ТОП 10:

Без той в Польщі не пребудеш,



Без сей в Литві блазнем будеш...»

Прагнення Литви об'єднати під своєю владою «всю Русь» зіштовх­нулось з рішучим опором Московського князівства, яке також прова­дило політику «збирання» руських земель. Відкритий конфлікт спалах­нув між двома державами 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Невдалі походи на Москву 1368, 1370 і 1372 рр. стали початком упертої і запеклої бо­ротьби між Московським князівством і Литовською державою за геге­монію на сході Європи. Після смерті Ольгерда (1377) (тверські літописці повідомляють, що він помер християнином, схимником, прийнявши в хрещенні ім'я Олександр, а в чернецтві — Олексій) постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь — Вільно, Вітебськ, Мінськ, Новгородок — Ольгерд передав своєму си­нові від другого шлюбу Ягайлові (1377-1392 — великий князь литовсь­кий, 1386-1434 — король польський). Проте старші брати — сини пер­шої дружини Ольгерда — не змирилися з цим. Вже в 1377 р. Андрій Оль- гердович — князь полоцький — виступив проти Ягайла, але через дея­кий час втік до Пскова, а згодом — до Москви; 1379 р. він брав участь у поході московського князя від Брянська на південь. Інший Ольгердо- вич — Дмитро, володар Чернігово-Сіверщини, також перейшов на бік Москви. Верховну владу Ягайла ще раніше відмовилися визнавати Ко- ріатовичі на Поділлі, а також Дмитро — Корибут Новгород-Сіверський. Цю ситуацію намагалася використати Москва.

Дмитро Московський добре усвідомлював ті переваги, які міг ви­нести від дружби з Литвою. У 1372 р. він влаштував шлюб свого брата Володимира Серпухівського з донькою Ольгерда Оленою і охоче підтримував гарні відносини з рядом литовських князів.

Після смерті Ольгерда 1377 р. між Дмитром, вдовою Ольгерда та її сином Ягайлом було укладено угоду, за якою останній мав одружити­ся з донькою Дмитра. Листування, яке стосувалося цієї угоди, не збе­реглося. Але в архівах московського великого князівства знайдена копія документа 1626 р., що свідчить не лише про існування угоди, а й про її основні умови.

Це список з грамоти «великого князя Дмитрия Ивановича и вели- кие княгини Ульяньї Олгердовьі ... о женитьбе великого князя Ягайла Олгердова. Женитися ему у великого князя Дмитрия Ивановича на до- чери, а великому князю Дмитрию Ивановичу дочь свою за него дати, а ему, великому князю Ягайлу, бьітии в их воле (стать подданнмм Дмит­рия), и креститися в православную веру».

Якби цей проект реалізувався, розвиток Східної Європи пішов би іншим шляхом. Можливо, було б прискорено об'єднання усіх земель Русі в одну державу і звільнення від татарського іга; відвернення роз­повсюдження згубного антагонізму між православними і «латиняна­ми», а полякам відкрилася б можливість передавати західну культуру православним.

Але план Дмитра не здійснився. Литовців приваблювали не тільки можливості, що відкрилися перед ними в Московській державі, але і Польща, яка могла запропонувати своїм сусідам західноєвропейську культуру.

У той час, як великий князь литовський стояв на роздоріжжі, ви­бираючи між Руссю і православ'ям та Польщею і католицизмом, у Польщі виникла нова ситуація, яка змусила поляків докласти дипло­матичних зусиль, щоб привернути Ягайла на свій бік. Зростаюча не­безпека з боку Тевтонського ордена відняла в Польщі Помор'я з Гданськом.

На вибір Ягайла вплинуло й те, що Орден погрожував не тільки Польщі, але і Литві. Він і сам мав гіркий досвід відносин з ним. Але
сходження до вищих щаблів влади у Литві після смерті батька-Оль- герда не обійшлося без кровопролиття. Тоді, щоб завадити своєму дядькові Кейстуту прийняти великодержавний титул, Ягайло був зму­шений укласти таємну угоду з Тевтонським орденом, уступивши йому Жемайтію і визнавши його верховну владу.

Крім того, боротьба за першість «збирання руських земель» роби­ла Литву і Москву суперниками. Тому Ягайло вибирає союзником не Дмитра Московського, а темника (еміра) Орди Мамая. Уклавши союз

з Мамаєм, Ягайло таким чином розраховував прибрати зі свого шляху суперника і зміцнити свої по­зиції на землях Русі.

Знаючи, що Ягайло готується приєднатися до Мамая, Дмитро !ванович взимку 1379/80 р. послав свої війська у похід на литовські ок­раїни. Це не було походом на пова­лення Литовської держави. Його мета полягала у створенні сприят­ливих умов для переходу на бік Москви князів Литовської землі, що і було досягнуто.

9 грудня 1379 р. московські війська здійснили глибокий рейд на території Великого князівства Литовського, про що існують літо­писні записи: «Тое же зими князь великий Дмитрий Иванович, собрав воя многьі и посла с ними брата сво- его князя Володимира Андрєеевича да князя Андрея Ольгердовича Полоть- ского да князя Дмитрия Михайловича Вольїнского и иньїя воеводм и вель- можи и бояремногм... отпусти их ратию наЛитовскьія города и волос- ти воевати. Они же сшедьшеся взяша город Трубческа и Стародуб и инм многм странм и волости и села тяжко плениша и вси наши вои, русстии полци, цели биша, приидоша в доми своя со многими гостьми».

Історична довідка БОБРОК-ВОЛИНСЬКИЙ ДМИТРІЙ МИХАЙЛОВИЧ - князь, родом з Во­лині. Син литовського князя Коріата (Михайла) Гедиміновича. Виїхавши з Литви, він був спочатку тисяцьким у нижнегородського князя, а в 70-хроках XIV ст. перейшов на службу до князя московського Дмитрія. Одружений з се­строю князя Анною. Командував мос­ковським військом, був воєводою князя Дмитра Донського. Учасник походів проти волзьких булгар (1376р.), татар (1378р.), литовців (1379р.). Особливо відзначився під час Куликовської битви (1380р.). Командуючи полком, який зна­ходився у засідці, наніс вирішального удару, який призвів до розгрому військ хана Мамая. Загинув у битві на річці Ворсклі у 1399р. (12 серпня).

На вказаних територіях руські війська ніколи раніше не діяли, не заходячи далі Брянська. А саме Московське князівство з цими зем­лями безпосередньо кордонами не межувало. У важких зимових умо­вах московські війська змогли пройти так далеко, очевидно, лише завдяки підтримці місцевого населення і чернігівських князів. Літо­писець особливо підкреслив той факт, що «князь Дмитрий Ольгердо- вич не стал на бои, ни поднял сукм противу князя великого и не бился, но вмйдя из града с княгинею своею и з дьтми и с бояри своими и примха на Москву в ряд к князю великому Дмитрию Ивановичу, бив челом и рядисє у него».

Таким чином, чернігово-сіверський князь спеціальним догово- ром-рядом оформив свої відносини з великим князем московським.

Події, пов'язані з походом московської раті взимку 1379-80 рр. найбільш детально розглянуто I. Грековим і Б. Флорею. Обидва до­слідники визначають нестійкість внутрішньополітичних позицій ве­ликокнязівської влади Ягайла. При цьому, якщо I. Греков допускає не тільки існування опозиції литовській великокнязівській владі як в самій Литві, так і в підвладних їй землях Русі з самого початку правлін­ня Ягайла, а й вказує також на наявність таємних політичних планів певної частини опозиції з Дмитром Московським, то Б.Флоря бачить у ній відгук «недовольства боярства «русских» земель направленнос- тью внешней политики Великого княжества» і тяжіння «местньїх фе- одалов к великорусскому центру...».

I. Греков пояснює причину походу московських військ прагнен­ням великого князя Дмитра Івановича запобігти розгрому «своїх союзників на Сіверщині» Ягайлом. Б.Флоря, відзначаючи прагнен­ня Москви поставити територію південно-східних окраїн Великого князівства Литовського під свій контроль, визначає позиції «нахо- дившегося в Трубчевске сьіна Ольгерда Дмитрия», як фактор, що сприяв успішному вирішенню цього завдання. Як бачимо, в обох дослідників немає принципового розходження в оцінці подій 1379­80 рр. на Чернігово-Сіверщині. Але вони не ставлять їх у прямий зв'я­зок із процесами консолідації антиординських сил і політичного об­'єднання Русі під егідою Москви, зокрема з прийнятою у 1374 р. у Переяславлі програмою дій проти Орди, хоча і близькі саме до цього розуміння. Водночас існують вагомі підстави стверджувати, що відкритий перехід обох Ольгердовичів на бік Москви в переддень Донської битви виявився результатом реалізації загальноруської пол­ітичної програми, а коло її прибічників у Великому князівстві Ли­товському не обмежувалося лише полоцькими і чернігово-сіверсь- кими удільними князями.

Глава церкви у Великому князівстві Литовському Кіпріан також міг бути ознайомлений з деякими обставинами протистояння, яке почалося, і з планом переходу прикордонних князівств на південно­му сході під юрисдикцію Москви. У такому випадку похід московсь­ких полків на чолі з Володимиром Андрійовичем Серпухівським, Андрі­єм Полоцьким і Дмитром Боброком-Волинським у грудні 1379 р. на територію Чернігово-Сіверщини, і його результати слід розглядати як реалізацію спільного політичного задуму, а саме літописне повідом­лення про цей похід — як одне із свідчень письмових джерел про пол­ітичне співробітництво між феодалами Середнього Подніпров'я і Московського Великого князівства перед Куликівською битвою.

У результаті походу московських військ на південно-східні землі Великого князівства Литовського взимку 1379/80 рр. і наступного приєднання Чернігово-Сіверського князівства, контроль над страте­гічно важливою територією Середнього Подніпров'я перейшов від Ягайла до Дмитро Московського, збільшився військово-політичний потенціал Москви, а ворожі їй сили Литви і Мамаєвої Орди відповід­но були ослаблені. Князівства Середнього Подніпров'я стали надійним захистом, який не тільки прикрив із заходу руську рать, яка виступила на Дон проти Мамая, але і зіграли роль нездоланної перешкоди для армії Ягайла, що прагнула об'єднання з ординськими полчищами, але так і не встигла до початку битви на Куликовому полі. Повільність Ягайла була обумовлена не стільки політичними розрахунками ли­товського великого князя, безсумнівно зацікавленого у взаємному послабленні Москви і Орди, скільки необхідністю силою зброї відно­вити контроль над Чернігівщиною.

У травні 1380 р. Ягайло уклав мирний договір з Орденом, щоб звільнити всі свої війська для походу проти Москви. Але йти йому довелося через Чернігово-Сіверську землю, за рік до цього звільнену московським князем Дмитром і від татар, і від литовців.

У цей час кінні дружини князя Дмитра Ольгердовича стояли на кордоні, стримуючи Литву, північніше із своїми загонами стояв Андрій Ольгердович (разом у них було 40 тис. воїнів). В обох Ольгердовичів була тільки кіннота, і за наказом князя Дмитра Московського в кінці серпня, залишивши литовські рубежі, вони швидким маршем стали рухатися на південь. 4 вересня недалеко від Дону дружини Дмитра і Андрія приєдналися до московського війська та взяли участь у Кули- ковській битві. Просування ж литовських військ було затримано місце­вим населенням.

На Куликовому полі 8 вересня 1380 р. руське військо, до якого входили і загони Південно-Західної і Західної Русі, розгромило ор­динське військо еміра Мамая. Долю Куликовської битви вирішив за­садний полк, очолений вихідцем з Волині Дмитром Боброком-Во- линським.

Пам'ятна битва підняла престиж Москви, справила велике вражен­ня на сучасників і присвоїла Дмитру прізвисько Донський. Але пере­мога не була вирішальною, і через два роки Дмитрові довелося підко­ритися ханові Тохтамишу, котрий розорив Москву. Великий князь був змушений платити данину, хоча вже й довів, що татар можна перемог­ти і їхня могутність може бути подолана спільними зусиллями.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.85.245.126 (0.007 с.)