ТОП 10:

Ахматаусували цю небезпеку і розв'язували Менглі-Іірею руки для вільних дій».



Поступове погіршення стосунків припало на кінець першого де­сятиліття XVI ст., а в 1519-1520 рр. вилилось у відкрите протистоян­ня, приводом для якого стала боротьба за казанський «стілець», де і Крим, і Москва хотіли мати своїх ставлеників. Перемогу у цій боротьбі здобуло Кримське ханство, якому вдалося у 1521 р. за допомогою військового перевороту посадити в Казані брата кримського хана Махмет-Гірея Сагиб-Гірея і понищити землі Великого князівства Московського аж до Москви. У цій боротьбі союзником Гіреїв висту­пила Литва, а Москву підтримали Астраханське ханство і Ногайські орди. Османська імперія, що ворогувала з Польщею і Литвою, не підтримала планів Махмет-Гірея. Отже, цей кримський хан своєю са­мостійною зовнішньою політикою увійшов у пряме протиріччя зі своїм сюзереном — турецьким султаном. Це призвело до конфлікту між Кримом і Туреччиною, до якого втрутилися і Польща, і Литва, і Москва. Все це разом сприяло політичній кризі в Кримському ханстві в 20-30-х роках XVI ст. У цей період у Криму йшла громадянська війна. Представники династії Гіреїв за підтримки Оттоманської Порти, Лит­ви і Москви боролися за владу. В ході цієї боротьби землі Кримського ханства, спустошені заволзькими (астраханськими) і ногайськими татарами (союзниками Москви), а також Литовськими військами, занепали. Значно впав авторитет Криму на політичній арені.

Ослаблення Кримського ханства у Східній Європі і нездатність про­водити самостійну зовнішню політику призвело до того, що Крим став слухняним проповідником ідей Османської імперії. Порта в одних ви­падках кидала в бій войовничий Крим, пропонуючи йому військовим шляхом вирівнювати сили східноєвропейських держав, в інших — звер­талась до засобів мирної дипломатії.

Початок другої третини XVI ст. став поворотним етапом в історії відносин Криму, Порти, Москви, Литви, Польщі. Поки Кримське ханство і Османська імперія бачили для себе основну небезпеку в існуванні союзу між Польщею, Литвою і Великою Ордою, а також у тісній співпраці Польщі, Угорщини і Чехії, вони активно співпрацювали з Московською Руссю, справедливо вважаючи, що саме вона здатна протистояти подаль­шому посиленню Польщі і Орди. Але як тільки Велика Орда, власне кажу­чи, перестала існувати, і внаслідок цього польсько-ординський союз роз­пався, перед Кримом і Портою виникла необхідність припинити атаки на Польщу і Литву і форсувати наступальні операції проти Московської Русі.

Таким чином, зовнішньополітичний курс Кримського ханства щодо Москви різко змінився. Від активного союзу з Москвою Крим пе­реходить до паралельної підтримки Москви і Вільно. Тобто: розоряє Лит­ву у союзі з Москвою, а Москву — в союзі із Литвою. Цей зовнішньопо­літичний курс Кримське ханство і Османська Порта, без істотних змін тримали до останніх днів Кримського ханства.

ВІЙСЬКОВІ ПОХОДИ, ЯСИР

З другої половини XV ст. між Доном, Верхньою Окою і лівими притоками Дніпра і Десни залягла широка і пустельна степова смуга, відома протягом наступних століть під назвою «Дике Поле».

Територія ця не належала нікому. Як писав на початку XVI ст. кримський хан у листі до польського короля, «Дике Поле — земля ні польська, ні татарська, хто міцніший, той її і тримає».

Кримські і ногайські татари в XV і на початку ХУП ст. протоптали по Дикому Полю сакми (по-тат. «шляхи»), якими ходили на Україну, везли до Криму награбоване добро й гнали ясир на невільничі ринки.

Муравський шлях починався в кримському степу і вів по межиріччю Дніпрового і Донського водозбору від Перекопу до Тули. Коли на­прикінці ХУП ст. почалося заселення степів, татари уникали цієї сакми. Нею користувались тоді лише запорозькі козаки і купецькі та посольські каравани. Від Муравського шляху відділялися Ізюмський і Кальміуський. Кальміуська дорога вела вздовж узбережжя Азовського моря і перетина­ла р. Кальміус і Сіверський Донець недалеко від місця, де в нього впадає річка Борова. Далі Кальміуська сакма проходила через Ізюмський ра­йон, а на Курщині біля міста Лівни з'єднувалась з Муравським шляхом. Ізюмський шлях починався на захід від міста Оскола і вів по території сучасних Харківської та Білгородської областей. На Правобережну Ук­раїну й далі татари йшли Чорним, Польським, шляхом або Шпаковим шля­хом, що одержав свою назву від Чорного лісу, по якому він і проходив. Починався шлях від Керван-Іоль (Караванної дороги) і йшов до Бугу через річку Синюху на Торговицю, мимо Умані на Львів, Люблін, Пула- ву, Варшаву. Убік Львова йшли ще дві сакми: Кучманська і Волоська.

Тими шляхами татари йшли в Україну. З 1450 — 1556 рр. було здійснено 86 великих походів на українські землі з метою пограбування, а з 1600 по 1647рр. - 70.

Протягом кількох століть у кримських татар склався цілком пев­ний стереотип мислення, де слов'янам відводилася роль «дійних корів», які просто були зобов'язані ділитися з ними всіма своїми при­бутками. Відповідальність за свої військові напади, що вважались у татар цілком героїчним вчинком, власті покладали на потерпілу сто­рону, звинувачуючи її у неувазі до своїх потреб.

Префект Кафи Дортеллі д'Асколі (1634) повідомляє, що «татари починали свої розбійницькі походи двічі на рік, виступали приблизно до 100 тис. чоловік, направляючись або в Польщу, або в Московію, або в Чер- кесію...Йдучи на війну, ... кожен вершник бере з собою принаймні двох коней, одного веде на приводі для поклажі і полонених, а на другому си­дить сам».

Рис. 8.8. Татарські шляхи

 

За свідченням Евлія Челебі, хан очолював військо, в якому нарахову­валось 100 тис. чоловік; якщо в похід виступав калга-султан, то війська було 50 тис. чоловік; нурредин-султан вів 40 тис. вйська; султани мали під своїм началом 30 тис. війська.

Особливо Е. Челебі виділяє «беш-баш» — летючі шайки на чолі з мурзами і беями, які набігали загонами по 10 тис. чоловік. Вони влаш­товували набіги майже щомісяця, а пограбувавши і захопивши здо­бич, поверталися на свою територію (1 тисячею воїнів командував мінк-баши, 100 — юз-баші, 10 — он-баші). За рухливістю татарська кіннота не мала рівних у Європі. Вирушаючи в похід, кожен татарин вів на поводі ще двох-трьох коней. Пересідаючи з одного на іншого, за день він міг подолати до 120 км (це 3-4-денна норма європейського вершника). Слабкою стороною кримського війська була недоскона­ла вогнепальна зброя, у першу чергу гармати. Тому спроби кримців штурмувати укріплені міста, як правило, закінчувалися невдачею. Епізодичні присилання з Туреччини яничарів з гарматами і пищаля­ми не змінювали загального стану.

Боплан писав, що татари «озброєні шаблею, луком, сагайдаком, на­повненим 19 або 20 стрілами, з ножем за поясом; при них завжди кремінь для добування вогню і 5-6 сажнів ремінних мотузок, щоб зв'язувати полоне­них... Татари йдуть фронтом по 100 вершників уряд, що складає 300коней, тому що кожний татарин веде з собою по двоє коней, що йому служать для зміни... їхній фронт займає від 800 до 1000кроків, захоплює, таким чином, більше 3 або 4 великих миль, якщо шеренги їх тримаються тісно. Інакше вони розтягуються більш, ніж на 10 миль. Це дивне видовище для того, хто бачить уперше, тому що 80000тисяч татарських вершників мають більше 200 тисяч коней. Дерева не настільки густі в лісі, як коні в полі, і здалеку здається, начебто якась хмара піднімається на обрії, що постійно зростає при наближенні, наводячи жах на найсміливіших».

Проникнувши на територію України, татари 2-3 дні відпочивали неподалік кордону. Потім орда розподілялася на три загони, які йшли у різних напрямках. Відтак ці загони розподілялись на дрібніші і зно­ву розходились в різних напрямках. Таким чином, татари оточували поселення з чотирьох боків, забирали здобич (людей, худобу, майно) і, навантажені, повільно відступали. Згодом в умовному місці збира­лися разом і відходили до Криму.

Перший великий напад кримські татари вчинили влітку 1474р. на Поділля і Галичину. Через кілька років татари спустошили міста Східно­го Поділля. Становище ще більше погіршилося, оскільки московсь­кий цар Іван III, уклавши угоду з Менглі-Гіреєм, підштовхував його до вторгнення. 1 вересня 1482 р. татари увірвалися до Києва.

Особливо страхітливих масштабів набрало руйнування України наприкінці XV — у першій чверті XVI ст. Окрім татар, у травні 1498 р.

Історична довідка

ВІЙНИ ПЕРІОДУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ СУПРОВОДЖУВАЛИСЯ ПОСТІЙНИМ ВИ­КРАДЕННЯМ НАСЕЛЕННЯ, ГРАБЕЖАМИ ТА ЗНИЩЕННЯМ МАЙНА. Це однаково стосувалося і азіатської, і європейської частини континенту. Грабіж був неминучим су­путником війни, і здобич слугувала засобом відшкодування нанесених втрат. У Європі за короля Генріха V(1413-1422) почалося регулювання норм військової здобичі: грабежі обмежувалися безпосередніми потребами війська. Було заборонено брати худо­бу, рубати плодові дерева. У 1427р. Габсбурги встановили принцип розподілу продоволь­чих продуктів, заборонили підпалювати житло та майно ворога. У 1527р. Фердинанд I уточнив це правило: про початок грабежу повідомляв командир, не захоплене повністю місто підлягало грабуванню. Артилерійські гармати і вся зброя, а також дзвони розгля­далися як сировина для відливу гармат і конфісковувалися. Утому ж році Мартін Лютер оголосив, що "здобич і платню ми візьмемо у негідних людей, дякуючи Божій милості і доброті". Середньовічні схоласти і гуманісти XVIст., не заперечуючи самого принципу грабежів і викрадення населення та худоби, наполягали лише на тому, щоб не страждали невинні: священики, ченці, паломники, іноземці і торговці, які опинились в зоні військових дій, а також жінки і діти, яких брали в полон задля того, аби отримати викуп. Кордон між Європою і Азією, який співпадав у Середні віки з кордоном території кочів­ників і осідлого населення, був ареною безкінечних воєн, що супроводжувалися грабежами і захопленням полонених. Подібні війни були умовою існування кочових громад, а набіги — звичайним явищем в житті Кримського ханства, і головний матеріальний інтерес поля­гав у захопленні полонених — майбутніх рабів.

вперше напали на Галичину підрозділи турецької армії, які дощенту її зруйнували, забравши в полон близько 100 тис. люду. У 1500 р. загони татар пройшли Брацлавщиною, Волинню, Берестейщиною, Галичи­ною, Люблінщиною та Сандомирщиною, спаливши багато міст і за­хопивши близько 50 тис. українських і польських бранців.

Венеціанський посланник Джованні Карраро у 1578 р. писав, що «потребу в рабах задовольняють перевавжно татари, що кожного року ходять на полювання за людьми, як в області Московську і Подільську, так і у землю черкесів (Україну)».

Частина істориків вважає, що торгівля живим товаром була вина­ходом не татар, вони її перейняли або від кримських аборигенів, або від слов'янських сусідів. Дослідник В. Возгрін зазначав, що ні в Х¥І ст., ні пізніше походи з метою здобичі не вважалися чимось не­пристойним не тільки у Криму, а й у суміжних країнах. Козаки Богда­на Хмельницького разом з татарами Іслам-Гірея розоряли оселі жи­телів Польщі, палили міста і забирали з собою тисячі невільників на продаж. Науковець пише, що набіги козаків не припинялися й у Х^ІІ ст., коли їхня здобич у Литві досягала десятків тисяч людей. Цю точку зору поділяє і Мустафа Джемілєв, голова Меджліса кримських татар. Він вважає, що кримських татар використовувала у своїх гео- політичних планах Туреччина, і саме вона повинна відповідати за на­їзди за ясиром, оскільки для татар це був засіб отримати необхідний товар і гроші шляхом обміну. Однак більшість істориків вважає ясир великим лихом для слов'янських народів, зокрема українців, як найближ­чих сусідів кочівників.

«Ні печенізький погром, ні половецька гроза XI ст., ані походи Бату, — підкреслював Михайло Грушевський,— не обіймали такої величез­ної території, ані дорівнювали інтенсивністю своєю руїнним наслідкам сеїнової грози...»

Тисячі і десятки тисяч полонених татари відправляли у Крим, на невільницькі базари в Газлев (Євпаторію) і Кафу (Феодосію). Ідучи в похід, татарські мурзи укладали договір з турецькими купцями, зобо­в'язуючись доставити визначену кількість невільників. М. Литвин, відвідавши Крим у середині XVI ст., наводить слова одного жителя Криму, який, бачачи полонених, запитував його: «Осталось ли еще сколько-нибудь людей в вашей стране или их уже совсем нет?»

Наприкінці XV ст. (після захоплення османами генуезької Кафи) і на початку Х^ ст. Кримське ханство було одним з основних поста­чальників рабів, яких захоплювали під час безперервних набігів, при­чому жива здобич слугувала і як винагорода за військові подвиги.

Основним центром торгівлі рабами була Кафа. Тільки 1474 — 1477рр. митні прибутки від цієї діяльності досягли 360 000 акче або 8 тис. золотих дукатів (дані X. Іналджика). Протягом XVI — середини XVIIIст. у Кафі в середньому продавалося 17тис. рабів урік. На кінець

XVст. ціна раба-слов'янина досягла 250 акче або близько 4 золотих ду­катів.

Ні в Кафі, ні в інших османських портах Криму полонені не за­тримувалися. їх продавали в Османську імперію, Єгипет, Європу. Ча­стина жінок залишалися в Кри­му як наложниці. Аби невільни­ки не втікли, їх заковували в кайдани, поміщали в ями, підрізали підошви ніг і посипали рубаним кінським волоссям, ви­різали частину гомілки і вставля­ли тоненьку паличку.

У той же час невільники, поки вони не були продані за моря, могли бути звільнені шля­хом викупу або обміну на поло­нених татар. За багатих викуп платили родичі або купці, які

відвозили нещасних у рідні краї, де в свою чергу отримували відпові­дну нагороду. Згідно з повідомленням С. Герберштейна, «полонені змушені служити рабами шість років підряд, по закінченню яких вони ставали вільними, але з країни виїхати не могли». Правда, досліднику В. Сироєчковському вдалося натрапити лише на одну згадку — на ко­зака, який в 1525 р. «відпрацював» і отримав свободу.

Був ще один спосіб звільнення з кримського полону — перехід на службу до кримчаків. Жінкам, які народжували дітей від татар, також давали свободу, але без права залишати півострів. Недаремно в XVI- XVIІ ст. склалося прислів'я, що кримський татарин лише з батьком і начальником говорить татарською. З муллою він говорить арабською, з матір'ю польською, а з бабусею — українською.

Отже, з кінця ХУ-ХУІ ст. ясир стає головною принадою для крим­чан. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на ек­стенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожит­кового мінімуму населення. Крім того, торгівля невільниками була чи не єдиним джерелом виплати податей, накладених на кримське населення турками.

Історична довідка Географ С.Л. Рудницький (1877-1937рр.) писав, що в XVI-XVIIст. в Україні панува­ли такі ж політико-географічні відносини, як у XIX ст. на Східному узбережжі Афри­ки, аж до того часу, поки європейські дер­жави не поклали край работоргівлі. Ця "африканська" обставина, що склалася на сотню літ раніше, ніж в Африці, дає нам розуміння того, яким страшним політич­ним і культурним гальмом було татарське лихоліття.

Кримські набіги були умовою процвітання і існування не тільки кримських татар та італійських колоній, але й Османської імперії. X. Іналджик у 70-ті роки XX ст. так писав про роль рабства в економіці Порти: «Рабство... було важливим для Османської імперії інститутом. Не тільки державні організації, але й різноманітні сегменти економіки — шовківництво, аграрне господарство, торгівля, а також обширне до­машнє господарство вищого класу — все засновувалося на рабстві. Необ­хідно підкреслити, що все залежало від регулярного широкомасштабного
постачання рабів ззовні, оскільки рабство в мусульманському суспільстві могло підтримуватися лише за допомогою ввозу».

Тому походи по ясир в Україну велися незалежно від офіційних міждержавних відносин між Кримом, Польщею, Портою, Литвою та Москвою. Звичайно, за таких умов розгортається збройне протисто­яння населення України та Криму. На жаль, ця боротьба надовго стала бар'єром для порозуміння жителів України та Криму.




 

 

Розділ IX  
  Виникнення та еволюція
  козацтва на території
  України

 

Походження козацтва

Ш

укаючи відповідь на питання, як і коли вникло укра­їнське козацтво, слід звернути увагу на етимологію сло­ва «козак». «Козак» тюркського походження існувало з XII ст. Вперше зафіксоване в «Таємній історії монголів» під 1240р., в арабсько- половецькому словнику 1245р. та половецько-італійському словнику 1303 р. «СоіїехСиштіст», складеному для генуезьких торговців. Спершу воно мало побутовий відтінок і означало «одинока людина», «нежонатий». З початку XIV ст. — у значенні «вартовий», до якого згодом додалися нега­тивне «розбійник», «пройдисвіт». Після занепаду монгольської держави козаками іменували кочові народи лівого крила Золотої Орди. Десь у другій половині XV ст. слово «козак» стало вживатися і щодо представ­ників східного слов'янства. У російській мові слово «козак» спочатку оз­начало людину, що не мала сім'ї та майна. У документах і ділових папе­рах початку XVI ст. синонімом терміна «козак» було слово «молодець». Деякі польські автори XIX ст. виводили це слово від слова «коза»: козаки прудкі, мов кози. Інші посилались на воїна на ім'я Козак.

Лінгвісти слово козак (кай-сак) виводять з «кай» — легка і «сак» — в'юк, тобто легков'ючний. І. Крип'якевич вважав, що слово «козак»

Рис. 9.1. Дніпрові пороги і острови Хортиця та Томаківка

 

турецького походження і означає відважну, вільну людину, юнака, войовника. Автор «Історії Русів» виводить козаків від козарів чи хо­зарів. Він доводить, що хозари були не кочівники, а слов'янські вої­
ни, що данина хозарам — то просто військова подать, а хозарські війни — то міжусобні війни слов'ян дова- рязької доби.

Частина істориків вважає, що безпосередніми попередниками ко­заків були бродники і берладники.

Давньоруськими літописами бродники згадуються тільки три рази: Літопис Руський пише, що 1147 р. вони разом з половцями до­помагали чернігівському князю Святославу Ольговичу в боротьбі з київським князем Ізяславом Мстиславичем. Друге свідчення відноситься до 1216 р., коли під час битви між володимиро-суздальсь- ким князем Юрієм і Ярославом Все­володовичем та новгородським Рис. 9.2. Козак з козачкою князем Мстиславом Удатним, на

допомогу двом першим прийшли «Муромьци, Бродници и Городчане, и вся сила Суздальской земли». У третій раз бродників згадує Новгородсь­кий літопис під 1223 р. В битві на р.Калці в Північному Приазов'ї брод­ники на чолі з воєводою Плоскинею виступили на боці монголів про­ти об'єднаних сил руських і половців.

У сучасній історичній науці існує думка, що частиною бродників могли бути берладники і галицькі вигінці, які згадуються в давньо­руських літописах при описі подій другої половини ХІІ — початку ХІІІ ст. За думкою О. Головка, назва берладники «немала чітких етнічних ознак і, вірогідно, була пов'язана з конкретною місцевістю — Берладдю» (Північно-Західне Причорномор'я). Більшість дослідників вважає бродників слов'янами. На це вказує слов'янське ім'я ватажка брод­ників — Плоскиня, приналежність їх до православної конфесії, а та­кож вказівка візантійського автора Микити Хоніата на те, що брод­ники є гілкою «руських».







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.227.250 (0.01 с.)