Міжконфесійні відносини та реформація в Україні (XV— XVI ст.)

П

ротягом XV — XV! ст. значення православної церкви у Ве­ликому князівстві Литовському «падало в міру того, як князі і пани все більше наверталися до католицтва, і пра­вослав'я лишилося переважно вірою нижчих верств населення» (Д. До­рошенко).

Литовсько-Київська митрополія у XV ст., як і раніше, перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха, але залежність по суті була номінальною: патріарх надсилав благословення на постав­леного митрополита та просив матеріальної допомоги.

Після захоплення Візантії турками-османами у 1453 р. становище константинопольського патріарха було складним. Християнство в му­сульманській Туреччині вважалося другорядним. Православна церк­ва боролася за виживання. Пристосування до османського пануван­ня було нелегким. Тільки протягом другої половини XV ст. змінилося 18 константинопольських патріархів, а в XVI ст. — 22.

Дотримуючись тогочасної практики, князі Литви, а згодом і ко­ролі польські, прибрали собі право покровительства «подавання хлібів духовних», тобто могли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. З 9 митрополитів XV ст. від Іони ІІ (1502-1507 рр.) до Михайла Рогози (1589-1599 рр.) жодного не обирав церковний со­бор, всі вони призначалися королем і благословлялися після цього патріархом.

Історична довідка

ЄПАРХІЯ — церковно-адміністративний округ. ПАТРІАРХ — вищий духовний сан у православній церкві.

МИТРОПОЛІЯ — (від гр. "метрополітес" — столиця) місце постійного перебування мит­рополита, другої після патріарха людини в православній церкві.

Право «подавання» ставило вищу ієрархію у залежність від світської влади й робило єпископські кафедри предметом спекуляції з боку людей, що не мали на них ні морального, ні формального пра­ва.

Правилом стало отримувати єпископства чи архімандрії за про­текцією, використовуючи зв'язки, або за гроші. Такі люди, ставши єпископами, використовували своє становище для поліпшення свого добробуту, здебільшого не переймалися церковно-релігійними спра­вами. Багато з них не поспішали вступати у духовний сан і роками керували єпархіями, лишаючись світськими особами. Навіть після висвячення вони мало відрізнялись від шляхти, продовжували збері­гати свої світські звичаї: їздили на полювання, справляли гучні бен­кети, вели розпусний спосіб життя, здійснювали наїзди на сусідів, інколи займалися розбоєм на дорогах. «З цього приводу особливо сла­вився луцький єпископ Іона Борзобагатий. Діставши єпископство, він довгий час не хотів висвячуватися, і митрополит ледве присилував його до того. Спочатку він мав грамоту на єпископство Володимирське, але мусив витримати за нього справжню війну з облогами, штурмами, з гар­матами, з другим претендентом. Цю війну він одначе програв і мусив вдовольнитися єпископством луцьким. Тоді він гвалтом (оружною ру­кою) захопив багату Жидичинську архімандрію. Але його самого на дру­гий рік вибив звідти також збройною силою луцький староста. Церковні маєтності і скарби Іона Борзобагатий роздавав своїм дітям і родичам. Він запечатував церкви і не дозволяв правити служби Божої, доки йому не заплачено окупу. Та не ліпший був і його наступник, відомий пізніше діяч унії Кирило Терлецький: він судився за убивство, за насильства над жінками і розбій. Та все це минало йому безкарно. Супральського архі­мандрита Тимофія Злобу патріарх Константинопольський Єремія, що приїхав на Русь 1589р., скинув з його уряду за убивство. Неморальність владик була притчею в язицех. Сам митрополит київський Онисифор Дівочка був двоєжонець, і патріарх також усунув його з кафедри. Розу­міється, такі пастирі православної церкви тільки дискредитували її в очах своїх і чужих, а їх діяльність давала ворогам православ'я дуже вдяч­ний матеріал для виступів проти нього». (Д. Дорошенко).

Беручи приклад зі своїх ієрархів, парафіяльні священики поводи­лися так ганебно, що сучасники скаржилися, ніби «серед них можна було зустріти самі лише людські покидьки, які скоріше підуть до шин­ку, ніж до церкви».

За таких умов культурний вплив православ'я був обмежений. Школи, ці найбільш привабливі колись установи церкви, були занед­бані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писан­ня, читання та катехізису. Православна церква за рівнем освіти по­ступалася католицькій церкві. Вона культурно зубожіла, її література обмежувалася церковними книгами. Той, хто прагнув здобути освіту в західноєвропейських університетах та прилучитися до європейської культури, мусив звертатися до латинських книг і переходити (назовсім чи тимчасово) в католицтво. Порушення дисципліни і моралі право­славним духовенством, слабке церковне управління і контроль, відста­вання в освіті і богословській науці та процес переходу української шляхти в католицтво, який посилився, свідчили про глибоку внутрі­шню кризу, в якій у другій половині XVI ст. опинилася православна церква.

Криза православної церкви співпала з часом Реформації в Європі. Хдеї гуманізму, що прийшли із Західної Європи, активна діяльність різних форм реформаторського руху і численних сектантських груп
дуже вплинули в XVI ст. на політичне, релігійне і суспільне життя Польсько-Литовської держави.

Крім того, й сама Україна стала батьківщиною однієї з релігійних течій. Рух «жидівствуючих» зародився в Києві у період князювання Олель- ковичів задовго до європейської реформації. Розвивається ж він за ме­жами України. У Новгороді, куди в 1470 р. на князівство був запроше­ний син київського князя Олелька Михайло, разом з князем прибув «жи- дович-єретик» Схарія (Скара), який і почав розповсюджувати нові ідеї. Діяльність Схарії і його адептів була дуже успішною і призвела до того, що окрім Новгорода, єресь знайшла своїх шанувальників і в Москві. Правда, на церковних соборах 1490 і 1504 рр. «жидівствуючі» були піддані анафемі, активні члени секти спалені, а ті, що залишилися, знайшли прихисток в українських землях. (Частина істориків ставить під сумнів і те, що єресь зародилася в Києві, і сам факт існування Схарії).

Сутність жидівствуючої єресі полягала у запереченні божествен­ної природи Христа, котрого її прихильники уподібнювали до пророків. Вони не визнавали церковної атрибутики, проповідували, що кожен може бути священиком і кожен може пояснювати Святе Письмо; навчали, що Месія ще не прийшов; всупереч християнській традиції шанували су­боту та єврейську Пасху.

Коли реформаційні ідеї Західної Європи докотилися до Польщі, вони дуже швидко поширилися і на українських землях. Верхівка шлях­ти, незадоволена своїм духовен­ством, легко підпадала реформацій­ним впливам і переходила в кальвінізм. А коли кальвіністом став князь Микола Радзивілл (Чорний), воєвода Віленський і канцлер Вели­кого князівства Литовського, то до нової віри потягнулись багато магнатських родів (Воловичі, Фірлеї, Ходкевичі, Сапєги, Гойські та інші). Окремі протестантські гро­мади були в Галичині, Волині, Поділлі, Побужжі.

Основу кальвінізму становило вчення про «абсолютне наперед- визначення Богом долі людини». За ним одні люди були приречені на вічне блаженство, інші — на вічні муки і поневіряння. Кальвіністи відстоювали тезу про те, що успіхи в практичній діяльності та особистому житті є доказом «богообраності» людини.

Історична довідка РЕФОРМАЦІЯ (від лат. К/огтаііо — перетворення, виправлення) — широкий антикатолицький рух у Європі першої половини XVI ст., пов'язаний з переходом від феодалізму до буржуазного суспіль­ства. Це була релігійна оболонка тих про­цесів, які відбувались у світському житті, оскільки народжувався новий суспільний стан — буржуазія, шр не була пов 'язана із землеволодінням. Антикато­лицький рух виступав проти церковного землеволодіння, за здешевлення церкви й за обмеження влади церкви і духовенства. Учасниками цього були різні прошарки суспільства. Цейрухзапочаткував осно­ви третьої гілки християнської релігії — протестантизму.

Серед кальвіністів існувала радикальна течія — «антитринітарії» (вони відкидали догму про троїстість Бога). Основоположником цієї
течії був іспанський лікар Мигель Сервет (в 1553 р. спалений в Женеві). У Польсько-Литовській державі ідеї анититринітаріїв проповідували італійці Лелій Социн (1525-1562 рр.) та його племінник Фавст (Фа- уст) Социн (1539-1604 рр.). Останній, користуючись підтримкою польської королеви Боні Сфорци (дружини Сигізмунда І), швидко знайшов послідовників. Антитринітаріїв Польщі називалися його іме­нем — социніанами. У самій Польщі социніанство розвинулося мало, його основним осередком стала Волинь, де його підтримували такі українські роди, як Гойські, Чеховичі, Чапличі, Заславські, Збаразькі та ін. Головними центрами соцініанства на Волині були: Киселин, Гоца, Берестечко, Ляхівці, Кременець та інші. Наприкінці XVI ст. социніанство поширюється в Києві. У першій половині XVП ст. по­кровителем социніан на Київщині і Житомирщині стає овруцький староста Стефан Немирич. На Поділлі центрами социніанства були: Кам'янець, Меджибіж, Xмільник. У Галичині — Бережани, Зборів, Бучач, Жовква.

У цілому, за неповними даними, в Руському і Белзькому воєвод­ствах було 63 реформаторські общини, на Волині — 27 (переважно социніанські), на Київщині і Брацлавщині — 7, на Західному Поділлі — 6. Всі вони припинили своє існування в середині XVПI ст.

Социніанство мало свою науково-освітянську базу, школи і дру­карні. Шляхта, захоплюючись нововірством, нерідко забирала церк­ви у своїх маєтках і обертала їх на молитовні будинки для социніан.

Социніани навчали, що існує тільки один Бог, а Христос по своїй при­роді був звичайною людиною; кальвіністської тези про попереднє призна­чення вони не визнавали; відкидали церковну атрибутику, а також таї­нства; хрещення робили тільки над дорослими; визнавали суботу; виступали проти війни і смертної кари; не вірили в силу молитви за по­мерлих; відстоювали свободу совісті людини як головну умову духовного вдосконалення.

Реформація ширилась, головним чином, серед шляхти та магнатів (переважно із Литви та Польщі), які вбачали в протестантських (особ­ливо кальвіністських) вимогах послаблення влади вищих церковних ієрархів, ліквідацію церковного землеволодіння, контроль мирян над духівництвом, віротерпимість та обмеження королівського всевлад­дя, близькість до ідеалів шляхетської вольності. Перехід української шляхти до протестантизму не мав масового характеру. Українські шляхтичі, прагнучи розширення своєї влади, у більшості випадків обира­ли католицизм. Не знайшли особливої підтримки протестантські церк­ви і у середовищі міщан. Селянам протестантизм був чужим і незрозу­мілим. У кращому разі українські селяни ставилися до нього як до «пансь­кої церкви», зберігаючи вірність батьківській, православній.

Отже, протестантські ідеї в українських землях не знайшли масо­вої підтримки ні в середовищі можновладців, ні серед простого люду, і тому почали поступово вщухати. Цьому сприяла і розпочата контр­реформація та укріплення католицької церкви. Все це призвело до того, що в кінці XV! — на початку ХУІІ ст. більшість шляхтичів-відступ- ників повернулася до католицької віри, а Польща стала опорою като­лицизму на сході Європи. Значну роль у цьому відіграли єзуїти. На політичному ґрунті єзуїти зручно використовували нелади між «різно- вірцями», вказуючи, що багато вір підривають силу держави, бо сіють незгоду, а тим самим ведуть державу до занепаду. Єзуїти висунули ідею польського месіянізму, посланництва польського народу бути муром католицького християнства на Сході, нести яке іншим народам і страждати за яке є національним призначенням польського народу.

Американський дослідник українського походження В. Жила вва­жає, що внаслідок діяльності єзуїтів Польська держава, яка ще за часів Сигізмунда ІІ Августа вважалася найбільш віротерпимою, за його на­ступників Стефана Баторія та Сигізмунда ІІІ стала «релігійно нетер­пимою і наскрізь насадницькою. Під впливом єзуїтів вся ненависть польських католиків спрямовувалася проти протестантів, а також пра­вославних, яких намагалися не допустити «до найвищих гідностей і дер­жавних установ».

За даними Ю. Терещенка, «до початку XVIIст. єзуїти в Речі По­сполитій мали у своєму розпорядженні 15 колегій і резиденцій, де працю­вали близько 400 членів ордену».

Історична довідка

КОНТРРЕФОРМАЦІЯ — проведення реформи всередині католицької церкви та вихо­вання європейського світського суспільства в дусі непримиренного католицизму. Като­лицька церква мусила дисциплінувати клір, відвернути панство від надто світської пол­ітичної поведінки, створити нові інструменти боротьби за зміцнення католицизму, збли­зитись із католицькими монархами, протиставити "єретичній реформації" свою власну, католицьку. Усі ці кроки почали здійснюватись у 40-хроках XVIст., коли було створено орден єзуїтів, створено інквізицію і сувору книжкову цензуру. Підвалини контрреформації заклав Тридентський собор, який з перервами тривав з 1545 до 1563 рр. Його значення полягало в утвердженні суворо папістського напрямку, зміцненні папського главенства в католицькій церкві і спробах повернути панівну роль церкви у державі.

Появу єзуїтів в Україні і Білорусії відносять до 1569 р., коли вони прибули до Вільно. Безпосередньо на українських землях вони ство­рили свою першу колегію у Ярославі в 1571 р. У 80-х роках XVІ ст. єзуїтські колегії відкриваються у Львові, Перемишлі, Луцьку, Кам'­янці, Вінниці, Барі, Острозі, Овручі, Фастові. У першій половині XVП ст. — у Києві та Новгород-Сіверському.

Надзвичайно активною була їхня діяльність у сфері освіти. Єзуїтські колегіуми, вміло використовуючи досягнення гуманістич­ної педагогіки, легко здобували собі слухачів. Єзуїти, збираючи у своїх лавах відданих і добре освічених членів, привертали до себе обдаровану

Історична довідка

ЄЗУЇТИ — члени католицького чернечого ордену, заснованого 1534р. іспанцем Ьнатієм Лойолою (1491-1556 рр.) з метою боротьби проти реформації і для зміцнення папської влади. У1540р. папа Павло III затвердив орден під назвою "8осіе1а$ Єй" ("Товариство куса"), члени якого повністю віддавали себе у розпорядження папи як намісника Бога на землі. Єзуїти були звільнені від монастирського життя і перестали бути звичайним чер­нечим орденом, набувши характеру розгалуженої міжнародної духовно-політичної кор­порації зі своєрідною організацією і дисципліною, метою і засобами діяльності, моральни­ми настановами і політичними вченнями. Єзуїти виступали в ролях духівників і радників монархів, політичних і дипломатичних агентів, світських проповідників, вихователів юнацтва, організаторів шкільництва, вчених і письменників, християнських місіонерів, розроблена єзуїтами система моралі давала широкі можливості залежно від ситуації довільно трактувати основні релігійно-етичні вимоги, нехтувати клятвою, здійснюва­ти будь-які злочини в ім'я вищої мети — "вищої слави Божої". Девіз ордену: "Мета виправдовує засоби". На східноукраїнських землях єзуїти припинили існування в XIX ст., на західноукраїнських — 1939р.

протестантську і православну молодь. Незабаром про єзуїтські школи пішла добра слава як провідних свого часу. Недаремно брацлавський каштелян, православний шляхтич Василь Загоровський, оформляю­чи в татарському полоні заповіт, наказав віддати дітей «до Вільни, до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку».

Найкращі полемісти єзуїтів, серед них Петро Скарга, бичували у проповідях та на відкритих диспутах догматизм та культурну відсталість, приписувану православ'ю. У своєму трактаті «Про єдність церкви Божої» Скарга доводив, що православ'я перебуває настільки у безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. «Греки обдурили тебе, о руський народе, — писав Скарга, — бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусив­ши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не міг дійти до прав­дивого розуміння і знання... адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину». Українська знать, як і всяка знать, за своїм єством була чутливою до власного соціального статусу, й пов'язаність з релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вра­жала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним — польську мову та культуру. Про це з сумом повідомляв свідок тодішніх подій Мелетій Смотрицький. У своєму творі «Тренос, або Плач Східної Церкви» (1610 р.) він подає список православних родів, які прийняли католицьку віру, а саме: князі Острозькі, Слуцькі, Збаразькі, Заславські, Пронські, Горські, Вишневецькі, Сангушки, Ружинські, Соломи- рецькі, Масольські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; шля­хетські роди: Ходкевичі, Глібовичі, Кишки,Сапєги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки, Гуревичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Боговитини, Потії тощо. Український народ втра­чав провідну культурну верству.

Найхарактернішим прикладом відступництва від православ'я може бути Вишневецький Ієремія (Ярема) (1612-1651рр.) — син пра­вославних батьків Михайла Вишневецького та Раїни Могилянки. Учився в єзуїтському колегіумі у Львові, вивчав воєнну справу в Італії та Іспанії. Ієремія навіть не зважив на заповіт своєї матері, яка на смертній постелі закликала свого сина зберегти віру батьків; не зва­жив він і на поради свого дядька по матері Петра Могили, який також закликав його залишитися при вірі своїх предків. Зразу ж після смерті матері Ієремія, під впливом єзуїтів у 1631 р. прийняв католицтво і по­чав настирливо насаджувати католицизм у своїх неосяжних володін­нях на Лівобережжі, побудував костьоли в Прилуках, Ромнах, Луб­нах, Білому Камені, Лохвиці, Мошнах. З початком визвольної війни пішов зі своїм загоном на Правобережжя, де проводив жорстокі екзе­куції українського населення. Свою жорстокість він здійснював люто, перевершуючи поляків, турків і татар. Очолював магнатські кола, які вимагали жорстокої розправи над повстанцями та встановлення шля­хетського панування на Україні. Здобув собі славу першого героя панської Польщі, а український народ затаврував його жорстокість і бузувірство у своїх думах та історичних піснях.

Незважаючи на свою ослабленість, православ'я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з воро­гом його ж методами, невелика купка ук­раїнських магнатів, що лишались віддани­ми давній вірі, заснували у своїх володін­нях православні школи та друкарні. У 1568 р. Г. Xодкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудові Івану Федо- рову (друкарю). У 1570 р. на території своїх володінь заснував школу та друкар­ню князь Ю. Слуцький. Підтримав православ'я князь А. Курбський, який у 1570 р. оселився на Волині. Але найбільші заслуги перед православною церквою мав князь К. Острозький. Це в його маєтку в місті Острозі у 1576 р. була заснована Слов'яно-греко-латинська академія, навколо якої згуртувалися вчені і письменники (Герасим Смот­рицький, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Ян Лятос, Кирило Лукарис).

Рис. 7.2. Герб князя В.-К. Острозького

Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи міщанства. Багато православних міщан не мирилися зі своїм приниженим стано­вищем у Польській державі і намаганням уряду перетворити міста

України на опорні пункти свого панування. Вони намагалися згурту­ватися, щоб протистояти національно-релігійним утискам. Після Люблінської унії уряд, залишивши українській шляхті право офіцій­но спілкуватися «руською» мовою, наголосив, що у містах буде кори­стуватися виключно польською. Крім того, міщани хотіли обновити православну церкву, очистити її від осіб, які були негідними духовно­го стану. Вони прагнули піднести рівень освіти простих людей і по­ширювати серед православного населення друковане слово.

Таку мету ставили перед собою міщани, які об'єднувалися в цер­ковні братства. Це були громадські національно-релігійні організації міщанства, створені за зразком ремісницьких цехів.

Головним і найвпливовішим братством було братство при церкві Успіння Богородиці у Львові. Засноване у 1439 р. (за іншими даними у 1463 р.) як фундація із суто корпоративними функціями, Львівське Успенське братство з часом починає активно виступати з національ­ними вимогами від імені усієї української громади Львова і пробує взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церков­ної ієрархії.

У 1586 р. від Антіохійського патрі­арха Йоакима Львівське Успенське братство, а згодом і братства Києва та Луцька, отримали право контролюва­ти духовенство й підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо Константинопольському патріарху. Це право називалося ставропігією, а братства стали ставропігійними. Брат­ства також встановлювали через грець­ких церковних служителів зв'язки з Москвою, отримували матеріальну до­помогу для діяльності своїх шкіл і дру­карень.

Братства відіграли важливу роль у боротьбі з католицькою експан­сією. Вони зміцнили православні громади у містах. Просвітницька діяльність братств, швидке поширення братських шкіл і друкарень спри­яли національному і культурному пробудженню українського суспільства.

Рис. 7.3. Печатка Київського братства

Разом з тим, діяльність братств не могла вирішити головного питання про необхідність реформ православної церкви. А активне втручання у внутрішні церковні справи (контроль братств над єпископством у своїй основі був неканонічним) викликало опір вищого духовенства і призвело до конфлікту між православними ієрархами і братчиками. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтів. Розгор­тається релігійна полеміка, де талановиті проповідники працюють на ідею унії. Поступово на Україні визріває думка про доцільність унії
(об'єднання) католицької і православної церков. Від унії очікувалося досягнення єдності віри і згоди усіх християн, урівнення прав право­славних з католиками в державі. Вище духовенство в Україні прагну­ло одержати рівні права з польським, аристократія мріяла про вищі посади в структурах управління Речі Посполитої. Деякі з магнатів хо­тіли ослабити впливи папської курії, католицьких біскупів при ко­ролівському дворі і взагалі в державній політиці. Польський король, урядовці, єзуїти прагнули через релігійну єдність тісніше прив'язати Україну та Білорусію до Польщі і віддалити їх від небезпечного впли­ву сусідньої православної Москви. Свою роль у формуванні позицій уніатів відігравало, очевидно, і утворення 1589 р. Московського патр­іархату, який відразу ж почав претендувати на канонічний та юридич­ний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпар­хіями у Речі Посполитій.

3. Брестська (Берестейська) церковна унія 1596р. та її наслідки

У

другій половині ХУІ ст. активність прихильників справи унії католицької і православної церков зростає. Серед без­посередніх причин церковної унії називаються: утворен­ня Речі Посполитої, необхідність зміцнити внутрішню єдність дер­жави, відвернути православне населення від єдиновірної Росії (Мос­ковського патріархату), криза у православній церкві, боротьба ієрархії з братствами в українських землях, засобом виходу з якої єпископи вважали церковну унію з Римом.

На думку польських науковців X. Міхніка та Л. Мослера, «ініціа­тива церковної унії виходила з кіл польського кліру, папства і єзуїтів»; К. Ходиніцький вважав, що переговори з єпископами «руських зе­мель» про унію почалися з ініціативи луцького біскупа Б. Мацієвсь- кого у 1588 р.; Я. Волінський ініціатором таємних переговорів вважає львівського єпископа Гедеона Балабана.

Більшість українських дослідників теж вважає, що наприкінці 1589 — на початку 1590 рр. Львівський єпископ Гедеон Балабан (що мав конфлікт з Успенським братством) вперше порушив питання про злу- ку з папською курією. Невдовзі до нього приєдналися єпископи: луць­кий — Кирило Терлецький, пінський — Леонтій Пельчинський, холмсь- кий — Діонісій Збируйський. У червні 1590 р. на нараді в Белзі вони підписали грамоту про свою згоду признати зверхність римського папи. Про своє рішення єпископи повідомили короля Сигізмунда ІІІ.

Справа унії велась єпископами поволі і таємно. На соборах у Белзі (1590 р.) та Бресті (1591 р.) питання унії постійно обговорювалося, але
не в офіційних засіданнях, а на так званих «покутнихзборищах». Влади­ки ще боялись прилюдно виступати зі своїм наміром. Ще пару років справа велася конспіративно. За цей час до унійної справи приєдна­лись митрополит Михайло Рогоза та володимирський єпископ Мелетій Хребтович (по смерті якого в 1593 р. кафедру очолив сенатор і берес­тейський каштелян Адам Потій (1541-1613 рр.), в чернецтві Шатій). Потій, якому протегував князь Острозький, зразу ж став на боці прихильників унії. Саме він і Терлецький стали головними організато­рами унійного процесу.

рея об'єднання конфесій по-різному трактувалась у то­гочасному суспільстві. У першій половині 90-х визначило­ся три програми проведення унії: «римо-католицька перед­бачала не об'єднання церков, а приєднання православ'я в Ук­раїні та Білорусії до католиць­кої церкви. Друга, витворена К. Острозьким, пропонувала канонічно рівноправне об'єднан­ня обох церков, реформування православної церкви, гарантії збереження православного об­ряду, порозуміння в справі унії зі східними патріархами, мос­ковським царем та молдавсь­ким господарем. Третя програ­ма, яку напрацювали білоруські й українські єпископи, спрямо­вувалася лише на досягнення регіонального об'єднання церков у межах Речі Посполитої без участі патріархів та без реформування церковного життя України і Білорусії» (В. Смолій, В. Степанков).

У грудні 1594 р. єпископи К. Терлецький та I. Потій розробили план і деталі переходу православних парафій під владу папи римсько­го. 1 червня 1595 р. на останньому доунійному Брестському соборі Київський митрополит М. Рогоза, єпископи володимирський — Потій, луцький — Терлецький, пінський — Пельчицький і Кобринський арх­імандрит I. Гоголь підписали умови унії (33 артикула «Статей унії) для представлення папі і королю, а 12 червня ієрархи підписали послання до папи з висловленням згоди на прийняття унії.

Рис. 7.4. Гедеон Балабан, владика львівський

В цій ситуації князь Острозький вдався до активних дій. Він зумів залучити на свій бік львівського єпископа Гедеона Балабана, полаго­дивши його конфлікт з братством, і перемишльського єпископа Ми­
хайла Копистенського, які виступили з заявою передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхти і братств.

Сам К. Острозький звернувся до православних з грамотою: «... наші невірні пастирі, митрополит перекинулись на латинську сторону... Що може бути більш безсоромного, більш несправедливого, коли отих шість чи сім людей, що як розбійники таємно змовляються, покидають наших пастирів-патріархів, нас не питаючи, заплутують у цю зраду нас, православних, неначе німих псів».

У вересні 1595 р. король Си- гізмунд ІІІ видав універсал, де повідомив підданих щодо єднан­ня православних у Речі Поспо­литій з католицькою церквою та відрядив єпископів І. Потія і К. Терлецького до Рима. У грудні 1595 р. на аудієнції в папи Кли- мента УІІІ єпископи принесли присягу на вірність папі, а він дав офіційну згоду на унію. Але бул­ла папи римського від 23 грудня 1595 р. розглядала унію не як з'єднання церков, а лише як факт «повернення народу руського до Римської церкви». При цьому збе­реження східних церковних об­рядів допускалося за умови, «якщо вони лише не суперечать ка­толицькій вірі та не виключають едності з Католицькою церквою».

Крім того, єпископи визнали догмати католицької церкви, першість апостольського престолу, римського папу — наступником св. Петра і намісником Ісуса, головою, отцем і вчителем всіх христи­ян. Римську Церкву — матір'ю усіх церков (всі ці поступки було зроб­лено всупереч 33 артикулам).

Відомості про прийняття унії збурили все українське суспільство. Король видав універсал про скликання церковного собору в Бресті (Бересті), який за традицією мав винести остаточне рішення щодо унії.

Брестський собор тривав з 6 до 10 жовтня 1596р. Прибічники унії сподівалися, що після її формального ствердження Ватиканом та підтримки королем Речі Посполитої проголошення злуки церков не викличе значного опору. Проте на самому початку собору сформува­лися два непримиренні табори, які провели фактично два собори.

Рис. 7.5. К. Терлецький

Уніатський собор проходив у церкві Святого Миколая у складі митрополита, 5 єпископів, 3 архімандритів, 3 католицьких біскупів, 4
єзуїтів і 3 королівських представників. Собор публічно проголосив унію — перехід православної церкви під владу папи римського.

Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковно-слов'янська мова — мо­вою богослужіння. Уніатське духовенство звільнилось від сплати по­датків, уніатська шляхта нарівні з католицькою мала претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті (але уніатський митрополит отримав місце в сенаті лише 1790р. — усього за п'ять років до ліквідації польської державності).

Православний собор проходив у палаці, де зупинився князь К.Острозький. На собор прибули: протосинкели (намісники) кон­стантинопольського патріарха Никифор Парасхес та олександрійсь­кого Кирило Лукаріс, митрополит Белградський Лука, єпископи: львівський Гедеон Балабан, перемишльський Михайло Копистенсь- кий, одинадцять архімандритів, один ігумен, шістнадцять протопопів та понад 200 інших духовних осіб. Зі світських представників були три сенатори, численні шляхетські депутати, посланці братств та інші осо­би. Православний собор засудив проголошення митрополитом і єпис­копом унії з Римом і звернувся до короля з проханням затвердити їхні рішення. Але Сигізмунд ІІІ став на бік уніатів, схвалив декларацію унії і скасував постанову православного собору. Сейм 1597 р. також підтвердив унійні рішення Брестського собору. Православна Церква була поставлена поза законом.

Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку пра­вославні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи (митрополит, 5 єпископів і 3 архімандри­ти), підтримувані королем та купкою прибічників (в XVІІ ст. унія по­ширилась лише на Володимирівщині, Белзщині та частково Волині). Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздробленням, те­пер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уні­атська, або греко-католицька, як її називали.