Станово-представницькі установи Великого князівства Литовського у XIV— середині XVI ст.

Князівська влада впродовж XIV — першої половини XVI ст. у Ве­ликому князівстві Литовському пройшла певну еволюцію. У XIV — на початку XV ст. Литовські князі мали більше влади навіть від князів Київської Русі. Великий князь литовський був необмеженим прави­телем, який зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу, керував військами, здійснював зовнішню політику. Крім того, він вважався власником всього надбання держави. Державна казна називалася «господарським скарбом», тобто князівським майном.

Привілеї 1413, 1434 і 1447 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. На кінець XV ст. великий князь литовський вже не був самодержавним володарем, а істот­но обмежувався у своїх прерогативах Радою Панів (Пани Рада).

Соціальна структура суспільства Великого князівства Литовського в XIV— середині XVI ст. Великий князь Литовський   Князі Вище духовенство (чорне) Головні Повітники Митрополит Шляхта Духовенство (чорне) Пани (радні, хоруговані) Єпископи Зем'яни Ігумени Шляхтичі-службовці (шляхта- Ченці голота)   Панцирні бояри   (військовослужбовці)   Міщани Духовенство (біле) Патриціат (купці, лихварі, Протопопи міські урядники) (благочинні, протоієреї) Бюргери (ремісники, торговці, Парафіяльні міщани середнього достатку) священики Плебс (міська біднота, слуги)   Селяни   Особисто вільні (чиншові   селяни - общинники, службові,   тяглі)   Напіввільні (закупи)   Невільники (дворова челядь,   дворові холопи, раби, челядь   невільна)

 

Привілеї великих князів Олександра (1492 р.) і Сигізмунда (1506 р.) закріпили за Радою роль головної політичної інституції в країні. Всі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видава­тися лише після обговорення з Радою Панів, з її відома, за її участі і згоди. Якщо раніше державна казна називалася «господарським скар­бом», то тепер — «земським скарбом», тобто громадською власністю.

Без порад з Радою князь не міг брати гроші з казни. Крім того, щоб отримати великокняжий престол, треба було пройти процедуру об­рання на Раді Панів (правда, виключно з представників правлячої династії).

Згідно зі Статутом 1529р., з'їзд Ради Панів проходив щорічно, а з 1532р. — двічі на рік. До неї входили представники династії Гедиміно- вичів та Рюриковичів, магнати, урядовці, бояри, духовенство, загалом до 70 осіб.

Вплив і значення Ради Панів зменшується в міру росту значення Вальних Сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків фе­одалів, які поступово нейтралізують всесилля Ради Панів. З часів Си­гізмунда I шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо ви­магаючи виборного земського суду, обмежень щодо втручання маг­натів і місцевої адміністрації в її справи. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив за сеймом права державної установи з компетенцією, що збігалася з компетенцією великого князя і Ради Панів. На валь­ний сейм обирали двох делегатів від повіту, але тільки шляхту. З ча­сом сейм поділився на дві палати: «лавицю», або «коло» панів радних (Рада Панів), і «коло» шляхти. У своїх відносинах великий князь і ста­ни Сейму були двома рівносильними сторонами, які, як правило, шля­хом взаємних поступок доходили згоди.

У 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорювати всі питання державного життя. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик та покаран­ня за спізнення.

До центральної адміністрації Великого князівства Литовського вхо­дили урядовці, призначені великим князем у погодженні з сеймом. Пер­шою особою був маршалок земський, який за відсутності великого князя головував на зборах Ради Панів. Його заступником був маршалок двірський, він керував князівським двором. Державною канцелярією відав канцлер, його заступником був підканцлер. Фінансовими справами зай­мався підскарбій. Великий та польний гетьмани командували війська­ми.

На початку XVI ст. в українських землях було запроваджено та­кий самий, як у Литві, адміністративно-територіальний устрій. Ос­новною територіальною одиницею стало воєводство, яке поділялось на повіти і волості. У Великому князівстві Литовському було 11 воє­водств: Віленське, Троцьке, Київське, Волинське, Підляське, Брац- лавське, Полоцьке, Вітебське, Берестейське, Мстиславське, Жемай- тське. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних та великокняжих податків, відав питаннями організації військового ополчення, вирішував судові справи. Він призна­чався великим князем на необмежений строк. На чолі повіту стояв староста, який теж призначався великим князем і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Цент­ральний повіт воєводства (де був розташований адміністративний центр — замок) очолював каштелян, що виступав як помічник воєводи. На­місниками в менших містах були державці. В кожному повітовому місті були три судові установи (для шляхетського стану): земський суд для вирішення різних маєткових справ, підкоморський суд — для вирішен­ня справ про межі шляхетських маєтків, гродський суд (замковий) — для справ карних, на чолі якого стояв староста.