів («тьми»). їх список на території України зберігся у двох документах: у ярлику кримського хана Менглі-Гірея, складеному для польського короля Си- гізмунда І (1507 р.), і в листі короля Сигізмунда І кримському хану Сагіб-Гірею (1540 р.).

«Тьми» названі по таких містах і районах: 1. Київ; 2. Володимир- Волинський; 3. Луцьк; 4. Сокал; 5. Поділля (Вінниця); 6. Кам'янець; 7. Брацлав; 8. Чернігів; 9. Тьма Еголдая (північно-східна частина Пе­реяславського князівства); 10. Охура (на захід від Харкова). Далі йдуть регіони, що виходять за межі України: 11. Курськ; 12. Любуцьк (на р. Ока); 13. Смоленськ; 14. Полоцьк; 15. Рязань; 16. Пронськ. До цього переліку можна додати Галичину (відійшла до Польщі в 1349 р.), де після каральної експедиції Бурундая було створено три «тьми»: 17. Га­лич; 18. Львів; 19. Санок (дані спірні).

Всього на території Русі було 43 «тьми», з них на Україні — 13. У кожній «тьмі» вербуванням воїнів та збором податків займалася ме­режа адміністративних чиновників, які несли відповідальність тільки перед ханом. Чиновників нази­вали «даруга». Даругами були лише монголи, і вони представ­ляли хана в підкорених землях, крім того, контролювали діяльність князя.

Даруги, які служили на Русі, в літописах іменувалися «баска­ками». Це тюркський термін, значення якого повністю відпо­відає монгольському «даруга». Кожен баскак мав у своєму роз­порядженні військовий підрозділ для утримання порядку і дисцип­ліни в районі. В цих загонах слу­жило й місцеве населення. Кож­ному баскакському підрозділу відводилося постійне житло, що з часом ставало процвітаючим поселенням і називалося «та­тарською слобідкою» (мешканці не сплачували податків). Сліди таких поселень збереглися в то­поніміці України. „ 1 А ТТ-

Рис. 1.4. Піший монгол

Про баскаків на українських землях писав Плано Карпіні. Про них у Галицькому князівстві в 1255 р. повідомляє Іпатіївський літопис. Бас­как Ахмат (Ахмед) знаходився в Чернігово-Сіверській землі.

Виникнення системи баскацтва, на нашу думку, стало законо­мірним, бо організація управління улусами в Монгольській імперії була складовою частиною влади хана. Саме поняття «улус» (уділ) вклю­чає в себе не тільки відповідну територію, а й людей, що кочували або жили на цих територіях. Все здобуте під час завойовницьких походів належало улусам, що формально входили до складу Монгольської імперії, але певної системи адміністративного контролю в них не існу­вало. Однак була чітка система збору данини, що постійно контролю­валася з боку ханської адміністрації, бо данина складала основу еко­номічного існування Монгольської імперії і самої влади хана. Тому можна сказати, що баскаки були ханськими чиновниками, в обов'язки яких входив і перепис населення, і збір данини в Орду.

Питання про існування баскацтва в Лівденно-Західній Русі в історії є спірним. В історіографії існує дві протилежні думки. Зокрема, В. Пашуто вважає, що тут його не було. С. Соловйов, Д. Багалій і Н. Полонська-Васи- ленко дотримувалися протилежних поглядів. Як би там не було, в кінці ХІІІ — першій половині Х^ ст. посада баскака ліквідовується. Збір да­нини покладається на князів під відповідальність великого князя.

Існувало два різновиди податків: прямі податки з населення сільських районів і міські.

Основний прямий податок називався «харадж» — «ординська да­нина» — або «вихід». В його основі лежала десятина. Монголи вимага­ли десяту частину з «усього». Худоба і продукти харчування також підлягали десятині. Уже 1246 р. Плано Карпіні засвідчив, як один із баскаків «в Русії», перерахувавши жителів, зобов'язав кожного щорі­чно віддавати по одній ведмежій, бобровій, соболиній, тхорячій та лисячій шкурах. «И всякий, кто не даст зтого, должен бьіть отведен к татарам и обращен в их раба». За підрахунками В. Кучкіна, кожне село в Х^ ст. мало віддати Орді приблизно по 2 т зерна.

Крім хараджа, існував ряд інших податків. Поплужне (рало) було по­датком на зорану землю. Ям — особливий податок на утримання кінно- поштової станції. Ще один податок, який згадується в ханських ярликах, — війна (військовий або солдатський податок), напевне його збирали в ті роки, коли не вербували рекрутів. І ще один податок називався митом.

Основний податок, який сплачували великі міста, називався «там- га». Вона платилася золотом або в крайньому разі відраховувалася в золоті. Найбільш багаті купці («гості») обкладалися податком індиві­дуально; купці середнього достатку об'єднувалися в асоціації і служи­ли одиницями оподаткування. З часом тамга набула форми податку на обіг товарів і збиралася як мито. Збирався також місцевий податок на товари — мит (звідси слово «митниця»).

Ще однією важкою повинністю було зобов'язання поставляти воїнів до монгольського війська, брати участь у військових походах. У II половині XIII ст. слов'янські полки діють у військових операціях монголів проти Угорщини, Польщі, народів Північного Кавказу і Візантії. На початку XIV ст. галицькі полки підтримують монголів у війні проти Литви і Польщі.

Крім васально залежних князівств, на Русі були райони, що пере­бували під безпосередньою владою хана і на які не розповсюджува­лась юрисдикція князів. Населення цих районів було організоване в общини (десятки) і групи общин (сотні і орди), кожна з яких обирала власних старшин: сотників і ватаманів. За даними Г. Вернадського, такі групи в Південно-Західній Русі (Україні) називалися «люди со­тенні», «ординці» і «люди каланні». У Східній Русі подібні категорії називалися «люди численні», «ординці» і «делюї».

1. Люди сотенні. Згідно з галицькими документами, на які поси­лається Г. Вернадський у роботі «Монголи і Русь», кожний член сотні був назавжди прикріплений до соцької спільноти. Якщо він хотів по­кинути общину, то повинен був знайти собі зміну — людину, яка взя­ла б на себе всі його зобов'язання; цю заміну повинна була затвердити соцька влада. На чолі сотні стояв соцький. Головним обов'язком лю­дей сотні було обробляти землю. Сотня володіла худобою і наділяла биками й іншими тваринами кожного члена общини. В монгольсь­кий період продукція використовувалась для потреб загонів баскака. У кінці XV ст. галицькі сотенні общини концентрувалися біля замку Санок.

2. Ординиі. Вони також були організовані в общини. Одержали свою назву тому, що виконували відповідну роботу для ставки найб­лижчого монгольського воєначальника («орда» (по-монгольськи — орду) — табір чи ставка хана, а також командира великого військового загону). Люди, які не належали до орди, могли приєднатися до неї, якщо перебирали на себе всі зобов'язання та обов'язки ординця (тоб­то, члена орди). Людина, яка поступила в орду, повинна була служити там все життя, її нащадки також. У джерелах згадуються дві категорії посадових осіб орди: тівуни і ватамани. Тівун був суддею, ватаман — ватажком місцевої ординської одиниці. У XV ст. галицькі ординці жили в селах Галицького і Львівського округів. Відповідно до доку­ментів обов'язки ординців мали різноманітний характер.

3. Каланні люди. У Галичині у помонгольський період важко було відрізнити каланних від сотенних людей. При монголах вони, напев­не, складали окрему групу. В документах каланні визначаються як «невільні люди» (ЬотІПЄ88 ііііЬегі), а також як «королівські люди» (Ьошіпе88 гедаіев). Xоча і прикріплені до княжих володінь каланні мог­ли звертатися в суд і виступати в ролі свідків, мали право володіти влас­ністю. Г. Вернадський вважає, що вони були нащадками слов'ян, за­хоплених монголами в полон і обернених в рабство, аби вони служи­ли хану. Можливо, що деякі з цих полонених були викуплені з рабства королем Польщі або великим князем литовським для виконання різноманітних робіт з метою компенсації витрат.

Монгольська система управління функціонувала на території су­часної України протягом приблизно століття і припинила своє існу­вання в середині XIV ст., в Галичині 1349 р., коли це князівство захо­пила Польща. До 1363 р. більшість інших українських земель визнала панування великого литовського князя, і тому вони також були втра­чені для монголів.