Релігійні процеси в Україні (середина XIII — XVст.)

Х

ристиянство — одна з найбільших світових релігій, виник­ла у Римській імперії у І ст. н. е. У ньому утверджувалося головне положення про єдиного Бога, який уособлював трійцю: Бог-Отець, Бог-Син, Бог — Дух Святий. Засновником хрис­тиянства вважався Син Божий Ісус Христос.

У IV ст. Почався розкол християнства на західне (римське) і східне (візантійське). Розкол завершився у 1054 р. появою римо-католиць- кої та греко-православної церков, які стали державними відповідно у Римі і Візантії.

Світовим центром католицизму стало місто-держава Ватикан на території Риму. Довічним главою католицької церкви кардиналами (найвищими духовними особами) обирався єпископ Риму — папа, який наділявся найвищою владою як у церкві, так і в політичному житті (тимчасово) Західної Європи.

У Візантії Константинопольський патріарх підпорядковувався імпе­ратору (Східній Римській імперії), який вважався главою церкви. Пізніше управління православною церквою перебувало в руках чотирьох патрі­архів: Вселенського Константинопольського (Туреччина, Візантія),

Єрусалимського (Палестина), Олександрійського (Єгипет), Антіо- хійського (Сирія). Правили вони церквою спільно (соборно).

У католицької та православної церков через особливість історич­ного розвитку склалися відмінності в церковній догматиці, організації та богослужінні. Католики вважали, що дух святий походить від Бога- отця і Бога-сина, а православні — лише від Бога-отця. Католицькі свя­щеники приймали обітницю безшлюбності, православні мали право на сім'ю; різними були церковні календарі; у католиків служба велась латиною, а у православних спочатку грецькою, а потім — національ­ними мовами. Існували певні відмінності і в церковній обрядовості.

Догматичні, організаційні і богослужебні розбіжності ніколи не відігравали вирішальної ролі у конфліктах і розколі між християнсь­кими церквами, але постійно висувалися на перше місце при кожно­му зіткненні, як ідейне обґрунтування взаємних претензій.

«Руська» православна церква залежала від Константинопольського патріарха, але мала відносну самостійність, користувалась правами автономії, хоча й Київський митрополит висвячувався в Константи­нополі.

Римська курія намагалася встановлювати відносини з Київською Руссю шляхом періодичних приїздів до Києва папських представників. Є свідчення, що уповноважені від папи відвідували Київ, починаючи з часів князювання Ольги.

Розширення сфери впливу і зміцнення позицій православної цер­кви на Київській Русі відбувалось до середини ХІІІ ст. Центром пра­вослав'я була Київська митрополія, а Київський митрополит був гла­вою усіх християн давньоруської держави.

З часів монгольської навали релігійне життя у Києві починає за­непадати. І хоча кафедра київських митрополитів формально ще за­лишалася у зруйнованому монголами Києві, але фактично вони пе­ребували спочатку у Володимирі-на-Клязьмі (1299 р.), а потім у Москві (1325 р.). Після переїзду київського митрополита до Північно-Східної Русі, Галицько-Волинська Русь за князя Юрія Львовича домагається створення окремої Галицької митрополії (у складі Галицької, Луць­кої, Володимирської, Перемишльської, Холмської і Туровської єпархій).

Першим Галицьким митрополитом був грек Нифонт (1303-1305 рр.), його наступник митрополит Петро Ратенський був висвячений Кон­стантинопольським патріархом на митрополита «Київської та всієї Русі» і переїхав у 1308 р. до московського князя Івана Калити спочат­ку до Володимира, а пізніше до Москви. У 1331 р. Галицьку митропо­лію було відновлено. В актах константинопольської патріархії зга­дується під 1331 р. «наречений митрополит галицький Гавриїл». Але у 1347 р. «золотою буллою» (від лат. Виїїа — кулька) Константинопольсь­кого патріарха Іоанна Кантакузина та постановою патріаршого собо­ру Галицька митрополія була скасована, а усі руські єпархії підпоряд­ковуються Київському (Московському) митрополитові: «по всея Руси — Великой и Малой — бить одному митрополиту, Киевскому».

У 1370 р. польський король Казимир III, якому за договором з Литвою дістається Галицька земля, посилає до Константинополя єпископа Антонія, щоб патріарх висвятив його на митрополита Га­лицького. Король, якому Галичина дісталась нелегко, шукає підтрим­ки серед місцевих православних, тому з політичних мотивів ставився до релігії галичан толерантно. Тим більше, що в його супротивника Великого Литовського князівства є свій православний митрополит. Напевне, підтримка Казимиру III була дуже необхідна, якщо він у листі

Рис. 7. 1. Києво-Печерська Лавра

 

до патріарха дійшов до шантажу. Король писав, що якщо митрополит не буде призначений, то він православних зробить католиками.

Патріарший собор у 1371 р. задовольнив прохання короля: єпис­коп Антоній був поставлений митрополитом Галицьким. Але після його смерті (бл. 1389-1391 рр.) митрополича кафедра перестає існува­ти. Після Кревської унії (1385р.) через шлюб Великого князя Литовсь­кого Ягайла з польською королевою Ядвігою і його призначення польським королем, великий князь переходить із православ'я до ка­толицизму і зобов'язується поширити католицтво на литовські, біло­руські і українські землі. Тому потреба домагатися окремої православ­ної митрополії для Галичини, яку Ягайло у 1387 р. остаточно приєднав до католицької Польщі, відпала. На початку XV ст. Галицька митро­полія перетворюється на звичайну єпархію.

У другій половині XIV ст., коли більшість українських земель пе­рейшла до Литви, руська православна церква була фактично поділена між Великим князівством Литовським і Московським. Литовські князі намагалися поставити свого кандидата на митрополичу кафедру, щоб підпорядкувати її собі. Московські князі, зрозуміло, цього не хотіли. Кожна сторона послала до Константинопольського патріарха на висвячення митрополита свого кандидата. Від Литви прибув родич великого князя Ольгерда (по дружині) чернець Роман. Від Москви — володимирський єпископ Олексій (Єлеферій Плещеєв, син чернігі­вського боярина Федора Бяконта, який поступив на московську служ­бу наприкінці XIII ст.). У 1354 р. Патріарх висвячує двох митрополитів: Олексія — «Київським і всієї Русі» (водночас було санкціоновано пе­ренесення кафедри київського митрополита до Москви) та Романа — «Литовським і Волинським» (кафедра якого знаходилась у місті Но- вогрудок). Це означало, що митрополиту Олексію, крім єпархій у Північно-Східній Русі, належала і київська єпархія у Великому князівстві Литовському.

Таким рішенням патріарха не був задоволений ні Роман, ні Оль­герд. Тому при підтримці Ольгерда, котрий «завдав киянам немало лиха та кровопролиття», Роман у 1356-1361 рр. утвердився в Києві. Однак, коли у 1362 р. Роман пішов із життя, митрополія об'єднуєть­ся, усі литовські єпархії переходять під контроль митрополита Олек­сія, якого великий князь литовський Ольгерд марно схиляв до пере­селення в Київ. «Ми кличемо митрополита до себе, а він не йде до нас», — писав Ольгерд патріарху, щоб той висвятив нового митрополита в Литву.

У 1375 р. Константинопольський патріарх Філофей за настійним проханням князя Ольгерда висвятив на литовського митрополита бол­гарина Кипріяна Цамблака. У 1381 р. після смерті Олексія Кипріян очолив митрополію «Київську і всієї Русі» і переселився до Москви. Правда, після конфлікту з великим князем московським Дмитрієм Донським Кипріян повертається до Києва. А князь Дмитрій Іванович у 1383 р. направляє до константинопольського патріарха нового пре­тендента на митрополичу кафедру — суздальського архієпископа Діо- нісія. Патріарх утвердив його митрополитом Київським і всієї Русі, проте дорогою назад Діонісій був заарештований київським князем Володимиром Ольгердовичем. У 1385 р. митрополит помер за ґрата­ми: «преставился в Киеве архиепископ Дионисий, поставленньїй митро­политом на Русь», — йдеться в літописі.

У 1390 р. Кипріян переїздить до Москви, і митрополія знову об'єднується: «бьість едина митрополия в Киеве, и Галич, и всея Руси».

Після смерті митрополита Кипріяна в 1406 р. великий князь ли­товський Вітовт, прагнучи бути впевненим, що церква не стане на бік московського князя на випадок конфлікту між Москвою і Литвою, посилає у Константинополь полоцького архієпископа грека Феодо­сія, аби патріарх висвятив його на митрополита «всієї Русі». Підхід Вітовта був чисто політичним. У цей час загострилися його відносини з московським князем Василем І, які згодом переросли у війну. І підтримка православної церкви була б не зайвою. Але Константино­польський патріарх зневажив рекомендацією князя і в 1407 р. висвя­тив митрополитом іншого грека Фотія.

У 1409 р. він прибув до Києва і, проживши приблизно місяць, переїхав до Москви. Через рік він прибуває до Києва збирати дани­ну (знаходиться тут майже півроку). Вітовт висловив своє невдово­лення політикою Фотія і в 1414 р. заборонив йому втручатися у спра­ви литовських єпархій. Розраховуючи радикально змінити ситуацію, Вітовт звертається до константинопольського патріарха з проханням відновити окрему литовську митрополію. На посаду митрополита він рекомендував болгарського ієромонаха племінника митрополита Кипріяна Григоргія Цамблака. Та патріарх Євфімій не тільки не затвердив його митрополитом, а, ставши на бік Фотія, позбавив Цам­блака сану священика і наклав на нього церковну анафему. Правда, це не зупинило князя Вітовта. У 1415 р. у Новогрудці на соборі єпис­копів литовських єпархій Григорій Цамблак був обраний митропо­литом.

Константинопольський патріарх і митрополит «всієї Русі» Фотій засудили це рішення, патріарх підтвердив відлучення Григорія Цамб­лака від церкви, а Фотій закликав віруючих не мати ніяких відносин з відступником. Церковний конфлікт вирішився у 1419 р., коли після смерті Цамблака митрополит Фотій помирився з князем Вітовтом і підпорядкував собі литовські єпархії. До своєї смерті в 1431 р. він за­лишався єдиним митрополитом православної церкви на східнослов'­янських землях з титулом «Київського і всієї Русі».

У 1434 р. митрополитом за підтримки литовського князя Свидри­гайла стає смоленський єпископ Герасим. Правив він менше року. У липні 1435 р. за наказом того ж Свидригайла, звинуватившого Гера- сима в зрадництві, його живцем спалили у Вітебську.

Спадкоємцем Герасима у 1436 р. став грек Ісидор. Він був висвя­чений митрополитом без будь-яких консультацій з Москвою і Лит­вою. «Річ в тім, — пише I. Власовський, — що Візантія вже від початку XV ст. знаходилась в страшній небезпеці. В цей час вона містилась май­же в одних стінах Царгороду (Константинополя). Турки-османи зібра­лися покінчити з нею, і в стінах столиці імператор Іоанн VIIIПалеолог думав, що купить поміч на Заході ціною унії православних з папізмом. Він шукав прихильників цієї ідеї серед ієрархії і духовенства, а щоб ще більше задобрити Рим, надумав і слов'янський православний схід притяг­нути до унії».

На Ферраро-Флорентійському соборі (1439 р.) Константино­польський патріарх Йосип і митрополит Ісидор «визнали католицькі догмати про сходження Святого Духа від Бога-Сина, супрематію папи римського, чистилище та ін.» та уклали унію з римо-католицькою цер­квою. Ісидор прибув до Москви вже як папський кардинал. Але єпис­копи засудили його за зраду православ'я, і він утік спочатку до Литви, де його також не визнали, а потім до Риму. На Русь він уже ніколи не повертався.

У Москві після засудження і втечі Ісидора собор єпископів обрав митрополитом рязанського єписко­па Іону. Він став першим виборним митрополитом в історії Московсь­кої Русі і останнім, що носив титул «Київський і всієї Русі» (наступника Іони Феодосія вже називали митро­политом «Московським і всієї Русі»). У 1451 р. права Іони як митрополита всієї Русі визнає король польський і Великий князь Литовський Кази­мир IV (швидше, це був політичний, а не релігійний акт, обумовлений тогочасним станом взаємин між Литвою і Москвою). Однак, Вати- кан не збирався втрачати контроль на литовськими єпархіями. У 1458 р. за вказівкою папи римського до Литви прибув уніатський митропо­лит Григорій Болгарин. Новоство- рена митрополія, спочатку перебу­ваючи під зверхністю папи римсь­кого, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де взяли гору супротивники унії. У 1470 р. Григорій Болгарин з дозволу Константинопольського патрі­арха Діонісія повернувся до православ'я. Король Казимир ^ визнав повноваження Григорія Болгарина як митрополита Київського.

Історична довідка ФЕРРАРО-ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ СО­БОР 1428-1439рр. формально оголосив об'єднання східної (православної) і захід­ної (католицької) церков. Релігійна осно­ва об'єднання полягала в загальному визнанні католицьких догматів про походження святого духа і від Отця, і від сина і про зверхність римського папи, а також в оголошенні допустимими як католицьких, так і православних релі­гійних обрядів. Флорентійська унія була продиктована, з одного боку, прагенням Візантійської імперії (існуванню якої загрожувала смертельна небезпека з боку османських турків), ціною унії до­битися збройної допомоги західно­європейських держав, і, з другого боку, прагенням Ватикану підкорити своїй зверності православну церкву. Більшість православного духовенства була проти унії і зразу ж після Собору розгорнула боротьбу проти неї. Західноєвропейські держави не надали допомоги Візантії. Остання в 1453р. була остаточно підко­рена турками. Всі ці події звели Флорен­тійську унію нанівець.

Таким чином, у 1458р. з колись єдиної Київської митрополії утвори­лося дві: Литовська (Київська), в якій залишались православні єпархії Польсько-Литовської держави, і Московська (єпархії Північно-Східної Русі). Московська церква стала автокефальною спочатку фактично, а з 1589р. канонічно отримала права патріархії. Московський патріарх став п'ятим патріархом православної церкви. Литовська (Київська) митрополія залишилась в канонічній юрисдикції константинопольсько­го патріарха. Кафедра литовсько-київського митрополита знаходилась у Вільно або Новогрудку.