На сьогодні з приводу цього існують три основні погляди.

1. Монгольська навала мала негативний вплив, але напад Батия не знищив давньоруський народ. Встановлення ординського іга не призве­ло і до тієї багатовікової стагнації економіки, яка настала в Північно­му Ірані й Азербайджані після їх завоювання. Але знищення десятків міст, загибель і полонення людей негативно вплинуло на демографічний, господарський, політичний і культурний розвиток слов'янських земель, що й зумовило в майбутньому помітне відставання від країн Західної Європи (П. Толочко, М. Котляр, Б. Рибаков, В. Кучкін).

2. Монгольської навали не було, а був похід кочівників, який призвів до військового союзу Русі з Ордою. Ординського іга фактично не було. Князівства, які пішли на союз з Ордою, повністю зберегли свою ідео­логічну незалежність і політичну самостійність. Русь була не провінцією Монгольського улусу, а країною-союзницею великого хана (Л. Гумельов, Г. Вернадський, Е. Хара-Даван, С. Трубецькой).

3. Ніякого нападу на Русь не було, і татаро-монгольська орда — це збройні сили руських князів Юрія (Чингізхана) та Івана (Батия) Да­ниловичів, які об'єднали руські землі і створили імперію, яку на За­ході називали Огапде Тайегіа. При цьому Монголія — всього лише видозмінене слово грецького походження Медаїіоп — «Велика» (А. Фо- менко, В. Носовський, А. Бушков, А. Гуц).

Монгольська експансія

М

онгольські племена носили різноманітні назви: власне монголи, меркити, кереїти, ойрати, татари та ін. Ки­тайські хроністи, описуючи народи, що мешкали на північ від Китаю, у Великому Степу, називали всіх степняків «татара­ми», подібно до того, як ми називаємо «європейці, американці». Але насправді етнонім «татари» був назвою одного з найбільших і найво- йовничіших степових племен.

У ІІ половині ХІІ ст. монгольські племена об'єдналися в єдину державу під владою роду Борджигінів. В упертій боротьбі монголи на чолі з Темуджіном підкорили татар. Переважна частина останніх була перебита (стратили усіх, хто був вищий на зріст від колеса воза). У1206 р. на з'їзді (курултаї) на березі річки Онон Темуджін був проголошений правителем Монголії — Чингізханом (значення цього імені чи титула досі не з'ясоване). Свою державу він організував за військовим зраз­ком. Вся територія була поділена на три частини: центр, ліве і праве
крило. Кожна з них ділилася на «тьми» (10 тисяч). Кожна «тьма» — на «тисячі», «тисячі» — на «сотні», «сотні» — на «де­сятки» на чолі з темниками, тисячни­ками, сотниками, десятниками. Найбільші адміністративні одиниці ке­рувалися братами і синами Чингізхана. Ханом міг бути тільки чингізид.

Створивши достатньо сильну і могутню державу, Чингізхан став за­войовувати сусідні країни. Протягом 1207 — 1222 р.р. він підкорив Півден­ний Сибір, Північний Китай і Закав­каззя. Почавши походи з метою вста­новлення свого панування в степовій Євразії з 13 тисячами воїнів, монголи за вісімдесят років підкорили 720 пле­мен і народів. Була створена величезна монгольська імперія.

Тривалий час половці воювали з монголами на рубежі р. Яїк, утримую­чи при допомозі башкирів монгольські війська за річками Ембою та Іргизом. Але у 1222 р. монголи завдали поразки грузинам і в обхід неприступ­ного Дербента увійшли в степи Північного Кавказу, де мешкали ала-

Історична довідка

МОНГОЛО-ТЛТАРИ — термін умовний. Китайські хроністи, описуючи народи, що меш­кали на північ від Китаю, у Великому Степу, називали всі етнічні об'єднання одним іменем — «татари». З часом ця назва укоренилась в європейській термінології ХШ—ХНУст., у якій поняття «татари» вживалося для позначення монголів-завойовників. Тому в епоху серед­ньовіччя слова «татари і монголи» стали для літописців та хроністів майже синонімами. В той же час монголи не складали більшості ні в державі Чингізхана, ні в війську. Наприклад, у поході 1237р. у 130-тисячному війську монголів було близько 4 тисяч, однак вони відігра­вали провідну роль: займали керівні посади, були військовими радниками, охоронцями, спос­терігачами за порядком і виконанням наказів головної ставки. Руські літописи скрізь вико­ристовують назву татари, а не монголи. Після загибелі Монгольської імперії (1419р.) тюр­кський (татарський) прошарок у Золотій Орді вийшов на передній план._______

ни (три тумени: Джебе, Субудая, Тугачара складали приблизно 20 тис.). Підкоривши аланів, монголи підійшли до Дону і, об'єднавшись з брод- никами (слов'яни), вдарили по половецьких тилах і знищили війська хана Юрія Кончаковича і Данила Кобаковича, а хан Котян, тесть Мстислава Удатного, подався до Дніпра по допомогу руських князів.

Рис. 1.1. Чингізхан

Не бажаючи мати ворогами русичів, монголи вислали до Києва послів з мирними пропозиціями, але там їх було вбито.

На р. Калці об'єднане половецько-руське військо (близько 80 тис.) у травні 1223 р. (31.05, за іншими даними — 16.06) через нерішучість та неузгодженість дій було розгромлене значно меншими силами мон­голів (20 тис.).

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається з 1237—1239 р.р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо

онука Чингізхана — Батия (Бату). Для участі у великому по­ході на Захід зібрало­ся одинадцять царе- вичів-чингізидів, ко­жен йшов зі своїм окремим туменом. Південним туменом, який рухався на Пе­реяслав, Чернігів та Київ, командував двоюрідний брат Ба­тия. Ім'я його в різноманітних дже­релах читається по- різному: хан Менгу, Менгат, Монке, Мунке, Менке.

Коли ми говоримо про Русь ХІІІ ст., на яку в 1237 — 1239 р.р. на­пали монголи, то іноді складається образ єдиної держави. Насправді єдиної Русі у політичному відношенні тоді не існувало. Русь у 30-х ро­ках XIIIст. ділилася приблизно на тридцять п'ять окремих князівств, незалежних одне від одного або нетривко пов'язаних між собою. На те­риторії Південно-Західної Русі (Україна) знаходилися: на північному заході — Туровське князівство, на півночі — Чернігівське, до складу якого входили Козельське, Курське, Рильське, Новгород-Сіверське, Путивльсь­ке князівства. На південь від Чернігівського князівства розташовувало­ся Переяславське. Київ у 30-хроках XIII ст. був центром Київського кня­зівства, до якого входило ряд дрібних князівств: Вишгородське, Канівсь­ке, Торчезьке. На захід від Київського князівства простяглися Волинське й Галицьке. До їх складу входило кілька невеликих князівств: Белзьке, Чер- венське, Луцьке, Перемишльське. За відсутності політичної єдності князівств не було і єдності військової, що й призвело до трагічнихрезуль- татів.

Рис. 1.2. Князівська дружина (Сильвестровський список XIV ст.)

Поки протягом осені 1237 — весни 1238 р.р. монголи плюндрува­ли північно-східні землі, на півдні (Україна) життя протікало у звич­ному ритмі. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не
робили спроб об'єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вва­жав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Розплата за політику «моя хата скраю, нічого не знаю» не змусила себе довго очікувати.

Навесні 1239 р. монголи вдерлися у порубіжні українські землі. Перший удар прийняло Переяславське князівство. Переяслав мав міцні оборонні укріплення, крім того, обороноспроможність міста по­силювали водні перешкоди — з трьох боків його оточували річки Трубіж і Альта, а з четвертого — глибокий рів. Однак, 3 березня Переяслав було взя­то. За даними «Галицького літопису», ворог захопив місто, «вибив його усе, і церкву архангела Михаїла сокрушив... І єпископа, преподобного Симона, вони убили...» Очевидно, саме єпископ очолив захист Переяслава, а кам'яна церква стала останнім оборонним ру­бежем. Після такого погрому місто не змогло відбудуватися протягом сотень років. Було знищено й інші міста і села князівства.

У жовтні 1239 р. тумен хана Менгу підійшов до Чернігова. Тут князював Михайло Всеволодович із роду Ольговичів (одночасно він був і великим князем київським). Князь не став чекати, поки монголи обложать місто, а втік до Києва. На допомогу обложеним прийшов двоюрідний брат Михайла Мстислав Глібович. Під стінами Черніго­ва відбувся бій, і князь з незначною кількістю вцілілих воїнів змуше­ний був рятуватися втечею. 18 жовтня монголи вдерлися до Черніго­ва, перебили жителів і дотла випалили місто. У своїх межах Чернігів зміг відновитися лише через 500 років.

З Чернігова хан Менгу послав до Києва гінця князю Михайлу Все­володовичу (Чернігівському) з наказом здати місто. Наказавши вби­ти гінця, князь Михайло залишив Київ. Проте наближалася зима, і тому хан не став штурмувати місто і відвів війська на південь. У грудні монголи здійснили похід на Крим і заволоділи майже всім півостро­вом. Тим часом у Києві відбулися зміни. Михайло Всеволодович під тиском суздальського князя Ярослава Володимировича змушений був тікати до Угорщини. Не встиг Ярослав покинути Києва, як на великокнязівському престолі спробував утвердитися Ростислав Мстиславович Смоленський. Та невдовзі він поступився місцем силь­нішому суперникові — князю Данилу Галицькому, який, посадивши у Києві свого воєводу Дмитра, повернувся до Галича. За таких умов годі було чекати належної підготовки міста до протистояння ворогові.

Історична довідка ДЖІОВАННІ де ПЛАНО КАРПІШ (1182—1252 рр.) — італійський чер­нець, францисканець-мінорит. За до­рученням Ліонського Собору (1245р.) відправлений папою Шокентієм IV до Монголії з метою зібрання відомос­тей про політичне і військове ста­новище монголів та їхні плани. У1247р. повернувся, подавши опис своєї по­їздки — «Подорож до східних країн».

Новий 1240 р. почався нападами монголів на уцілілі південні міста. Одне за одним падали Княжа Гора, В'ятичів, Білгород, Василів та інші
фортеці Київської землі. Восени 1240 р. майже вся армія Батия ото­чила Київ. За свідченням літопису, хан почав облогу «многим-мно- жеством сили своєї», і «не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, і од звуків іржання стад коней його...» Прилаштувавши стіно­битні машини, нападники день і ніч били ними стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно через чотири тижні вони зробили в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) і захо­пили частину валу. Битва була запеклою. Як зазначив літописець, «вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, а стріли затьмарили світ переможеним». Наступного дня захисники зайняли укріплення «міста Володимира» й приготувалися до оборони. Але монголи прорвались біля Софійських Воріт і рвалися до князівських палат на Старокиївській Горі. Захис­ники міста на чолі з воєводою Дмитром за ніч поставили перед Деся­тинною церквою огорожу із загострених догори колод. Це була ос­тання лінія оборони Києва. Вранці монголи почали штурм. Частина захисників загинула від шабель і стріл, інші — під уламками церкви. До рук ворогів потрапив поранений керівник оборони Дмитро, яко­му монголи, на знак поваги до його мужності, дарували життя.

Про винятково запеклий характер боротьби в Києві свідчать мас­штаби його руйнувань і демографічні втрати. До монгольської навали в місті налічувалося близько 9 тисяч дворів, понад 40 монументальних споруд і 50 тисяч мешканців. 1246р., тобто через шість років після штур­му, францисканський чернець Джіованні де Плано Крапіні, відвідавши Київ, записав: «місто це було великим і досить багатолюдним; а тепер воно зведене нанівець, ледве існує там 200 будинків, а людей там три­мають вони в найтяжчому рабстві». З монументальних споруд у дуже пошкодженому вигляді збереглося лише декілька, а городян налічувалося близько 2 тисяч осіб. (Оборона Києва тривала 93 доби. За Лаврентіївсь- ким літописом, місто було захоплене 6 грудня, за Новгородським та Псковським — 19 листопада).

Після захоплення Києва монголи рушили на захід. Були зруйно­вані Ізяслав, Кам'янець-на-Случі, Колодяжин, Володимир-Волинсь- кий та Галич. Погрому зазнали й інші міста Волині та Галичини. Лише добре укріплений Холм відбив напад ворога і вцілів.

Треба відзначити, що відсіч ворогові давали в основному мешканці міст, прості дружинники й селяни, а князі рятувалися втечею, зали­шаючи землі напризволяще. Волинський князь Василько Романович втік до Польщі, Данило Галицький спочатку пішов до Угорщини, а звідти — у землю Мазовецьку; Михайло Всеволодович (Чернігівський) врятувався в Сілезії. Крім того, кожен бився за себе. Літописець пише, що «ніякої допомоги від інших південних руських князівств Київ не одержав». Так трапилось і з іншими містами. Розрізнені острівці на­
родного протистояння не змогли врятувати Південно-Західну Русь і зупинити монгольську навалу.

Пройшовши нищівним смерчем через Галицьке і Волинське кня­зівства, орди Батия у 1241 р. перейшли Карпати і спустошили Півден­ну Польщу, розоривши Люблін, Завихост, Сандомир і Краків (звідси

частина військ на чолі з ханом Пета була послана на Бреславль — Сілезію). Головні ж сили Батия увійшли до Угор­щини і Трансільванії.

Направлені до Сілезії монгольські війська (30 тис.) були зустрінуті побли­зу м. Лігніци (Лєгніца) 20-тисячним військом лицарів на чолі з Генріхом ІІ Кротким, великим герцогом Нижньо- сілезьким і Польським. Бій відбувся біля села Вальштадт 9 квітня 1241 р. Великий герцог загинув, а військо було розгромлене. Через три дні монголи повернули на південний захід, щоб об'єднатися з головними силами Батия, який, розбивши 60-тисячне військо угорського короля Бели IV, дійшов до Хорватії і Далмації (узбережжя Адріа- тичного моря).

Не дивлячись на переможний рух у Південно-Східній Європі, Батий не скористався плодами своїх завоювань (якщо не рахувати гра­бежі і численні розорення захоплених територій) і на осінь 1241 р. повернув назад, на схід, прийшовши у Північне Причорномор'я до­линою Дунаю і далі до Волги.

Монгольська навала завдала нищівного удару по історичному жит­тю Південно-ЗахідноїРусі, однак не зупинила його. На Правобережній Україні частина дрібних князів і сільських общин визнали владу за­гарбників і погодилися «обробляти землю для монголів». На це пішли мешканці болоховських міст.

За болоховськими потяглися й інші міста або союзи міст, що ви­ділилися в той тривожний час (а можливо, навіть і раніше) зі складу старих князівських волостей — київських і волинських, а також міста в басейні річок Тетерів і Горинь. У літописі їх мешканці називаються «людьми татарськими». Відомості й джерела про них мізерні, що й не дивно, з огляду на короткочасність їхнього існування. Болоховська земля зникла як адміністративна одиниця десь у 60-х роках ХІІІ ст.

Історична довідка БОЛОХОВСЬКА ЗЕМЛЯ - давньо­руська історична область, можливо, спочатку входила до Київської землі і розташовувалась у верхів'ї Південно­го Бугу і басейні рік Горинь, Случ і Те­терів. Головні центри—Болохово, Ба- кота, Губін, Кобуд, Городець, Деревич, Дядьків. За літописними даними, ця земля як цілісна територіальна одини­ця існувала лише в XII—XIII ст.; вос­таннє згадується у 1257році. Бо- лоховські князі, які провадили тривалу війну проти Галицько-Волинського князівства, під час монголо-татар- ського нашестя визнали владу чу­жинців, зобов'язавшись сплачувати щорічну данину зерном. Питання про виборність правління в Болоховській землі залишається дис­кусійним.

Аналогом болоховських міст дехто вважає так звані Ахматові сло­боди в Посейм'ї на теренах Чернігівщини, але проіснували вони теж недовго (1283-1284 р.р., а за іншими даними — 1287-1291 р.р.).

У цей час Подніпров'я перетворилося на терен монгольських ко­човищ. Воно було поділене між темниками Мауци (Могутній) та Ку- ремсою (Коренцою). Перший кочував на Задніпров'ї, другий - сте­пами Правобережжя. Цей поділ зберігся й надалі: за твердженнями східних авторів, наприкінці XIV ст. Правобережжя становило улус Хурмадая, а Лівобережжя — «область Бек-Ярика».

Київська земля не була знищена монгольським нашестям. Київ не тільки продовжував існувати, але й вів зовнішню торгівлю. Плано Карпіні в своїх записках згадує купців з Польщі, Австрії, Константи­нополя, Генуї, Венеції і Пізи, яких він зустрів у Києві. Але метастази занепаду вже дали про себе знати, і це стало наслідком як природно історичного процесу, так і монгольської навали.

У другій половині XIII ст. в джерелах зникає згадка про київських князів («Київ знекняжив»). Крім того, 1299 р. митрополит Максим переносить резиденцію з Києва до Володимира. У постанові патріар­шого собору, який санкціонував перетворення Володимирської єпис- копі'ї на «місце постійного перебування й вічного спочинку» митро­политів (1354 р.), йдеться про «вкрай тяжкий стан Києва, котрий дуже потерпав від сильного натиску з боку аламанів (татар)». Але є в доку­менті й згадка про зменшення пастви митрополитів, а звідси й засобів до існування. Таким чином, прагматичні мотиви переїзду митрополита Мак­сима до Володимира підтверджують політичний, економічний і демогра­фічний занепад Києва, що і призвело до втрати ним ролі «об'єднувача сло­в'янських земель».

Переяславська земля після по­ходу Батия на кілька століть припи­нила своє існування як окреме кня­зівство. Туровська земля, розрізне­на на дрібніші турово-пінські князівства, у другій половині XIII ст. перейшла під владу галицько-во­линських князів.

У Чернігівській землі княжий устрій уцілів, особливо у північній і поліській її частинах. Центральні, ще недавно найбільш багаті, райо­ни князівства швидко безлюдніли.

За даними В. Коваленка, кількість _{Рис и Бату}._Хан (Батий),

^сіл^ьських п°^{селень у регіоні в цей} Чингізхана, засновник

час, порівняно з попереднім перш- ЗолотоїО ди

дом, скоротилась майже у 25 разів. Наслідком цього була не лише по­вна втрата чернігівськими князями політичного впливу в інших зем­лях, а й поступовий фактичний розпад князівства на ряд удільних князівств: Белевське, Одоєвське, Воротинське, Карачевське, Бара- тинське, Могинецьке, Волконське, Новосільське та інші. Більшість із цих князівств у середині XIV ст. перейшла під владу Великого кня­зівства Литовського.

У занепаді перебували сільське господарство, ремесла, торгівля. Не припинялися напади ординців, що спонукало значну частину на­селення мігрувати на північ та захід. У 1283 р. баскак Ахмат, грабуючи населення, розігнав чимало мешканців Чернігівщини. Багато сіл за­непало. Політичний центр Чернігівської землі перемістився в лісо­вий Брянськ. Причиною цього став занепад Чернігова й Новгород- Сіверська, що було наслідком монгольського нашестя і військової активності литовських феодалів (літопис згадує Хвала, воєводу князя Миндовга: «иже велико убивство творяще земле Черниговской»).

Занепад Києва і Руської землі (Київщини, Переяславщини, Чернігів­щини) призвів до виникнення нових центрів консолідації слов'янських земель після монгольського нашестя. На думку частини істориків, та­ким новим центром стала Володимиро-Суздальська земля, яка, згідно з їхньою концепцією, ще з другої половини XII ст. поступово, але неухильно, перебирає на себе функції реального лідера Східної Європи.

Шша група дослідників (переважно українських) вважає, що події середини XIII ст. тільки прискорили розкол Русі на дві половини: Північну (Північно-Східну), з центром у Володимирі, та Південну (Південно-Західну), з центром у Галичі, що і стали новими вогнища­ми державності в регіоні і центрами формування великоруського та українського етносів.