Духове життя України в литовсько-польській добі

а) Національне життя. Головним питанням культурного життя України в добі, якій присвячено цей розділ, було національне. Воно давало підложжя всьому політичному, соціяльному, економіч­ному і — в першу чергу — духовому життю.

¹⁶² М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 74-78.

¹⁶³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 74-78.

¹⁶⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 97-99.

 

Як вказувалося вище не раз, у Великому Князівстві Литов­ському «руський елемент» (не чисто український, бо нарівні з ним виступав і білоруський) був панівним — до мови та церкви включ­но. Внаслідок поступової перемоги Польщі з її розвиненою культу­рою, вносився польський елемент, і між цими різними елементами почалася боротьба.

Першою потерпіла на тому Галичина. Вже наприкінці XIV ст. поляки з'являються по містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині та Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені* були перед дилемою: втратити будь-яке політичне значення або перейти на католицтво і спольонізуватися. В містах і селах починають з'являтися німці і поляки.

У XVI ст. вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися б своєї культури. Лише дрібна шляхта зберігала національне обличчя. Те саме було і в інших землях: Белзькій, Холмській, Підляській, які протягом XVI ст. втратили українські кадри шляхти. Польська колонізація знищила нечисленну й до того українську шляхту на Поділлі. На всій Київщині та Брацлавщині в XVI ст. не залишилось жадного заможного українського роду. ¹⁶⁵ Польонізація захопила міста, де споконвічно українська людність була загнана на передмістя. У Львові «русини» не мали права меш­кати на головних вулицях. Українське селянство було розділене польськими осадниками та німецькими колоністами, але українська стихія в ньому була така сильна, що навіть асимілювала слабші чу­жі елементи в більшій мірі, ніж українська шляхта міщани.

Інше становище було на Волині, цій землі українських князів та заможних маґнатів. Поки Велике Князівство Литовське зберігало свою незалежність від Польщі, Волинь була закрита для поль­ських елементів. У привілеї Казіміра обіцяно, що «земель, замків, міст або будь-яких маєтностей... ніяких урядів» жадному чужин­цеві не буде дано. І дійсно, волинська шляхта найдовше зберігала українську культуру. Однак, ще Вітовт почав надавати волинським містам німецьке право, при чому цим правом могли користатися тільки «люди св. Римської Церкви». Так українських міщан усу­валося від права самоврядування. Пізніше, в XVI ст., в деяких мі­стах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати участь в самовряду­ванні і православним українцям, але в певній пропорції з католи­ками.

»«М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 235-247.

 

З часом польська шляхта появляється і на Волині, головним чи­ном через шлюби з місцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходів, щоб обмежити цей процес: забороняли Давати зем­лю в посаг тим, що одружуються з чужинцями, дозволяли замінювати землю грішми Але це не могло затримати процесу, і багато по­ляків здобували українські маєтності, а іноді — переводили їх про­сто під польську владу

Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала поль­ську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, які забезпечували їх в урядах.¹

Величезну вагу в цьому процесі мала польська колонізація Задніпрянських земель після Люблинської унії, коли там у басей­нах Сули, Удаю Сніпороду Ворскли оселювались на величезних лятифундіях польські магнати Доля цих земель вийняткова в них не було жадної адміністрації, ні суду Єдиним носієм влади на всю країну був воєвода Київський Таким чином магнати — власники лятифундій — фактично були повними господарями країни й сила їх була правом.

Такі ж лятифундії творяться на Сіверщині, після «вічного» миру з Московщиною Польські елементи значно слабше просякали в міщанську масу східньої України, навіть на Поділлі польський еле­мент по містах був слабий. Взагалі Подніпров'я до самої Хмельнич­чини задержало український характер. У Борисполі, наприклад, в реєстрах 1614 року не було жадного польського прізвища. Так само в новій колонізації України польськими дідичами селяни були українці, а не поляки

Трагедією цього процесу польонізації України було те, що в сві­домість широких мас народу твердо входять поняття «вищости» та «нижчости»: вищости польської культури, польської мови, като­лицької віри; нижчости української народности, мови, православної віри. Поняття «лях» «католик» протиставляться поняттю — «Русин», «схизматик»

Зростання національного та релігійного шовінізму — явище нове для України. За княжої доби не було ні того, ні другого, навпаки, існувала повна толеранція, яку добре передавали слова: «сию та ону віру Бог дав». Тепер шириться релігійний антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимости поляків. Виявів його було багато, починаючи з листа краківського біскупа середини XII ст. Бернардова з Клерво про єретичність русинів. Цю нетолерантність угорці вияв­ляли в не меншій мірі в часах окупації.¹⁶⁷

З половини XVI ст.. становище зміняється.

Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкрес­люване презирство до українського народу, для якого вживається

термін «хлопи», а з того — хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру поляки — «юберменші» України — звуть «єретицькою», «схизматицькою», і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю.

М. ГРУШЕВСЬКИИ. Там же, VI, стор. 272-274.

М ГРУШЕВСЬКИИ Там же VI, стор. 285-287 290-295

б) Церковне життя. У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за Княжої доби. Тоді князі були протекто­рами Церкви, і опіка над Церквою була справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для нього ікони, хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Ве­ликому Князівстві Литовському, хоч деякі з них литовського по­ходження залишили по собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольґердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Гольшанські, Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як, наприклад, Загоровський, влаштову­вали при церквах шпиталі для старих, хворих, а дехто — школи.

У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра Перемиська. З манастирів найба­гатшими були Києво-Печерський, Михайлівський Золотоверхий та Унівський.

Добродійство панів у користь церков та манастирів виродилося в форму патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно бу­ли патронами церкви, як князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат перетворюється на зви­чайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами, угід­дями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права: заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на при­буткові села, здавали в оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення ігумена, священика, єписко­па; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому приклад: Сіґізмунд І віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу. Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена, дістала Троїцький Віденський манастир від Сігїзмунда І «доживотно». Бували випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть не-православним.^ї68 Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася Церква.

¹⁶⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. V, стор. 471-487. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. І, стор. 180-18 J.

 

Ненормальне становище духовенства Православної Церкви ха­рактеризують всі ступені його, починаючи від митрополитів.

Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року 1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії, призначив на катедру митрополита Київ­ського Григорія II Болгарина. Пробувши кілька років в унії, він звернувся до нового патріярха, Діонісія, що не визнавав унії. Після смерти Григорія II, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою ари­стократією. В справі посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста IV. Тим часом у Царгороді постав­лено на митрополита Спиридона, але коли приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з «благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на митрополита Іону, архиепископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха, щоб дав «благосло­венну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом архимандрита Макарія.

Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: по­сол патріярха закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до благословення, «хіба в крайній потребі», на що єпископи відповіли, що в крайності поступили так, як «посту­пили і братія наші єпископи за. великого князя Вітовта, поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати».¹⁶⁹ Наступного року Макарія за­били татари.

Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія, Йосифові І Болгариновичу, р. 1498, князь Олександер «дав» Київську митрополію, при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької до великого князя. Тільки 1500 року Иосифа І посвятив посол патріярха Царгородського. Після смерти Иосифа І в 1500 році катедру дістав Іона — духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф II Солтан, теж, здається, не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується призначенням Великого князя та «благо­словенням» патріярха. Після Иосифа II Солтана митрополитом був Иосиф III, про поставлення якого нічого невідомо.

¹⁶⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 407-413.

 

Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього королева Бона, воєвода Віленський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до того й митрополит Йосиф III ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Макарія II бачимо нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».

Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віленський — неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання, що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архиепископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це зат­вердив Сттефан Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку, але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання православними.¹⁷⁰

За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи стояли на висоті. Єпископські катедри давали як на­городу за різні заслуги, службу. Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги зем'янинові Стефанові Достоевському, «не грецького закону», очевидно, католикові, Вознесенський манастир у Мєнську.¹⁷¹ Бувало, що церковні маєтки передавали сторон­нім особам.

Наслідком «патронату» єпископські катедри давалося світським людям з обов'язком мати «вікарієм» духовну особу, яка відправ­ляла б церковні служби. На цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви, бруднили ім'я українця.

Одною з найвидатніших в цьому відношенні була доля Володимирської катедри, найбагатшої на Волині. Сіґізмунд-Авґуст дав її Іванові Борзобогатому-Красенському, який, залишившись миряни­ном, грабував єпархію, роздавав добра її своїм родичам, і жадні протести не допомагали. Тим часом король віддав Володимирську єпископію Холмському єпископові Теодосіеві Лазовському, який, зібравши військо, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тоді король дав йому Луцько-Острозьку єпископію.¹⁷²

¹⁷¹ Можливо, що це предок письменника Федора Достоєвського, який по­ходив із старої священичої родини Поділля, що, за родинними переказами, приїхала «з Литви».

¹⁷⁰ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, V, 413-417.

¹⁷² М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, V, стор. 485-492. — І. ВЛАСОВСЬКИИ. Там же, І, стор. 179-186.

 

За життя Лазовського король передав Володимирську єпископію шляхтичеві-католикові Жовковському, але новий король, Стефан Баторій, призна­чив її ігуменові Києво-Печерського манастиря, Мелетієві Хрептовичу, який став роздавати маєтності епископії стороннім особам. По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, євангелію, оправ­лену сріблом — і все це продала.¹⁷³ Наводимо тут лише яскравіші приклади того морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та нарікань на призначення владиками-єпископами людей невчених, неморальних. Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя священиків. По­свячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре заплатити за висвяту і за парафію.

У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька катедра не була обсаджена, і нею керували намісни­ки Київського митрополита. В 1509 р. Сіґізмунд І наказав католиць­ким арцибіскупам львівським поставляти намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було приводити до ка­толицької віри».

Року 1516, внаслідок скарг православних, Сіґізмунд призначив «візитатора» Української Православної Церкви, дяка Грицька, на­давши йому право «направляти» священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не змінялося, поки король не приз­начив намісником шляхтича Яцка Гдашинського, надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф II визнав Гдашинського намісни­ком, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його на­місництва.

Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли мит­рополит Київський Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано королевій Боні за до­помогу, та 100 волів, яких дано Сігізмундові. Але католики-шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Макарієві: не дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків.¹⁷⁴

¹⁷³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, V, стор. 499-500.

¹⁷⁴ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, І, стор. 188-189. — Г. ЛУЖНИЦЫШЙ. Там же, стор. 219-221. — о. І. НАЗАРКО. Галицька митрополія. «ANALECTA», 1958, Сер. II, секція II, т. III, вип. 1-2, стор. 178-182.

 

Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами йшло переслідування Української Церкви на зем­лях, окупованих Польщею: 1) нищенням церковно-національних цінностей і святощів минулого; 2) пониженням престижу Право­славної Церкви і 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з при­належністю до цієї Церкви.

З 1-ої половини XVI ст. Львів польонізується: зникає уряд «русь­кого» писаря в магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в урядах не прий­мається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійни­ків процесіями через центр міста; заборонено православним свя­щеникам нести Святі Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запале­ними свічками. Не-католикові не було місця в житті.¹⁷⁵

Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась боротьба двох вір, двох культур: це була бороть­ба за існування, за людську гідність проти польського шовіністич­ного імперіалізму.¹⁷⁶

За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Воло­димирі. Так у тих місцях поруч православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували лише номінально, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто меш­кали поза межами своїх єпархій.

Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів. Першими, ще в XIII ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в Києві. Домініканці були май­же виключно поляки і поруч з католицтвом ширили польонізацію. Згодом вони мали багато манастирів в Україні: в Луцьку, Барі, Бро­дах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославі.

У XIV ст. з'являються францісканці (мінорити). В 1345 році вони мали вже окремий вікаріят, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі, Коломиї, Снятині тощо. Особливо допо­магали їм Констанція, дочка угорського короля й дружина короля Лева І, та її дочка Святослава, яка постриглася в манастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францісканці посідали єпископські катедри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.

¹⁷⁵ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 160-164.

¹⁷⁶ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст., 1919, стор. 20. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 164-167.

 

З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Га­личині, а пізніше й на Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже понад 30 осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре по­ставлені школи, з допомогою яких впливали на українську інтеліґенцію, головно шляхту. Однак ненависть православних до бернар­динців була така велика, що вони спалили їх манастир у Львові.

Всі ці ордени поширювали польонізацію, а разом з нею й поль­ський шовінізм, викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, — пише історик Католицької Церкви Г. Лужницький. ¹⁷⁷ Україна вкрилася мережею латинсько-польських кляшторів-манастирів для чоловіків та жінок.

Латинська Церква на землях Польщі та Литовського Князівства зустріла вороже спроби перевести Фльорентійську унію. Найрішучіший спротив викликав митрополит Ісидор збоку латинського ду­ховенства; Віденський біскуп Матей виступав проти Ісидора, мав­ши підтримку в особі всемогутнього канцлера кардинала Збігнева Олесницького. Польща хотіла повної злуки, знищення Православної Церкви, а не унії із збереженням східнього обряду.

Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно посту­палася перед католицькою своєю освітою; навіть патрони-українці розуміли, що вони «знижувалися» до неї. З XV до половини XVI ст. Східна Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Та­ка людина мусіла звертатися до латинського, польського письмен­ства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. ¹⁷⁸ Голодне, неосвічене православ­не духовенство втрачало авторитет в народі. Відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення патронами.

Дуже характеристичною була ухвала коронаційного сойму 1576 року: не допускати «простих» людей на вищі церковні посади, бо ці посади православна шляхта резервувала тільки для себе. Так свя­щеники опинилися в стані паріїв. ¹⁷⁹

У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. висту­пають собори та братства.

Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Віденський, скликаний митрополитом Иосифом Солтаном у 1508-1509 pp. В ньому брали участь всі єпископи, сім архиєпископів, шість ігуменів, сім протопопів та «чесні священики».

¹⁷⁷ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 115, 117.

¹⁷⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 168-172; 196-198.

¹⁷⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, II, стор. 192.

 

Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного об­рання і наказав відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких «безчинників», вирішено позбавляти сану. Суворо засуджував Собор священиків-удівців, які не йшли в манастир: «всі священики, не маючи жен, не священствують»... «простець, згрішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові, а священик многих соблазнить людей!» Багато уваги приділено патро­нам, що роздавали «хліб духовний», але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами були королі та великі пани. Собор шукав компромісового виходу: намагався нормувати відноси­ни, вимагав конче благословення єпископів для обраних патронами священиків і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Ці «пра­вила» малюють дійсний стан, в якому перебувала Церква.¹⁸⁰

Було ще багато соборів після Віденського, але про них немає докладних відомостей.

Дуже важливими були собори Віденський, Супрасльський, Бере­стейський та Тернопільський (1589 року), на якому був присутній патріярх Царгородський Єремія II, що саме тоді повертався з Мос­кви після поставлення там патріярха Іона. Головною темою на тому соборі була боротьба з «двоєженцями»-священиками та єпископами. Був деградований за двоєженство і митрополит Онисифор Дівочка.¹⁸¹

Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обго­ворювано питання занепаду Церкви і взаємини її з церковними братствами. Церковні братства існували в Україні з глибокої дав­нини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з XVI ст. Церковні братства засновувалося при церквах: Львівське — Успен­ське, Віденське — Свято-Духівське, Луцьке — Чеснохресне, Київ­ське — Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське, первісний статут якого не зберігся; його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542 року.

Завданням церковних братств було дбати про зовнішній поря­док у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства платили внески, на які влаштову­вано свята — «кануни». Згодом вони розширили свої завдання: до­помагали членам, які зубожіли чи попали в біду; виступали перед судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах відновити єпископію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.

¹⁸⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. І, стор. 194-202. — Г. ЛУЖНИЦЬКИИ. Там же, стор. 215-217.

¹⁸¹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ вважав, що цей митрополит не був гірший, ніж інші митрополити та єпископи; серед духовенства було

багато «двоєженців». «Лиха доля судила йому бути жертвенним козлом усіх гріхів української ієрархії Х\ з.». До біографії Онисифора Дівочки. ЗНТШ, 1906, т. 74, стор. 5-9.

 

Братства спочатку були переважно організаціями міщан, але по­волі набули всестанового характеру. Більшість членів Луцького братства були шляхтичами, а в Київському було багато духовен­ства. В 1616 році до Київського братства вступив гетьман Петро Са­гайдачний з Військом Запорізьким.

Братства рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних пошани людей. Таке «втручання» світських людей, міщан — «кушнірів і кожум'як» у церковні спра­ви й прерогативи єпископів викликало з їх боку невдоволення.

Року 1586 приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися до нього за порадою. Ознайомившись з непо­рядками в Православній Церкві та заходами братчиків для оздо­ровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в грамоті своїй дав низку порад та доручень Львівське братство мало стати зразком для інших братств, мало стати центром організації, яка охоплювала б всю Україну. Йому надано право контролювати мо­ральність членів і навіть право відлучати їх від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за духовенством, включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони Церкві згідно з апостольськими правилами.

Царгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпоря­дження Йоакима і затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по Україні патріярх рішуче став по боці братств, деградував митрополита Онисифора Дівочку і ряд неправно поставлених священиків.

Рішуча підтримка братств, визнання їх права контролювати дії єпископів та митрополита завершені були наданням Львівському братству ставропігії: воно було вилучене з-під влади єпископа і по­ставлене в безпосередню залежність від патріярха.

Діяльність братств була кроком революційним і, природно, вик­ликала, як згадано вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними акціями братчиків. Деякі з владик в го­стрій формі висловлювали своє обурення. Особливо Гедеон Бала­бан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з «шевцями, сідель­никами та кожум'яками», як називав він братчиків.¹⁸²

¹⁸² М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, V, стор. 503-507. — І. ОГІЄНКО. Українсь­ка Церква. Прага, 1942, І, стор. 189-195. — Н. ВАСИЛЕНКО. Братство на Укра­їні. Минуле і сучасне. Мюнхен, 1947. — І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 150-154 - І. ВЛАСОВСЬКИЙ Там же, І, стор. 211-222. — Г ЛУЖНИЦЬКИЙ Там же стор 230-235

 

Говорячи про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забувати того, що, після величезного піднесення, поступово занепа­дала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап піддривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на пап­ському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Роз­кішне життя кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одно­часно світськими вододарями, такі компромітуючі явища, як симо­нія — продаж церковних катедр, індульгенція, що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів — все це підривало велич та могут­ність Католицької Церкви.

Реакцією на всі ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Европі, а також домагання ґрунтовних реформ церковно-релі­гійного життя. З такими домаганнями виступали Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера, який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок великому рухові Реформації. Крім послідовників Лютера, з'являються в різних країнах Европи прихильники Цвінґлі та Кальвіна в Швейцарії, баптисти, тринітарії, антитринітарії та інші. ¹⁸³

З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи, переважно через Польщу. Пер­шими прийшли ідеї гуситства, основу для яких давали інтенсивні зв'язки України з Чехією. Українці студіювали в Празькому уні­верситеті, були учнями Гуса. Єронім Празький у 1413 році відвідав Вільну, Полоцьк, Вітебськ.

Для України в гуситському русі були не лише релігійні мотиви: на початку XV ст. там уже починається національний рух, рух про­тесту проти польонізації, а гусити якраз висували національні мо­тиви боротьби.

Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької реформації. Ще в XV ст. Краків став осередком гумані­стичних ідей, які ширилися в Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти — Цельтес, Аґрікола, Бебель та інші — працювали в Кра­кові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв ширенню їх ідей. Другий шлях ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг, Ґданськ, Торн, де друкували лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій — антитрінітаризму, кальвінізму, соцініянства.

¹⁸³ І. ОПЄНКО. Українська Церква, т. І, стор. 159-166. — Є. ВІНТЕР. Там же, стор. 47-50.

 

Переслідувані в Німеччині антитрінітарії, або унітарії-аріяни, що не визнавали св. Тройці, знайшли для себе твердий ґрунт у Польщі, де мали гімназію, академію в Ракові і, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь. До унітаріїв належали: Ян Кишка, староста Жмудський, багатий маґнат, Чаплині, Гойські, Немиричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та інші, втікачі з Мос­кви (Косой, Васіян).

Більше значення мали кальвіністи, яких у Литві називали соцініянами, за ім'ям Кальвінового учня Соція. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзівілл Чорний, воєвода Віленський, канцлер Великого Князівства Литовського, перший маґнат князівства, та його двоюрідний брат — теж Микола Радзівілл Рудий, гетьман Ве­ликого Князівства. За ними пішли литовські шляхтичі, але україн­ських послідовників було небагато: Вишневецькі, Фірлеї, Ласоцькі, Морштини, Володичаї, Сапіги, Ходкевичі та інші. Головними осе­редками соцініянства були м. Киселин, Володимирського повіту, Го-ща та Ляхівці, Острозького повіту, Берестечко, Дубенського повіту.¹⁸⁴

Назагал протестантські рухи не мали глибокого впливу в Укра­їні: приєдналася до них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти здебільшого відійшли від тих ру­хів. У народні глибини ці вчення не просякли. М. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків.

Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробуджен­ня інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову (Євангелія Пересопницька 1556-1561 pp., Крехівський переклад 1563 p., Б. Типинського — 1571 p., Чеховича — 1577 p., Будного — 1570 р. Нагалевського — 1580 р.).* В Несвіжу М. Радзі­вілл заснував друкарню. Реформаційні течії, з одного боку, сприяли поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з другого — підривали Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Даль­ший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спине­ний натиском збоку католицької реакції.

Протестантизм у Західній Европі викликав могутню реакцію. Католицька Церква розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також засно­ваного в 1540 році ордену Єзуїтів (Ісусівців), який скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді з допомо­гою видатних педагогів у школах різних ступенів. ^{191 184} М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 420-423. — Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква в минулому й сучасному українського народу. Берлін, 1940. — І. ОГІЄНКО. Українська Церква, т. І, стор. 159-172. — Е. ВІНТЕР. Там же, стор. 56-57.

* Ця кількість перекладів самої Євангелії свідчить про значення рефор­маційного руху.

 

Запрошені до Польщі єзуїти, після Люблинської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну.

Серед єзуїтів було багато людей з великою освітою, які позакла­дали школи у Вільні 1570 p., в Ярославі 1571 p., таку ж колегію в Полоцьку 1579 року, школи в Орші, Люблині, Несвіжу, Львові, Ка­м'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та інших містах. До тих шкіл охоче вступали діти православних, які разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками, опі­кунами.¹⁸⁵

Боротьбу з реформаційними рухами облегшувало єзуїтам те, що представники окремих течій, замість спільно виступати проти Ка­толицької Церкви, розпочали боротьбу між собою. Багато людей, що перейшли були до кальвіністів, соціян, стали повертатися до Католицької Церкви. Тоді єзуїти спрямували всі свої сили проти «схизматиків» — православних, головно — проти вищих шарів їх Стефан Баторій відверто взяв єзуїтів під свою опіку. Віденську колегію перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги приділяв єзуїтам Сіґізмунд III, їх вихо­ванець.

На політичному ґрунті єзуїти створили теорію єдности держави і Церкви, звичайно, католицької. Як другу ідею висунули вони ідею польського месіянізму: завдання Польщі бути муром като­лицизму, який відділяв би християнський світ від дикунів-рутенів.^І86 Вся політика Польщі була ясна: латинізувати і в той же час денаціоналізувати Україну.¹⁸⁷

До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з різних поглядів становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних єпископів права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відбувати церковні процесії до похоронних включно, недопускання міщан брати участь в самоуправлінні і т. д.

¹⁸⁵ І. ОГІЄНКО. Українська Церква, І, стор. 177-179.

¹⁸⁶ Е. ВШТЕР. Там же, crop. 60. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ Там же, І, стор 225-226.

¹⁸⁷ І. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 213.

 

Року 1610 Мелетій Смотрицький у своєму творі «Тренос», або «Плач Східньої Церкви», подав довжелезний список православних фамілій, що перейшли на католицтво, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Пронські, Горські, Вишневецькі, Санґушки, Ружинські, Соломирецькі, Масальські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; славетні роди: Ходкевичі, Глібовйчі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки, Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Боговитини, Потії та інші. «Де інші дорогі й також безцінні камені тої корони, славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діяманти?» — питає автор. Український народ загубив свою інтелігенцію, свій провід у тяжкі години боротьби за Церкву.¹⁸⁸

Все це разом — і реформаційні рухи, і католицька реакція, і власні неполадки з єпископами, конфлікти між духовенством та братствами — нищило Православну Церкву.

в) Берестейська Унія. Такі були умови, коли відновилася ідея унії — злуки Православної і Католицької Церков. Ця ідея ні­коли не заникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання.¹⁸⁹ Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуже­ність. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка по­між греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церква­ми», — пише митрополит Іла-ріон.¹⁹⁰

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допо­моги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише виз­нати примат папи, але унію не" прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі по­дії останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорено про можливість сполучення Православної та Католицької Церков. на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріярха. На тому справа й за­кінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Со­борі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

¹⁸⁸ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 595-598. — В. ЛИПИНСЬКИЙ. Релігія і Церква в історії України. Філадельфія, 1925, стор. 47. — І. ОГІЄНКО. Українська Церква, І, стор. 180, 185.