ТОП 10:

ТЕВТОНСЬКИЙ ТА ЛІВОНСЬКИЙ ЛИЦАРСЬКІ ОРДЕНИ.



У1202р. ризький єпископ Альберт і папа Шокентій III створили лицарський орден "Брати Xристового воїнства"(мечоносців), метою якого було розповсюдження католицизму на Східну Прибалтику. Поширена назва "мечоносці" виникла від того, шр на білому плащі ма­лювали червоний меч і хрест. Орден не тільки "навертав у християнство" латгалів, лівів і естів, а відразу ж почав вторгнення в Полоцькі землі, загрожуючи Новгороду і Пскову. У1191 р. у Палестині виник Тевтонський орден (у 1198р. папа Шокентій III затвердив його статут) як об'єднання німецьких лицарів. Для назви вони використали ім 'я племені тев­тонів. На початок XIII ст. орден володів землями в Німеччині, в Південній Європі, на за­хопленій хрестоносцями території Візантії. Після остаточного оволодіння Палестиною турками-сельджуками, німецькі хрестоносці переселилися до Семиграддя для того, щоб до­помогти угорському королю у боротьбі з половцями. У1226р. князь Конрад Мазовецький уклав угоду з Великим магістром Тевтонського ордену Германом фон Зальцем. За угодою Орден одержав область Xелм з можливістю подальшого розширення своїх володінь за раху­нок пруських земель (тобто воювати з прусами і захищати Мазовецьке князівство). Протягом 1230-1283рр. територія між гирлами Вісли і Німана — землі прусів і ятвягів — були підкорені. А в 1309р. орден захопив у Польщі Східне Помор 'я з містом Гданськ, яке німці назвали Данціг. Столицею ордену стала фортеця Маріенбург у Прусії. У1237р. у складі Тевтонського ордену із залишків "мечоносців" було створено Лівонський орден для ведення справ у Лівонії. Наприкінці XIV ст. ордену належали вся Естляндія і острів Готланд. 31340 по 1410рр. Лівонський і Тевтонський ордени здійснили 100 походів проти Литви і земель Північної Русі. У1466р. Польща і Тевтонський орден уклали мир. Орден визнав себе васалом польського короля. У 1511 р. магістром ордену став Альбрехт Гогенцоллерн. У 1525р. він оголосив територію Тевтонського ордену своїм спадкоємним князівством — герцогством Прусії. (До 1657р. Прусія формально залишалася васалом польської корони).У1560р. в ході Лівонської війни між Великим князівством Литовським і Московським царством Лівонський орден припинив своє існування. Магістр ордену Кет- лер частину земель віддав під владу Великого князівства Литовського, а Ревель з Естлян- дією визнали над собою владу Швеції.

Після Грюнвальдської битви становище Вітовта зміцнилось. У1413 р. на сеймі в м. Городлі була укладена нова унія. Городельська унія визнала існування великокнязівського престолу в Литві. Свою самостійність Лит­ва мала зберегти і по смерті Вітовта, але під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Городельський акт підтвердив привілейоване становище католиків у Литві. Найвищі посади у державі — воєвод, каштелянів — мали обіймати лише католики; лише вони мали право входити і до складу великокнязівсь­кої ради. Литовська католицька шляхта діставала такі ж самі права, як і польська шляхта в коронних землях. Ці пункти унії викликали анта­гонізм між католиками і православними та стали причиною боротьби православної знаті за відновлення свого політичного впливу (адмініст­ративних посад як джерел основного збагачення). У 1418 р. на Волині почалося повстання, яке очолив князь Свидригайло Ольгердович, що втік із в'язниці. Повстання було невдалим. Імператор Священної Римсь­кої імперії Сигізмунд Люксембурзький помирив Свидригайла з його братами Ягайлом та Вітовтом і добився для нього Новгород-Сіверсь- кого і Брянського уділів.

У 20-хроках XVст. Велике князівство Литовське перетворилося в найважливіший фактор східноєвропейської політики. Вплив Вітовта відчувався і в центральноєвропейських справах, головною з яких на той час був рух гуситів у Чехії. Після смерті чеського короля Вац- лава IV в 1419 р. гусити відмовилися визнати главою держави Сигіз- мунда, який сприяв страті Яна Гуса. У 1421 р. чеська делегація відвідала Вітовта запропонувала йому чеську корону. Він погодився і надіслав до Чехії свого родича Сигізмунда Корибутовича (сина Дмитра-Кори- бута, онука Ольгерда) разом із загоном з 5000 чоловік, який узяв участь у війні гуситів з імператором. Війна носила характер релігійної бороть­би католицизму з гуситським реформаторським рухом і боротьби німців зі слов'янами. У цій війні взяв участь ще один волинський князь Фрідріх Острозький. Вперше в гуситському русі він фігурує як учас­ник бою біля міста Усті на р. Лаба у 1426 р. Восени того ж року князь брав участь у взятті міста Бржецлава у Моравії й отримав його у своє управління. З 1428 р. Фрідріх разом з Сигізмундом Корибутовичем бере участь у воєнних діях у Сілезії.

Контакти представників гуситського руху з Великим князівством Литовським викликали тривогу католицького світу. Збігнев Олесниць- кий, єпископ краківський і канцлер польського короля, зазначав, що «треба боятися не тільки загрози з одного боку — від єретиків Чехії, а ще й від єретиків і схизматиків руських, що тримаються віри греків».

Активна протидія імператора Сигізмунда і Польщі змусила Вітовта припинити дієву участь у чеських справах; натомість імператор вису­нув план його коронації, який набув значення політичного факту на з'їзді монархів у Луцьку на Волині у 1429 р. Ягайло спочатку дав згоду на коронацію. Але потім під тиском польської шляхти виступив про­ти. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення між обо­ма сторонами. Вітовт погрожував Ягайлові війною. Папський легат доносив у серпні 1429 р., що «Литва і Польща ні про що не думають, окрім оборони своїх прав, і роздратування досягло такого ступеня, що справа готова вирішитися зброєю й великим розливом крові».

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було при­значено на 8 вересня 1430 р. У цей день прибули до Вільно всі союз­ники і васали Вітовта: великі князі тверський, рязанський, пронсь- кий; представники імператора; магістри Лівонського і Тевтонського орденів; візантійський, ординський і волинський посли. Визнав за потрібне приїхати і великий князь московський Василь II, «митропо­лит всія Русі» Фотій, польський король Ягайло. На велике розчару­вання Вітовта корону не привезли; дорогою посланців імператора Сигізмунда разом з короною перехопили поляки. Коронацію відміни­ли, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт упав з коня і помер, так і не примірявши королівської корони. Головна мета Вітовта — створити у Східній Європі могутню незалежну державу, ядром якої були б східнослов'янські
землі, так і не здійснилася. Пам'ять про Вітовта і його діяльність на­довго пережили самого князя. Легенди про його щедрість і хоробрість передавались з уст в уста, і нині Вітовт Великий — одна з найпопуляр- ніших постатей в литовській історії.

Наступником Вітовта став брат Ягайла Свидри- гайло Ольгердович. Але він був обраний всупереч Го- родельській унії (1413), без згоди польського короля, тому Польща визнала ви­бори незаконними.

У 1430-1431 рр. на Поділлі, Волині, Галичині йшли бойові дії. Свидри­гайла у війні з Польщею підтримали лицарські ор­дени, волохи, татари. В серпні 1431 р. Свидригай­ло та Ягайло уклали пере­мир'я, згідно з яким Захід­не Поділля відходило до Польщі, а Волинь залиши­лася за Литвою.

Набагато небезпечні-

шим від війни з Польщею для нового великого князя було незадово­лення литовської католицької знаті, яка дорожила щойно здобутими привілеями і не хотіла допускати православних руських феодалів до вирішення загальнодержавних справ. Свидригайло наблизив до себе багато «русинів», і це стало причиною змови, яку підтримала Польща.

У ніч з 31 серпня на 1 вересня 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано заколот, який очолив брат Вітовта — Сигізмунд Кейсту- тович, князь Стародубський. Змовники напали на Свидригайла в Ошмянах під Вільно, і йому ледве вдалося втекти до Полоцька. Сигі- змунда було проголошено великим князем. У жовтні 1432 р. він віддав Польщі Поділля і території на волинському порубіжжі; водночас була визнана зверхність Ягайла як польського короля.

Владу Сигізмунда визнали лише власне Литва, Жемайтія, Берес­тейщина і Підляшшя; Полоцька, Вітебська і Смоленська землі; Київ­щина, Сіверщина, Волинь та Східне Поділля зберегли вірність ски­нутому Свидригайлу. Як писав літописець, «...князи русские и бояре посадиша Швьітригайла на великое княжение Русское».

Рис. 3.6. Свидригайло (з гравюри XVIст.)

В історіографії утвердився погляд на Свидригайла як на речника на­ціональних інтересів Литовської Русі, борця за її політичне самовиз­
начення, а конфлікт між ним і Сигізмундом набуврелігійно-національ- ного забарвлення. Але частина істориків вважає, що католик Свидри­гайло спирався на прихильників державної незалежності, незважаючи на їх конфесійну приналежність. Активна підтримка князя литовсько- руською православною аристократією пояснюється її бажанням домог­тися поширення на «русинів» привілеїв, які мали католики.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки православної знаті, Ягай- ло і Сигізмунд відповідними актами — 1432 і 1434 рр. — зрівняли у май­нових і особистих правах православних русько-литовських феодалів з литовцями-католиками. Великий князь зобов'язувався нікого з фе­одалів не карати без суду, тобто запроваджував елементи правової дер­жави. Затяжна війна та надання привілеїв православним призвели до того, що вони почали переходити на бік Сигізмунда спочатку по­одинці, а потім і групами. Такі пе­реходи спровокували розправи Свидригайла з невдоволеними.

Вирішальною у боротьбі стала битва 1 вересня 1435 р. над р. Свен- тою (Швянта) під Вількомиром (нині м. Укмерге в сучасній Литві). На боці Свидригайла виступили лицарі Лівонського ордену, загони сілезців і австрійців, князь Сигіз- мунд Корибутович з чехами, понад 50 литовсько-руських князів з дру­жинами, обіцяв допомогу і імпера­тор Священної Римської імперії Сигізмунд. Однак битва заверши­лась приголомшливою поразкою Свидригайла. На полі бою залиши­лись майже всі лицарі на чолі з ма­гістром, склали голови й чимало литовсько-руських князів, а понад 40 із них потрапили в полон. Само­му Свидригайлу вдалося втекти. У 1436 р. від Великого князівства Руського відпали Смоленська, Полоць­ка і Вітебська землі, і воно припинило своє існування. Свидригайло зрікся титулу «великого князя князівства Руського» й від'їхав на Волинь.

Але політична криза тривала. 20 березня 1440 р. великий князь литовський Сигізмунд став жертвою змови. Вбивство Сигізмунда при­звело до нової політичної кризи. Кандидатами на престол виступили син Сигізмунда Михайло і пристарілий Свидригайло.

Однак великим князем литовським був проголошений молодший син Ягайла — тринадцятирічний Казимир. Реальна ж влада опинила­
ся в руках групи литовських можновладців на чолі з Яном Гаштоль- дом. Проте внутрішнє становище в країні залишалося нестабільним. У Смоленській землі владу захопив князь Юрій Лугвенович, поши­ривши її і на Полоцьк і Вітебськ. На Волині князював Свидригайло. Жмудь визнала своїм князем сина Сигізмунда Михайла. Підляшшя було захоплене мазовецьким князем Болеславом.

Проте литовська верхівка спромоглася подолати цю внутрішньополітичну кризу. Були повернуті Підляшшя, Смоленськ і Жемайтія. Всі вони отримували від Казими- ра грамоти, які гарантували їхні «одвічні права». Після за­гибелі польського короля Владислава III у бою з турка­ми польська шляхта у 1445 р. обрала своїм королем ли­товського князя Казимира IV. Він у 1447 р. видав при­вілей, яким поширював шля­хетські вольності і привілеї на шляхту усього Великого кня­зівства Литовського.

1440 р. за клопотанням Ради панів (Пани — Рада) Киї­вську землю було надано Олек­сандру (Олельку) Володимиро­вичу (синові Володимира Оль- гердовича), і тим відновилося Київське удільне князівство. Частина істориків вважають, що за правління Олельковичів Київське князівство користувалося автономією, яка межувала з екстериторіаль­ністю. Інші мають протилежну позицію, яку поділяв і М. Грушевсь- кий. Він писав: «Погляд на київських князів Володимировичів як на вповні самостійних володарів—хибний: самостійними володарями вони не були, у внутрішніх справах своєї землі вони підлягали великому князеві, і його власть обмежувала дуже значно їх власть».

Рис. 3.7. Литовський ротмістр. Гравюра кінця XIX ст.

Як би там не було, політичний вплив Київського князівства на той час був великий. Семен Олелькович (син Олександра) називав себе «князем великого князівства свого... Київського», а молдавський воєво­да Стефан III, котрий у 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдо- кією, навіть називав його «київським царем». Семен Олелькович, од­
ружившись з донькою Яна Гаштольда, увійшов у близькі відносини із литовською аристократією і двічі (1456, 1461) домінувався на вели­кокнязівський престол.

Влада київського князя поширилась на територію, яка простяга­лась від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні. До складу князівства поряд з Київщиною входили: Переяславщина, Брацлавщина, Чернігівське Посейм'я, Путивльський повіт та Задні­пров'я.

Одночасно з Київським князівством було відновлене Волинське уділь­не князівство, де сидів Свидригайло з довічним титулом великого князя.

До його волинського володіння були прилучені Гомель і Туров. Все це викликало занепокоєння польських правлячих кіл. Тому, скорис­тавшись смертю Свидригайла, Волинське удільне князівство у 1452 р. було ліквідоване. Наприкінці 1470 р. помер Семен Олелькович. Його брат Михайло Олелькович на звістку про це залишив своє намісниц­тво у Новгороді і поспішив до Києва для того, щоб обійняти київсь­кий стіл. Проте його чекало гірке розчарування. Польський хроніст Я. Длугош зазначає, що «литовські пани дуже хотіли, щоб це князів­ство (Київське) знову було повернуте на звичайну провінцію великого кня­зівства Литовського, як і інші руські князівства, і вимагали від короля, щоб він туди призначив намісником Мартина Гаштольда». Незважаю­чи на опір киян, у 1471 р. Гаштольд здобув Київ і силою зброї приму­сив визнати свою владу.

ДІМ ЯГАЙЛА ольгердовича







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.26.176.182 (0.009 с.)