Ідеї ренесансу в Україні. Полемічна література. Літописання

Розвиток освіти та книгодрукування в Україні у XVI— першій половині XVII ст. позначився і на літературному житті. Проблематика письменства цієї доби зумовлювалась татарським лихоліттям, литовським та польським понево­ленням, міжусобними чварами місцевих феодалів, а також єретичними рухами. Вона знайшла своє відображення в ораторсько-учительних, агіографічних, історико-публіцис-тичних та полемічних творах.

Тогочасний літературний процес в Україні розвивався під впливом болгарського і сербського письменства.

В 1375 р. митрополитом Київським і Литовським став учень _і послідовник болгарського патріарха Євтимія Тирновського — Килріян. Згодом він же стає і митрополитом Мос­ковським. Його родич Григорій Цамблак у 1415—1418 рр. займає митрополичий трон українських і білоруських зе­мель за Великого князівства Литовського. Ставши митро­политами православних церков, болгарські письменники-проповідники мали великий вплив на духовне життя Ук­раїни. Вони написали чимало послань, грамот, житій, по­хвал, урочистих промов, яким був притаманний риторичний стиль, поєднаний зі складними художніми засобами, витоп-*" ченістю малюнка, драматизованим описом природи.

Українська культура початку XVI—першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Характер­ними її ознаками було поширення ідей гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення/ що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробу­джувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася ла­тинською мовою:

У розвитку ренесансного гуманізму на Україні можна виділити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.) типологічно схожий з раннім італійським. У цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична проблематика, питання етики та естетики. У другому періоді (з другої половини XVI—до початку XVII ст.) відбувається інтен­сивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відро­дження, активно формується історична самосвідомість ук-' раїнського народу, розвивається ідеал гуманістичного па­тріотизму. Останній припадає на другу третину XVII—по­чаток XVIII ст. Протягом цього часу розроблявся весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому перепле­тінні з реформаційними, які у цей період відкидались *.

* Див.: Нічик В. М., Литвинов В.,Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. К-, 1991. С. 13.

Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобут­тя вищої освіти у західноєвропейських навчальних закла­дах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві.

До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто сам усвідомлював себе українцем («руси­ном») і постійно на цьому наголошував. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів польської куль­тури.

У становленні ренесансної течії української культури помітну роль відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із,Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович та ін.

Поширення гуманістичних ідей на Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова), який народився у Дрогобичі близько 1450 р. Ви­щу освіту здобув у Краківському та Болонському універси­тетах — найбільших у той час гуманістичних центрах Єв­ропи. Згодом у Болонському університеті він здобув ступінь доктора філософії та медицини, де протягом 1478— 1482 рр. викладав медицину й астрономію. У 1481—1482 рр. займав там же посаду ректора університету медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором.медицини та астрономії (1487—1494 рр.). По­мер Ю. Дрогобич у 1494 р.

Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточного 1483 ооку», яка була опублікована того ж таки року в Римі. В ній викладено окремі наукові знання з фі­лософії, астрономії, географії, зокрема вперше подано гео­графічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Моск­ва, Вільно, Феодосія (Кафа). Це була перша друкована книга, автором якої був українець за походженням. Відо­мі також його праці «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про за­темнення» (1490. р'.). Праці Ю. Дрогобича були відомі в той час у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. їх переписував для себе відомий німецький вчений-гуманіст Гартман Шедель.

Одним із перших гуманістичних поетів України та зачи­нателів польської гуманістичної поезії став Павло Русин із Кросна (близько 1470—1517 рр.). Навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах. В остан­ньому працював бакалавром вільних мистецтв. У 1506 р. переїхав до Краківського університету, де на посаді магі­стра викладав римську літературу. Деякий час вчителю­вав в Угорщині. Свої вірші писав латинською мовою. На думку польських істориків літератури, Павло Русин ста­новить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії.

Помітним здобутком иоволатинської поезії XVI ст. була.віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.).

Павло Русин захоплювався творами античних письменників Ціцерона, Горація, Овідія, Персія. Він був першим гумані­стичним поетом в українській літературі і одночасно осно­воположником гуманістичної латинської поезії в Польсько­му королівстві.

Лукаш з Нового Мяста (р. н. невід.—помер бл. 1542 р.) народився поблизу Самбора в містечку Нове Місто. У 1513 р. вступив до Краківського університету, де у 1517 р. отримав ступінь бакалавра, а згодом магістра вільних ми­стецтв. Викладав філософію у цьому ж вузі. У 1522 р. Лу­каш видав укладений ним для студентів університету під­ручник з епістолярного мистецтва з присвятою своєму зем­ляку — ректорові Краківського університету Станіславу Білому.

Найвизначнішою постаттю в східнослов'янській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський(— Роксолан (1513—1566 рр.). Він народився в с. Оріховці Перемиш-лянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в Краківському, Ві­денському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах, а також удосконалював свої знання у Ве­неції, Римі, Лейпцігу. У 1543 р. після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю.

Прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544 рр.), «Напущення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» відзна­чаються художньою досконалістю і можуть бути відне­сені до блискучих зразків української полемічної літера­тури.

Твори Станіслава Оріховського були добре відомі не лише на Україні, але й за її межами. їх читали в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Не випадково у Західній Єв­ропі його називали «українським Демосфеном» та «сучас­ним Ціцероном». Гуманістичне світобачення С. Оріховсько­го проявлялося у схилянні перед величчю наділеної розу­мом людина, яка пізнає свою божественну природу і нав­колишній світ. Він виходив з того, що розум людини, ося­яний знаннями, дає їй змогу набути справді людських рис й позбутися «злості і тваринної грубості». Письменник на­давав великого значення особистій доброчесності, що свід­чило про індивідуалізацію його етичних поглядів. Він роз­глядав земне життя як унікальну цінність, найвище благо для людини.

Про поширення ідей гуманізму серед українських мис­лителів та письменників в другій половині XVI—першій половині XVII ст. свідчать твори ректора Київської брат­ської школи К. Саковича, професора Києво-Могилянської колегії І. Гізеля, відомих культурно-осв.ітніх діячів та письменників Д. Наливайка, К. Транквіліона, Л. Зизанія. Визнаючи головним змістом людського життя ідею слу­жіння Богові, вони одночасно підкреслювали активне, твор­че начало в людині, наголошували на гармонійній єдності душі і тіла, обстоювали ідею земного подвигу людини, який можна здійснити на ниві художньої творчості, громадської діяльності для спільного добра.

Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важ­ливу роль у розвитку' національної культури, суспільної свідомості, філософії. Вони були носіями високої освіче­ності, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний вплив на освіту, письменство та лі­тературу.

В кінці, XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на 'народ, його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православни­ми і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники:полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, анонімні автори «Пе­рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Заха-рія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, мораль­ний занепад, зраду інтересам українського народу..Одно­часно в полемічній літературі значна увага.приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність роз­ширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихо­ванні молоді.

Першим визначним полемістом був вихованець, а зго­дом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (пер: ша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ цар­ства небесного», в якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Ве-,недикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його куль­тури.

Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П.' Скарга («На за­хист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мо­вою, в якій стверджувалась думка про неправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильиі-шого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозь-кого шляхтича М. Броневського «Апокрисис»,, який писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єписко­пів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті со­бору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка,була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.

У вогненному наступі православної полеміки виділя­ється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапо-крисис» — пристрасну відповідь на полемічний виступ М. Броневського.

Найяскравішим українським письменником даного пе­ріоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православ­них традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послан­ня єпископам — відступникам від православ'я», «Коротко-слівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.

Одночасно 1. Вишенський критикує і православних, під­креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їх­ньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідаль­них за сумне становище церкви. Український письменник був на той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з ва­дами українського суспільства віл бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

Твори письменпиків-полемістів. сприяли піднесенню рів­ня національної свідомості українців, розуміння ними сво­го місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Ве­личезна більшість української шляхти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Разом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Поряд з полемічною літературою наприкінці XVI—по­чатку XVII ст. розвивалась поезія. Кращі зразки віршова­них творів того часу належать Памво Беринді, Касіяну 'Саковичу, Григорію Желиборському, Григорію Кирницькому.

У багатьох творах виразно простежуються риси нового барокового стилю, який займав у цей час панівне стано­вище в європейській культурі. Згодом даний стиль посяде провідні позиції в українському літературному процесі дру­гої половини XVII ст.

Серед літературних жанрів України початку XIV—пер­шої половини XVII ст. важливе місце займає літописання Літописні пам'ятки цього періоду головним чином біло­руського походження, їх інколи називають західноруськи-ми. Серед них найближчим до історіографії України є «Супрасльський літопис», складений у Супрасльському мо­настирі біля Бялистока в першій половині XVI ст. Він складається з двох частин: скороченого Новгородського лі­топису, що охоплює події з найдавніших часів до 1382 р., і Короткого Київського літопису, який дає опис подій від 862 до 1515 рр.

До української історіографії близький за своїм змістом і стилем «Літопис Биховця», доведений до 1506 р., а також «Баркулабівський літопис», де висвітлюються події в Ук­раїні і Білорусії від середини XVI до XVII ст. Тут ми зна­ходимо цікаві матеріали про соціально-економічні та полі­тичні відносини в тодішній Україні, про боротьбу право­славного табору з католицизмом, про повстання та страту С. Наливайка, а також записи побутового змісту.

Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623—1627 рр. визначним тогочасним письменником Заха-рією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Характерною особливістю даного лі­топису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви «Русь», виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичеських вірувань. Автор розповідає про святкування Купала, колядування на Різд­во, шанування бога Ладо тощо.

Народністю мови, образністю викладу відзначається Львівський літопис, який охоплює події місцевого і загаль­ноукраїнського значення 1498—1649 рр. Він зберігся у збірнику різних творів і матеріалів, переписаних Михайлом Гунашевським. У цьому літописі найдокладніше описана історія України 20—30-х років XVII ст., зокрема селянсько-козацьке повстання 1630 р. під керівництвом Т. Федоро­вича.

Невеликий за обсягом літопис було складено у Хміль­нику на Поділлі (1636—1650 рр.). Він свідчить про даль­ше проникнення у літописання фольклорних образів, живої мови. Велика.увага у цьому творі приділяється селянсько-козацькому повстанню 1637—1638 рр. і особливо першому періоду народно-визвольної війни 1648—1654 рр. під керів­ництвом Б. Хмельницького, до якого літописець ставиться з симпатією.

МУЗИКА І ТЕАТР

У XIV—першій половині XVII ст. певних здобутків до-•сягли музична культура і театральне мистецтво. Вони роз­вивалися у тісному зв'язку з тими змінами, що відбувались в народному побуті та звичаях, а також у діяльності ско­морохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і теат­ральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи, як і раніше, об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні-хвали на честь бойових подвигів жнязів і дружинників.

Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. У цей період продовжували розвиватися народ­но-пісенні жанри, які були пов'язані зі самобутніми тра­диціями східних слов'ян язичеських часів, зокрема пісні, якими супроводжувалися народні свята землеробського > циклу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрі­вок, весняний — з веснянок, гаївок, русальних пісень, вес­няних танців та ігор, що відображали різні трудові проце­си. Широко представлений був цикл обжинкових пісень.

Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні колискові пісні, похоронні плачі, або, як їх тоді називали, голосіння. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, розви­валися риси, притаманні українській музиці.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, на­приклад, українська народна пісня про Байду.

Розвиток різних видів інструментальної музики був пов'язаний з мистецтвом скоморохів, у якому тісно пере­плітались гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю' кори­стувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопіл­ка, бубон, волинка та інші. В козацькому середовищі пе­ревага надавалась сурмі, бубну, літаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.

Широкої популярності в народному побуті набули тан­цювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони стали відомі багатьом народам і були включені до західноєвропейських збірників органної музи­ки того часу.

Центральне місце в українській музичній культурі зай­мали у той час історичні пісні та думи — самобутній епіч­ний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і ліризмом, гли­бина змісту з оригінальністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова з емоційністю музичного вис­лову. Характерною особливістю цього жанру є вільна по­будова поетичних і музикальних фраз, розгорнутий інстру­ментальний супровід. Виконавцями історичних пісень та дум були кобзарі, які мандрували по містах і селах Украї­ни, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на бо­ротьбу за волю України.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась брат­ськими школами. Саме в цей час виникає так званий пар-тесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного про­фесійного, рівня. Це дало змогу православній церкві вико­ристати його на противагу католицькій, де спів супрово­джувався на органі.

У XVI—першій половині XVII ст. виникають такі жан­ри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, жартівливо-гумористичні тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'яиець-Подільському, на Воли­ні. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різ­номанітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народ­ної професійної інструментальної музики, виникненню са­мобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театраль­ного мистецтва. Витоки розвитку українського театру бе­руть свій початок від народних ігор Київської Русі. У на­родних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, панто­міми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами ско­морохів -- народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мадрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під від­критим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичний характер.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише нав-чально-виховне значення, а з кінця XVI—першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми є знайдене І. Франком «Слово о збу­ренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст.

До першого десятиліття XVII ст. відноситься також по­чаток української побутової драми. До цього жанру нале­жить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», ав­тор якої невідомий. Зміст твору близький до зразків ук­раїнської народно-поетичної творчості.