ТОП 10:

Причини та джерела формування українського козацтва



Історична довідка З ОПОВІДІСТАРОГО КОЗАКА МИКИТИ КОРЖА: "..Загалом усі запорожці голову і бороду го­лили, залишали тільки невеличкий пучок во­лосся — чуб, або російською хохол, від чого й усіх українців москалі називали хохлами, а Україну Хохландіею. Цей чуб інколи був та­кий великий, що закривав усе лице: в такому випадку його закручували як коси і закидали за вухо. Такий чуб називався оселедцем (можливо, від схожості за формою з оселед­цем). Вуса носили всі, чорнили їх і закручува­ли догори, і що вони були довші, то більше вважалися окрасою хвацького козака".

 

Х

арактерною рисою заселення України у XV ст. було те, що основна маса мешкала на давно обжитих землях — Київ­щині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Південна Україна, котра відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним кон­тролем і стає колискою нового соціального явища — козацтва.


Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соц­іальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого Поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучати козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив пол­ітиці полонізації та окатоличення українського населення), стра­тегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Появу українського козацтва на історичній арені більшість вчених датують кінцем XV ст. Однак, фактично майже до кінця XVIст. коза­кування було скоріше родом занять, ніж соціальним станом, тим більше, що через нього пішли вихідці з різних верств населення.

Польські історики XIX ст. вважали, що «козаки були злочинцями, засудженими у Польщі, звідкіля вони втікали від кари на Україну, і тут склали вільний козацький стан». Ф. Равіта-Гавронський зазначає, що козаки — наступники грабіжницьких інстинктів норманів. За слова­ми цього автора «Це фаланга невдоволених будь-якими державними відносинами ...Скрізь — і в Польщі, і в Московській Русі — козаки були протидержавними елементами, виявились нездатними для самостійного політичного організму, хоч і запозичили в Польщі деякі ознаки державної ідеї... В жадобі безкрайньої свободи козаччина стала противником уся­кої серйозної роботи, вийшовши з народу, зробилась його гнобителькою, навіть знівечила долю свого народу». Тадеуш Корзон так само прихо­дить до висновку, що козацтво — «шкідливий і болючий наріст на тілах Польщі і Москви, небезпечний для цивілізації».

М. Костомаров писав, що «козацтво, безсумнівно, татарського по­ходження, як і сама назва «козак», і був переконаний, що козацька вер­ства була сформована із міщан старостами прикордонних міст.

Перший український дослідник історії козацтва В. Антонович розглядав «общинну теорію» походження козацтва. Він вважав, що «козак — місцевий стан без усякої ініціативи державної влади».

М. Грушевський пише: «Козацтво в українських землях — це суто народне явище... склавшись зрештою у певний суспільний клас воно, з по­бутового явища , по суті руйнівного, навіть антикультурного, стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе дер­жавне будівництво України...».

Радянська історіографія категорично відстоювала тезу про вик­лючно селянський характер походження козацтва. Джерелом такої однозначної думки став розгляд «класичного» вже з початку XVII ст. козацтва і перенесення його, значною мірою селянського, характеру поповнення у цей час на XVI ст.

За версією сучасного американського історика українського по­ходження О. Пріцака, в другій половині XV ст., після завоювання Криму і повної ісламізації татар з генуезьких колоній, «козаки» пода­

ні

лись на північ і сформували біля Дніпрових порогів січовий осередок, щоб продовжити перервану боротьбу хреста проти півмісяця». (Із докумен­тальних звітів генуезьких колоній Криму відомо, що всередині XV ст. козаки залучалися до охорони міста Кафи).

О. Субтельний констатує: «Спочатку основну масу козаків склада­ли селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану свя­щенники, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливали­ся поляки, білоруси, росіяни, молдавани і навіть татари, все ж величез­ну більшість населення Подніпров'я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід, на р. Дон».

В історіографії існує ряд версій, що пояснюють походження ко­зацтва:

а) «хозарська» — ототожнює козаків з народом, який жив у степу, «хозарами» або козарами;

б) «чорноклобуцька» — вбачає в ній нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке в давньоруські часи жило в степовому при­кордонні;

в) «татарська» виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині в кінці XIV — початку XV ст.;

г) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем громад Київської Русі, які за литовську добу трансфор­мувалися у військово-службові формування;

д) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на Пониззі Дніпра громад вільного озброєння людей, котрі прибували сюди на промисли;

е) «захисна» — пояснює назву козацтва необхідністю дати органі­зовану відсіч татарській агресії.

Ми навели лише деякі погляди на походження українського ко­зацтва, характерні для історіографії. З цього можемо зробити попе­редній висновок, що козацтво виникає як своєрідний спосіб життя, зумовлений своєрідністю геополітичного становища України XV— поч. XVIIст. Цей спосіб життя був пов'язаний не з виробництвом, а з про­мислом (не виключено, що і пограбуванням, але не слід абсолютизувати і робити визначальним у характеристиці причин появи козацтва), по­люванням, рибальством тощо, до того ж під постійною зовнішньою заг­розою, що з самого початку робило козаків озброєною ватагою.

В історичній літературі попередниками козацтва в сукупності на­зивалися майже всі існуючі на українських землях соціальні прошар­ки населення. І всі ці думки, безумовно, мають свою рацію, якщо зва­жити на кількавікову еволюцію козацтва. Проте, в них не завжди вра­ховувався фактор часу, етапи розвитку козацтва і українського суспільства. Тому, процеси, характерні для кожного з окремих етапів, нерідко безпідставно узагальнювались, що призводило до розбіжності поглядів. Крім того, слід зазначити, що козацтво як специфічне су­
спільно-політичне явище, виникло не одномоментно — його станов­лення і організаційне формування охоплювало тривалий проміжок часу XVI-XVII ст. До того ж цей процес мав і своєрідну періодизацію. Розвиток українського козацтва можна поділити на ряд етапів, нео­днакових за тривалістю та змістом, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

I етап — зародження (з кінця XV — до середини XVI ст.)

Головним джерелом формування українського козацтва у цей пе­ріод були уходники та вихідці з міст і містечок, городові (міські) козаки. Поряд з окремими ватаж­ками козаків-уходників на та­тарські улуси ходили загони, очо­лювані прикордонними староста­ми. До другої половини XVI ст. ми бачимо в основному друже­любне ставлення знаті до козаків, як спільників у боротьбі проти та­тар і турків. Козаків і шляхту на цьому етапі об'єднував військо­вий характер їхньої діяльності, а князі і пани з їх організаційними можливостями становили ніби офіцерський корпус козацтва.

Слід відзначити, що шляхта на той час не бачила в козацтві якоїсь самостійної суспільної сили, а дивилася на нього як на низи лицарського стану. I тому намагалася тримати його під своїм впливом у відповідності з традиційними нормами феодаль­ного підпорядкування.

II етап — становлення ( з середини XVI — до середини XVII ст.)

Рис. 9.3. Козак. Мал. І. Рєпіна

На зламі XVI-XVП ст. почався перехід від козацької вольності до регламентованої військово-політичної структури. Основним джере­лом зростання козацької верстви стає селянство. У ці роки відбулися такі події, як: 1) утворення реєстрових збройних формувань; 2) легі- тимізація козацького стану — юридичне визнання прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви; 3) козацькі війни, основ­ний зміст яких фокусувався на думці про запровадження на визволе­них з-під польської влади територіях «козацьких порядків»; 4) був ут­ворений союз між козацтвом і православною церквою, захист право­слав'я перетворився на один з основних напрямків діяльності і Війська

Запорозького; 5) різко зростає активність козаків у боротьбі проти турків і татар; 6) Запорозька Січ виступає суб'єктом міжнародного права, кіш укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував окремі держави або їх коаліції, козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя.

III етап — розвиток (з середини XVII — до середини XVIII ст.)

У процесі національно-визвольної революції 1648-1676 рр. була створена Українська держава, в основу якої було покладено систему організації влади Запорозької Січі. В той же час 60-80-ті рр. XVII ст. увійшли в історію України під назвою «Доба Руїни». Ця доба принес­ла жахливе спустошення українських земель, спалахи громадянської війни, наростання соціальних конфліктів і протистоянь, постійний зовнішній тиск і втручання у внутрішні справи України іноземних держав. Все це спричинило поразку української революції, не дало можливості довести побудову держави до кінця. В кінці XVII — на початку XVIII ст. Мазепа підняв авторитет гетьманської влади і спро­бував зберегти автономію України завдяки союзу зі шведським коро­лем Карлом XII. Почався наступ російського царату на Україну. Ре­форми гетьманів Д. Апостола та К. Розумовського.

IV етап — занепад ( 1764 — 1785 рр.)

60-80-ті рр. XVIII ст. пройшли під знаком поступової ліквідації Росією автономії України. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано козацьку полкову систему на Гетьманщині, у 1783 р. юридично оформили кріпацтво і ліквідували козацтво як соціаль­ний стан, у 1785 р. Катерина II видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно з якою українська знать урівнювалася в правах з російсь­ким дворянством.

Наприкінці XV— на початку XVII ст. на українсько-татарському прикордонні знаходилося 6 груп козаків: козаки-уходники, городові (міські) козаки, козаки-бояри, козаки-шляхтичі, козаки-селяни (голота), коза- ки-іноземці. На початку XVIIст. всі ці групи злилися, створивши союз з православною церквою, що забезпечило єдність козацтва.

КОЗАКИ-УХОДНИКИ

V XIV — XVI ст. на півдні України існував досить обширний мало­заселений район — так зване Дике Поле, у життя якого панівна верхі­вка майже ніколи не втручалася. Тому люди, котрі там проживали, були дійсно вільними, незалежними від панів і від державної влади.

Цей південний степовий регіон України був надзвичайно благо­датним щодо природних умов: у численних річках, затоках і озерах водилося багато риби, у степу — багато звірини. Природні багатства південного краю приваблювали сюди людність не лише з України, а й з сусідньої Білорусі, Польщі, Росії. З весни до пізньої осені ватаги козаків-уходників займалися в цій місцевості мисливством, рибаль­ством, бджільництвом. Такі промисли, як правило, не обходились без сутичок з татарами, що випасали гурти худоби на благодатних степах.

Козак-воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вливався в елемент землеробський і доповнював його. В умовах постійної загрози нападу кочівників козаки мали виробляти військові навики та відповідну самоорганізацію. На зиму вони, як правило, по­верталися до міст, містечок і сіл, у яких мешкали їхні родини. При цьому місцеві власті намагалися стягнути з козаків податки. В грамоті великого литовського князя Олександра Києву 1499 р. зазначалося: «Которьіе козаки з верху Днепра и с наших сторон ходят водою на Низ до Черкас и дали и што там здобудут, с того со всего воеводе десяток ма­ють давати». В той же час до кінця XVІ ст. умови життя не змушували селян шукати нового соціального статусу. Поштовхом до таких по­шуків став наступ кріпосницьких відносин. І тоді селянство стало ви­являти все більший інтерес до козацтва. У вихідних засадах козацько­го життя — юридичній та економічній незалежності — воно бачило свій споконвічний ідеал — «землю і волю». Це і призвело на початку XVІІ ст. до масового покозачення селянства і, з іншого боку, до оселянен- ня низів козацтва. Але до кінця XVІ ст., точніше до повстань 1591­1596 рр., які вперше з'єднали втечі селян з козацьким рухом, ми не маємо серйозних підстав говорити про вплив селянства на формуван­ня українського козацтва.

ГОРОДОВІ (МІСЬКІ) КОЗАКИ

На початку 40-х років XVІ ст. кримський хан Сагиб-Гирей писав польському королю Сигізмунду І: «Приходят козаки черкаские и ка- невские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоди нашим людям». Майже аналогічним за змістом був лист турецького султана Сулеймана І до тогож самого короля (1546 р.). У ньому зазначалося, що «з прикордонних замків, належачих до Польщі, — Переяслава, Брац- лава, Черкас, Києва і багатьох інших» козаки, очолювані старостами: Б. Претвичем, Д. Сангушком, С. Пронським у 1545 р. здобули при­ступом Очаківську фортецю.

Джерела переконливо свідчать про походження козаків з міст. Але це зовсім не означає, що козакували власне міщани-ремісники чи тор­гові люди. Для прикордонних південних країв характерним явищем в ці часи було проживання у містах козаків. Наприклад, у Черкасах (1552 р.) мешкало 223 міщанина, 9 бояр, панів і князів, 25 міських слуг, 93 військово-службові верстви, 250 козаків. Аналогічне явище було в той час і серед населення Брацлава та Вінниці. Городові (міські) козаки або ходили в степ на промисли, або ж служили у заможних громадян (власної осідлості здебільшого не мали).

М. Довнар-Запольський пише: «у міщанах південних міст було б помилково вбачати міський клас у власному розумінні цього поняття... За своїм заняттям південне міщанство було нижчим військово-служ­бовим класом... на півдні міщанство відігравало таку ж роль, яка на півночі належала панцирним боярам, ординським слугам і подібним гру­пам». Отже, покозачення населення цих міст, особливо Черкас і Ка- нева, було покозаченням не стільки міщанства, скільки військово-слу­жилого елементу.

Населення прикордонних міст взяло активну роль у формуванні ко­зацтва. Воно стало важливою складовою частиною українського козац­тва, що відбилось і в назві «городові» (міські) козаки, а також загаль­ноприйнятому у XVI ст. синонімі слова козаки — «черкаси».

Королівські старости та царські воєводи на прикордонних зем­лях непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних не­залежних козаків. котрі часто виявляли неповагу до влади. Однак, важ­ливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців від татарських наскоків, а одним з обов'язків старост і воєвод було якраз захист кордонів. Так у 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував загін прикордонних козаків служити вартою. У наступні десятиліття інші старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лян- цкоронський, Бернард Претвич та інші почали мобілізувати козаків як для оброни, так і для нападів на турків і татар.

КОЗАКИ-БОЯРИ

З другої половини XVІ ст. розпочинається новий етап формуван­ня козацтва, пов'язаний з боярством, шляхтою і селянами.

Відносини козацтва з феодально-шляхетським станом були склад­ними і неоднозначними. Вони пройшли весь можливий спектр взає­мовідносин — від спорідненої, тісної співпраці на початковому етапі формування козацтва до повного антагонізму в наступні часи.

Після Люблінської унії 1569 р. польські власті стали проводити ревізію прав на шляхетство. Вони вимагали від усіх землевласників пред'явлення жалуваних грамот на маєтності. У ході реорганізації військової справи приватне землеволодіння втрачало свій колишній службовий характер. Підставою для визнання шляхетських прав ста­вало не відбування військової служби, а наявність документального підтвердження права власності на землю. Якщо для магнатів, князів і зем'ян ця обставина не створювала особливих проблем, то перед боя­рами та військовими слугами вона постала з усією гостротою. Пере­важна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом вдалося довести своє «шляхетське» походження шляхом пред'явлення жалуваних грамот на землеволодіння. Всі ж інші пред­ставники цього стану переводилися до розряду державних селян і пе­ребували під загрозою покріпачення.

Ті, хто не міг стати шляхтичем, але й не хотів стати кріпаком, йшли в основному на «нічиє» Нижнє і Середнє Подніпров'я. Ця дрібна військово-служива група феодального стану була тотожною козацтву за своїми суспільними функціями. У соціально-правовому відношенні дрібні бояри і військові слуги займали проміжне становище між вільни­ми селянами і шляхтою, приблизно те ж місце, що і козацтво. Після 1569 р. в законодавстві Речі Посполитої вже зовсім не зустрічається така категорія, як боярство. Натомість з'являються перші взяті на дер­жавну службу козаки. Уряд Речі Посполитої залучає українське насе­лення до військової служби, насамперед для боротьби проти Швеції та Росії. Найбільш підготовленим до цієї справи виявилось саме бо­ярство та військові слуги. Вони й стали основою швидкого створення козацьких загонів, які перетворилися на вагому силу польського коронно­го війська. Покозачившись, придніпровське боярство внесло в козац­тво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати своїх «лицарських» прав. Відбулось «обоярення» козацтва. Замість споконв­ічної досить аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утворилась сильна, соціально визначена верства.

КОЗАКИ-ШЛЯХТИЧ!

Помітний вплив на формування козацької верстви справили за­ходи, вжиті урядом Речі Посполитої для колонізації Подніпров'я та Лівобережжя. У прийнятій Вар­шавським сеймом конституції 1590 р. зазначалося: «Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою не прино­сять ніякої користі, ні державної, ні при­ватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роз­давати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою з волі і порозу­міння нашого».

Прагнучи отримати земельні володі­ння, тисячі безпомісних і дрібних шлях­тичів взяли участь у колонізаційному процесі. Серед прибулих на Подніпров'я було і немало таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. В. - Антонович звернув увагу «на ту нову силу, яка внаслідок анархічного стану Польщі Рис. 9.4. Козак-шляхтич. повинна була зміцнити козацькі війська, а За Рігельманом
саме на свавільних людей у власному сенсі цього слова. Люди свавільні були майже виключно бідні шляхтичі, які поступили на службу до інших, більш багатих, і потім втекли від останніх». За часів Стефана Баторія шляхтичі не лише очолювали реєстровців, а й становили основну масу козацької старшини.

Відомо, що Криштоф Косинський, ватажок одного з найбільших козацьких повстань в 90-х рр. XVI ст. був польським шляхтичем з Підляшшя. Чимало дрібної шляхти було у війську Северина Наливайка під час його походу до Молдавії в 1594-1595 рр. До шляхти належали: Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, !ван Сулима, Богдан Хмельницький та інші.

Приймаючи у своє середовище представників військово-шляхетсь­кого стану, козацтво використовувало їхній воєнний досвід, переймалось їхнім світоглядом і певними соціально-корпоративними ознаками. Адап­туючись і переосмислюючись, ці ознаки ставали надбанням українсько­го козацтва.

Історична довідка

КОЗАКИНАЗИВАЛИСЕБЕ ГРОМАДОЮ АБО ТОВАРИСТВОМ. Товариство походить від польського слова, що буквально означає "громада". У польському війську лише шлях­та, котра служила в гусарських, панцирних та інших хоругвах, називала себе товари­ством, солдати ж, не шляхтичі, йменували себе жолдацтвом, шеренговими, а частіше жовнірами.

КОЗАКИ-СЕЛЯНИ (ГОЛОТА)

Створення Речі Посполитої та реалізація конституції 1590 р. в Ук­раїні супроводжувалась посиленням феодального гніту. Шляхта випро­шувала в королів грамоти на прикордонні землі захоплювала їх і намага­лася встановити владу над людьми, які цього не хотіли. Однією з найпо­ширеніших форм протесту селян у ці часи стали втечі у південні та південно-східні райони. Польський хроніст XVII С. Грондський так опи­сав це явище: «Ті з руського народу, хто звичніший і вправніший тримати зброю, а також не побажав підкоритися данницькому ярму земських панів, вийшли до віддалених і до того часу незаселених місць і там привласнювали собі вільне право й відтоді заснували нові поселення. На відміну від інших русинів, підпорядкованих земським панам, цих називають козаками».

Докладаючи величезних зусиль, козаки-селянирозорювали степо­ву цілину, зарослу ковилою і тереном, торували шляхи, будували мости, засновували поселення. Селянство та міську бідноту приваблювало їх право на володіння землею, свобода від експлуатації, насамперед кріпацтва. Тому перехід у козацтво асоціювався з ідеєю вільного гос­подарювання.

На південному порубіжжі фактично ігнорувалися феодально- кріпосницькі порядки, а спроби їх запровадження завершувалися ма­совими втечами населення на Запорожжя. У королівській інструкції на сейм 1615 р. зазначалося: «...Пішли до них (запорожців) неосілі, пішли засудженці, пішли втікачі, повтікали, покинувши поля, повтікала челядь, так що мало хто і до плуга має людей». Бурхлива колонізація Подніпро­в'я дала в розпорядження козаків цілу армію готових на все заради землі і волі селян. Отже, в кінці XVI— на початку XVII ст. основним джерелом зростання козацької верстви стає селянство, за рахунок якого чисельно невелике козацтво у першій половині XVIIст. перетворилось на «козаць­кий народ», перемогти який Річ Посполита виявилась неспроможною.

КОЗАКИ-ІНОЗЕМЦІ

У козаки йшли знедолені, але й нескорені люди. Крім причин для невдоволення, треба було ще мати духовні засади, енергію та силу для боротьби, — якості, котрі Л. Гумельов називав пасіонарністю. Звичай­но, приречений на холопство, страх, апатію аж ніяк не годився на роль запорозького козака. Січ підтримувала свою людність шляхом попов­нення нових членів на місце вибулих. Січ могла стати притулком для будь-кого, без різниці роду-племені. За переказами, до Січі прийма­ли будь-кого, хто міг перехреститися. При нагоді вливалися до Січі звільнені з турецьких галер, представники європейських і азіатських народів. За даними польського історика Л. Подгородецького приту­лок на Січі знаходили представники більш ніж 20 національностей, серед них: білоруси, литовці, поляки, татари, німці, росіяни, угорці, іспанці, євреї, волохи, грузини, вірмени, серби, французи, араби, ки­тайці, турки та інші. Сучасний український дослідник В.Щербак звер­тає увагу, що «серед бойових трофеїв запорожців були інколи і захоплені в полон турки і татари, частина з яких ставала згодом членами січової громади...Тюркський елемент досить чітко простежується аж до ліквідації козацтва в Україні».

Цікавим джерелом з історії українського козацтва є реєстр запо­рожців 1581 р. В архіві давніх актів Варшави «Скарбі короннім» збер­ігся список 532 козаків і старшин-шляхтичів, яким 30 березня 1581 р. видано платню за участь у Лівонській війні. Цей список і є найдавні­шим реєстром козацьких військ. Вперше проаналізували цей документ А. Стороженко, М. Грушевський та М. Василенко. За даними М. Ва- силенка, у 1581 р. серед низових козаків українці (разом з білорусами) складали 83 %, поляки — 10% , серед решти були росіяни, черкеси, німці, серби, татари, молдавани. (У реєстрі Війська Запорозького 1649 р., складеного за умовами Зборівської угоди, налічуються представ­ники 23 етносів).

Кароль Гамберіні, секретар посольства Папи Римського до Речі Посполитої, у 1584 р. писав: «...Серед козаків всякого народу: поляки, німці, французи, іспанці, італійці, різні утікачі, що чимось провинились дома. Тут вони мають добрий захист, ніяка людська рука їх не досягне. Вони визначаються великою згодою між собою».

За даними сучасних харківських дослідників В. Семененко та Л. Радченко, у середині XVII ст. національний склад козацтва в Україні був таким: українців, білорусів, росіян та інших європейців було 34, 2%; азіатів — 27,4%; представників середземноморських народів — 21%; вірменоїдів — 17,4%. Приміром, керівник повстання (1591-1593) Криштоф Косинський був поляк, відомий запорозький ватажок Пав­ло Бут (Павлюк) — турок, Кочубеї — із татар, Ян Томара — грек, Пи­лип Орлик — із родини чеських баронів, Фрідріх Кенігсек, гарматний осавул !вана Мазепи, — німець, Максим Кривоніс (за даними Н. По- лонської-Василенко та Д. Дорошенка), шотландець за походженням.

Таким чином суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Спочатку козакували переважно вихідці з міст і містечок та частина селян, що пов'язувалося з виник­ненням уходництва та боротьбою проти татарської агресії. Соціаль­но-економічні та політичні зміни другої половини XVI ст. зумовили пе­рехід у козацтво значної частини бояр. Польська експансія на Україну створювала сприятливі умови для поновлення його лав представниками шляхти, як польського, так і українського походження. Протягом існу­вання козацтва в товариство приймались і без обмежень представники інших національностей. Водночас посилення соціального і національного гноблення викликало покозачення широких верств селянства та міської бідноти. Об'єднавши всі ці групи, козацтво стає «політичним народом», уособленням свободи і рівності, захисником православної віри, бастіо­ном проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Запорозька Січ

Заснування запорозької ста

О

сновним осередком помешкання козаків було Запорож­жя, або Низ (територія Дніпровських порогів). Нижню течію Дніпра між лівими притоками Самарою і Конкою з давніх-давен перетинали 12 (частина істориків вважає, що їх було 9) кам'яних скель-порогів. Далі на південь у Дніпро впадали численні річки, у гирлах і долинах яких розкинулися багаті на дичину і трави луки і плавні.

Козаки називали цю природну країну «Великий Луг». Він почи­нався на лівому березі Дніпра від південної частини острова Xортиця і простилався до Дніпровського лимана. Маючи десятки кілометрів у ширину та близько 300 кілометрів по руслу Дніпра, його площа ста­новила майже 600 кв.км. Луг служив козакам не тільки місцем для полювання і рибальства, а й природною фортецею, неприступною для татарських орд. Козаки нерідко весь Запорізький край називали Великим Лугом (тепер ця місцевість залита водами Каховського водосховища). На дніпровських великих і малих островах (понад 250, найбільший з них — Велика Хортиця, 12х2,5 км.) козаки і споруджували невеликі укріплення — городки або січі. Такі ж укріплення вони ставили і вздовж притоків Дніпра — в місцях, де займалися промислами, землеробством і скотарством. Найбільш відомі січі на островах: Томаківка (площа близько 380 га), Мала Хортиця (площа 500 га), Базавлук, Велика Хор­тиця (у спеціальній літературі кількість січей визначається від 5 до 13, але більшість науковців дотримуються позиції Д. Яворницького, який обстоював версії про 8 січей).

Походження назви «січ» трактується по-різному. Одними — як роз­чищене серед лісу, висічене місце. Інші ведуть її від поняття «засіка». Ав­тор «ІсторіїРусів» вважав Січ пограничною заставою проти татар, ус­тановленою польсько-литовським урядом із українського люду. Проте одночасно протягом століть слово «Січ» означало столицю усього запо­розького козацтва. Поряд зі словом «січ» ставилося слово «кіш», що ча­сом звався «вельможним запорозьким Кошем». (Татарською мовою слово «кіш», чи правильніше, «кхош», означало 10 тисяч зведених до­купи овечих отар). Козаками слова «січ», «кіш» вживалися то як сино­німи, то з цілковитим розрізненням одне від одного. Під словом «січ» звичайно розуміли постійну столицю, постійний центр усього козацт­ва, а під словом «кіш» найчастіше розуміли центральний орган управл­іння Запорозької Січі (уряд). Шоді воно мало значення тимчасового місця перебування козаків, військового табору, ставки. Але найчасті­ше слово «січ» або «кіш» вживалися з однаковим значенням постійно­го місця перебування запорозьких козаків.

За місцем свого розташування у Пониззі Дніпра за порогами украї­нське козацтво називалося Низовим або запорозьким військом. З кінця

Історична довідка

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ДМИТРО (?-бл.1563) — князь, походив з волинського роду Гедиміно- вичів. Вперше згадується у джерелах у 1545р. В 1550-1553 рр. — староста черкаський і канівський, прикордонний стражник на Хортиці. На о.Мала Хортиця за його ініціати­вою козаки збудували фортецю, яка стала військовою базою для запорожців на пониззі Дніпра (прототип Запорізької січі). Протягом 1556-1557рр. організував численні походи запорожців у володіння кримського хана і на турецькі фортеці. В 1557-1560рр. — воєвода російського царя Івана IV (Грозного). 1558, 1559, 1560 рр. здійснив походи на Кримське ханство. У 1563р. втрутився у боротьбу за молдавський престол, у бою під Сучавою був взятий в полон і виданий турецькому уряду. За наказом султана Сулеймана ІІбув скине­ний з вежі на залізні гаки, вмуровані в стіну. Як свідчить "Хроніка" Мартина Бельського, "зачепившись ребром за гак, жив у такому стані три дні, поки турки не вбили його з лука за те, що ганив їхню віру".

XV— до середини XVII ст. так звалися як ті, що жили по низу за порога­ми Дніпра, так і ті. иіо жили вииіе пологів. Рис. 9.5. Хортицький замок Д. Вишневеіькьго в сер. XVIст.

 

Першим свідченням про відокремлення низових, або запорозь­ких козаків, слід вважати документ 1568 р., в якому йдеться про те, що козаки «стали на Низу, на Дніпрі, в полі і на нивах». Але конкретні­шою вказівкою на відокремленість козаків можуть служити реформи 1572 і 1578 рр. (короля Сигізмунда ІІ Августа і Стефана Баторія) про поділ українських козаків на реєстрових і нереєстрових. Реєстрових оголосили так би мовити законним козацьким станом (їх називали «Військо його королівської милості Запорізьке»), а нереєстрових — неза­конними, вони стали іменуватися запорожцями-січовиками або Військом Запорізьким. Розмежування українських козаків остаточно утвердилося в першій половині XVII ст.

Польський письменник ХУІ ст. Мартин Бєльський у своїй «Хроніці» писав, що у 40-х роках XV ст. за порогами існував кіш з гар­нізоном, який мав у своєму розпорядженні гармати і човни. На думку В. Голобуцького, Запорізьку Січ було засновано на о.Томаківка, що лежить на південь від Хортиці. На Томаківці, як зазначає М. Бєльский,
«найчастіше живуть козаки», і вона «служить їм, по суті, найсильнішою фортецею на Дніпрі». Відомі дослідники козацтва В. Смолій і В. Сте- панков вважають, що творення першої Запорозької Січі завершується близько 70-80-х рр. XVI ст., (в 50-70-х рр. на Xортиці та інших островах були тільки її зародки). «З її утворенням, — пишуть вони, — дух козаць­кої вольниці починає поширюватись на південні регіони України».

Частина істориків, зокрема М. Грушевський, Д. Яворницький, В. Борисенко вважають, що початок Запорозької Січі дала козацька фор­теця, зведена між 1522 — 1556 рр. на о. Мала Xортиця українським князем Дмитром Вишневецьким. Частина істориків схильні ототож­нювати князя з Байдою, героєм українських народних пісень. Але це було піддано під сумнів іншими істориками, зокрема В. Антоновичем, М. Драгомановим, В. Голобуцьким.

Жінок на Січ не допускали, як це було узаконено в більшості ли­царських орденів. У Січі додержувались ритуала прийому до козаць­кої общини. Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної українсь­кої мови, православна віра, вміння володіти зброєю, дотримуватись тра­дицій товариства та клятви вірності йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю та проживати в містах, містечках та по селах, поза межами Січі.

Влада i законодавство

Запорозька Січ з самого початку свого утворення була військово- політичною організацією республіканського типу з виборністю кері­вників, з рівним правом участі усіх козаків у виборах. Формально най­вища влада на Січі належала Військовій (Генеральній) або повній загаль­но козачій раді — «коло» (Перша згадка про таку раду датована 1581 р.).Ради відбувалися два-три рази на рік: на початку січня (зазвичай, першого), другого або третього дня після Великодня, в жовтні на свя­то Покрови. Не козаки права голосу не мали. У XVI ст. на Січі існував звичай неохочих до ради зганяти силою. За відмову прийти на поваж­не зібрання могли скарати й на смерть. Посеред Січі був майдан, де і відбувалися військові ради, а навколо майдану півколом стояли різні будівлі — військова кан­целярія, пушкарня, майстерні, курені.

Рис. 9.4. Найдавніша з відомих козацька печатка

Раду проводив кошовий отаман, а допома­гала йому старшина. Осавули обходили козаків, з'ясовуючи справу, й запитували, як ті до неї ставляться. Деколи старшина добирала собі значніших козаків і спільно з ними обговорю­вала спірні питання. Формального голосування не було. Козаки виявляли своє ставлення гучними ок­ликами, «гуком», підкидаючи при цьому шапки до­гори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну
більшість. Не згодна з рішенням ради меншість примушувалась до по­кори більшості не лише погрозами, але й інколи биттям, навіть вбив­ствами.

Рада мала широкі права. Тут вирішувалися найважливіші питан­ня Запорозької Січі: про мир і «розмир», про походи на неприятеля, про покарання важливих злочинців. На радіраз на рік обиралася стар­шина: кошовий отаман, якому належала найвища влада в Січі, писар (завідував канцелярією), один або четверо осавулів (порядкували військом), обозний (командував артилерією та обозом), суддя (займав­ся судочинством та звичаєвим правом) тапідстаршина, шафар (скар­бник січового скарбу), кантаржей (кантарлей) наглядав за вагою і мірами, довбиш (окрім обов'язків оповісника забезпечував збір хліба й підвід з паланок на потребу війська), хорунжий, бунчужний та інші. Всього у владних структурах Січі налічувалося близько 20 різних посад із загальною чисельністю адміністративного персоналу від 49 до 150 осіб (урізні часи).

Рис. 9.5. Козацька рада в Січі (малюнок XVIIIст.)

 

На раді кожен курінь, а їх було 38, обирав собі курінного отамана (у запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у подвійному зна­ченні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, очолюваної курінним отаманом).







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.214.113 (0.02 с.)