Педагогічна сутність народних традицій, звичаїв, обрядів

Сім'я, як відомо, є природною основою суспільства. В сім'ї, через сім'ю, в умовах родинного побуту, праці, дозвілля формуються первинні ціннісні орієнтації та соціальні настанови молодого покоління.

Розвиненість тривких родинно - сімейних, побутових і культурних традицій свідчить про високий рівень формування етносу, національності. До таких слід віднести пісню й танець як два потужні психофізичні чинники вираження морально-етичної й естетичної культурної цінності душі українського народу.

Важливою інтеграційною основою давньої української родинно - сімейної культури виступала релігія, До традиційних дійств української сім'ї, як уже зазначалося, долучалися християнські обряди хрещення дітей, вінчання тих, хто бере шлюб, поминання померлих рідних тощо.

Традиції, звичаї та обряди - це та висока поезія, без якої душа дитини не може повноцінно сформуватися, розкритися, дати багаті плоди доброти, людинолюбства, розуміння складних проблем людського суспільства. У дитинстві й підлітковому віиі діти сприймають багато народних традицій ще не усвідомлено, в ігровій діяльності, що сприяє легкості й безпосередності їх засвоєння. В ньому й полягає особлива роль, народних традицій, за допомогою яких значною мірою формується і особистість людини. Це водночас є змістом, умовою і формою як національного, так і загальнолюдського виховання. Адже особливості національного виховання можна передати лише змістом і засобами національного, що надає оригінальності й неповторності у формуванні особистості дитини.

Якщо через обрядовість у побутове життя міцно входили і закріплювалися традиції, то обряди, своєю чергою, формувалися за допомогою свят. Саме їм належить пріорітет у всій системі духовного життя. Будь-яке свято не існувало саме по собі; воно обростало багатьма допоміжними дійствами. Візьмемо, для прикладу, різдвяно-новорічну святковість. З нею безпосередньо ув'язуються колядки і щедрівки, вертепні та маланкові вистави, засівання збіжжям осель, обряди з кутею, дідухом, романтичні ворожіння тощо. Чи, скажімо, великодні дні. Вони опоетизували дійства з виготовленням крашанок та писанок; під цюпору вперше починали водити весняні хороводи. Зі святом Купала пов'язані обряди очищення вогнем та водою, оспівування літа, тепла, тощо.

Відповідно до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів: роди льні, весільні, поховальні й поминальні. З розвитком раціональних знань сенс заборонних магічних обрядів поступово втрачався, а ритуальні дії перетворилися на одіту з традиційних розваг народу.

Традиції, звичаї і обряди - це та наша спільна історія, яка живить і єднає час. І ми сьогодні з усією відповідальністю маємо ставитися до формування високого національного ідеалу, гуманістичного за своїм спрямуванням і змістом, розмаїтого й багатого на форми та способи його вираження.

 

Виховні ідеали українського народу в їж історичному розвитку.

Український народ, що завжди прагнув і прагне до єдності на своїх етнічних просторах, виробив цілісну систему впливів на формування особистості. Однак виховна практика в різних регіонах України породжувала оригінальні ідеї й засоби, які з особливим успіхом слугували і продовжують слугувати саме на певній конкретній території.

Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов'янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини — дородового суспільства, в якому формувались традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка-мати; патріархального ладу, коли у вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім'єю. Усі ці моменти розвитку стнопедагогіки знайшли своє відображення в її традиційних формах і засобах, а також вітчизняній педагогічній термінології.

Ще у Київській Русі княжої доби вже Існували міцні традиції сімейного виховання. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудову підготовку дітей, їх моральність; поведінку в суспільстві. Розподіл обов'язків батьків щодо своїх дітей здійснювався за цією ж традицією: батько відповідав за трудову підготовку синів, мати — дочок. Сімейне виховання орієнтувалося на громадську думку («А що люди скажуть?»).

З прийняттям християнства роль громадських вихователів і духовних наставників дітей і молоді виконували хресні батько й мати. Разом з тим у багатьох місцевостях України те донедавна були міцними традиційні інститути громадського виховання, що діяли відповідно до народного звичаєвого права: вигодовування сусідського немовляти, якщо рідна мати дитини з тієї чи іншої причини не може цього робити, вболівання громади за долю дітей-сиріт, надання вдовам допомоги у навчанні сиріт та влаштуванні їх на роботу.

У добу Київської Русі сформувались народні виховні ідеали. головними серед яких були.: сповнений власної людської гідності трудівник—селянин—орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.

Традиції етнопедагогіки Київської Русі видозмінювались разом з розвитком українського етносу в наступні епохи. Перейшовши з загальнонародної виховної системи у зв'язку з класовим розшаруванням давньоруського суспільства в нижчі верстви, в сферу етнографічного селянського побуту, виховні традиції українського народу утверджувались у нових поколіннях, і цей процес не переривався школи.

Упродовж історичного розвитку українського народу зміни у вихованні молодих поколінь виявлялись у нових традиціях, ідеалах. У них знайшли своє відображення литовське, польське панування, турецько-татарська навала, доба національно-визвольних змагань і Запорізької Січі, занепад української державності й боротьба за її утвердження у XIX—-XX ст. Формувалась ментальність українського народу, зміцнювалась його національна самосвідомість, створювались нові виховні ідеали. Виховний ідеал -- це досконала особистість, що найбільшою мірою відповідає інтересам народу, виражає суть його прагнень.

Народність виховання — не виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання -— не гідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється словесному фольклору, де народне слово доведене до найвищих зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. Народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні «вчити», «научати» - означає й «виховувати» («А мати хоче научати, та соловейко не дає»). У народу є своя система розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. У розумовому вихованні головне — це послідовність і наступність («Не все одразу дається: а потрохи та помалу, то буде користі чимало»). Учити потрібно лагідними, гуманними методами, уникати грубості («Учи не страшкою, а ласкою», «Не бурчи, а навчи»). У фізичному вихованні на передній план виступає турбота про здоров'я дітей, їх загартування, гармонійний розвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіяти з природним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію і сонце, сніг і росу. «Мораль чиста краща від усякого намиста» — вчить народ. Моральність — це працьовитість і чесність, доброта і скромність, вірність у коханні й подружньому житті. Особливою довершеністю в народній системі вихованця відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художня творчість в Україні була масовим явищем.