Князювання Данила Галицького

П

ісля участі у битві на Калці у 1223 р., де Данила було пора­нено, він продовжив зміцнювати своє становище на Волині і до кінця 20-х років володів майже всіма її землями. З початком усобиць у Польщі після смерті князя Лешка Білого (1227 р.) Данило активно втручається у польські справи, укладає союз з Лит­вою та Помор'ям. У 1228 р., дізнавшись про смерть Мстислава Удат­ного (з 1219 р. — князя галицького), з донькою якого був одружений, Данило розпочав підготовку до оволодіння Галичем, який перебував у руках угорців. У 1230 р. він наніс їм нищівної поразки захопив місто, проте утриматися в ньому через опір бояр не вдалося. Знову спалах­нула боротьба, Галичину зайняли угорські війська. У 1233 р. Данило розгромив їх, проте через підступність боярства утвердитися в Гали­чині знов-таки не зміг. У 1238 р. разом з братом Васильком Данило виступив у похід проти німецького Добжинського ордена хресто­носців. Орден був створений у 1228 р. мазовецьким князем Конрадом для допомоги в боротьбі з пруськими племенами — постійними на­падниками на його землі.

Історична довідка

ДОБЖИНСЬКИЙ ЛИЦАРСЬКИЙОРДЕН. В1226 — 1228рр. з ініціативи мазовецького князя Конрада та полоцького єпископа Гюнтерарозробляється план створення спеціаль­ного ордену для протистояння прусам. Наприкінці 1228 чи на початку 1229р. до Мазовіі прибув з Риги загін лицарів-мечоносців (14 осіб, кожний — з великим почтом зі слуг та зброєносців) на чолі з Бруно. Цими лицарями було створено орден пруських лицарів Хрис­тових, магістром якого і став означений Бруно. Хроніст Петро з Дусбурга повідомляє, що князь Конрад побудував для цих хрестоносців замок Добжинь, "від якого вони потім стали називатись братами з Добжиня, а також надав ім володіння в землі Куявіі". Добжинський орден не був дуже потужною мілітарною силою, а тому під впливом легата папи римського Григорія IX домініканського монаха Вільгельма Моденського у квітні 1235р. відбулося його об'єднання з Тевтонським орденом. Однак на це погодилась лише частина Добжинських братів, решті з них взимку 1237р. Конрад запропонував поселитися в місті Дорогичині.

У 1237 р. Конрад дав лицарям у посілість місто Дорогичин і землі між Бугом та Нуром, захоплені ним у Романовичів. Дорогичин був ключовим пунктом у торговельних зв'язках Південно-Західної Русі з

Північно-Західною Європою. Крім того, ця територія могла стати плац­дармом для подальшого захоплення слов'янських земель. Данило Романо­вич одразу зрозумів усю небезпеку об­ставин, що склалися на той момент. «I сказав Данило: «Не личить крижевни- кам (хрестоносцям) тримати нашу от- чину. I пішов на них з великою си­лою», — писав галицький літописець.

Повідомлення іноземних та русь­ких джерел свідчать, що Данило у бе­резні 1238 р. штурмом захопив Доро- гичин. «Вони (волиняни) оволоділи містом у місяці березні, — писав літо­писець, — старійшину їх (лицарів) Бруно схопили і військо полонили і повернулись до Володимира».

У кінці 1238 р. за допомогою міщан і духовенства Романовичі повернули собі Галич. Узявши Гали­чину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю стар­шого і підприємливого князя Данила. А в цей час монгольські війська продовжували спустошувати землі Північно-Східної і Над­дніпрянської Русі. Наприкінці І239 р. Данило Галицький, оволодів­ши Києвом (отримавши титул великого князя київського) і посадив­ши тут тисяцького Дмитра («...вдасть Киев в руце Дмитрови обдержа- ти противу иноплеменньїх язьік, безбожних татаров»), повернуся в Галич.

Але на початку монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він був в Угорщині та Польщі, де намагався схилити фео­дальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Скориставшись відсутністю Данила Романовича, боярство вдало­ся до свавілля. За визнанням автора «Галицького літопису», «і була смута велика в землі (Галицькій) і грабіж од них».

Галицькі бояри були найреакційнішою силою на Русі. Для них князі Рюриковичі були прийшлими узурпаторами, тоді як для городян — справ­жніми захисниками від боярського свавілля. Політичним ідеалом галиць­кого боярства була слабка влада, хай навіть і закордонна; для городян навпаки — сильна влада, тому вони й підтримали волинських Романо­вичів.

Рис. 2.1. Король Данило Галицький

За таких умов становище Данила Романовича виявилося склад­ним. До того ж проти нього повів боротьбу син чернігівського князя

Михайла Всеволодовича Ростислав. Заручившись підтримкою части­ни бояр та болохівських князів, він вирішив утвердитися в Пониззі (територія між Південним Бугом та Дністром), але не зміг. У галиць­кому літописі під 1241 р. є повідомлення про розорення Данилом Ро­мановичем Болоховської землі. Данило, «полонивши землю Болохі- вську, пожег її, бо зоставили їх (болохівських князів татари), щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю та просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали».

У 1243-1244 рр. виникла складна розстановка сил. Ростислав Ми­хайлович Чернігівський після довгих клопотів одружився з донькою угорського короля Бели IV і залучив до боротьби за Галичину мало- польського князя Болеслава Сором'язливого; Данило об'єднався з Конрадом Мазовецьким і литовським князем Миндовгом.

Влітку 1245 р. об'єднані сили Угорщини, Польщі та дружина Рос­тислава Чернігівського виступили в похід і підійшли до Ярослава на річці Сян, де перебувала залога Данила. 17 серпня 1245р. почалася Ярос­лавська битва, яка завершилася цілковитою перемогою Данила Галиць­кого.

Як писав літописець, князь Данило першим пробився до центру угорського війська, розірвав на шматки прапор «бана Філі» (воєвода Фільней) і «розрушив полк його». Фільней потрапив у полон, а його військо почало розбігатися.

Відчувши загрозу з тилу, польські лицарі Флоріана Авданца і дру­жинники Ростислава також почали втікати. Кіннота князя Василька і двірського Андрія переслідувала їх. У полон потрапив Флоріан, «рьі- цари мнози избьеньї бьіх и ятьі в плен бьіша».

У результаті Ярославської битви було збережено цілісність Галиць­ко-Волинського князівства, подолано опір боярства і зміцнено князівсь­ку владу.

На той час у Галичині вирішувалося питання про участь Півден­но-Західної Русі у західноєвропейській політиці, віссю якої була бо­ротьба імператорів (гібелінів) проти пап (гвельфів). Бела IV Угорсь­кий, Болеслав Сором'язливий Малопольський і Ростислав Чернігі­вський підтримували папу. Конрад Мазовецький покликав на свою землю Тевтонський орден, який був на боці Гогенштауфенів (імпера­тора). Данило, продовжуючи традицію свого батька Романа Мстис­лавовича, також підтримав імператора Священної Римської імперії Фрідріха II, відлученого папою Інокентієм IV.

Самостійна політика галицького князя і його можливий союз з Європою стурбував Орду. Від хана Батия прийшов коротенький лист: «Дай Галич». Князь розумів, що сили для війни з монголами у нього немає. Єдиний вихід — їхати на поклін до хана, і в жовтні 1245 р. Данило виїхав у Сарай.

Хан прийняв князя ласкаво, дозволив йому пити на бенкеті замість кумису вино, що було найвищою люб'язністю, і видав йому ярлик на владу в його князівстві, зробивши Данила своїм мирником. Для обох це був великий політичний успіх. Данило навіть одержав право ко­мандувати монгольськими військами під час спільних військових дій. Батий убезпечив свій західний кордон від раптового нападу хресто­носців, бо папа Інокентій IV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів.

Данило після поїздки в Сарай заявив про свої права на київський престол, призначив свого «печатника» Кирила митрополитом і у 1246 р. відправив його на утвердження до патріарха.

Страта в Сараї князя Михайла Чернігівського забрала зі сцени ста­рого суперника Данила Галицького і зміцнила його становище. Більше того, ставши васалом Батия, Данило Романович утвердив свій авто­ритет серед сусідніх правителів, які тепер шукали дружби з ним. Ко­роль Угорщини Бела ІУ віддав заміж свою доньку Констанцію за сина князя, Лева, і сприяв шлюбу ще одного сина князя Данила, Романа, з Гертрудою, племінницею покійного герцога Австрійського. Таким чином, Роман став претендентом на австрійський престол. (Правда, трон він так і не одержав. Герцогом став у 1253 р. чеський король Прже- мисл І Отакар). Бела ІУ в особі Данила одержав надійного союзника, допомогу в боротьбі з Чехією. Сам же угорський король відмовився підтримувати бажання Ростислава Чернігівського на Галицьке князі­вство.

Так само швидко уладналися взаємини Романовичів із польськи­ми князями. Спочатку Данило підтримав свого союзника Конрада Мазовецького у боротьбі проти краківського князя Болеслава. Галиць­ко-Волинське військо захопило Люблінську землю, і Данило зумів утримати її надалі, посунувши, таким чином, кордон на захід. Та по смерті Конрада (1247 р.) у Данила зав'язалися дружні стосунки з кра­ківським князем, при цьому він зберіг приязнь з новим мазовецьким володарем.

У результаті цих союзів Данило Галицький одержав можливість впливати на політичну ситуацію в Центральній Європі. І начебто все розвивалося добре, але було щось, чого не зберегли документи, що дуже вразило князя. І це «щось» трапилось під час його візиту до Са­раю. Літописець залишив слова Данила: «О лихіших лиха честь та­тарська». Отож, незважаючи на спокій, Галицько-Волинське князів­ство починало готуватися до боротьби проти монголів.

Данило сконцентрував увагу на посиленні боєздатності, внутріш­ньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися нові міста і зводилися фортеці; відбувалась реорганізація війська: було сфор­мовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджували на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, монголи не витримува­ли). Крім того, Данило Романович почав шукати союзників у Північно- Східній Русі, де найсильнішим тоді був Андрій Ярославич, якому в Орді видали ярлик на Володимиро-Суздальське князівство, оминувши його старшого брата Олександра (Невського), відомого державного діяча

Мал. 2.2. Галицько-Волинська держава XII-XIVст.

 

й полководця, побоюючись, що той не буде покірним їхній владі. Да­нило Романович видав доньку за Андрія, тим самим уклавши динас­тичний союз. У 1250 р. наречених урочисто вінчав у Володимирі га­лицький митрополит Кирило, друг і соратник Данила.

Союз із Данилом підштовхнув Андрія Ярославича до відкритого протесту проти Орди: князь перестав сплачувати данину, пересилати подарунки («упоминки») ханам. Наслідки такої політики не змусили на себе довго чекати. У 1252 р. Сарай наслав на Володимиро-Суз-
дальське князівство сильну орду хана Неврюя («Неврюеву рать»). Князь Андрій був розбитий і втік до Швеції. Так Романовичі втратили єдиного ре­ального союзника на Русі проти Орди. Данилові довелося прислухатися до антиординських пропозицій, що луна­ли з Заходу.

Ще 16 квітня 1245 р. з французь­кого міста Ліон, де тоді мав резиден­цію папа Шокений IV, виїхав посол до монгольського великого хана в Кара­корумі, францисканський чернець Джіованні де Плано Карпіні. На шляху до Монголії йому було дору­чено спробувати навернути галицько-волинських князів-«схизма- тиків» у католицтво. У грудні 1245 р. Карпіні прибув до Кракова, де зустрівся з братом Данила Васильком. Той запросив францисканця відвідати Галич, де Карпіні виступив перед православними єписко­пами із закликом «повернутися до єдності святоїматері-церкви». Ва­силько з єпископами ухилились від відповіді на папський заклик до унії. Наприкінці лютого 1246 р. на шляху до Сараю Карпіні зустрівся з Данилом, що повертався від Батия, і запропонував зав'язати стосун­ки з курією. З опублікованих документів папського архіву виходить, що контакти між Шокеш-ієм IV та Данилом розпочались у квітні 1246 р. А влітку 1247 р. князь посилає свого представника — ченця Григорія — до папи в Ліон.

З папських булл, адресованих Данилові, вимальовуються конту­ри угоди, досягнутої між Шокені-ієм IV і Григорієм. Папа намагався насадити католицизм на Русі і направив туди архієпископа Альберта, якого Данило погодився прийняти. За це папа визнав недоторканість православного обряду, законність прав Романовичів на їхнє князів­ство, заборонив лицарям чернечих орденів селитися на галицько-во­линських землях. Однак папа вперто ухилявся від надання допомоги Данилові у боротьбі проти монголів. Невдоволений цим князь пере­рвав переговори з Ліоном. А у 1249 р. не впустив архієпископа на Русь. Як писав польський історик Ян Длугош, «Данило поставився до лега­та (Альберта) вороже і відпустив його без честі»(«5іпе копоге»). Тоді розлючений Шокений IV нацькував на Галичину литовського князя Миндовга, який у 1250 р. став католиком. Спеціальною буллою, ви­даною 1251 р., папа дозволив литовцям безкарно грабувати руські міста й села, а 1252 р. надіслав Миндовгу королівську корону.

Історична довідка БРАТИ ОЛЕКСАНДР і АНДРІЙ ЯРОСЛАВИЧІ та ДАНИЛО і ВА­СИЛЬКО РОМАНОВИЧІ нале­жали до однієї гілки Ярославоеого племені—роду Мономаховичів. Одна з дочок Мстислава Удатного була матір'ю Олександра Невського, а друга стала дружиною Данила. Брат Данила Василько був одружений з двоюрідною сестрою Олександра — Оленою. Донька Данила вийшла заміж за Андрія.

Воєнні дії тривали 1251-1252 рр., разом з Данилом проти Мин­довга воював мазовецький князь Земовит. Завдавши поразки литов­цям, Данило домігся укладення перемир'я.

Близько 1252 р. Данило Романович, у якого померла дружина, од­ружився з племінницею Миндовга (сестрою полоцького князя Товти- віла). Через деякий час сина Миндовга Войшелка (лит. — Вайшелга) охрестили згідно із обрядом греко-православної церкви. В цю віру на­вернувся також і Товтивіл. Після хрещення Миндовг призначив Вой­шелка своїм намісником у Новгородок. Але Войшелк як щирий неофіт побажав постригтися в ченці й відмовився від своїх княжих прав. Він запропонував передати князювання одному із синів Данила. Угода з цього приводу була досягнута між Данилом і Миндовгом наприкінці 1254 р. Син Данила Роман (який раніше претендував на австрійський трон) одержав князівство Новгородоцьке як васал Миндовга. Одночас­но з цим доньку Миндовга одружили з братом Романа Шварном.

Значно складніше було відновити владу на Пониззі та у Боло- ховській землі. Справа полягала в тому, що близько 1252 р. монгольсь­ке військо під проводом темника Куремси підійшло до понизького міста Бакоти, і старійшина міста Милій перейшов на їхній бік. Підтри­мали монголів і болоховські князі.

У 1252 р. переговори між Дани­лом та Шокеш-ієм IV відновились. Восени 1253 р. Данило прийняв у Дорогичині від папського нунція Прусії Опізо королівські регалії — вінець, скіпетр і корону та одержав титул «короля Русі».

Одні історики вважають корона­цію Данила важливою подією, яка не лише фактично, а й юридично затвердила статус — самостійність Галицько-Волинського князівства, що визнавалося папою і країнами Європи. Данило Галицький прикрив своїми володіннями Європу від Улу­су Джучі, що теж було належним чи­ном оцінене у католицькому світі. Крім того, існування Галицького ко­ролівства на певний час стало чинни­ком політичної стабілізації на конти­ненті. Шші вважають, що Галицько- Волинська Русь перетворилася з цитаделі православ'я в невелике європейське королівство.

Рис. 2.3. Митра владича перемишльська, про яку переказують, що її нібито перероблено з Данилової корони

У 1253 р. папа Римський оголошує хрестовий похід проти мон­голів, до участі в якому закликає Польщу, Чехію, Померанію та Сер­бію. Проте через низку причин (більшість країн були втягнуті в бо­
ротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани хрестового походу за­лишилися нездійсненими.

Не одержавши допомоги від папського престолу, Данило згортає стосунки з ним. Як пише М. Котляр, «Новий папа (з кінця 1254р.) Олек­сандр IV вирішив натиснути на Романовичів. 6 березня 1255р. папа доз­волив литовському князю Миндовгу завойовувати і грабувати руські землі, але литовський князь не наважився нападати на Романовичів, котрі недавно побили його. Тоді папський престол спробував навіть ого­лосити хрестовий похід проти Галицько-Волинського князівства, але з того нічого не вийшло». Стосунки між Данилом і папою остаточно ро­зірвалися у 1257 р. Отже, Данилові Романовичу довелося починати й далі вести війну з монголами самостійно.

У 1254 р. князь розпочав воєнні дії проти монголів та їх союзників у Пониззі та Болоховській землі. Данило Романович вигнав їхні війська з Північної Подолії, Болоховської землі, Східної Волині. Оскільки увага монголів у той час була зосереджена на південно-руських справах, ситу­ація не дозволяла їм кинути свої війська в Дніпровський регіон. Але ко­мандуючому в цьому регіоні темнику Куремсі було наказано напасти на Галич і Волинь. У його розпорядженні було невелике військо, «і він рухався таємно», як про це повідомляє Галицький літопис (близько 1257 р.). Його намагання штурмувати міста Володимир-Волинський і Луцьк завершилися невдачею, і монголи відвели свої війська від Волині.

У 1258 р. Миндовг порушив угоду з Данилом, посадив під варту Ро­мана і захопив його уділ у Чорній Русі. Ця подія змінила розташування політичних сил в усій Західній Русі, серйозно підірвавши потенційну силу Данила і його шанси на протистояння монгольському натиску, який, безумовно, міг відновитися. У 1259 р. хан Берке замінив Куремсу енер­гійним нойоном Бурундаєм і дав йому велику кількість війська. Бурун- дай вирішив скористатися суперечностями між галицько-волинськими і литовськими князями і вибрав Литву об'єктом свого першого походу, запропонувавши галичанам надати підтримку своїми військами.

Починаючи з цього моменту, монголи стали надавати значної ува­ги литовським справам. З цього виходить, що вони були стурбовані зростаючою силою Литви і розпізнали в її експансії потенційну загрозу їх владі в Західній Русі. Певно, мусульманські купці з Орди були зацікав­лені у відкритті ще одного торгового виходу до Балтійського моря через Литву на додачу до новгородського шляху. У монгольських інтересах було попередити можливість, якого б не було, майбутнього союзу між галиць­ко-волинськими і литовськими князями, що міг би зміцнити слов'ян і заохотити їх до протистояння.

Боячись відплати за свій попередній напад на монголів, Данило Галицький вирішив за краще уникнути зустрічі з Бурундаєм, послав­ши до нього свого брата Василька Волинського, але участь у кампанії проти литовців прийняв. Однак основним силам литовців вдалося уникнути вирішального бою, а галичани не змогли знайти князя Ро­мана і звільнити його.

Наступного року Бурундай знову повів свої війська на Волинь і наказав князям розгромити фортечні споруди головних міст. Князям не лишалося іншого виходу, як зруйнувати фортечні споруди у Воло- димирі-Волинському, Луцьку, Кременці і Львові. Гарнізон у Холмі відмовився зруйнувати мур без прямого наказу Данила Романовича. За це монголи спустошили околиці Холма, а також кілька інших районів Волині й Галича. Після цього набігу Бурундай відвів свою армію з Волині, розташувавшись у районі Середнього Дніпра.

У 1262 р. литовці напали на Волинь. Приблизно в цей же час Роман покинув цей світ (можливо, був страчений тими, хто полонив його).

Вторгнення Бурундая засвідчило неспроможність Галицько-Волинсь­кої Русі самостійно протистояти Орді. Добитися незалежності Дани­лові не вдалося. Помер він у Холмі влітку 1264 р. Літописець дав влуч­ну характеристику його діяльності: «(Був) князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многи, і церкви поставив...і братолюб- ством він світився був із братом своїм Васильком».

ДІМ ГАЛИЦЬКИИ І ВОЛИНСЬКИМ