ТОП 10:

Ягайло (Владислав ІІ, король Польщі)



Казимир ІУ

(король Польщі, Великий князь Литовський)


 

 


Ян Альбрехт

(король Польщі)

Олександр

(король Польщі і Великого князівства Литовського)

Сигізмунд І (Старий)

(король Польщі і Великий князь Литовський)

І

Сигізмунд ІІ Август

(король Речі Посполитої)


IV ЕТАП (1480-1569 рр.) - ЛИТОВСЬКА ПРОГРАМА «ЗБИРАН­НЯ» ДАВНЬОРУСЬКОЇ СПАДЩИНИ ПОСТУПАЄТЬСЯ ПОЛЬСЬКОМУ ЕКСПАНСІОНІЗМУ. ЦЕНТРОМ «ЗБИРАН­НЯ» ЗЕМЕЛЬ РУСІ СТАЄ МОСКОВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Протягом XV ст. польсько-литовський католицький елемент відіграє дедалі більшу роль у суспільно-політичному житті Литви, ви­тісняючи на другий план руську православну знать, яка доти доміну­вала в Литовській державі. Реформи, здійснювані великими князями литовськими, опиралися значною мірою на католицькі верстви і підривали, таким чином, національно-державну традицію попередніх часів. У складному сплетінні польсько-литовських взаємин «руські» православні втрачають свою відносну незалежність та ознаки політич­но-правового суб'єкта. Польські правлячі кола, захопивши Галичи­ну, претендували на приєднання до польської корони й усіх інших земель України. В результаті литовська програма «збирання» давньо­руської спадщини поступилася польському експансіонізму.

Це не могло не викликати протидії з боку православної знаті. Одним з її виявів була змова князів 1481 р. Гї організаторами були Михайло Олель- кович та Федір Бєльський (обидва — онуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по ма­тері, Юліані Олельківні). Як зазначають літописні джерела, князі «...вос- хотеша...по Березьіню реку отсесть на великого князя (московского)», (тоб­то уділи І. Гольшанського і Ф. Бельського повинні були перейти у піддан­ство великого князя московського). Одночасно змовники виконували й династичні плани, вважаючи, що Олельковичі, як старша з Ягеллонів гілка Ольгердовичів, мають більші права на литовський великокняжий престол. Безперечно, що однією з причин змови була ліквідація удільно­го Київського князівства й утиск інтересів Олельковичів.

Проте змову було викрито. «Князь Бєльський, молодший, вночі на- піводягнений втік за московський кордон і тим врятувався; Олелькович і Гольшанський були схоплені і ув'язнені», — пише літописець. Жодних відомостей про судовий процес над ними до нас не дійшло, але є літо­писний запис 1481 р.: «месяца августа 30король польский и литовский повелел стратити князя Михаила Олельковича и князя Йвана Юрьеви- ча (Гольшанского), вина их богу единому сведуща...».

Після смерті Казимира (1492р.) владу в Литві успадкував його син Олександр (1492-1506 рр.), тоді як польським королем було обрано Олександрового брата Яна-Альбрехта.

V 1492 р. Олександр видав привілей, який ще більше посилював політичні позиції католицько-литовських кіл. А в 1501 р. було прого­лошено черговий акт злуки Литви і Польщі в «одно неподільне й одно­стайне тіло, один народ, одну націю». Литовська правляча верхівка ба­жала, однак, не злиття, а тісного воєнного та політичного союзу обох держав зі збереженням повної самостійності литовського державного організму. В цей час частина «руської» православної знаті намагаєть­ся зберегти свій політичний та культурний вплив, підтримуючи ідею цілісності і незалежності Великого князівства Литовського, інші ба­чили своє майбутнє в своєму союзі з Москвою.

У розвиткові обох держав можна визначити багато спільного. І Московська, і Литовська склалися переважно на східнослов'янській основі, на державній території Київської Русі. Російські законодавчі пам'ятки ХУІ-ХУІІ ст. використовували Литовські статути, які в свою чергу відображали норми «Руської правди». До 1385 р. в обох державах православ'я було офіційною ідеологією, а руська мова була державною. Значна частина тодішньої московської еліти, включаючи впливових при дворі і в Боярській Думі князів Мстиславських і Бєльських, вели свою родослівну від Гедиміна. На великій печатці Івана IV серед гербів підвладних царю земель був і «Колюмн» — родовий знак Гедиміновичів, який в Москві називався «полоцькою печаткою».

Рис. 3.9. Олександр Казимирович на засіданні сейму. Дереворит. 1506р.

 

Склалася парадоксальна ситуація — серед московської аристократії виявилося більше родових нащадків Гедиміна, ніж у Вільно. У ли­товській столиці найважливіші державні посади займали представни­ки родів, скромніших за походженням, — Гаштольди, Кежгайли, Рад- зівілли, Глєбовичі, Ходкевичі, Сапеги. На порубіжних землях Литви зосередили у своїх руках велику владу православні князі — Острозькі, Збарацькі, Вишневецькі, Сангушки. Той факт, що немала частина володінь православної еліти знаходилася на порубіжжі з Москвою і часто переходила з рук у руки, дуже вплинув на політичну орієнтацію місцевих князів. Землевласники басейну Оки і Чернігово-Сіверщини часто змушені були мати подвійне підданство і проявляти лояльність обом сторонам. По обидва боки кордону політична еліта мало чим відрізнялась одна від одної. Це характерно і в історичному плані: і в московській, і у віленській традиціях значне місце займав спадок Киї­вської Русі.

Але була й різниця. В устрої Великого князівства Литовського все відчутніше проявляється вплив загальноєвропейський і, перш за все, польського зразка. Його устрій в кінці XIV — першій половині XVI ст. трансформується від майже необмеженої монархії до шляхетської де­мократії. У Литві починає утворюватися шляхта на зразок польської, і серед неї поширюється католицизм та польська мораль; розвивається міське самоуправління за зразком типового для Європи магдебурзь­кого права. Привілеї 1447 та 1492 рр. надали боярам-шляхті право вот­чинного суду, відібравши у государя право втручатися у внутрішні справи феодалів та їх підлеглих, і фактично поставили заради панів владу великого князя під контроль.

Навпаки, в Московській Русі держава прагнула обмежити судові права феодалів, зміцнюючи тим самим їх залежність від своєї влади. У містах ліквідовувалися вічові традиції самоуправління. Коли в XV — XVI ст. у Москві йшов процес централізації і зміцнення влади вели­кого князя, в Литві і Польщі зростало розширення прав і свобод шлях­ти.

Найвпливовішу частину населення (бояр-шляхти, городян) устрій, що склався в Литві, влаштовував більше, ніж централізаторська політи­ка російського государя. Та й у Північно-Східній Русі ставлення до Литви було неоднозначне. Сюди втікали, позбавлені своїх володінь, князі тверські і рязанські, шукав заступництва Новгород і Псков.

Проклятим питанням, яке посприяло розколу Великого князівства Литовського (а потім і Речі Посполитої), було релігійне. Для того, аби одержати привілеї в Литві, треба було стати католиком. Православ­ний, який прийняв католицизм, ставав своїм і поступово не відрізнявся від поляків і литовців (руська шляхта склала дуже помітний у майбут­ньому відсоток шляхти Речі Посполитої). Православні поступово перетворюються в культурну меншість на власній батьківщині і обме­жуються в правах. У XV ст. вони не могли бути членами Таємної ради, яка висувала кандидатури на великокняжий престол, і не могли зай­мати державні посади і герби. Православні городяни не мали права вступати до цехів, які займалися торгівлею і ремеслом.

Частина істориків вважає, що впроваджуючи католицизм, Польща свідомо послаблювала і розколювала Литву, аби відігравати головну роль. Інші, як польський історик Юліуш Бардах, відзначають, що Литві «...Польща імпонувала своєю культурою і своєю позицією. Хрещення за латинським обрядом ... не тільки позбавляло хрестоносців аргументу, що виправдовував їхні походи на Литву, але й підносила литовське пан­ство над руськими князями і боярами, позбавляючи його відчуття мен­шовартості у ставленні до русинів».

У кінці XV — на початку XVI ст. проходить соціально-економіч­ний спад у Литві, а на українських землях поширюються проросійські настрої. У цей же час зміцнюється Московське князівство. Консолі­дуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням у 1480 р. ординсь­кого іга Москва все гучніше й активніше заявляє про себе як про «центр збирання земель руських». Вже 1489 р. Іван III вперше заявив литовсь­кому князю та королю польському Казимиру IV: «Наші міста і во­лості, і землі, і води король за собою тримає».

Конфлікт між Вільно і Мос­квою довгий час знаходився в стані дрібних порубіжних сути­чок. Крім того, кожна зі сторін прагнула використовувати одна проти одної татар. Казимир IV — ординського хана Ахмата, !ван III — кримського хана Менглі- Гірея. Крим допомагає Москві небезкорисливо, бо в обох був спільний ворог — Орда, а, як го­ворить прислів'я, «ворог мого во­рога — мій друг». Як свідчить Новгородський літопис, у ве­ресні 1482 р. «по слову великого князя Йвана Васильевича всея Руси прийде царь Минь-Гирей Пе- рекопьския Орди с всею силою и Киев взял и огнем сжже, а воево- ду киевского изимал и землю Ки- евскую учини пусту».

Рис. 3.10. Ьан III— «государь всєя Русі». Гравюра з книги А. Теве. XVIст.

У цей час на сході інтенсив­но йшли бойові дії в районі То- ропця, Ржева, Вязьми і особли­во у верхів'ях Оки, де знаходилися володіння Верховських князів, які, як відзначає літописець, «служили на два боки». Тут воювали між со­бою родичі: князі Воротинські, Одоєвські, Мезецькі. В 1489 р. князі
почали масово «виїжджати з вотчинами». На бік !вана III перейшли князі Білявські, В'яземські, Перемишльські, Трубецькі, Мосальські та інші. У 1492 р. до Москви були приєднані міста Любутськ, Мценськ, Серпейськ, Рогачів та ін. Успіху Московського князівства сприяла і смерть Казимира IV в червні 1492 р., і наступний за цим розподіл пре­столів: королем у Польщі став Ян-Альбрехт, а великим князем литовсь­ким — його брат Олександр. Зимовий наступ 1493 р. призвів до взяття Вязьми, Опакова та інших міст. Всі спроби Олександра одержати військову допомогу від Польщі були безрезультатними. У 1494 р. було підписано мир: Москва зберегла за собою землі князів, які перейшли до неї. Литва відмовлялась від своїх прав на Новгород, Псков, Твер, Рязань і визнала за йаном III титул государя «всієї Русі». Угода була зміцнена династичним шлюбом доньки !вана III Олени і великого князя литовського Олександра. Кожна зі сторін переслідувала свої власні інтереси. !ван III бачив у дочці майбутню опору православ'ю у Литві, канал впливу на литовських політиків; Олександр вбачав у шлюбі вирішення багатьох спірних проблем.

Але незабаром Олену відправили разом зі свитою до Москви. Вона скаржилася на те, що її примушують прийняти католицьку віру. Рю- зорними виявились і сподівання Олександра: його шлюб зовсім не спинив політики Московської держави. Ситуація навіть погіршила­ся, бо приклад релігійних труднощів у княгині підштовхував право­славне панство до більшої опозиційності.

У кінці 1499 — на початку 1500 рр. на службу до Ьана III з вотчинними землями переходить князь Семен Бєльський та нащадки московських емігрантів (князь Семен Стародубський, син князя Ьана Можайського) і Новгород-Сіверський князь Василь Шемячич (онук Дмитра Шемяки).

У травні 1500 р. почалася нова литовсько-московська війна. В липні литовська армія під командуванням великого гетьмана князя Костянтина Острозького була розбита на р. Ведроші. За умовами пе­ремир'я 1503 р. Литва визнавала за Московським князівством Черні- гово-Сіверську землю з 19 містами, 70 волостями, 22 городищами і 13 селами. Кордон став проходити по лінії Дорогобуж — Гомель — Чернігів — Ніжин (річках Остер і Сейм).

Московсько-литовське протистояння продовжилося і в 1507-1508 і 1512-1522 рр.

По смерті 20 серпня 1506 р. великого князя Олександра та обран­ня на литовський престол Сигізмунда I Литва прагне зійтися з кримсь­ким ханом і організувати антимосковську коаліцію, приєднавши до неї лівонського магістра і шведського губернатора.

Кримський хан Менглі-Гірей також вирішив використати ситуа­цію, що склалася, і зміцнити свій вплив у Литві. У плани хана входило створення буферного Київського князівства на чолі з Михайлом Глинським. Вже у 1506 р. Менглі-Гірей відкрито втручається у справи князівства, наполягаючи на тому, щоб Сигізмунд I, як тільки стане на престол, дав М. Глинському маршальство під загрозою розриву відно-

Історична довідка

ГЛИНСЬКИЙ МИХАЙЛО ЛЬВОВИЧ (бл. 1470 р. - 1538 р.) належав до князівського роду тюркського походження, який дістав своє прізвище від Глинська на Сулі. Замолоду 12 років провів в Малії і Саксонії, де воював під знаменами саксонського герцога Альбрех- та. Потім зробив блискучу кар 'єру при дворі литовського князя Олександра, обійнявши, зокрема, посаду двірськогомаршалка (1500р.) і отримав численні земельні пожалування. По смерті Олександра (19 серпня 1506р.) становище Глинського помітно похитнулося: Сигізмунд Iз намови литовських панів (передусім Я. Заберезинського) позбавив його май­же всіх урядів. Втративши надію на їх повернення законним шляхом, Глинський у лютому 1508р. вбив Заберезинського, а потім намагався здобути Ковно та Вільно. Поразка цих авантюр змусила його шукати підтримки великого князя московського Василя III, кот­рий пообіцяв передати йому всі волості й міста, які бунтівний князь здобуде в Литві. Од­нак тому вдалося захопити тільки Мозир; московська підтримка виявилася незначною, що за умов, коли повстання не мало глибоких соціальних коренів, прирекло його на пораз­ку. Влітку 1508р. Глинський разом з братами ^аном і Василем емігрував до Росії, де от­римав Ярославець і Боровськ. Водночас він не втрачав надії відновити стосунки з Сигіз- мундом; красномовним свідченням цього є лист громаді Гданська, в якому він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажання повернутися до Литви за умов отримання колишніх урядів і маетностей (1509). Однак ці його плани не реалізувалися. Він став ініціатором і активним учасником Смоленських походів 1512-1514 рр. Хроністи навіть пов 'язують з його іменем втрату Литвою Смоленська (1514р.), мешканці якого піддалися Василю III нібито за намовою Глинського.

Втім, того жроку князь зробив спробу втекти до Литви і був ув'язнений. Звільнений 1527 р. через одруження Василя III з його племінницею Оленою, Глинський отримав у вотчину Стародуб. Активно включився у придворну боротьбу, через що знову потрапив до в'язниці (1534р.), де невдовзі й помер.

син з Литвою. Союз хана і М. Глинського був встановлений вже дав­но, ще в 1501-1502 рр., використовуючи високе становище останньо­го, хан прагнув вплинути на ординську політику Литви.

Князь Михайло Глинський походив з родини слов'янізованих та­тар, здобув освіту в університетах Західної Європи, служив при дво­рах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVI ст. після повернення до Литви М. Глинський — марша- лок двірський, найближча і найвпливовіша особа при дворі великого князя литовського Олександра. Його брати дістали звання воєводи київського, воєводи берестейського. З політичною кар'єрою Глинсь- ких зросли і їх території, що перетворило Глинських на могутню силу, впливовішу за будь-який магнатський рід. Проте всі ці здобутки опи­нилися під загрозою після смерті князя Олександра.

У кінці 1507 р. Сигізмунд I усунув Глинського з посади маршалка, відібрав значну частину земельних володінь і заподіяв значних ма­теріальних збитків його родичам.

Глинський у 1508р. виїхав у свої туровські маєтності і там підняв повстання. Водночас його брати діяли на Київщині. Проте організува­ти загальний виступ Глинським не вдалося. Він не був підтриманий
більшістю православної шляхти і магнатів, що інтегрувалися в по­літично-адміністративну систему Литви, зміцнили в ній станові по­зиції і не бажали реставрації удільно-князівського ладу. Усі найваж­ливіші посади на Волині, Брацлав- щині залишились у руках волинсь­ких магнатів, які були не проти того, аби витісни­ти Глинських з Київщини.

Православ­ний князь Кос­тянтин Острозь­кий — великий гетьман литовсь­кий, розгромив повстанців, при­мусивши їх втіка­ти до Москви. Ра­зом з Глинським емігрувало кілька княжих родів: Грузькі, Одинце- вичі, Козловські та ін.

М. Грушевсь- кий називає вис­туп Глинського «останньою кон­вульсією руської

аристократії в великім князівстві Литовськім» та зазначає, що «недо­битки руських княжих родів і панів погодилися зі своєю другорядною рол­лю у великім князівстві й не мали ані відваги, ані енергії боротися з ли­товською аристократією».

Після смерті польського короля Олександра (1506 р.) великим князем литовським був обраний його молодший брат Сигізмунд, він же став королем Польщі Сигізмундом І Старим (1506-1548 рр.). Та­ким чином, було відновлено персональну унію Литви і Польщі за фак­тичної незалежності обох держав.

Рис. 3.10. Легко озброєний литовський вершник. З картини перемоги Костянтина Острозького під Оршею 1512р.

Ставши великим князем литовським і королем польським, Сигіз­мунд І майже відверто виявив свою неприхильність до унії. Політична не­залежність Литви як спадкового володіння гарантувала його нащадкам
польську корону, оскільки польські можновладці не допустили б обрання короля з іншої династії. Це призвело б до розриву Литви з Польщею. Тому Сигізмунд I намагався зміцнити свою владу в Литві і забезпечити своє­му синові Сигізмунду-Августу литовський престол і польську корону. У 1529 р. на раді панів відбувся урочистий акт проголошення Сигізмунда- Августа великим князем литовським, а Сигізмунд I Старий за це підтвер­див права і привілеї мешканців князівства. З метою збереження унії, польська шляхта ще за життя Сигізмунда I обрала Сигізмунда-Августа ко­ролем Польщі (1548-1572 рр.). 6 жовтня 1544 р. Сигізмунд I підписав акт передачі влади у Великому князівстві Литовському своєму синові, зали­шивши за собою лише номінальний титул «Зиргешш Бих». По смерті батька у 1548 р. Сигізмунд-Август зайняв польський престол.

Постійні сутички московських і польських військ, коли військове щастя схилялося то в один, то в інший бік, добровільні відходи в мос­ковське підданство змусили литовську владу шукати виходів зі скрут­ного становища. Останні Ягеллони, Сигізмунд I та його син, Сигізмунд II Август, при вирішенні державних справ здійснювали політику віро­терпимості і не піддавалися впливу польської католицької ієрархії. Хоча неодноразово підтверджували дискримінаційний щодо православних Городельський привілей. Високі державні посади в Литві в цей час по­сідали православні литовські магнати: Костянтин Острозький — старо­ста брацлавський і вінницький, воєвода трокський, каштелян віленсь- кий і великий гетьман литовський, О. Юр'євич — воєвода вітебський, Д. Путятич, I. Глинський, О. Гольшанський, Ю. Ходкевич, А. Неми- рович, Г. Ходкевич — воєводи київські; I. Сапєга — воєвода підляський та ін. Всі вони вірно служили Литві.

У 1563 р. Сигізмунд II Август на Віленському сеймі проголосив привілей, який і де-юре скасував усі обмеження щодо православних; встановлювалися рівні права для всіх християн — католиків, право­славних і протестантів. Принцип віротерпимості став у Литві нормою практики і закріпився юридично.

Таким чином, після 1563 р. релігійний фактор не мав суттєвого зна­чення при зародженні чергового конфлікту між Литвою і Москвою.

Православна еліта Литви при активній участі церковних ієрархів послідовно виступила на боці Литовської держави. Право­славні єпископи закликали захищати батьківщину від загарбників, приводили свою паству до присяги своєму законному монархові, якщо було потрібно, чинили опір ворогу, а в умовах недовгого миру активно допомагали литовській розвідці. Нею в ході Лівонської війни фактично керував Астафій Волович, який доклав чимало зу­силь, аби князь Андрій Курбський перейшов на литовський бік. Більшість же «руських» вельмож не тільки змогли встояти перед спокусою московських розвідників, але й активно виявляли царсь­ких агентів.

Саме православні часто відігравали головну роль при відбитті на­паду зі сходу (Костянтин Острозький, Григорій Ходкевич, Роман Сан- гушко). Набожний Ходкевич вважав перемогу свого зятя Сангушка на Суші (1567 р.) і під Уллою виявом особливої Божої милості.

У той же час литовські державні мужі мали чітку уяву про кровну рідню між династіями Рюрика і Гедиміна. Як не парадоксально, Моск­ва не раз розглядалася як потенційний партнер у різноманітних політич­них комбінаціях, які б сприяли захисту Литви від амбіцій Польської корони. Литовський канцлер Лев Сапега під час переговорів у Москві говорив боярам про те, що «ми з вами слов'яни один народ» і закликав до вічної дружби, в якій при Божій допомозі повинні жити обидві дер­жави. Але дуже швидко настали інші часи.

Скорочення сфери застосування слов'янської культури в Литві, відмова від православ'я багатьох аристократичних родів, активна участь католиків у формуванні внутрішньої і зовнішньої політики, надання привілеїв католицькій шляхті — все це призвело до створен­ня нової моделі відносин всередині Литовської держави. У складному переплетінні взаємин великокняжої влади і феодальної аристократії (магнатів) середня і дрібна шляхта прагнула позбутися залежності від магнатів і, здавалося б, мала підтримати великокняжу владу і тенден­цію до утвердження самостійності Великого князівства Литовського. Проте у намаганнях здобути якомога більше привілеїв, розширити особисті майнові права «руська» шляхта пішла шляхом утвердження власного політичного впливу, розвитку «шляхетської демократії» за рахунок послаблення великокнязівської влади.

Перший Литовський Статут (1529 р.) юридично закріпив низку особистих майнових прав середньої шляхти у Великому князівстві Литовському, проте залишив магнатам кілька переваг, що давали їм змогу зберігати вирішальний вплив у державному правлінні і військовій сфері та зосередити у своїх руках найбільші земельні воло­діння. У 1559 р. шляхта була звільнена від мита на продаж збіжжя, ху­доби та деяких інших товарів. 1564 р. приніс для литовсько-руської шляхти введення єдиних для неї і магнатів виборних земських судів. У 1565 р. було створено систему місцевих повітових сеймиків і загаль­ного (вального) сейму, що давало змогу шляхті брати участь як у місце­вому, так і загальнодержавному політичному й адміністративному житті. Нарешті, Другий Литовський Статут (1566 р.) зафіксував ста­нові, майнові, особисті і політичні права шляхти, забезпечив їх виключ­не становище серед інших верств населення.

У результаті боротьби за укріплення своїх станових прав і при­вілеїв «руська» шляхта опинилася фактично в одному таборі з польською шляхтою, яка активно домагалася інкорпорації Великого князівства Литовського з його українськими і білоруськими землями в єдиний польський державний організм — «шляхетську республіку».


Розділ IV







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.214.113 (0.011 с.)