ТОП 10:

Етнографія дитинства, як наука. Історія розвитку етнографії дитинства



Етнографія дитинства, як наука. Історія розвитку етнографії дитинства

На підставі узагальнення існуючих у науці підходів та здійснених нами досліджень ' «етнографію дитинства" визначаємо як синтез педагогіки та етнографії, що обєднує матеріальну і духовну культуру дитини, особливості її побуту, способу життя, звичаїв, мови, культури тощо.

Етнографія дитинства не може розглядатися окремо, від широкого соціокультурного контексту а лише в системі різних міжособистісних стосунків (родових, сусідських дитячих, природних тощо), а також у системі ціннісних орієнтацій (релігії, виховання, культури).

Етнографія дитинства - це сума психолого-педагогічних знань про дітей набутих протягом віків ) процесі навчально-виховної практики батьків і родин вцілому воно вміщує в собі вироблене народом відношення до дітей, емпіричні знання про умови та рушійні сили дитинства, особливості формування дитини як особистості.

Значимими для етнографії дитинства с праці Ю.Дрогобича, К.Ставровецького О.Потебні, В Антоновича, М.Грушевського, Ф.Вовка.

Першими в культураантропології процес розвитку особистості стали цілеспрямовано вивчати пильники концепції «Культура і особистість». Як уже зазначалося їх цікавили передусім «ранні досліди» людини: регулярність годування, способи сповивання, купання, привчання до гігієни. Для деяких дослідників характерна тенденція відокремленого розгляду одного з перерахованих елементів догляду за дитиною, наприклад особливостей сповивання, що підпадає, на їхню думку, « . під рубрику тих питань виховання дитини, які повинні мати суттєве відношення до образу світу цілісної культури» (Еріксон, 1996 а, с. 54 і).

 

Зв'язок етнографії з іншими науками.

Етнографія (від грецького етнос— плем'я., народ; графо — пишу) — суспільствознавча наука, об'єктом дослідження якої є народи, їхнякультура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства. Концентрує увагу на розроби; проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.

Етнографія це історія народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту у широкому смислі цього слова. Це історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв. Останнім часом більшість учених відносять етнографію не до історичної, а до суспільствознавчої науки.

До міждисциплінарних галузей знань відносяться етноархеологія, аграрна етнографія, етнопедагогіка, етнографічне музеєзнавство, етнічна антропологія та ін. Серед етнографічних проблем найважливіші:

вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу;

етногенез і етнічна історія народів;

реконструкція древніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів;

вивчення сучасних станів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей;

вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури;

вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів у цілому.

Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

 

Світоглядні уявлення та вірування українського народу, їх роль у формуванні світогляду дітей

Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування.

Уявлення — це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам'яті або створений уявою. Воно стосується не лише минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких людина повністю ніколи не реалізовувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене . відображення реальних предметів і явищ. Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються за істинні без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Вірування необхідно відрізняти від повір'їв — своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір'я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Релігійність українців виявляється в тому, що за їхніми віруваннями Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі.

У первісних віруваннях живі істоти — тварини, птахи, рослини — нагадували людей; вони жили, відчували, сприймали світ. Наші предки вірили, що напередодні Нового року воли розмовляють людською мовою. Чайка вважалась перевтіленою жінкою-удовицею, яка після смерті чоловіка літає й кигикає над його могилою. І навпаки, зозуля — це жінка яка вбила свого чоловіка і тому приречена блукати й поневірятись.

Вогонь і вола були для наших предків святими. Плювати у вогонь чи воду, як і вживати лайливі слова, вважалось за тяжкий гріх.

Вода з деяких джерел була цілющою, У Галичині такі джерела називались «криничками" В усіх місцевостях України біля води здійснювались різні обряди, насамперед, на свято Купали, На Йордан на берегах річок і озер відправлялись богослужіння з освяченням води. Така вода зберігалась у кожній хаті, а з деяких місцевостях (приміром, на Харківщині) її ніколи не давали сторонньому. Крім йорданської, цілющої сили, за народними віруваннями, набирала також святвечірня і стрітенська вода. Свяченою водою скроплювали хату, господарські будівлі, двір, аби вигнати з них "нечисту силу".

Вогонь посідав важливе місце у віруваннях гуцулів, прикладом чого є ватра. Її запалювали біля хати напередодні всіх великих свят. Вогонь використовувався у різних обрядах як охоронний засіб від чарів. Він вважався талісманом, опікуном лому. Неодмінним ритуалом у різних заходах був "живий вогонь", що добувався тертям шматків дерева.

У деяких селах Галичини вогонь і досі запалюється біля церкви у суботу перед Великоднем і горить упродовж усіх свят.

Отже, навіть побіжний аналіз світоглядних уявлень і вірувань українців у різні часи та в різних регіонах підтверджує, що осереддя світогляду нашого народу становить людина, її душа, доля, життя. Через таку призму сприймається і довколишній світ.

Діти в зимовому циклі народної календарної обрядовості

У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою, ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповнювали все життя людини. Дослідження засвідчили, що громадське і родинно-побутове життя людей було ритуалізозане і в первісно-общинному суспільстві.

Грудня — Введення

Інша назва цього свята Третя Пречиста. В церковному календарі це, одне з найбільших православних свят іменується як Введення до храму Пресвятої Богородиці. До цього дня потрібно завершити всі сільськогосподарські роботи. Дуже великим гріхом після Введення вважається копання або ж розпушування землі.

Грудня - Катерини

Безпосередньо в день Катерини дівчата збирались на вечорниці. Для цього вони заздалегідь обирали оселю а відповідно і господарку майбутнього свята. Всі продукти приносились в складчину. На стіл подавались різноманітні страви, але перевага надавалась борщу та каші. Приєднатись до цієї трапези можна і хлопцям, щоправда лише після того як дівчата закінчать ворожити, тобто пізно ввечері.

Грудня - Андрія

Якщо день Катерини суто жіночий, то Андрія справді парубоцький день. Ще в дохристиянські часи саме в цей період відзначали свято Калити, а християнська доктрина замінила його іменем апостола Андрія Первозваного. Проте пережитки старого залишилися, зокрема, це виражається в тодішніх обрядах Калити, спеціально для яких дівчата випікали коржі які мали назву «калети». Потім з цією обрядовою стравою влаштовувались різноманітні ігри га гадання.

Грудня - Наума

Зараз школярі ідуть до школи 1 вересня, а от раніше навчальний процес починався 1 грудня ( за старим стилем ). Восени треба допомагати батькам в їх нелегкій праці на полі, а взимку, коли довгі та холодні вечори, можна іти за знаннями.

Грудня - Варвари

Свята великомучениця Варвара вважається покровителькою ремесел.. Варвара як розповідає легенда, було настільки вмілою рукодільницею, що своїм вишиванням прикрасила ризи Ісусу Христу.

Грудня - Миколи Чудотворця

Святий Миколай є одним з найбільш шанованих на Україні святих. Про це можна судити, хоча б з тієї кількості церков, які названі на честь цього святого.

Січня - Різдво Христове

Починається Різдво з Святого вечора - надвечір'я Різдва.

Святочна дія відкривались церемонією добування нового вогню, яким розпалювали у печі 12 полін, а ці поліна готувалися протягом 12 днів.Готували не менше 12 страв.

Будь-яка робота, крім готування святочної вечері, в цей день неприпустима. Все мусить бути проведене по ладу, має бути на своїх місцях. Ніщо не повинно ночувати цієї ночі поза домом, у чужих руках, позичене. Навіть на своєму подвір'ї ніщо не повинно десь стирчати на кілках, висісти на грядках. Усі члени родини теж мусять бути в зборі. Не можна сваритись, а навпаки, треба помиритись навіть з ворогами, щоб у новому році було мирно.

Січня Водохрещі

Напередодні Водохрещів святкується Голодна кутя або друпій Св'ят – Вечір. Цілий день віруючі люди нічого не їдять постують. Коли засяє вечірня зоря, сідають вечеряти. На вечерю подають лише пісні страви: смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя узвар. Після вечері діти проганяють куттю, виходять з хати іпалицями б'ють у причільний кут, промовляючи:

Тікай, кутя, із покуття, А узвар - іди на базар, Паляниці, лишайтеся на полиці, А « дідух » - па теплий дух, Щоб покинути кожух.

Народна дидактика

Народна дидактика входить до складу народної педагогіки. Це та частика народної педагогіки, яка відображає здобутки трудящих у галузі освіти й навчання, що виражаються в поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, уміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.

Оскільки навчання і виховання тісно пов'язані, то народна дидактика не залишає поза увагою й виховних дій. Це насамперед стосується розумового розвитку особистості й формування світогляду. Саме в навчанні багатогранний людський досвід перетворюється в необхідні для життя знання, уміння і навички. Навчання кує розум, формує ідейність і загальну культуру особистості, ставлення до знань і навколишнього життя, плекає людські ідеали.

Народна дидактика, спершись на народну філософію, хоч і стихійно, але дійшла до цілком матеріалістичного погляду на життя.

Основна мета народної дидактики — навчити кожного бути людиною. «Будь людиною!», «Не губи ніколи людської гідності!» — такі слова діти часто чують від дорослих. Своїм корінням дидактика виходить із народної педагогіки, цього багатовікового узагальненого народного досвіду навчання і виховання молодого покоління, який грунтується на народній мудрості і виражається у прислів'ях, приказках, традиціях, обрядах тощо. "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме", - у цих простих словах, образній і лаконічній формі нараз висловив думку, іде освіта людини з найбільшою корисно відбувається у ранньому віці. За словами того ж Я. Коменського "вона тільки вцьому віці і може відбуватися" . Чітка і зрозуміла думка: "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути" - не вимагає жодних додаткових пояснень та аргументацій.

Дидактичні принципи - це основні положення, якими керується вихователь приорганізації навчання. Принципів навчання в народній дидактиці ніхто не видумував. Вони постали емпіричним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.

Народна дидактика наскрізь оптимістична. Вона вірить у силу навчання. Тому й закликає: «Не кажи — не вмію, а кажи навчусь». Навчання має бути доступним, відповідати віку і рівню розвитку дитини. Принцип доступності навчання в народній дидактиці вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, грунтувалися на її життєвому досвіді, уже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистістість на вищий рівень розвитку, вела її від легкого до трудного, від невідомо до відомого, від простого до складного. Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання — не забавка і не розвага а серйозна, наполеглива праця. Справжнє навчання те, що вимагає долання певних груднощів («Доки не впріти., доти не вміти», «Хто хоче знати, тому треба менше спати»), що дає людині знання, які вона може зберегти протягом усього свого життя. Спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчання зафіксовані, зокрема, в таких народних висловах: «Що в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Учись змолоду — пригодиться на старість», «Учись — на старість буде як знахідка».

Методи навчання — це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах пронесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок. Методи і прийоми навчання внародній дидактиці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири трупи: наочні, словесні, практичні і ігрові. Народна дидактика живе в пам'яті народу, масовій навчальній практиці трудящих, навчально-виховних народних традиціях. Школою, підручником, уроком для тих, хто вчиться за пародіюю дидактикою, є життя і праця. Народна дидактика відзначається не тільки великою масовістю аудиторії, а й широким педагогічним діапазоном виявлення змісту, принципів, методів і форм навчання з явною тенденцією до їх дальшого розвитку й удосконалення.

 

18.

Народні ремесла

Хліборобство

На етнічній території України населення здавна займалося хліборобством. У давні часи трипільської культури , ще чотири тисячі років до н.е., вирощування злаків посідало чільне місце серед інших видів господарських занять — таких, як мисливство, збиральництво, рибальство, до певної міри тваринництво. Сприятливі кліматичні умови, погідний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці у полі. Минали тисячоліття, відбувалися переміщення давніх хліборобських племен з місця на місце, і все ж хто б не оселявся на тій землі — неодмінно відновлював традиції вирощування хлібних злаків.

Тваринництво

Тваринництво належить до важливих господарських занять, які існували в Україні з давніх-давен. Хліборобство не могло успішно розвиватись, якби не були приручені тварини, що забезпечували мешканців нашого краю молочними і м'ясними продуктами, використовувались як тяглова сила. Добрий урожай отримували тоді, коли для посіву був якісно підготовлений грунт. Без відповідних упряжних знарядь для ефективного застосування у господарстві тяглової сили цього досягти неможливо. Найпростіше рало, знайдене у степовому Подніпров'ї (курган «Висока могила»), археологи датують початком II тис. до н.є.

Вівчарство

Окремою галуззю тваринництва в Україні було вівчарство, де протягом тривалого часу формувалися цікаві традиції. Адже овець розводили з давніх-давен, оскільки вони забезпечували селян найнеобхіднішим: із шкір та вовни виготовляли одяг; м'ясо і молоко були цінними продуктами харчування; літування в кошарах на рільних площах сприяло удобрюванню грунту тощо. Вівчарство в українському селянському господарстві узгоджувалось із усталеним напрямком і основними засадами культури господарювання. Хліборобські засади господарств на більшості території України і значною мірою ландшафт зумовлювали особливості випасання худоби в цілому і овець зокрема. Якщо для великої худоби були характерними вигінний, відгінний, а навіть змішаний типи (коли корів залишали у селі, а воли і коні стаціонарно літувались на відповідних пасовищах), то для овець побутувала відгінна форма випасання і лише у степовій зоні переважала вигінна.

Бджільництво

Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.

Мисливство

Мисливство в Україні мало давні й міцні традиції. Питома вага цього заняття в господарській системі, розміри й способи мисливства склалися історично і залежали від багатьох факторів. Насамперед цьому сприяли природно-кліматичні та географічні умови: у лісах водилось чимало дичини — вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині втрачені тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство — качки, гуси, куріпки, дрофи, у ріках — видри та бобри. Полювання переслідувало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування й сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.

Рибальство

Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки — глиняні та кам'яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури (II—V ст.) та наступних епох (VI—IX ст.). Поширенню рибальства сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.

У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.

Чумацтво

Одним з найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В XIV—XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам'ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків — «мажа».Не менш інтенсивно розвиввся даний промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів наприкінціXVIII — у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України.

Писанкарство

Чисте гладкофарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічного релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком усього Всесвіту. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов'язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями (страстями Христа) тощо.

 

 

Етнографія дитинства, як наука. Історія розвитку етнографії дитинства

На підставі узагальнення існуючих у науці підходів та здійснених нами досліджень ' «етнографію дитинства" визначаємо як синтез педагогіки та етнографії, що обєднує матеріальну і духовну культуру дитини, особливості її побуту, способу життя, звичаїв, мови, культури тощо.

Етнографія дитинства не може розглядатися окремо, від широкого соціокультурного контексту а лише в системі різних міжособистісних стосунків (родових, сусідських дитячих, природних тощо), а також у системі ціннісних орієнтацій (релігії, виховання, культури).

Етнографія дитинства - це сума психолого-педагогічних знань про дітей набутих протягом віків ) процесі навчально-виховної практики батьків і родин вцілому воно вміщує в собі вироблене народом відношення до дітей, емпіричні знання про умови та рушійні сили дитинства, особливості формування дитини як особистості.

Значимими для етнографії дитинства с праці Ю.Дрогобича, К.Ставровецького О.Потебні, В Антоновича, М.Грушевського, Ф.Вовка.

Першими в культураантропології процес розвитку особистості стали цілеспрямовано вивчати пильники концепції «Культура і особистість». Як уже зазначалося їх цікавили передусім «ранні досліди» людини: регулярність годування, способи сповивання, купання, привчання до гігієни. Для деяких дослідників характерна тенденція відокремленого розгляду одного з перерахованих елементів догляду за дитиною, наприклад особливостей сповивання, що підпадає, на їхню думку, « . під рубрику тих питань виховання дитини, які повинні мати суттєве відношення до образу світу цілісної культури» (Еріксон, 1996 а, с. 54 і).

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.140.184 (0.01 с.)