ТОП 10:

Економічний розвиток українських земель у XIV— середині XVI ст.



Сільське господарство

У

XIV — першій половині XVI ст. на внутрішньому ринку України не існувало великого попиту на хліб (слабким він був і на зовнішньому ринку). Основною феодальною по­винністю для селян була данина натурою (жито, пшениця, овес, мед, віск, худоба). Крім того, велика частина мешканців міст також займа­лась землеробством і тваринництвом і вносила, як і селяни, на користь феодала і держави продуктову данину. Таким чином, на сільськогос­подарську продукцію пропозиція перевищувала попит. Як пише О. Субтельний, «для селян це був золотий вік. Знать не втручалася в їх справи, колонізація збільшила кількість наявної землі, а вдосконалення сільськогосподарського знаряддя підняло продуктивність праці. Якщо зо­бов'язання та оброк селян феодалові лишалися незмінними, то прибут­ки їхні зростали.

Для заможного селянина, а їх було більшість, цілком звичайним було

Історична довідка

У 1447р. великий литовський князь Казимир надав феодалам право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила панам втручатися в особисте життя селян. Деякі фе­одали вимагали плату від селян за дозвіл на шлюб. У^ІУ-ХУ ст. селяни мали право кида­ти землі свого феодала й шукати кращої долі. Але навіть цього вибору їх поступово позба­вили. Спочатку селянам дозволяли йти лише в певну пору року, та й то тільки внісши за це плату, найчастіше на Різдво. У1496р. це право було обмежене лише одним господар­ством у селі на рік. У 1505р. польський Сейм заборонив селянам кидати свої села без доз­волу пана. У1557р. селянин міг піти геть, тільки знайшовши собі заміну. Другий Литовсь­кий статут 1566р. дозволяв шляхтичам протягом 10 років розшукувати селян-втікачів. У той же час ступінь закріпачення селян на українських землях був неоднаковим. У Гали­чині і Волині, де були сильні польські впливи, кріпацтво цілком переважало і мало жор­стокий характер. У Карпатах і особливо Придніпров'ї, де бракувало робочої сили і необ­хідно було робити поступки селянам, кріпацтва фактично не знали.

обробляти наділ у 8-12 га, мати од- ного-двох коней чи волів, дві-три ко­рови, кілька свиней, десятки курей та гусей. Денний раціон пересічного українця складався з близько 0,6 кг хліба та 2,5л пива. Іншими пошире­ними продуктами були каша, сир, яйця, у відповідну пору року — фрук­ти. М'ясо їли рідко, як правило, на великі свята. Раціон пересічного шляхтича мало відрізнявся, за ви­нятком того, що його родина спо­живала більше м'яса, і часом на їхньому столі були такі ласощі, як заморські приправи, ізюм, інжир. Солодощі булирідкістю, й навіть ба­гата знать лише на свята могла дозволити собі вино».

Але протягом XVI ст. у резуль­таті географічних відкриттів у Західній Європі пожвавилася гос­подарська діяльність. Сталась так звана революція цін, викликана небаченим припливом до Європи благородних металів — золота і срібла. Ціни зросли вчетверо, а на хліб навіть у 5 разів, водночас подешевшали дорогоцінні метали. Із зростанням попиту на продукцію сільського господарства в Західній Європі, в першу чергу на збіжжя, на українських землях у ХУІст. феода­ли стали перетворювати свої маєтки на орієнтовані на ринок господар­ства, що називалися фільварками. Фільварок, на відміну від типового феодального господарства, мав більше орної землі і виробляв продукцію на продаж (ринок). Одночасно зі зростанням фільварків йшли два проце­си: обезземелення селянства та остаточне їх закріпачення.

На відміну від Польщі, де фільваркове господарство набуло більшого поширення, в Україні цей процес проходив повільніше. Для існування таких господарств суттєво необхідними були доступ до зовнішніх ринків та значна робоча сила. У першій половині XVI ст. фільварки виникли в Галичині, Волині, Поділлі. У другій половині XVI ст. вони розвинулися у Закарпатті та Подніпров'ї. Найбільші фільварки мали по 400-600, середні — по 100-250 га орної землі. Роз­ширювалися вони за рахунок «купівлі» селянської землі, пусток, ут­ворених після втечі селян і набігів кримських татар, луків і пасо­вищ.

Феодальна вотчина в цей час ділила­ся на фільварки, тобто власне господар­ство феодала, і землі, які він здавав селя­нам. Робота селян у фільварку називала­ся панщиною («тягловою службою»). Норми панщини зростали в міру розвит­ку фільваркового господарства. В 1424 р. в Галичині вона складала 14 днів протя­гом року. На Київщині в другій половині XV ст. її тільки почали вводити. До кінця XVст. на українських землях норма пан­щини в середньому складала один день на тиждень, у середині XVI — два дні. Пара­лельно з панщиною залежні селяни по­винні були давати і натуральний пода­ток, і платити грошову данину — «чинш».

Безпосередньо пов'язана з розвитком фільваркового господарства аграрна ре­форма 1557р., яку зробили польський ко­роль і великий князь литовський Сигізмунд II Август. Вона відома під назвою «Уста- ва на волоки».

Спеціально призначені ревізори по­винні були переміряти всі землі — і вели­кокняжі, і селянські. Вся земля ділилася на волоки — ділянки, площею 19 — 24 га. Кращі землі віддавалися під фільварок, вони складали один, зручний для землеробства масив. Кожному селянському двору (диму) ви­ділялася одна волока, яка ділилася на три поля (як правило, розміщених у різних місцях). Слабкі господарства отримували половину волоки.

Селянин міг взяти волоку, яка йому виділялася, або відмовитися від неї. Не прийнявши волоки, він мав право піти від феодала. А взяв­ши, прикріплювався до неї як до наділу. Селянин не міг розпоряджати­ся волокою — продати чи купити землю. За користування волокою відпрацьовували (панщину) всі працездатні члени сім'ї. Визначалася міра покарання селян за невиконання повинностей, у тому числі й пан­щини. За один невихід селянин платив грошовий штраф, за два — бара­на, за три міг бути підданий фізичному покаранню, побиттю різками.

«Устава на волоки» обмежила права селян на користування ліса­ми. їм дозволялося лише збирати хмиз, гриби і ягоди. Обмеження вво­дилися і на користування випасами для худоби (пасти їх дозволялося лише за спеціальну плату).

Рис. 5.5. Український селянин. За Рігельманом

Аграрна реформа 1557р. погіршила становище більшості селян і про­довжила процес їх закріпачення. Право селян на землю вже не визнава­лося законом. Вони могли обробляти землю, а володіти — тільки фео­
дал. Разом з тим реформа дозволила реорганізувати феодальні господар­ства, пристосувавши їх до потреб ринку, щорозвивася, це дало поштовх до розвитку сільського господарства.

Розвиток міст і торгівлі

У XIV-XVI ст. міста України були важливими торговельними і ремісничими, оборонними і культурними центрами. Більшість міст перебувала під владою магнатів, а також церкви. Частина належала державі. Польські королі і великі князі литовські були зацікавлені в розвитку міст. Адже з міст до державної скарбниці надходили подат­ки, міські фортеці служили щитом проти зовнішніх ворогів.

Багато мешканців міст займались сільським господарством. Водно­час міста були важливими осередками ремесла. Ремісники об'єднували­ся в цехи. Причини їх виникнення були ті ж самі, що й у Західній Європі: захист своїх інтересів у бо­ротьбі проти свавілля адмініст­рації, феодалів та конкуренція між міськими й сільськими ремісника­ми. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датована 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців м. Перемишля. На­прикінці XV ст. у Львові було 500 ремісників, 36 спеціальностей, у Києві — 20 спеціальностей. Усього на початок XVI ст. в українських

містах налічувалося 150-200 ремі- Рис 5_ 7_ Шська печатка Києва сничих спеціальностей. Усі цехи

мали свій статут, суд, свої свята, святих, прапори, до їх складу входили майстри, підмайстри, учні. На чолі стояв виборний цехмістер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит, подавши шедевр (зразок виробу) і оплативши вступний внесок.

За своєю природою цех не міг об'єднувати осіб різної мови і віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Таким чином, доступ православних у цехи був обмежений.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані «партачі» (від латинського «а рагіе» — осторонь), що формувалися за рахунок селян-втікачів та сільських ремісників. За національним скла­дом це були в основному українці.

Цехові організації відіграли позитивну роль у розвитку міського ре­месла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли підвищенню фахо­вого рівня, якості виробленої ними продукції. Негативними рисами були надмірна регламентація та соціальні суперечності між членами цехів.

Наприкінці XIV — початку XVI ст. в українських містах поши­рюється магдебурзьке право. Протягом цього часу його отримали Са­нок (1339 р.), Львів (1356 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.), Ковель (1518 р.), Торчин (1540 р.). Правителі Польщі і Лит­ви прагнули опиратися на населення міст у боротьбі проти магнатсь­кої опозиції. Отримавши від короля (великого князя) магдебурзьке пра­во, міста виходили з-під юрисдикції феодалів, отримували право само­врядування і можливість захисту від наїзду магнатів. А король отримував фіксовані державні податки, які йшли не до кишені шляхти, а державі, тобто королю; також всіляку підтримку міст і можливість здійснювати тиск на феодальну верхівку в боротьбі за владу.

Органом міського самоуправління був магістрат на чолі з війтом, призначеним королем чи великим князем. В Україні тільки мешканці Києва могли самостійно обирати собі війта.

Структура магістрату


 

Історична довідка

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — звід законів, за якими може управлятися торгово-промислове місто. Склався у Магдебурзі в XIII ст. зрізних джерел: з привілеїв, які дав міському патріарху єпископ Вихман у 1188 р., з постанов суду шеффенів Магдебурга. Шеффени — судові засіда­телі, що визначали покарання разом із суддею, своєрідні попередники суду присяжних. Важливим джерелом Магдебурзького права було "Саксонське зерцало"—збірник феодаль­ного права, складений у 1221-1225рр. шеффеном Ейке фон Репковим. Це було перше універсальне законодавство, яке можна було застосувати у будь-якому місті і яке закріплювало право міста на самоуправління. За Магдебурзьким правом місто було сувереном і законодавцем. За традицією суд Магдебурга був вищим тлумачем Маг­дебурзького права і вищою апеляційною інстанцією.

У Польщі в 1365р. король Казимир IIIзаснував свій вищий апеляційний суд у Кракові, за­боронивши звертатися до Магдебурга стосовно будь-якого спірного питання. Норми маг­дебурзького права прийшли в Україну не в німецькому оригіналі, а вже у переробці польських авторів XVI-XVП ст. М. Яскера, Б. Гроїцького, П. Щербича, П. Кушевича, і відрізнялись від першоджерел змістом конкретних норм.

У цих збірниках закріплювались права купців, міщан, ремісників, порядок виборів, функції органів міського самоврядування, громадянського, цивільного, карного і процесуального права.


Магістрат складався з двох виборних колегій: 1) райці (сопкиїек) — адміністративна рада (відала судовими, громадськими (цивільними) та адміністративними питаннями; 2) лавники (ксаЬіпі) — судова коле­гія (відала судовими кримінальними справами).

Функції магістрату — адміністративні, господарчі, фінансові, поліцейські, судові питання. Членів магістрату обирали або призна­чали щороку, в основному з католиків.

Основу міського населення складали українці. Але з другої полови­ни XIV ст. зростає чисельність іноземних колоністів (поляків, німців, вірмен, євреїв та ін.). Причому в містах осідали переважно багаті бюрге­ри (поляки та німці). I хоча питома вага їх у загальній кількості жителів міст була незначною, вони користувалися привілеями, захоплювали до своїх рук міське управління, а отже, і монополію на ремесло і торгівлю, витісняючи на задній план українських міщан. Особливо це відчувалося у галицько-волинських містах. Як пише М. Капраль, «Українська громада після захоплення Львова та Галицької Русі Казимиром III і перетворення міста у форпост німецької колонізації була відсунута на маргінес політич­ного та економічного життя в місті. Хоча, за привілеями 1356р., існувала можливість створити власні автономні, судові та адміністративні струк­тури у Львові. Однак українці, очевидно, з огляду на свою малочисельність у місті, підпали під юрисдикцію міського магдебурзького права. У ХШ ст. спроби встановити автоно­мію чи домогтися політичного рівноправ'я з католицьким населен­ням виявилися невдалими. Реальна автономія для українців існувала тільки у формі релігійних структур православної, а пізніше, з початку XVIII ст., греко-католицької церк­ви».

Розвиток міст був тісно пов'я­заний з розвитком торгівлі. Міста були центрами, де на торгах і яр­марках відбувався торговий обмін сільськогосподарською та реміс­ничою продукцією. Торги, що проходили один-два рази на тиж­день, обслуговували місто та на­вколишню округу, перетворюю­чись на постійну торгівлю. Ярмар­ки проводились 1-3 рази на рік у період релігійних свят і тривали

кілька днів, а то й тижнів. _ ,. „ „

Рис. 5.8. Купець

Міста, в яких мали відбутися ярмарки, відзначалися великокня­зівськими грамотами. Вони проводилися у Києві, Львові, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославі. Сюди приїздили купці з різних земель, ук­ладались контракти на постачання товарів. У XV ст. поширився про­даж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, торговельні кон­тракти, зародилася іпотечна система (під заставу приймалася земля).

Попит на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі (XV- XVIст.) призвів до того, що з України стали інтенсивно вивозити хліб, мед, віск, хутро, шкіру, деревину, полотно, поташ (сировина для вироб­ництва пороху, скла, паперу, мила). ВXVIст. одним з основних товарів експорту стає худоба (воли), 'її переганяли до Польщі і через Вроцлав і Гданськ вивозили до Західної Європи. З Нідерландів, Палії, Франції та інших європейських країн на українські землі надходили тканини (сукно, атлас, оксамит), одяг, ремісничі вироби, зброя, папір, вина, предмети розкоші тощо. Зі Сходу та Росії привозили цінні хутра, си­тець, шовк, бавовняні тканини, кінську збрую, прянощі, цитрусові.

Рис. 5.9. Цехові печатки

 

У результаті, протягом XV-XVI ст. Україна стає країною великої транзитної торгівлі, що зосередилась насамперед у Львові, Києві, Луць­ку, Кам'янці-Подільському, Володимирі. В цих містах діяло так зване складське право, згідно з яким іноземні купці мусили тут зупинятися, реалізуючи свої товари впродовж певного терміну (у Львові на почат­ку XV ст. він становив 14 днів). Це приносило неабиякі прибутки місцевому купецтву. Але негативно впливало на розвиток закордон­ної торгівлі. Часто іноземних купців примушували продавати товари за зниженими цінами і великими партіями, обкладали високим ми­том, під різними приводами арештовували і вимагали викупу.

Перешкодою для діяльності купців були і митні кордони. Система стягнення мита була дуже розгалуженою. Збирали прикордонне мито, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове та ін. Наприклад, «на відстані від Турки до Яворова мито брали 174 рази».

Обмежувалася торгівля і поганим станом доріг. Українським купцям, особливо в західних землях, заборонялось брати участь в експортних операціях. Переважання в складі купецтва поляків та німців призво­дило до того, що купецький капітал не завжди функціонував в органіч­ному зв'язку з потребами місцевого економічного розвитку.

Як відзначає В. Борисенко, «найбільші вигоди від торгівлі природ­ними багатствами України мали польські магнати і шляхта. Хижаць­ка експлуатація природних надр виснажувала землі і робила їх малопро­дуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та на Волині, й шляхта добиралась до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, час­тково вкладались в економіку Литви і Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалась на сировинний придаток європейських країн».



 

Розділ VI







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.132.114 (0.008 с.)