Книжкова мініатюра та гравюра.

В оздобленні книжок також з'явилися рене­сансні риси й деталі, вихоплені з реального життя. Яскравим взірцем використання ук­раїнськими майстрами мотивів європейсь­кого Відродження можуть слугувати мініа­тюри Пересопницького Євангелія. На початку 17 ст. книжкова мініатюра сходить з історичної арени. З появою друкарства особливої популярності набула гравюра. Високою майстерністю відзначалися гра­фічні зображення «Апостола» (1574) та Острозької Біблії (1581). Чимало тогочасних українських гравюр присвячено світ­ським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до «Віршів на жалостний погреб знатного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича. Вони мають особливо важливе значення як історичні джерела, бо присвя­чені подіям з історії українського козацтва.

Поняття та терміни

Історичні пісні - ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичних осіб.

Балади - жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історично-героїчного чи соціально-побу­тового змісту з драматичним сюжетом.

Думи - уснопоетичні героїчні твори про важливі події та видатних діячів української історії, які напівпроспівувались-напівпромовлялися під музичний супровід на бандурі, кобзі чи лірі мандрів­ними співцями.

Бастіон - п'ятикутна в плані наріжна частина фортеці, що утворює виступ, призначена для встановлення бойових артилерійських гармат, які прострілюють підступи до фортеці.

Графіка - один з видів образотворчого мистецтва, близький до живопису з погляду змісту і форми, але має власні завдання й художні можливості. На відміну від живопису, основними обра­зотворчими засобами графіки є однотоновий рисунок - лінія, риска, штрих, світлотінь.

Гравюра - вид мистецтва графіки, що охоплює різноманітні способи ручної обробки дощок чи металевих пластин і друкування з них відбитків. Відбиток на папері з вирізьбленого рисунка на дерев'яній дошці - дереворит, мідній - мідьорит або на покритій спеціальним лаком металевій пластинці - офорт.

Велика історія

XIX. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРЕХОДОВОЇ ДОБИ

Українська культура переходової доби

Чотири століття державної незалежности підняли українську куль­туру на високий рівень, не тільки в цілій Словянщині, але й у порівнанні з культурою тогочасної, західньої Европи. Українське право, устрій, побут, література й образотворче мистецтво, хоч і творилися в тяжких умовинах внутрішніх міжусобиць та безупинної боротьби з варварством степу, витворили такий запас цінностей, що його вистало не тільки на заспокоєння власних потреб, у добу нашого національно-державного занепаду, але й на обділення ним переможних сусідів. Середньовічна Москва, Литва а навіть Польща дуже довго черпали з резервуарів старої української культури.

Література

Увійшовши в державно-політичний звязок з малокультурною Литвою, Україна накинула їй усе, чим досі жила її культура. Вироблена літературна мова України стала тут мовою державної кан­целярії, церкви, літописання та урядового й приватного листування.

На ґрунті литовсько-української федерації проходить українська літературна мова процес свого дальшого розвою; отрясаючись від церковно-словянської мертвеччини, приймає в себе чимраз більше елементів народньої, розговірної мови, вслід за чим іде чимраз різ­кіше її відокремлення від московської. Національний тип українця, що почав кристалізуватися в умовах культурно-політичного життя Галицько-Володимирської Держави, досягає тепер свого остаточного оформлення. Де далі пропасть поміж українцем і москалем шир­шає, поки розбіжність культурних інтересів та світогляду, не ставить їх проти себе, як непримирних ворогів дарма, що об’єднує їх ще «східня віра» й почуття кровного споріднення.

Перевага українського елементу в культурі литовсько-українсь­кої держави, закріплена «Судебником» великого лит. князя Казимира (1468) оформлюється офіціяльно в статтях «Литовського Статуту» (1522—1529) мовляв «писар земський маєть по руську літерами і слови руськими, всі листи, виписи і назви писати, а не інним язиком і слови». Ця перевага «русчизни», що нею «квітнет Литва» подібно як «Польська квітнет лаціною», втрималася до самої люблинської унії (1569 р.) а й по ній польська й латинсь­ка мова тільки з трудом добували собі доступ до литовської лі­тератури, канцелярщини і буденного вжитку.

Зразу користувалася Україна під Литвою й Польщею літератур­ним надбанням попередніх століть, але згодом почала пристосову­вати до своїх духових потреб літературні зразки тогочасного Заходу. Відтіля прийшли до нас ті лицарські повісти й романи, як ось «Книга про Тавдала лицаря», «Про славного лицаря Трістана», «Римська бувальщина» або «Вірні історії коротко зібрані з римських та інших авторів». Дорогою з Европи через південно-словянські землі, Чехію та Польщу доходили до нас такі твори, як «Велике зеркало», «Про трьох королів», «Про сімох мудрців», «Петро-золоті ключі», «Факеції або польські «жарти», а навіть дещо з Боккачієвого «Декамерона» («Весела повість про купця, що заложився з приятелем за чесність своєї жінки»), та французьких байок і оповідань. В уривках дійшла до нас середньовічна енцикльопедія («Люцідарій») та це і те зі скром­ної скарбниці середньовічної науки й фільософії. Було цього неба­гато по скількости, не імпонувало воно й своїм добором та якістю. Як колись заспокоювало воно потребу «книжного почитания», І не викликало оригінальної, інтензивної творчости. Під тим оглядом «литовську» добу нашої історії слід уважати прогалиною, антрактом перед новим вибухом творчих сил, викликаних потребами самооборони й боротьби за політичне існування, що їх викликала анексія України Польщею й клявзулі люблинської унії.

Церковне будівництво

Подібно, як упадок української державности не перевернув горі корінем старого законодавства й укладу суспільних сил на україн­ських землях, так і українське образотворче мистецтво, позбавлене опіки власної держави й виставлене на ділання нових культурних впливів, не зразу перемінило своє обличчя. Старі, глибоко закорінені традиції не загибають у його дальшому розвитку, а навпаки: в релігійному мистецтві оберігаються з пієтизмом, належним пред­ківській вірі й національності!. В пору, коли католицька Польща старається у своїх костелах наслідувати форми західньоевропейського готицизму, українське, церковне будівництво при­держується всіми силами візантійсько-романськи х тра­дицій. Для цього старається наслідувати місцеві архітектурні памят­ники з доби державної незалежности й шукає собі нових зразків на православному А т о н і та в одновірній М о л д а в і ї.

Правда, ані Атон ані Молдавія, а тим менче Україна не всилі відгородити себе китайським муром від нових подихів західньоєвропейського мистецтва. Тому то, як у попередню добу перепліталися в нашому будівництві візантійські традиції з елементами західньоевропейської романщини, так тепер візантійсько-романські традиції переплітаються з елементами готицизму. Повстає з цього своєрідний, еклектичний стиль, що характеризує наше будівництво XIV — XV віку.

Памятників цього будівництва збереглося розмірно небагато. Скромні числом, не захоплюють вони ані розмірами ані добірністю матеріялу, а тим менче мистецькою досконалістю форми. Творені в добу нашого духового й суспільно-політичного заломання, вони носять на собі пятно епохи, що її змістом і характеристикою була — переходовість.

Одною з церков «консервативного» типу була середньовічна святоюрська церква у Львові. Львівський літописець. Зіморович, нотуючи під 1363 роком початок будови львівського, вірменського собору завважує, що будував його архітект Доре в тому самому стилю і пляні, що рівночасно будована ним - святоюрська церква. Святоюрську, середньовічну церкву розібрано в 1743 р, для того, щоби зробити місце теперішній будівлі, але первісний вірменський собор зберігся до нас у цілости й без. суттєвих перемін. Будували його тоді ще православні вірмени й не диво, що за зразок послу­жила їм для цього теж православна, святоюрська церква, що з свого боку була свідомим продовженням українсько-візантійської архі­тектури.

Памятником західньо-української архітектури атонського типу є Онуфрівська церква в Лаврові. Василіянська тради­ція зв’язує Лаврівський манастир з особою князя Льва Даниловича, але лаврівська церква повстала не пізніше XV ст. Вона невелика розмірами, зате характеристична своїм поземим заложениям. Утворюють його — прямокутний бабинець, кругла середня кава (ротонда) й притикаюча до неї пресбітерія з трьома апсидами (конхами) навхрест. Церкви з подібним заложенням пресбітерії, хоча й пізнішого поход­ження, збереглися s нас головно на Поділлі (Камянець, Могилів, Зіньків, Межибіж, Тернопіль) та на Буковині (Серет). Близька до цього типу є Миколаївська церква в Сокалі. Всі вони разом і кожна зосібна є документом інтензивних культурних звязків західньої України з православним сходом. З переміною політичних умов і упад­ком Царгороду вони найшли собі мету на Атоні, дорогами через Молдавію та Семигород.

Лаврівська церква не збереглася до нас у первісному стані. Нав­паки, її кількакратно обновлювали по руїнах та пожежах так, що нині, тільки око тямучого дослідника всилі відріжнити первісний кіс­тяк будівлі від пізніших шарів. А в тому кістяку, крім характерис­тичного («трефового») заложення пресбітерії, впоряд з візантійськими й романськими елементами, попадають і готицькі (гострі луки арок, що підпирають головну баню й відпірники-контрфорси).

Перший з дослідників лаврівської церкви, архітект К. Моклов-ський висловив переконання, що «всі ті стилеві елементи належать до одної доби, переходової поміж ромзнщиною й готикою, що мов вишивки західньоевропейської культури, перетикають візантійську канву». В лаврізській церкві бачить він «документ культурних впли­вів на Галицьку Україну, що йшла з Німеччини, Угорщини й Шлеська, з заходу, та Візантії й Києва, зі сходу».

Б протилежність до К. Молдовського, краківський професор М. Со-коловський ствердив, що лаврівська церква будувалася в атмос­фері атонських, культурних впливів, хоча й руками майстрів, обзнайомлених з засобами західньосвропєйського будівництва, того часу. Через те, наш памятник, при наявному спорідненні з будів­ництвом сходу, має західній характер.

Переходовістю свого стилевого характеру вражає нас і Богородична церква в Рогатині. Назверх вона має готицький характер. Висока башта від чола, гостролукі вікна й такіж * склепіння головної кави, сперті на двох могутніх, осьмигранних пільонах, не гармонізують з її поземим пляном, з трьохабсидною, візантійською пресбітерією. Незвичайно грубі мури й чолова вежа-башта надають церкві твердинного характеру, що переважав у тогочасному, навіть церковному будівництві.

Клясичним зразком фортифікованої церкви тих часів є Покровська церква в Сутківцях на Поділлю, збудована в 1476 р. її заложення має доосередний. (центральний) характер й утворюється з прямокутної нави та чотирьох, виростаючих з неї.полукругів. В ці­лому плян сутківської церкви має вигляд рівнораменного («грець­кого») хреста з заокругленими кінцями рамен.

Двометрова грубість стін й ціла конструкція церкви говорять про те, що крім богослужебного, мала вона ще й оборонне призначення. Над кожним із рамен плянового хреста підіймається полукругла башта, завінчана широким, зубчастим карнізом і стіжковим пере­криттям з ліхтарнею й маківкою зверха. Західна (чолова) башта мала колись прекрасну, деревляну надбудову (з XVIII ст.) типову для укра­їнських деревляних дзвіниць.

Середуща, прямокутна нава була перекрита двохспадною крівлею, з характеристичними, для готицького будівництва, зубчатими фронтонами.

Сутківська церква — двоповерха. Приземелля з круглими, твердинними вікнами і амбазурами, перекрите складною системою жолобових і гостролуких склепінь, з готицькими нервюрами і замками; вони вистрілюють з масивного пільону посередині, центральної нави. Верх­ній поверх церкви-твердині має цілу систему стрількиць-амбазур. Стіни церкви збудовані з ломаного вапняка, заливаного своєрідним цементом, склепіння з цегли. Цілість, зі своїм доосередним заложен-ням, має характер замкового будівництва. «Загальна концепція цілої будови, простірний розподіл мас, конструкції та склепіння, перекриття, окремі архітектурні форми та деякі деталі, цілком ясно говорять, що тут маємо до діла з готикою» (В. Січинський). Візантійським зали­шився тут тільки поземий плян.

Готицький, а в парі з тим і оборонний характер мала первісно манастирська церква в Зимному, біля Володимира Волинського. Побудована в 1495 p., вона була знищена основною реставрацією в пол. XIX ст. Тоді знесено її дві чолові вежі-башти, затерто готицьке обрамування вікон, та зліквідовано характеристичні, двохскладні контрфорси. В первісному свому вигляді й конструкції наближу­валася зимненська церква до сучасної собі церкви-твердині в Малобожейкові під Лідою, на Білорусі.

Готицький характер мали, первісно, забудування манастиря в Дермані, на Волині, що з них збереглася до нас тільки вїздова манастирська брама з готицькою баштою. Сама брама гостролука таксамо як і вікна вежі та декоративний фриз з гостролуксї, глухої аркатури.

З пізніших українських церков, що в них помітний вплив готи­цизму, слід згадати церкву в К о д н і на Підляшшу, у Виш­ні в ц і. та Острозі на Волині й нарешті вРиботицькій Посаді, в Галичині.

Дух епохи, що витиснув своє пятно на твердинньому характері цілого ряду памятників церковного будівництва, куди виразніше виявив себе в світському; замковому будівництві. З памятників того типу заслугують на увагу замки на Поділлю, Київщині та Волині, зі славним замком Любарта в Л у ц ь к у, на чолі.

В самому Києві повстав, за князів з литовської династії, могут­ній замок на горі Киселівці, що пятнацятьма своїми баштами й бра­мами панував над цілим Подолом. Нажаль, по ньому не залишилося ні сліду.

Останки замкового будівництва Вишневецьких в Л у б н я х, зали­шилися під поверхнею землі. До нині ще бовваніють у сутінках довгі, підземні коридори й цілі кімнати з гостролучними, готицькими склепін­нями. Найкраще, зпоміж. волинських замків, зберігся замок Любарта в Луцьку. Почав його будову Любарт, в половині XIV ст. на зразок могутніх, німецьких «бургів». Закінчили його й поширили Витовт та Свитригайло. Первісно складався замок з двох комплексів — горішнього замку й пригороддя, що сягало по нин. Домініканську вули­цю. Поміж мурами горішнього замку стояла колись величава, готицька палата, з червоної цегли, що в ній відбувся в 1429 р. зїзд монар­хів. Але вже в 1552 р. цю палату замінено новою, ренесансовою. З десяти башт первісного замку й пригороддя заціліло до нас тільки три — Любартівська з вїздною брамою, Свитригайлівська і найгірше збережена Владича. Вони будовані з дуже гарно випаленої цегли й лучені знаменитою заправою, мають монументальні форми романо-готицького характеру.

З інших замкових будівель згадаємо румовища замків в Острозі, Кремянці, Дубні, Камянці-Подільському, Галичі та мури старого Львова.

Різьба

Середньовічна українська різьба залишила по собі всього кілька, та й то не першорядних памятников. Вроджений східній церкві страх перед «ідолопоклонством» не сприяв у нас розвиткові цієї ділянки мистецтва. Зприводу обновлення церкви Київо-Печерської Лаври за Семена Олельковича, вирізьблено вотивний триптих Богородиці-Оранти з «предстоящими» Антонієм і Теодозієм Печерськими. В помітному змаганні до збереження старої, іконографічної тради­ції, слідний уже в цьому памятнику вплив готицького оформлення людської постаті. З XV ст. заціла до нас релєфна ікона с в. С оф і ї — Божої Премудрости, різьблена в дереві. Вона цікава не так з мистецького, як змістового, іконографічного боку. Всупереч візантій­ському символічному зображуванню св. Софії, в постаті янгола, бачимо тут характеристичну для середньовічного, західнього мистецтва ілюстрацію до слів притчі про Божу Премудрість. Ця ілюстраційна, анекдотично-побутова риска починає тепер перемагати в українському мистецтві, головно в іконописі.

Памятником різьби XV—XVI ст. є статуя с в. Михайла з драконом у Львові, твір львівського відливника Каспера Франковича. Сам дракон, відлитий на ціле століття раніше від постаті Михайла, є цінним зразком різьби західньо-европейського, готицького стилю.

З памяток нашого середньовічного відливництва на особли­ву увагу заслугує т. зв. Любартівський дзвін святоюрської церкви у Львові, вилитий в 1341 р. безпосередно по відбиттю виправи польського короля Казимира на Львів. Він є найстаршим дзвоном, збереженим на території цілої України, цікавий своєю, з го­тицька витягнутою формою, та цінний написом на обводі свого кор­пусу: «В літо 6849 (1341) солян би колокол сій святому Юрію при князі Димитрії, ігуменом Єфимієм». Це одинока, автентична памятка Львова з доби його державної незалежносте. «Князь Димитрій», що про нього говорить напис, це напевно Любарт-Димитрій Гедимінович, хоча дехто приписує цей титул бояринові Дмитрові Детькові, що правив Галичиною в 1340-их роках. Відливником дзвону був котрийсь з ні­мецьких майстрів, що їх імена попадають в акти середньовічного Львова. Під 1382 р. згадується в них «Микола, відливник дзвонів»; від 1426 р. був постійним міським відливником і пушкарем якийсь Валентин, а його наслідником «Клявдій, королівський пушкар», що «відливав гармати й працював для держави». Відливництво дзвонів, гармат і взагалі металевих різьб та виробів, розвинулося на заході, а його представники на нашому ґрунті, це здебільше німецькі майстри, ньо-европейських впливів на нашому мистецтві переходової доби, бачить покажчик тих впливів у розвитку форм віддивничого майстер­ства. Чимало дзвонів Миколаївської катедри в Д у б н і на Волині, що починаються середньовічними памятниками західнього походження, а кінчаються дзвонами XVIII сторічча, переконує цього дослідника у податливости нашої культури на західньоевропейські виливи.

Малярство

Українське малярство XIV—XV ст., а в першу чергу стінопис, заповнює одну з найпочесніших карт історії нашої мистецької куль­тури. На українських землях й по українських церквах збереглося памятників нашого середньовічного стінопису, розмірно мало. До ста­рого стінопису Кирилівської церкви в К и ї в і, з XII— XIII ст. прибули в XIV ст. нові композиції «Різдва Христового» й «Успения Богородиці», що в них, згідно з духом західньо-европейського малярства, введено побутові та краєвидні мотиви. Другим памятни­ком нашого середньовічного стінопису є мальовила Онуфріївської церкви в Лаврові. Вони походять з XV або початку XVI ст. й мають візантійський, стилевий характер, ідентичний з тогочасним малярством славянського півдня й Атосу.

Нарешті третім памятникам середньовічнього стінопису, збереже­ним на українській території, є мальовила вірменської катедри у Львові. Вони походять з XIV—XV ст. й були відкриті щойно в 1925 р. пок. Б. Янушем,. підчас обнови катедри. Нажаль названі останки нашого середньовічного стінопису, відкриті в Києві, Львові й Лаврові, при всій своїй стилевій споріднености й непересічній мистецькій вартости, збережені в фрагментах і невикористані ще як слід наукою, мають для нас вартість орієнтаційних дороговказів та кілець ланцюга, що єднає наше мистецтво княжої доби з памятни­ками українського стінопису, збереженими на стінах польських косте­лів, на польській, етнографічній території.