Українське культурне піднесення (кінець XV — перша половина XVII ст. )

Короткий екскурс до епохи Відродження в культурному розвитку Євро­пи має на меті узагальнене відтворення процесів духовного розвитку націй і держав континенту, невід'ємною частиною якого є Україна. Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури були тісно пов'язані із загальноєвропейськими процесами Відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — у першій половині XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі. Роз'єднання і поділ укра­їнських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення націо­нального, соціального та політичного гніту мови й віри. Значного гро­мадського резонансу набула Берестейська унія 1596 р. Між православни­ми та уніатами спалахнула бурхлива літературна полеміка. Вона тривала кілька десятиліть і посилювала напруження суспільної конфронтації. Вже наприкінці XVI ст. козацтво, що виступило на захист православ'я, стало помітною соціальною силою і на початку XVII ст. узяло на себе місію ви­разника національних інтересів. Поглиблювалися національне і по­літичне гноблення, чужоземна колонізація та асиміляція, релігійно-цер­ковні утиски. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянсько-козацьких по­встань, очолюваних Кристофом Косинським, Северином Наливайком та іншими ватажками. До боротьби включилися міщани і почасти аристо­кратія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний спротив українського суспільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної свідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне Відродження України. Воно "так сильно, хоч і не надовго, за­блисло блиском і політичної мислі, і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка роз­винулася особливо там, де на ґрунті народному творилися певні інте­лігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності"1. Зазначене М. Грушевським по­єднання глибокої народності з "вимогами вищої культурності" відбувало­ся в цей період і завдяки впливові прогресивних гуманістичних тенденцій, просвітницьких ідей західноєвропейського Відродження, що відбилося в мистецтві, літературі, суспільно-політичній і філософській думці україн­ського народу і є свідченням високого рівня його духовної культури.

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої. Культура України настільки глибоко успадкувала від Ки­ївської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква от­римали в Литві статус державних.

Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. У свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і тра­диції часів Київської Русі, яка наслідувала особливості візантійської куль­тури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями — духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем — навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім — читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Були також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували "Устав" (каліграфічне письмо вели­кими буквами), пізніше "скоропис". Останній сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники-полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепа­дати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з'явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з Реформа­цією, рішуче виступили проти православної церкви). У 1569—1570 рр. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православ­ної віри (в XV—XVII ст. слово "русин" було рівнозначним слову "право­славний"). Тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спри­чинювала й втрату ознак своєї національності. Молодь у таких школах полонізувалася1.

Вищу освіту після закінчення шкіл вихованці здобували в Європі. Зок­рема в Краківському університеті (заснований 1364 р.) здобули освіту 800 українських студентів (протягом XV—XVI ст.), у тому числі 108 зі Львова, 19 з Городка, 14 з Кам'янець-Подільського, 15 з Дрогобича, 5 з Бродів. Сту­денти з України вчилися також у Сорбонні, у Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах, в єзуїтських колегі­ях. Багато хто з них відігравали провідну роль у культурному й національ­но-державному відродженні кінця XVI — першій половині XVII ст.: Плете-нецькі, Борецькі, Копистенські, Зизаніі, Саковичі, Беринди та ін., які наро-

дилися й виросли в умовах польського й католицького засилля в Західній Україні, вчилися в єзуїтських школах.

Українці в Краківському університеті не тільки вчилися, а й ставали професорами, викладали. Так, про Арістотеля розповідав краківським сту­дентам православний князь Андрій Свірський (1488—1489). Про­фесором цього ж університету був Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494) з Дрогобича, який вчився тут. Згодом він став доктором Болонського уні­верситету, викладав астрономію та медицину був його ректором (1481 — 1482). Книга Юрія Дрогобича "Прогностична оцінка поточного 1483 р.", видана латинською мовою у Римі в 1483 р., крім астрології, подає наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Павло Русин (Рутенус) із Кросна (бл. 1470—1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краківському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відро­дження — Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Крижштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою "Сагтіпа" видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав пане­гірик Яна Панонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а та­кож комедії Сенеки (1513)- У Краківському університеті працював дека­ном філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста, який також підписувався "Рутенус".

У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка — Станіслав Оріховський (1513 —?)• Найвизначніша постать поміж східнослов'янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали "рутенським (українським) Демосфеном", порівню­вали з Цицероном. Народився він у Перемишлі. Після школи продовжував освіту в Краківському, а згодом у Віденському університеті. Після переїзд)' до Віттенберга (1529) підпав під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіппа Мелан-хтона. Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдос­коналював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повер­нувся на Батьківщину, прийняв сан священика.

У своїх працях він виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ'я, залишаючись католиком. Його гуманістичний світогляд виявився в утвердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегукується з по­глядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повторював, що доб­лесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до ан­тичної спадщини, до особистості давньоримського оратора й письмен-

ника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. "Великий Рим за­гинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям". Цікаві його погляди на питання етногенезу сло­в'ян. С. Оріховський вважав, що хвиля слов'янської колонізації вихлюпну­лася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейськоі рівнини — "від Льодовитого моря" до Дону, Балтійського моря, Карпат, територію понад Віслою. Був автором політичних трактатів, широко відомих в Європі, творів "П'ятинаріжник" (1564), "Руські хрещення" (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, відомих під назвою "Турка" (1543).

Українська школа в ренесансній польській літературі пов'язана з по­етами Миколою Шахтинським, Себастьяном Кльоновичем та Ши-моном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльо-нович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему "Роксоланія" (15 84).

ШимонШитонович (1558—1629) народився у Львові, закінчив Кра­ківський університет. Написав збірки "Ідилії", "Селянки" та ін. Був органі­затором Замостськоі академії, вихованці якої — Касіян Сакович, Сильвестр Косів, Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні ста­ло заснування Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI -*-початок XVII ст.). До його складу входила Острозька слов'яно-греко-ла-тинська академія (бл. 1576) — перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямова­них проти католицизму. Академія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західноєвропейського шкільництва, але не відходити від за­сад грецько-східного обряду. Сучасники називали її "храмом муз". Заснов­ником академії був Констянтин Острозький (1526—1608) — воєвода Київ­ський, староста Володимирський, один із найбільших землевласників у Речі Посполитій. Він не став на шлях зради національних інтересів, як це робили інші представники аристократичних верств українського суспіль­ства, які зрікалися свого народу і національної культури.

Виходячи з тенденції об'єднати східну і західну традиції, К. Острозький висунув ідею "священної трійці" грецької, латинської, церковнослов'янсь­кої1, відмовившись від гебрейської (єврейської).

У школі, окрім мов, викладали так звані вільні науки, або сім мистецтв, — граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. В Острозі працювали книгодрукарні, діяли культурно-про­світницькі гуртки, бібліотеки (130 острозьких книг і досі зберігаються в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського). К. Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших

'' Ідея тимчасового ліцею належить Еразму Роттердамському. Він вважав не­обхідним вивчати єврейську, грецьку, латинську мови і на цій основі видавати Біблію.

міст, які відігравали значну роль у церковно-громадському й літературно­му житті свого часу. Ректором став відомий богослов, письменник і педа­гог Герасим Смотрицький. Поміж учителів були вчені, які здобули освіту в європейських університетах, — Кирило Лукаріс (з 1594 р. — ректор шко­ли, з 1631 р. — патріарх Царгородський, у 1638 р. повішений турками), архімандрит Никифор, а також Іван Княгинський, Василь Суразький, Де-м'ян Наливайко (брат Северина), Тимофій Михайлович Мотовило.

Примикав до гуртка доктор філософії і медицини, професор Краків­ського університету Ян Лясота (поляк), який за протест проти календарної реформи папи був виключений із професорської корпорації і знайшов притулок в Острозі.

Школа виховала таких відомих діячів України, як учений і письменник Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Княгинецький. Школі належить ви­значна роль в історії національної освіти, культури. 3. Копистенський пи­сав у "Палінодії" (1622), що тут були оратори, рівні Демосфенові, відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов'янській і латинській. Належав до гур­тка й Іван Федоров, друкар, який організував книговидання. Тут побачили світ знаменита "Острозька Біблія" (1581) та інші твори. Князь К. Ост­розький заснував також школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), Слуцьку (1580), Дермані. Зі смертю князя К. Острозького школа за­непадає, а Острог втрачає риси столиці Відродження.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відігравала церква. Вона була "духовним царством" для українців, що об'єднувало християн візантійсь­ко-слов'янського обряду, особливо у зв'язку з процесами державотворення. Церква виступала на захист руської мови. Про це свідчать центри освіти і книгописання при Київській Лаврі, Дерманському, Унівському, Зимнен-ському та інших монастирях, де працювали переписувачі літератури, художники, вчені, створювалися бібліотеки.

У XVI ст. Польща і Литва, як і вся Європа, спочатку переживають часи надзвичайного успіху Реформації, а потім вступають у часи католицької реакції. Реформація викликала піднесення національної свідомості та ос­віти, хоч разом з тим внесла чимало безладдя в життя як католицької, так і православної церков.

Внаслідок Берестейської церковної унії (1596) наприкінці XVI ст. ви­никає греко-католицька церква. Уніатська церква в Україні могла й надалі зберігати грецько-православне богослужіння й усі східні обряди, необхід­но було тільки визнати Папу за главу церкви та прийняти догмат про по­ходження Святого Духа також від Сина. Тривалий час уніати користувалися літургічними книгами православного друку. Проте з утворенням Василі­анського ордену (Іб17),який залежав від Риму, до богослужіння вводяться латинські обряди, органи.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, стала основною опо­рою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток національної мови, культури, духовності.

Братства. Ідеї Реформації та Відродження, що поклали початок про­світництву, значно поширюються в Україні, спрямовуються на на­ціонально-культурний поступ. Цьому сприяло виникнення церковних братств, які стали новими суспільними організаціями, що поєднували функції православної реформації з участю в суспільно-політичному, на­ціонально-культурному житті українського народу, з боротьбою за націо­нально-релігійні права1. Якщо спочатку братства були організаціями цер­ковно-філантропічними (перша половина XV ст.), то наприкінці XVI ст. з наступом на православну церкву католицизму вони розширюють свою діяльність, ставлять завдання оберігати православну віру і народ.

Найстарішим в Україні було Львівське братство (1439). Ця національ­но-релігійна громадська організація відстоювала права, мову, релігію українських міщан. Членом братства міг бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану". Мета брат­ства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків хочуть від них відлучитися і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом впи­сують і браттями називаються".

З часом виникло ще кілька братств, у тому числі Успенське Ставропі­гійське, яке підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Воно дало по­штовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. При Успенському братстві засновано Львівську братську школу (1585). її статут "Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встанов­лені Львівським Ставропігійським братством", був взірцем для інших шкіл. Він містив великі вимоги до особи вчителя. "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрии, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихиль­ник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому... будуть і учні, яко учитель їх". Усі учні мали однакові права: "Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути — тільки самою наукою, тілом же всі рівні", — зазначалось у шкільних статутах.

Першим ректором школи став ІовБорецький (1616—1619) — відомий письменник, політичний діяч, один з видатних промовців свого часу. В школі було запроваджено латинську мову і, очевидно, польську. Вивчали класичних авторів — Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія та ін. Були напи­сані греко-церковнослов'янська граматика "Аделфотес" (1591), грамати­ка церковнослов'янської мови Лаврентія Зизанія та церковнослов'янсь-ко-украінський словник "Лексис".

Учителями в школі працювали провідні вчені, письменники Стефан Кукіль (Зизанія), його брат Лаврентій, Кирило Ставровецький— Транквіліон, ІовБорецький, Арсеній. Іов Борецький та гетьман Оліфер Голуб виконали останню волю гетьмана Петра Сагайдачного, який заповів школі 1500 польських злотих на науку.

У 1 (515 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство і при ньому школа. її заснування пов'язано з ім'ям Галшки (Єлизавети) Гуле-вичівни — дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Свою спад­кову землю в Києві вона передала у власність братства "на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським", призначену "всім благо­честивим християнам, духовним і світським всякого звання і стану". В організації братства і школи активну участь брали гетьман Петро Кона-шевич-Сагайдачний, який записався до братства з усім Військом Запо­розьким, Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Тарасій Земка та ін.

Касіян Сакович викладав філософію, був професором риторики, на­писав книги з філософії — "Арістотелеві проблеми" (1625), "Трактат про душу" (1625) та "Вірші", що вважалися взірцем риторичного мистецтва того часу. У "Верше на жалосньш погреб..." він писав про гетьмана Петра Сагайдачного:

Не смертельної слави достойний. Гетьмане, Твоя слава вМолчанію нікгди не зостане, Поки Дніпро з Дністром многоборние плинуть Будуть ноти ділности твоїслинути.

У 1б19—1620 рр. ректором був Мелетій Смотрицький, у 1620— 1624 рр. — Касіян Сакович, в 1628—1632 рр. — Хома Євлевич. Вели­кий вплив на розвиток школи мали висока ерудиція й освіта ректорів, їх прогресивне мислення і політична діяльність.

У 1631 р. у Києві виникла Лаврська школа. її засновник — архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, ректор — Ісайя Трохимович, префект — Сильеестр Косов. Філософію тут викладав Трохимович (львівський учений, згодом відомий церковний діяч, перший в Україні док­тор богослов'я), риторику — Косов, історик, автор "Ехе§ейІ5а" і "Патери­ка" (у 1634 р. став мстиславським єпископом, у 1647 р. — київським мит­рополитом). У школі навчалося 100 учнів.

У1632 р. Лаврська школа була об'єднана з Братською і діяла під назвою Києво-братська колегія. Це єдина з усіх братських шкіл, що досягла ступе­ня вищої школи і за рівнем навчання не поступалася західноєвропейським університетам. Тривалий час вона була першим і єдиним вищим на­вчальним закладом на Сході Європи.

У Києво-Братській колегії діяли підготовчий клас — фара; три нижчих класи (граматичні): інфіма, граматика та синтаксима; два середніх класи — піїтика й риторика; вищим був філософський клас. У граматичних класах спудеї опановували латинську, слов'янську, грецьку та польську мови. У класі піїтики вивчалися правила складання поетичних творів, відпрацьовувала­ся техніка віршування, а також вводився огляд греко-римської міфології. Серйозна увага приділялася застосуванню поетичного мистецтва в повсяк­денному житті колегії. У риторичному класі викладалися правила красно­мовства панегіричного, дорадчого й судового, теорія красномовства цер­ковного. Викладання філософії базувалося на вченні Арістотеля. Вивчали філософію раціональну, моральну, філософію натуральну протягом 2—3 років. Весь термін навчання був розрахований на 7—8 років.

У колегії широко практикувалася організація прикладних диспутів, по­становка шкільних вистав. Учні групувалися в так звані конгрегації — ду­ховні братства. Діяльність колегії відіграла величезну роль в історії української культури. Найвидатнішими вчителями й вихованцями колегії були Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Інокентій Гізель, Єпифаній Славинецький, Лазар Баранович, Іоаникій Радивиловський та чимало інших гідних продовжувачів справи Петра Могили на освітній ниві. І, природно, чільне місце в тогочасній системі освіти України належало Києво-Братській колегії. Згодом на честь її засновника — видатного про­світителя і гуманіста Петра Могили — колегію почали називати Києво-Мо-гилянською.

Петро Могила (1597— 1647) народився в сім'ї господаря (правителя) Волощини та Молдавії Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, завершив свою освіту у Франції. Після недов­гої кар'єри військового постригся в ченці. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 р. — митрополит Київський і Галицький. Його діяльність була спрямована на розвиток науки, освіти, виховання молоді і сприяла пробудженню національної свідомості українського народу. За участю П. Могили відкрито колегії у Вінниці (1638), Кременці (1636), Гощі (1639), що підлягали Києво-Могилянській колегії, яка в 1694 р. одержала від царського уряду право приймати і навчати дітей усіх станів з України, Росії та інших держав.

П. Могила очолив гурток лаврських вчених, понад 20 років очолював книговидання в Україні, дбав про поширення книгодрукування в Румунії та Молдавії. За його сприяння було реставровано Софійський собор, бу­динки Києво-Печерського монастиря. Написав ряд книг — "Євангеліє учительне" (Ібіб), "Анфологіон" (1636) та ін. Помираючи, заповів колегії своє майно, кошти, цінності, велику бібліотеку (2131 книга), будинки, села, хутори, 80 тис. злотих. У літописі Самійла Величка Петро Могила характеризується як премудрий захисник і поширювач святого православ'я, бадьорий пастир словесного Христового стада, милостивий по­мічник бідних та жебраків, милосердний податель. До речі, Петро Моги­ла був прихильником ідеї рівності східної і західної церков і зрештою — об'єднання християнських церков. Помираючи, він заповів Київській академії все своє майно, кошти й цінності (понад 80 тис. злотих, навіть тканину на одяг студентам) і слізно просив берегти найбільший його скарб — академію.

Друкарство. Складовою української культури є виникнення і роз­повсюдження друкованого слова. Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею, відносять до 1491 р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкарШвайпольт Фіоль (?—1525) видав "Октоїх", "Часословець", "Тріозь пісна", "Тріозь цвітну", "Осьмигласник"1. Видання білоруського просвітителя "из славного города Полоцка" Франциска Скорини (1490— 1540) увійшли і в культуру українців, оскільки нас і біло­русів об'єднувала одна держава.

Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві пер­шої друкованої книги "Апостол" (15б4) Івана Федорова. Іван Огієн-ко, зокрема, вважає Федорова не засновником, а фундатором по­стійного друкарства в українських землях. Інші вчені стверджують, що ще до прибуття Федорова до Львова і заснування ним у 1572— 1573 рр. друкарні існувало друкарство, у тому числі друкарня Сте­пана Дропона (кінець XV ст.). На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І. Федорова: "Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих"2.

У 1574 р. у Львові вийшов друком "Апостол" І. Федорова. В Острозькій друкарні побачила світ "Острозька Біблія" (1581) — перший повний звід біблійних книг церковнослов'янською мовою (для порівняння: перше видання Біблії в Москві вийшло 166 3 р.; практично це був передрук "Ост­розької Біблії" з незначними змінами орфографічного характеру). Видан­ня І. Федорова складається з 1256 сторінок стислого, зручного для читан­ня друку. Насиченість книги дереворитними ініціалами, іншими нова­торськими елементами оформлення, краса і розміщення шрифтів нада­ють особливої ошатності цій книзі, яка донині лишається високим зраз­ком друкарського мистецтва. Про високий рівень українського книгодру-ку свідчить те, що "Острозьку Біблію" зареєстровано в каталозі бібліотеки

1 Перша друкована киижка в Європі з'явилася в друкарні Гутенберга в Майнці в 1450 р. Поширення друкарства в Європі: в Італії — 1464 р.; Парижі — 1470 р.; Іспанії — 1474 р. Серед слов'ян: чехи — 1478 р.; українці — 1491 Р-; білоруси — 1517 р.; росіяни — 1564 р.; болгари — 1641 р. Див.: ОгіенкоІ. Історія українського друкарства. — К., 1994. — С. 34—35.

Оксфордського університету 1620 р. її мали шведський король Густав II Адольф, відомі вчені того часу, діячі церкви та культури.

Після смерті І. Федорова у 1583 р. справу книговидання продовжувало Львівське успенське братство. В 1587 р. воно викупило його друкарське майно і до 1600 р. видало 5 назв книг, у тому числі "Граматику доброглаго-ливого зллино-словенского язьїка", "Просфониму", "Окружную грамоту" константинопольського патріарха Ієремії. Проте після Берестейської унії всю видавничу справу взяла під контроль католицька церква, друкарня припинила діяльність. Продовжували діяльність друкарні Луцького та Пе­ремишльського братств, Кременецького братського монастиря та ін.

На початку XVII ст. засновано друкарню в Києві. Започаткував її Єли-сей Плетенецький (бл. 1554 —1624) — архімандрит Києво-Печерської лаври, який придбав її в Стрятині після смерті друкаря Федора Балабана і в 1615 р. розпочав друкування книг. У монастирському маєтку Радомислі Плетенецький спорудив папірню. В 1616 р. було надруковано "Часослов" — первісток київського книгодрукування, потім "Лексикон словено-русь-кий" Памви Беринди, який містить 7 тис. слів, переважно слов'янських, а також латинських, польських, чеських, угорських, німецьких, єврейських, перекладених українською мовою. Кожне слово коментується, супровод­жується словниковою статтею. Це був, по суті, перший енциклопедичний довідник. Плетенецький створив навколо друкарні гурток учених, які пе­рекладали з грецької мови, редагували тексти, складали передмови, при­святи, покажчики до книжок.

Багато уваги приділялося художньому оформленню видань лаври. Крім орнаменту, видання прикрашали гравюрами, різаними по дереву. Пізніше використовувалися гравюри на міді. Деякі лаврські книги вражають свої­ми величезними розмірами, як наприклад, "Євхологіон" (1649), широко відомий під назвою "Требник Петра Могили".

У цілому культурно-громадські процеси в Україні в цю добу за своєю суттю аналогічні західноєвропейським. Проте гуманізм і Реформа­ція в умовах України набували властивих їй особливостей. Це ідея державотворення, відродження національної культури, формування ідеології католицької експансії, соціального і національного поне­волення. Ренесансний процес в Україні відбувався під впливом ко­зацтва, роль якого в суспільно-політичному житті була настільки значною, що в багатьох тогочасних документах українців навіть називали "козацькою нацією".

Архітектура та образотворче мистецтво. Значні перетворення відбувались у мистецтві. Архітектура і живопис у XV—XVI ст. продовжують традиції попередньої епохи. Проте з'являються і нові тенденції: будують­ся замки з каменю або цегли з мурованими вежами та бійницями. У кам'я­них храмах помітні давньоруські архітектурно-будівельні традиції (Трої-і і,ька церква в Межиріччі, Богоявленська церква в Острозі). Цікавий такий тип храму-фортеці, як Покровська церква в Сутківцях. Для дерев'яних храмів стали типовими тріумфальний і хрещатий типи.

На образотворче мистецтво великий вплив мали народні сюжети: про це яскраво свідчить розпис Онуфріївської церкви в с. Лаврові, Вірменсь­кого собору у Львові та ін.

Розвивається і портретний живопис. Відомі прижиттєвий портрет П. Могили, який увійшов до фрески "Моління" (церква Спаса на Берестові), портрет ігумена Василя Красовського в Кирилівській церкві, настінний портрет князя К. Острозького в Успенському соборі. У цивільному (не цер­ковному) живопису переважала козацька тематика. Народній картині "Ко­зак Мамай" у тисячах копій впродовж багатьох століть відводилося почес­не місце майже в кожній українській хаті.

Автори ікон наближали зображення ликів святих до українського етнічного типажу обличчя: білий колір шкіри, зменшені очі, помірні вус­та, рум'яні щоки.

З XVI ст. у Східній Україні виділялися власною творчою манерою осе­редки ікономалювання в Чернігові, Новгород-Сіверському, Ніжині, Острі, Полтаві, Путивлі, у Наддніпрянській Україні — у Києві, Переяславі, Василь­кові. У Західній Україні поряд з монастирями й церковними артілями іко­нописців (Почаїв, Луцьк, Острог, Холм, Перемишль, Жовква, Мукачеве) дія­ли і світські осередки. Українське іконописання набуло виразно національ­них рис і через них сягнуло масштабів загальнолюдського.

Література. Кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у провідних жанрах літератури, мис­тецтва. Велася полеміка між православними і проунійними публіцистами у релігійній царині.

Справжніми пам'ятками української полемічної літератури з право­слав'я були твори Іпатія Потія, Герасима Смотрицького, Василя Суразько-го, Христофора Філарета, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького.

Видатним українським письменником-мислителем тієї доби був Іван Вишенський (1545/1550 — помер після 1620), який написав твори "Об-ліченіє діавола-миродержца", "Посланіе к утекшим от православное верм єпископам", "Краткословньїй ответ Феодула", "Загадка философом латин-ским", "Краткословньїй ответ Петру Скарзіе" та ін. Концепція Вишенсько-го про рівність та свободу народу і особи ставила мету захистити вчення правооїавної церкви від впливу католицизму. Захищаючи православну віру, він узяв на себе роль трибуна, борця за права приниженого й експлуато­ваного українського селянства проти соціальної несправедливості, націо­нального гноблення. Це відбувалося напередодні Української національ­ної революції 1648—1676 рр.

Велике значення мало те, що І. Вишенський був поборником слов'янсь­кої мови, її поширення. Зазначимо, що найважливішим набутком цього періоду стало створення писемної української, "руської" мови, мови літературної і наукової, що була ближчою до народної мови, ніж давня цер­ковнослов'янська.

Важлива роль у розвитку української культури в XVI— XVII ст. належа­ла народному епосу. В його основі — давньоруські фольклорні традиції. Прислів'я, приказки, казки, перекази творили народною мовою. Думи оспівували героїку народної боротьби за визволення української землі, сла­ветну і трагічну долю народу, формували мораль, виховували любов до Вітчизни (думи про Олексія Поповича, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, Марусю Богуславку).

У знаменитій думі про козака Байду оспівуються мужність і вірність народного героя, який і в полоні відмовився служити ворогові:

Цар турецький к ньому присилає, Байду к собі підмовляє: Ой ти, Байдо, ти славнесенький, Будь мені лицар ти вірнесенький, Візьми вмене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівночка поганая!

До наших днів фольклор доніс народний настрій, тогочасні події. Думи й пісні пробуджували в народі патріотичні почуття, кликали до помсти, славили героїзм козацтва. З-під брязкоту невільницьких кайданів, що "до кості козацкоє тіло молодецькеє оббивали", крізь віки долинають до нас голоси предків, які мріють пробитися до рідної землі — "на тихії води, на яснії зорі". На рівні найвищого мистецтва поєднується лірика з епосом в історичній пісні:

Гей у лузі червона калина, Гей, гей, похилилася: Чогось наша славна Україна, Гей, гей, засмутилася.

Але ми ж тую червону калину, Гей, гей, та піднімемо; А ми ж свою славну Україну, Гей, гей, та розвеселимо!

У рукописній "Граматиці чеській" (1571р.) Яна Благослава дійшла до нас найдавніша українська балада "Дунаю, Дунаю, чому смутно течеш?"

Думи та пісні виконували в супроводі кобзи, бандури, ліри. Співці-бан-дуристи служили й у війську на Запорозькій Січі. Український народ мав свої оригінальні музичні інструменти — бандуру, торбану, ліру. Склався

розмаїтий музичний інструментарій ударних (барабан, бубон, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труба, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура, торбан, тримба). Набула подальшого розвитку українська професійна музика (переважно духовна), яка має ви­разне національне забарвлення, місцеві фольклорні традиції, характери­зується пісенним мелодизмом, ритмічною основою. Народна пісенна куль­тура позначилася на формуванні руського "Восьмигласія". Виникає зна­менитий "великий" розспів (наприкінці XVI ст.) з характерним мелодиз­мом. У XVII ст. він поступається місцем багатоголосому акапельному співу. На епічному ґрунті починає поширюватися одна з ранніх форм музич­ного театру — вертепна драма. На площах скоморохи та комедіанти розі­грували вистави, які були фактично театралізацією обрядових і хоровод­них пісень. Саме вертеп, який увібрав у себе театральне дійство, акторську гру, інструментальну музику, лялькову виставу, став фундаментом, на яко­му відбувалося становлення національного театру.

Підбиваючи підсумок розвитку культурного життя в Україні напри­кінці XV — першій половині XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувався вплив культури й духовності Сходу і Захо­ду, ідей Відродження, гуманізму й Реформації. Підкреслимо, що ці впливи знайшли в Україні сприятливий ґрунт в умовах запеклої бо­ротьби за національну державність, економічну незалежність, полі­тичні та громадянські права, традиційний церковний устрій. Вони дали прекрасні плоди у вигляді відродження національної культу­ри. У XVI ст. ментальність українців піднімається на рівень націо­нальної свідомості, осмислення себе окремим народом із власною історією, державою, культурою. Почав формуватися ренесансно-бароковий тип української культури, який у XVII ст. пишно розцвів на українських землях і чітко простежувався в Україні у XVIII ст. Уже в XVII ст. українці мали свою вищу школу, яка здобула визнання в усьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української куль­тури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації, просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Український народ створив високу барокову культурно-естетичну систему, в якій почали відроджуватися джерела націо­нальної культури.

В останній третині XVI ст. на Заході спостерігається значне роз­ширення інформації про Україну, до того ж ця інформація стає шир­шою і різноманітнішою за змістом та характером. Власне, це пере­хідний період в історії культурних взаємин України й Західної Євро­пи, коли завершується ренесансний етап їх розвитку і розпочинаєть­ся наступний, бароковий, якому притаманні інші риси й тенденції.

Кордон