За даними авторів посібника «україна і світ», на початку XVII ст. В Україні налічувалося близько тисячі шляхетських і250магнатських маєтків.

У кінці XVI — на початку XVII ст. зростає церковне землеволодіння. Але становище Православної Церкви в цей час стало різко погіршувати­ся, тому перерозподіл матеріальних благ йшов на користь Католицької та після 1596 р. уніатської церков. «Лише у Волинському воєводстві Ка­толицька церква на рубежі ХУІ-ХУІІ ст. володіла 2094 господарствами. В 1635р. польський король передав ордену єзуїтів православний Спасо- Преображенський монастир у Новгород-Сіверському разом з землями. На­передодні 1648р. на Волині, Брацлавщині й Київщині було близько 50маєтків, які належали католицьким монастирям і костьолам. Значні маєтки мала католицька церква на Чернігівщині і Полтавщині».

Протягом кінця XVI— першої половини XVII ст. на українських зем­лях формується козацьке землеволодіння, яке від початків свого існування базувалося на використанні найманої праці, що сприяло розвиткові зем­леволодіння буржуазного, більш прогресивного типу.

Бажання магнатів та шляхти заволодіти сколонізованими козаць­кими землями південніше лінії Біла Церква — Вінниця призводили до зіткнення між ними.

За висловом Ю. Терещенка, «як дрібний власник і продуцент, козак був найбільше зацікавлений у ліквідації великого феодального землеволо­діння та феодально-кріпосницької системи взагалі, що постійно загро­жували йому як незалежному виробникові... Козаки переконливо демон­стрували українському селянству можливість організації соціального та економічного життя без феодалів і тим здійснювали сильніший вплив на покріпачене селянство».

«Артикули» (1573 р.) Генріха Валуа і третій Литовський Статут 1588 р. (чинність його поширювалася на всю територію Речі Посполитої) ос­таточно закріпачили селян. їм заборонялося самостійно виступати на суді, свідчити як за, так і проти своїх панів. Селяни не мали права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без доз­волу поміщика. Термін розшуку селян-втікачів складав 20 років, а умови переходу від одного шляхтича до іншого було обставлено таки­ми вимогами, що на практиці не було реальним. «Без дозволу пана се­лянин не міг одружитися, а за дозвіл мусив платити, горілку мусив ку­пувати в панському шинку, молоти збіжжя — на панському млині». Шляхтич за правом вотчинного суду міг позбавити селянина життя на свій розсуд. Уже з 12 років хлопчики, а з 13 дівчата повинні були відбувати панщину, бо вона встановлювалася подушно. Панщина три­вала від сходу до заходу сонця.

У Західній Україні та на Волині на початку XVII ст. панщина дохо­дила до 4-5 днів на тиждень, на Київщині — 2-3 дні на тиждень. Магна­ти та шляхта намагалися закріпачити селян Наддніпрянщини та Ліво­бережжя. Ці землі освоювались і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни сиділи на «слободах» і мали пільги (звільнення від панщини) на 20-40 років. Закінчення пільгових років та понов­лення панщини у 20-30-х роках ХУІІ ст. викликало протести і повстан­ня. «В 1628р., коли в латифундіях Вишневецьких на Лубенщині стали вимагати відбування панщини, половина селянської людності втекла до Путивля, на Тиху Сосну, Донець, за московський кордон і на Сейм, вер­хів'я Псла, на так зване Дике Поле. У1630-1640 рр. 20 тисяч селян з Полтавщини — Гадяча, Миргорода, Варви, Прилук, Лохвиці, Зінькова — оселилися понад річкою Усердом, під Лівнами, Курськом, Сівськом, Но- восилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на Запоріжжя» (Н.По- лонська-Василенко).

Протягом другої половини XVI— першої половини XVII ст. в Україні розвивалося міське і сільське ремесло, що в умовах товарно-грошових відносин переросло у дрібне товарне виробництво. На його Грунті фор­мувалося та утверджувалося мануфактурне виробництво, яке своєю конкуренцією підривало цехове ремесло.

Діяльність цехів регламентувалася правилами: контролювалася кількість підмайстрів, учнів, якість продукції, тривалість робочого дня, розмір оплати, терміни учнівства, кількість закуповуваної сировини. Цеховики прагнули монополізувати ремесло. Вони знижували ціни на сировину, збільшували ціни на свої вироби, забороняли «парта­чам», сільським ремісникам — продавати вироби в містах. На початку XVII ст. цехи з їх корпоративною замкнутістю ставали гальмом на шляху розвитку промисловості.

У цей же час спроби пристосувати цехи до ринкових відносин робились неодноразово. Заможні ремісники, нехтуючи правилами цеху, самовільно збільшували кількість підмайстрів і учнів, тривалість робочого дня. Типовим явищем ставало об'єднання в одному цеху ремісників різних спеціальностей. Йшло об'єднання цехів. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не змогли забезпечити зростаючого попиту на міські ремісничі вироби. Цей попит значною мірою задовольняли партачі. На початку XVII ст. їх ряди поповнювали сільські ремісники. Розвитку сільського ремесла сприяли: запровадження фільваркової системи, розвиток товарно-гро­шових відносин та грошової ренти. Шляхта з метою збагачення посе­ляла в своїх володіннях ремісників, купців, працівників промислів, які пла­тили їм податки та виконували повинності. Наприклад, на Чернігів­щині цілі села жили з продажу дерев'яних та гончарних виробів. У передгірських і гірських районах Галичини поширилося ткацтво на базі місцевого льонарства та коноплярства. За обсягом виробництва воно перевищувало цехове.

За умов збільшення попиту на ремісничі вироби, заборони збуту виробів, виготовлених партачами, на зламі XVI-XVII ст. формується нова соціальна постать — скупник, який ставав посередником між виробником і споживачем. Торгівля в цей час потребувала специфіч­них знань і великих коштів, що були у збагатілих ремісників і великих торговців. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — у найма­них робітників. Позацехове ремесло, яке контролювалось, організовува­лось і оплачувалось купцем-скупником, працювало на ринок. Створюва­лися нові умови для розвитку української промисловості. Зароджу­ються початкові форми мануфактурного виробництва, на якому поки що використовувалась не тільки наймана, а й кріпацька праця (залізо­рудне, винокурне, пивоварне, лісопильне, поташне). У першій половині XVII ст. у Київському та Брацлавському воєводствах працювало: 120
рудень, 250 винокурень, 100 пивоварень, 50 поташних буд тощо. Фор­мувались кадри постійних працівників, які жили за рахунок заробітків на промисловості.

Розвиток ремесла і зародження капіталістичних відносин у промис­ловості сприяли розвитку старих і виникненню нових міст і містечок. За даними В. Смолія і В. Степанкова, «на середину ХУІІ ст. в Україні нараховувалося близько 1000 — 1200 міст і містечок, в яких мешкало щонаймен­ше 20 % населення».

У складі Речі Посполи­тої міста поділялись на ко­ролівські (державні) і при­ватновласницькі (шля­хетські та церковні). Перші, розташовані на державних землях, були, як правило, адміністративними центра­ми королівської влади на місцях. Вони мали магде­бурзьке право, яке передба­чало самоврядування, при­вілеї в галузі торгівлі і ремес­ла. Містечками управляли ратуші, які теж мали при­вілеї, але менші, ніж міста за магдебурзьким правом.

На початку ХУІІ ст. по­над 80% міст в Україні були в приватній власності. Міщани платили податки і виконували повинності на користь приватних влас­ників, короля, старост, цер­кви грошима, натурою, відробітками. За підрахунка­ми О. Яблоновського, в Киї­вському і Брацлавському воєводствах у 1625 р. із загальної кількості 323 міст і містечок приватнов­ласницькими було 261 (близько 81%); королівських — 52 (16%), решта — 10 (3%) належали церкві.

Рис. 6.6. Титульна сторінка Статуту Великого князівства Литовського. 1588р.

Грошові податки були у вигляді торгових мит залежно від кількості товарів; від нерухомого майна, ділянок землі, професії. Натуральні податки сплачували житом, вівсом, медом тощо. Різноманітними були
відробіткові повинності: тижнева панщина, ремонт млинів, толоки, шарварки, сторожування тощо.

У містах проживали і козаки. Вони займалися торгівлею, промис­лами, ремеслом. Козаки вважали себе вільними, тому не підпорядко­вувались адміністрації і не виконували повинностей.

У XVI — першій половині XVII ст. в Україні активно розвивалася внутрішня торгівля, головними формами якої були ярмарки, торги, базари. Вони сприяли розвитку товарного виробництва та спеціалі­зації окремих районів, об'єднували в єдиний економічний організм села і міста, райони і землі України.

У господарському розвитку українських земель значну роль відігра­вала зовнішня торгівля. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. країни Західної Європи стають величезним ринком збуту для сільсько­господарської продукції і сировини з України. В той же час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.

У XVI — першій половині XVII ст. на захід вивозилися воли, зер­но, коні, шкіри, мед, віск, полотна, пряжа, сіль, поташ, дерев'яні ви­роби. Торговельні зв'язки здійснювали в основному магнати, які мали економічні переваги над купцями, адже вони не сплачували регіональ­них мит і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків. Великі маєтки давали можливість нагромаджувати для продажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI — першої чверті XVII ст. експорт зерна з Галичини і Волині досяг великих обсягів. Деякі купці мали торговельні контакти з ба­гатьма купцями західноєвропейських міст. Наприклад, львівський купець Гайдар у першій третині XVII ст. підтримував ділові стосунки з торговими фірмами Кракова, Познані, Гданська, Любліна.

Завозилися на Україну головним чином промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти товари німецької, англійської, голландської, французької, італійсь­кої роботи: ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукна, прикраси, книги тощо.

Період XVI — першої половини XVII ст. характеризувався також дальшим посиленням торговельних зв'язків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством, Туреччиною і країнами Азії — Персією, Шдією і Аравією.

В Україні XVI — першій половині XVII ст. торгівлею займалися в основному купецтво, міщани, ремісники, шляхта (світські і духовні феодали). Шляхта була найбільшим конкурентом торговців. Не ба­жаючи ділитися прибутками, вона рішуче виступила проти купців. У той час як міщани-купці платили численні мита, шляхта і магнати звільнилися від них, у тому числі й від мита на експортні і імпортні товари. При цьому значна частина прибутків використовувалась шля­
хетством на не продуктивні видатки. У виробництво ж, як правило, капіталовкладення не робилися. Така торгівля лише вичерпувала при­родні можливості України. Однак участь міщанства і шляхти (пов'я­заної з містами) у виробництві та торгівлі сприяла зосередженню у містах купецького капіталу, що стимулювало соціально-економічний розвиток.