Культура України у XIV - першій половині XVII століття

У цей період українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз'єднаність українських зе­мель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим ХІУ-ХУІ ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного жит­тя цієї доби було національне питання. Це було пов'язано з необ­хідністю збереження українського народу як такого, його мови, куль­тури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Поряд зі збройними формами бо­ротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя України в цей період.

Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини XVII ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд з тим відомий з давньоруських часів термін "Україна", \передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його ко­лонізаційним рухом на південь і схід, також набуває значного по­ширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу націо­нальної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ-ХІУ ст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІУ-ХУІ ст. зазнала помітного роз­витку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у

складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не тільки на Чорному морі, але й на сте­пових просторах України, які опанували тимчасові московські союзни­ки у боротьбі з Литвою - кочові татарські орди, які скоро перейшли під протекцію Оттоманської Порти. Саме в Литовський період української історії, що розпочався з другої половини XIV ст., поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від не­безпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.

Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин почи­нається повільний процес трансформації традиційної народної культу­ри, який зрештою призвів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі даньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжу­вали й нові форми народної творчості. Продовжувала, наприклад, роз­виватися обрядова поезія — весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. Натомість в обрядовій творчості з'яв­ляються (насамперед, у жнивних і обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на ви­щому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Виникнення дум пов'язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці - кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські гро­мади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найві-доміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні

пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ва­тажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

На епічному ґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драма-тичної пісні - балади. У баладі опис тих чи інших історичних реалій вже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним фоном, на якому ці переживання розгортаються. В руко­писній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видат­ний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", записану від мандрівного студента. Це перший фіксований запис твору вже цілком сформованого українського фольклору.

Особливу субкультуру витворило в ХУ-ХУІ ст. прикордонне ук­раїнське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочас­ного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Ни­зового товариства. Козацтво взагалі й запорізьке зокрема як соціальний стан або прошарок не були передбачені Литовськими статутами. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та ри­царству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми "украювання" земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх опи­сували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запоріжжя було про­стором безпосереднього контакту з "чужим", кочівницько-мусульмансь­ким світом, який розглядався як "нечистий" і "нижній", розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ знаходилась "за порогом" духовно і ма­теріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньо-слов'янських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кор­дону з "нижнім світом". За соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у "світ навиворіт", що визначає парадок­сальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий хара­ктер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часу існування в цьому особливому військово-громадському організмі між різними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило Запоріжжю бути весь цей час ідеологічним центром усього

козацтва, хоча непорозуміння запорожців з реєстровцями і городови­ми козаками були справою буденною.

На фоні поступового розвитку "низької"" народної культури традиційні центри культури "високої"" - князівські двори й мона­стирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розви­вається, створюючи щось нове. Кращі представники монаства захоп­люються візантійським ісихазмом (містичною практикою "умної" мо­литви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячи своїй діяль­ності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як

київський митрополит Кипріан).

Архітектура XIV - се­редини XVI ст. базувалась пе­реважно на традиціях давньо­руської епохи. Для цього періоду характерною є посту­пова кристалізація національ­них рис архітектурного будів­ництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формуєть­ся український стиль дерев'я­них церков - трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церк­ву та "бабинець". Вікнам і дверям надавали характерної шестикут­ної форми. В XIV-XV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з еле­ментами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарсь­кої загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції фор­тець (на мал. - церква-твердиня у Сутківцях на Поділлі, 1476). У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін.).

Готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець ХІУ-ХУ ст.) та Перемишлі (XV ст.). У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській Готиці (наприклад, високі й вузькі стрільчасті вікна та ін.), творчо пе­реосмисленій вітчизняними майстрами. Найстарішою пам'яткою, де готичні елементи співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 р.).

На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки (перш за все, поява артилерії"). Будуються замки цілком з каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.). Замки Закарпаття зводилися у середньовічному дусі.

І

Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було ве­ликих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль, Стародуб тощо). Це було пов'язано з військово-політичною ситуацією того часу, частими вій­нами, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар.

На південних землях сучасної України продовжувало здійсню­ватися активне кам'яне будівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь, протя­гом певного часу не потребували зводити великі укріплення, нета-тарське населення Криму, зокрема генуезці, греки, вірмени (що ма­сово емігрували до Криму після захоплення Вірменії Османською імперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осідлий спосіб життя, змушені були вдосконалювати оборонне будівництво. Так поставали фортеці у Судаку та інших містах Криму. Але найбільшою (три рівні оборонних стін, 26 башт) фортецею ук­раїнських земель даного періоду були укріплення у колишньому Тірасі, який за часів Київської Русі називався Білим городом і в XIV-XV ст. належав до володінь тимчасово незалежного православного і слов'яномовного Молдавського князівства (нащадки тиверців і бирлад-ників). Білогородську фортецю протягом 1438-1454 рр. було значно розбудовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запрошеного з Галичини. Коли цією фортецею після скасування неза­лежності Молдавії оволоділи турки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити у фортифікаційні укріплення свої зміни -фортеця була неприступною як з моря (лиману), так і з суші.

ШИР

Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вер­шин. Польські королі ХІУ-ХУ ст., першими з яких були Казимир Великий та Ягайло доручали саме "руським" майстрам розписувати фресками найголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народ­ні й світські мотиви, пов'язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам'ятки монументального фрескового живопису XIV - середини XVI ст. присвячені вик­лючно релігійній тематиці (див. на мал. фрагмент фрески "Христос на суді пе­ред Кайафою" з каплиці Чесного хреста в тогочасній столиці Польського коро­лівства Кракові роботи невідомих гали­цьких майстрів, 1470). До кращих зраз­ків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці" (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (ХІУ-ХУ ст.).

Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, зба­гачуючись місцевими рисами та іноземними впливами. Високо­го рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують на­писання ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському собо­рі, а також так званої "Петров-ської" ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису. У

цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагато імен українських іконописців переважно з галицьких міст і містечок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набувають усе більш індивідуального виразу. Найпо-пулярніші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема, Юрія Змієборця (див. на с.315 на мал. ікону XV ст. з с.Здвиження) і сцен "Страшного суду". Останній сюжет під впливом замовників - заможних селян та міщан — набув сатиричного забарвлення. Композиції допов­нюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки ре­альних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиле­ним акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму.

У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, бага­тих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із зане­падом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних при­крас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних на­прямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як перевалочний пункт у торгівлі східними товарами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами а східному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньо­руськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні вироби, багато з яких поширювалися не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських (див. нижче на мал. львівський сріблений пояс для шляхтичів, купців і багатих міщан).

Однак скоро польська влада почала поширювати свою дис­кримінаційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майст­рами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мис­тецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з зо­лота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досяг­нуті високі результати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.

Продовжує і розвиває попередні традиції мистецтво книжкової мініатюри і графіки. З XIV ст. графіка відбиває готичний нату­ралізм, який мав динамічніше трактування сюжету. Рукописи оздоб­лювались заставками, великими орнаментованими літерами, в ос­новному плетінковим орнаментом, багатим на фарби, серед яких усе ж переважають чорна та червона. Традиції візантійського орнаменту доповнюються готичними рисами, а згодом і все більш помітними ренесансними тенденціями. Особливо високу художню цінність ма­ють Галицьке Євангеліє XIV ст., "Житіє Бориса і Гліба", "Радзиви-лівський літопис" XV ст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст.

Літературна мова у XV ст. у цілому ще досить слабко набли­жається до народної за винятком мови ділових грамот про спадкування і купівлю-продаж, які лишаються чи не поодинокими свідками активного формування української мови в цей період. Поруч з цими грамотами можна поставити хіба що спроби українського перекладу певних нових на той час понять і реалій у перекладній літературі того часу.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків тогочасної світської літератури можна віднести збірник "Ізмарагд", у різних списках якого вміщено від 100 до 150 "слів" здебільшого на мо­рально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, повагу до вчителів. В XV ст. з'являються також нові розширені версії перекладних повістей про Александра Македонського ("Александрія"), оповідан­ня про Трою, Бову-королевича, у XVI ст. - оповідання про Трістана та Ізольду, "сімох мудреців". Усі вони мали коріння в західносло­в'янській, південнослов'янській та італійській літературах.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, "слова". Видатною літературною пам'яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні "чудеса" з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут. Найбільше поширення не тільки в цей період, але й у подальшому мали збірки

житій святих, так звані "Четьї-Мінеї" (з XV ст.), укладені за річним колом православного богослужіння для зручності читачів, які що­денно перечитували житія саме тих святих, пам'ять яких відзнача­лася у той день за церковним календарем.

Продовженням і розвитком давньоруської культури було літо­писання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести "Корот­кий Київський літопис" ХІУ-ХУІ ст. і так звані "литовські" або "західноруські" літописи. У "Короткому Київському літописі", що висвітлює період з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К.Острозького. У Гус-тинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано ви­никнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцією з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже у XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він усе ж був значно дешевший, ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні по­чалося у Галичині тільки в першій половині XVI ст. Пергамент продов­жували уживати тільки в найурочистіших випадках, зокрема, для "Пересопнщького євангелія", мова про яке далі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висипалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення мона­стирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця праця вважалася богоугодною і сприятливою для спо­кутування гріхів і спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого майстри об'єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу. Закінчення якісно виконаного перепису великої книги було для фахових переписувачів справжнім святом, визначною життєвою подією. Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справи­ло виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483-1491 р. у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги "Часословець", "Псалтир", "Постова Тріодь" і "Квітна Тріодь". Деякі науковці відзначають певні, хоч і незначні, українські впливи у церковнослов'янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменних відомостей немає. Гіпотетично припус­кають, що ім'я Швайпольт - спотворене "Святополк". На жаль, ти-пографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виник­ли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з типо-графії Ш.Фіоля поширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517—1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільні-Вільнюсі).

Поряд з тим в добу європейського Відродження багато ук­раїнців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних цент­рів, а й друкували свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя й брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. Понад п'ятсот років тому, 1483 р. в Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець - Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню - у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем — доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету - на той час центру передових гуманістичних течій передусім у природознавстві й філософії. Видана вченим у лютому 1483 р. книга була розлогим астрологічним прогнозом на цей рік. Прогнозу передувала віршована посвята папі Сіксту IV, яку перший український поет-гуманіст почав з визначення свого творчого кредо:

Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче,

Дбаючи щонайпильніші про честолюбство та зиск.

Я ж свої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті.

У книзі знайшли відбиття здійснені Ю.Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень. Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільна, Москва, Кафа (Фео­досія). Наприкінці 80-х рр. XV ст. Ю.Дрогобич повертається до

Краківського університету, де читає лекції з медицини і астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М.Копер-ник. У Кракові Ю.Дрогобич допомагав Ш.Фіолю в підготовці до друку перших слов'янських видань кириличним шрифтом. З Кра­кова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львова. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю.Дрогобича-Котермака зберіга­ються тепер в Парижі, Мюнхені, Мілані.

Відомим латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (близько 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов'янських латиномовних поетів Яна Вислицького, -Яна Дантишека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним з найвидатніших східнослов'янських латиномовних поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новолатин-ської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, що друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а потім працював королів­ським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець.

Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602, портрет див. на мал.), який освідчився у палкій любові до батьків­щини у кращій зі своїх поем - "Роксоланії" (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для відродження тут нового європейського літературно-мистецького Парнасу. С.Кленович був представником піз-ньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір "Перший виступ проти єзуїтів" він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті.

Латиномовна творчість не заважала українським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї Батьківщини. Латина була в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти і красного письменства. Вживання у творчості новолатинської мови було ознакою репрезентації "високої1" культури того часу напро-тивагу культурі "низькій", яку репрезентували твори, написані тоді ще молодими й погано унормованими європейськими національними мовами, пов'язаними з латиною пуповиною залежності і вторинності. При цьому українські творці "високої"" латиномовної культури часто були вихідцями з демократичних верств галицького суспільства. Так,

Ю.Дрогобич-Котермак походив з родини звичайного дрогобицького ремісника Михайла Котермака, а Г.Чуй-Русин народився в родині самбірського шевця.

Доки питання релігійно-етнічного протистояння між українцями і поляками не було висунуто на порядок денний культурного процесу, українські культурні діячі активно розвивали й молоду польськомовну літературу, цілком небезпідставно вважаючи себе такими ж її господа­рями, як і етнічні "ляхи". Вони збагачували польську мову українською лексикою, українським світовідчуттям, українським духом.

Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини XVI ст. був талановитий про-заїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український пись-менник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), яко­го сучасники з повагою називали "руським Демосфеном". Подібно до своїх попередників і сучасників доби Відродження, він був гли­боко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гу­маністичної культури, в тому числі з поезією вагантів, трубадурів, шпільманів, адже й сам чимало мандрував разом з іншими студен­тами по Європі. Після Краківського та Віденського університетів він вирушає до німецького Віттенберга. Під час навчання у Віттен-берзькому університеті С.Оріховський близько зійшовся із заснов­ником реформаційного руху в Європі М.Лютером і три роки мешкав у його оселі в оточенні його найближчих сподвижників (таких як Ф.Меланхтон) і учнів. Залишив Німеччину на вимогу батька, пере­ляканого протестантськими захопленнями свого сина, і продовжував навчання у Болонському та Падуанському університетах. Після по­вернення на батьківщину написав трактати "Зразковий підданий" і "Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу", опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шлях­ти одностайно стати разом з усім "хрещеним людом" проти турецької загрози. У своїх творах, які користувалися великою популярністю, С.Оріховський-Роксолан сприяв укладанню політичної унії з Литовсь­кою державою, виступав за перенесення столиці нового державного утворення до давнього Києва, подаючи для того відповідні аргументи. Важливу групу творів складають антипапські виступи С.Оріховського "Хрещення русинів", "Про целібат", "Відступництво Риму", які стали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.

Значний вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширилися на Польську й Литовську держави. Значна час-

тина магнатів і шляхтичів стають протестантами - лютеранами і ще частіше кальвіністами. Одним з результатів протестантського впли­ву на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народ­ної з тим, щоб зробити її доступною для загалу населення.

Найвидатнішою пам'яткою укра­їнської літератури такого роду є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє" - багато оздоблений і чудово ілю­стрований (див. мал.) рукописний пе­реклад з болгарської мови на тогочас­ну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр., у місті Пересопниці на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Прекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересоп-ницького монастиря Григорій за до­рученням княгині Алозії Заславської "для ліпшого виразумління люду християнського посполитого". її мова наближена до народної і є цікавою характерною пам'яткою, в якій відби­лися процеси формування української мови. Серед іншого тут відбито цікаве розширення значення слова "Україна", адже це слово стає синонімом слів "земля" і "країна", так що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет -Єгипетською Україною тощо. До речі, саме на "Пересопницькому Євангелії" складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України. Входження живої української мови до такого "високого" жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем рефор­маційних змін у світогляді. Ренесансні теорії літератури у Європі пропонували обмеження вжитку народної мови "низькими" жанра­ми - сатирою, епіграмами тощо.

Єдиною прозовою пам'яткою "низького" жанру сатири, що дійшла до нас із другої половини XVI ст., є "Промова каштеляна Ме-лешка", в якій критично змальовується дозвілля і побут панства. У цій пародійно-викривальній пам'ятці яскраво відбито риси як української, так і особливо білоруської живих мов, хоча назвати мову твору вповні народною не можна, оскільки "Промова" висміює своєрідний суто шля-

хетський "жаргон" українсько-білоруської шляхти з притаманною йому макаронічністю (змішанням різних мов).

Найранішим зразком віршованого "олітературення" живої ук­раїнської мови у XVI ст. є "Пасквіль 1575 року" ("Хто йдеш мимо -стань годину") луцького шляхтича Івана Жоравницького, який служив у Луцькій міській канцелярії. Пасквіль звернено проти дружини рідного брата І.Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію:

Хоча й вік подойшлий має,

А розпусти не встидає;

Убирається в форборти,

Лиш не дбає про чесноти.

Звертаючись до брата в дусі народних епічних традицій закликом "ой ти, муже необачний", автор радить йому зайнятися "перевихо­ванням" дружини у звичний для кожного шляхтича спосіб - вибити її киями, що додатково підкреслюється вживанням "шляхетських", тобто польських за походженням слів. Оскільки ніякі інші твори І.Жорав­ницького невідомі, залишається тільки припускати, що сам автор вірша не надавав йому великого художнього значення, і водночас, що спроби писати мовою, максимально наближеною до народної, не були винят­ковим явищем. Але на жаль, "Пасквіль 1575 року" залишається єдиним иіршем такого роду з уцілілих писемних пам'яток XVI ст.

У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосила появу нового державного утворення - Речі Посполитої (українською - "справа народна", буквальний переклад латин, слова "республіка"). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-иаціонального підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеоло­гією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого поси­лення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські пись­менники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький ир.інославний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових шорах XVI - початку XVII ст. переважно героїко-батальної темати­ки з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками Іі татарськими кочівниками. Недарма символом польської ренесанс­ної культури стає героїчний образ італійця Філіппа Буонокорсі-Кілімаха, що скаче на коні українськими степами.

Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора "Еріпікіоп, себто вірш жалоб­ний... "(15 84), написана тогочасною польською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, Михай­ла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчу­ється похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання, твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського, Канівського, Любецького старости. Багато місця відведено безпосередньо описові баталій з та­тарами, турками і лівонцями, змальованих досить барвисто і водночас правдоподібно із залученням багатьох деталей, так що не виключена участь автора в описаних ним подіях. Описується час, коли козаки гартували свою військову вправність, висилали в степ сторожі й ви­ступали у походи ще під проводом свідомих свого покликання ук­раїнських князів, серед яких виділявся князь Ружинський, "...наш Євстафій славний, серця мужнього вояк і собою гарний". Після порівняльного екскурсу у вишкільну практику завжди готових до війни давніх римлян автор наголошує:

Добрих гетьманів також: Україна мала,

Гетьманів з країн чужих не потребувала.

І при кожному дворі — хто про те забуде! —

У змаганнях час минав лицарського люду.

Недостойних їх розваг лицарі цурались,

А своєму повсякчас ремеслу навчались.

Як з прудкого румака на скаку стріляти,

Як у герці басурман шаблею рубати.

Як супроти кінних лав пішими ставати

Та нападника здаля списом уражати.

У навчаннях нелегких бойовому ділу

На Вкраїні піднялось лицарство уміле.

Має хіть вояк в поля часто виїжджати,

Не удома, а в степу мусить вікувати

Та вистежувать татар у полях широких,

За поганцем пильнувать із могил високих.

Намагаючись якнайповніше і найвиразніше відтворити картини військового українського життя, автор вдається до добре вмотиво­ваних пейзажних замальовок та яскравих образних зворотів:

Вістку принесли: сідлав коней турок певний.

Добре чули по росі: вже дзвенять стремена.

Зблідли в небі голубім світанкові зорі,

Щойно ясний день почав випливати з моря.

Помолилися князі, вершники готові,

Легко рушили своїм звичаєм до бою.

Окрім цілої низки яскравих батальних сцен чимало місця в поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів. Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М.Вишневецького своїм сюзереном — польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князя в організації життя на українських землях:

Королеві в 'язнів князь часто відсилає,

Тільки ось винагороди жодної не має.

А годилось вшанувать князя тим же чином,

Як сторонні королі в інших землях чинять...

Закінчується поема риторичним звертанням до ворогів Ук­раїни, які не мають підстав особливо радіти з приводу смерті князя, оскільки його справу, як сподівається автор, буде гідно продовжено його молодим сином, котрий з Божої ласки вдався не менш вправ­ним і завзятим, ніж його батько. Як показав подальший перебіг подій, рід князів В<