Усна народна творчість. Звичаї та обряди українського народу.

Національна особливість духовної культури українсько­го народу найповніше проявилась у фольклорі. З літопис­них та інших письмових пам'яток другої'пол. ХІЇЇ—першої пол. XVII ст.'видно, що у цей'Період, прозові фольклорні жанри були представлені легендами,, переказами, казками, новелами, притчами. Жива, народна мова оперувала також значними фондами прислів'їв, приказок і крилатих вис­ловів..

У житті українського народу важливу' роль відігравала календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність: иа-півязичеські колядки, новорічні щедрівки, веснянки, ру-.сальні та купальні, обжинкові та весільні пісні, родильні мелодії та похоронні голосіння. Народно-поетичні твори оспівували працю і побут народу, його працьовитість, воле­любність, справедливість і чесність. У них звучали мотиви поваги до старших, любові до рідного краю, ненависті до гнобителів. У, цих творах проявлялися риси характеру українського народу, які стали визначальними для його духовного складу.

Однією з провідних тем поетичної творчості було оспі­вування героїчного подвигу українського народу в боротьбі проти зовнішніх Еорогів — татаро-монгольських і турець­ких завойовників. Центральним персонажем багатьох тво­рів був київський лицар, борець проти турків Михайлик, який взяв на ратище Золоті Ворота і привіз їх до Царго-роду за те, що кияни видали його ворогові. Дослідники вважають легенду про Михайлика переказом сюжету якоїсь епічної пісні або билини періоду Київської Русі.

У XV ст. на Україні зароджується історична поезія. Поява історичних пісень та дум пов'язана з боротьбою ук­раїнського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування, а також з виникненням козацтва і Запорізької Січі.

Найдавніший пласт народних дум і пісень присвячений темам боротьби проти навали кримських орд і султанів-ських військ. Головний збірний герой цих творів — козак-воїн, патріот-захисник рідної землі, мужній та незламний лидар. Таким він є в бою і далеких походах, у турецькій неволі й на галерах.

Історичні пісні та думи несли в собі важливе ідейне на­вантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Зокрема, такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича,та бурю на Чорному.морі, про плач.невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла, Кішку, про Івася Коновченка, про Марусю Богуславку, про козака Байду.

Який,же зміст вкладено у вищеназвані народно-поетич­ні твори? Лейтмотивом думи про Самійла Кішку є сувора кара за,зраду. Дума про Олексія Поповича обстоює ви­соку громадянську та родинну мораль козака, засуджує усі її порушення. В думі про козака Байду відображено на­родне уявлення про відчайдушного українського героя-ко-зака, якому в битві з ворогами смерть, за справу батьків­щини не є страшною.

Образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьбу українського народу проти шляхетської Польщі (1648— 1654 рр.) та Султанівської Туреччини відтворені у народ­ній поезії «Хмельницький і Барабані», «Корсуньська пере­мога», «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Чи не той хміль», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Та ой як крикнув же козак» та в інших піснях і народних думах, які відіграли важливу роль у вихованні патріотич­них почуттів.

Незважаючи на те що думи були навіяні сумними подіями — неволею, каторгою, героїчною смертю відваж­них козаків, втратою рідних, вони одночасно пройняті гли­боким оптимізмом, ліричним світосприйняттям. Все це ста­новило характерну рису національної психології україн­ського народу.,

В духовній культурі українського народу здавна важ­ливе місце займали звичаї та обряди, регулюючи поведінку, людей у сімейному і громадському житті. Своїми коріння­ми вони сягають доби родоплемінних відносин, пов'язаних з побутом скотарських і землеробських племен, а також з системою язичницьких вірувань. Найбільш важливі серед них — обряди, пов'язані з одруженням, народженням ди­тини,, похоронами.

Весіллям здавна відзначали появу нової сім'ї. Його справляли у вільний від польових робіт час. Одним з еле­ментів весільного обряду було викрадення нареченої, про що згадує ще автор «Повісті временних літ». Весільний обряд, супроводжувався звичаєм викупу нареченої. Моло­дий давав «віно» — робив подарунки.родині нареченої. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками моло-

дої. Після, сватання, якому передували оглядини, відбува­лося заручення з участю родичів наречених, яке проходило в урочистій обстановці.

Центральною подією шлюбного обряду було весілля, яке супроводжувалося викупом мол'одої та відрізанням її коси. Згодом на зміну йому прийшло розплітання коси, покри­вання голови хусткою, розподіл короваю тощо. Однією.з особливостей шлюбу за українським звичаєм було вільне розлучення, з яким довго боролися церква і світська влада.

Урочисто відзначалися також родини, хрестини, ново­сілля. Якщо на родини нікого спеціально не запрошували, то в хрестинах брало участь більш, широке коло родичів і сусідів. Для хрестин вибирали кумів, особливу роль вико­нували баби-повитухи. В обрядах, які здійснювались над новонародженим., зберігався відгомін жертвоприношення давнім язичницьким божествам.

Святкування обряду народження супроводжувалося ря­дом магічних дій, які мали принести дитині здоров'я, щас­тя, благополуччя. Дитину загортали у вивернутий вовною догори кожух, клали біля неї металеві, вироби, що було пов'язано з давнім їх обожненням. Обов'язковим був обряд «очищення» спочатку баби-повитухи, а згодом і породіллі. Він полягав у ритуальному обмиванні рук водою і був пов'язаний з давніми язичницькими віруваннями у свя­щенну силу води.

З утвердженням християнства запроваджується церков­ний обряд хрещення дитини, оскільки вважалося, що лише після церковного таїнства хрещення вона прилучається до людського суспільства. Хрещеними батьками, як правило, обирали близьких родичів — братіз матері і сестер батька. Пізніше до обряду хрещення стали запрошувати приятелів, сусідів.

Похорони також супроводжувалися певними обрядами, магічними діями, які є відгомоном давнього культу предків. У плачах-голосіннях, якими супроводжувався даний обряд, розповідалося про тяжку втрату батьків, дітей, прославля­лися їх добрі серця, трудолюбиві руки. Пам'ять покійника вшановувалась на поминках, де близькі ділились своїми спогадами.

Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церк­ва запроваджувала обов'язкові поминання душ покійних через 9, 40 днів,, а також через рік, дотримання яких стало морально-етичною нормою.

В духовній культурі українського народу значне місце займали аграрно-календарні обряди. В них перепліталися знання про природу з магічними діями, які мали забезпе­чити плодючість землі і тварин, принести людині достаток і благополуччя. Вони збігалися з циклами основних сіль­ськогосподарських робіт. Найбільші свята припадали на дні зимового та літнього сонцестояння, весняного рівно­дення.

Серед низки зимових свят українців особливо виділяв­ся період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними датами 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і б січня (Хрещення).

Навколо цих дат церковного та громадянського кален­даря протягом віків склався надзвичайно багатий комп­лекс звичаєвості.

Одним із центральних свят залишалося вшанування язичницького бога Коляди. Сила традиції відіграла тут велику роль. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов'язковою буЛа кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд зі снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важ­ливим елементом даного свята було колядування — поздо­ровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок.

Святкування Нового року супроводжувалося різними обрядами, серед яких обов'язковим було приготування куті, спільна трапеза з родичами і сусідами, щедрування у вечір під Новий рік і посипання зерном у день Нового року. Об­ряд посипання зерном означав побажання здоров'я та доб­робуту, які може принести тільки урожайний рік.

Прихід весни святкувався українцями як одне з най­більш очікуваних свят і супроводжувався різними обря­дами, серед яких найпоширенішими були пр9води зими. Вони одержали назву масляної. Великою популярністю користувалися обряди, присвячені зустрічі весни — свято веснянки, яке відзначалось у квітні-тразні кожного року. Складовою частиною такого обряду було випікання ри­туального хліба, який символізував сподівання хлібороба на багатий урожай.

Серед весняних свят українців найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл. Уста-, новлене християнською церквою на честь чудесного воскре- ' сіння Ісуса Христа свято Пасхи (Великодня) у народному побуті чітко утримувало елементи язичницької весняної ритуалістики. До них слід віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, апотропеїчні *, очисні обряди тощо **.

До весняного циклу обрядовості входили так звані «Ру­салії*-, про які є згадки в давньоруських літописах. Вони співпадали з прйходощліта, а пізніше були приурочені до християнського свята «Трійці», яке в народі називали «Зе­леною неділею». Зберігся обряд прикрашати будинки, жит­лові приміщення та подвір'я гілками зеленого дерева, по­сипати долівки зеленою травою. Даним ритуалам припису­вався характер магічних дій, оскільки гілки дерев, зелена трава були симзолом родючості.

Язичницьке старослов'янське свято Купала з давніх-да­вен відзначалося 24 червня й збігалося з літнім сонце­стоянням. Православна церква пристосувала його до свят­кування Іоанна Предтечі. Серед обрядів, якими супрово­джувалося дане свято, найбільше поширення отримало пле­тіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ і перестрибування через них, купання або обливання водою, що означало очищення.

В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важ­ливу роль відігравав хліб, який супроводжував людину від народження до смерті. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весіл­ля. Коровай у весільному обряді грав одну з головних ролей. Хлібом і сіллю мати благословляла молодих до він­ця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей. У пер­ший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай.