Народні знання та їх передача молодим поколінням.

( Народні традиції передбачали не лише трудові доручення, участь підростаючої зміни у процесі праці, а й широкий вплив на інтелектуальну, емоційну сферу майбутніх працівників. Підлітки, насамперед, пізнавали сенс життя, природу, своє місце в оточую­чому світі через активну участь у обрядах, святах, ритуалах, піс­нях, танцях, які виконували не лише функцію соціалізації особистості, а, що особливо важливо, були одним із шляхів становлен­ня загальної трудової спрямованості підростаючих поколінь.
Обряди, як і звичаї, мають досить давню історію і виникли ще за язичницьких часів у наших пращурів - східних слов'ян. Обряд - це соціально-історичний феномен, який оформлює важливі по­дії суспільства, колективу або особистого характеру, котрі є мо­ментом суспільних відносин. Характерним для нього є те, що він не лише оформлює, а й розкриває внутрішній зміст подій, формує пов'язані з ним думки і погляди, почуття та настрої. Виникнення обрядів зумовлювалося трудовою діяльністю людей та побуто­вими суспільними умовами. Зрозуміло, що обряд пов'язаний з традицією чи звичаєм, але він супроводжує останні протягом всього часу їх функціонування, а виступає лише в певний момент цього процесу. На ранніх етапах традиція чи звичай можуть не мати обрядової сторони. Утворення обряду є завершальним ета­пом становлення традиції чи звичаю.
Обряд завжди пов'язаний з переломним моментом в житті людини. Він акумулює в собі думки та почуття, які викликані виникненням, зміною чи закінченням важливого для людини су­спільного зв'язку, а також відображає зміни зв'язку людини з природою і т.ін. Обряди у нашого народу виконували такі функ­ції: а) соціальну - шляхом спеціально систематизованої зовніш­ньої предметності поглиблювали і підсилювали ті думки та по­чуття, які були необхідними для успішної реалізації оформлюва­них обрядами суспільних дійств; б) педагогічну - готували під­ростаючу зміну до участі в обрядах поряд з дорослими, чим сприяли соціалізації особистості, підготовки її до життя та праці.
Зазначимо, що у наших попередників етнічного забарвлення набула ціла система обрядів, зокрема, традиційні, пов'язані з тру­довими процесами року (веснянки, обжинки, колядування тощо) та родинно-побутові (родини, хрестини, весілля, похорони). У них розкривалися морально-етичні норми життя козаків і поспо­литих, інших верств населення. Характерно, що в ті часи значна частина обрядів мала не лише світський, а й релігійний характер.
Очевидно, у мисленні українського етносу на етапі станов­лення власної нації домінував скоріше не міфічний (релігійний), не раціональний, а магічний аспект. На цю своєрідність при роз­критті художнього змісту обрядів вказує сучасний етнолог В.Т.Скуратівський. Серед п'яти вихідних стихій світотворення (вода, земля, повітря, вогонь) перевага віддавалась саме землі. Переважання магічного мислення характерне передусім для сфе­ри землеробства, оскільки врожай селян залежав від метеороло­гічних умов, на яких і зосереджувалися магічні дії - обряди, ри­туали тощо. Тому у дітей та молоді формувалася повага та любов до землі, створювався культ землі (у народі вважалося гріхом би­ти палицею по землі, стромляти в неї ніж і т.д.). Витоки такого шанобливого ставлення, очевидно, беруть початок ще з язични­цької культури.
На трудовій основі ще в глибоку давнину виник народний аг­рарний календар, який можна розглядати як систему практичної діяльності людей, а опосередковано (у педагогічному аспекті) як основний шлях підготовки дітей та молоді до праці. Він втілює в собі народну мудрість як узагальнення практики, досвіду. Всі дати календаря вироблялися як результат вікових спостережень людьми різних явищ природи (потепління, похолодання, випа­дання снігу, дощу, явища морозу, туману тощо), від яких вели­кою мірою залежали успіхи їх трудової діяльності. Час народного календаря - циклічний (пов'язаний зі зміною пір року) з ідеєю стабілізації, котра відповідала землеробському типові національ­ного характеру українського селянина, з його прив'язаністю до землі.
Народний календар, вироблений древньоруською народністю ще у дохристиянський період, християнська церква значною мі­рою пристосувала до свого, церковного календаря, чим об'єднала церковні і народні обряди, свята, що особливо яскраво проявля­ється у побутовому православ'ї. В основі календаря лежала тру­дова діяльність, котра була джерелом знань про навколишній світ та сезонні зміни у навколишній природі. Цим об'єднувались акти релігійного, поетичного, громадського життя людей, перепліта­лись аграрна та родинна обрядовість.
Значна частина обрядів українців пов'язана зі святкуванням Нового року, Різдва Христового. Однак, до християнства у цей період в Україні відзначали свято зимового повороту сонця. Звід­си й увійшли до різдвяних обрядів найстаріші елементи дохрис­тиянської культури, зокрема, кутя як символ урожаю. Такими ж древніми були обряди колядок, щедрівок, посівання, в яких брали участь, насамперед, діти та підлітки. Завданням колядок та щед­рівок було умиротворення та заклинання стихійних сил природи(щоб не діяли на шкоду людям та худобі), закликання доброго врожаю у наступному році, багатства, добробуту і здоров'я у дім господаря. Виконання їх вимагало від юних неабиякого хисту (умінь співати, декламувати), артистизму, ввічливості. Участь у них формувала високі почуття та глибоко емоційні переживання, радісне світосприймання юних, що служило доброю основою становлення власного світогляду, підготовки їх до життя.
Разом з пробудженням природи від зимового сну в Україні починався цикл народних весняних звичаїв, свят, пов'язаних з обрядами, іграми та хороводами. Перш за все, діти носили у ру­ках від хати до хати зроблену з дерева ластівку, прославляючи наступаючу весну. Матері виткали з тіста пташок ("жайворон­ків", "сорок") на честь жайворонків, які вилітають з вирію. За твердженням П.П.Чубинського, весну закликали рано-вранці, до схід-сонця, закликали Її піснями. У цей день жінки разом з доч­ками виходили в поле зі шматком полотна, розстеляли його, кла­ли пиріг і поверталися до хати з надією, що льон і коноплі цього року вродять добре. Ймовірно, що дії цих обрядів пробуджували у дітей та молоді, насамперед, почуття радості, жадобу до життя.
Народним календарем зумовлювалися не лише свята та обря­ди, а й відображалися дати, визначені народом, повного трудово­го року, котрі вказували, коли і в якій послідовності виконувати ту чи іншу роботу. Господарський рік розподілявся на окремі се­зони, причому кожна галзь селянського господарства (хлібороб­ство, скотарство, бджільництво та ін.) мала свої особливості. Хлі­боробський період, зокрема, поділявся на такі сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хлібів, жнива, возовиця, моло­тьба (яка продовжувалась часто і в зимовий час), оранка під ози­мину, посів озимини, оранка на зяб. Хлопчики освоювали елеме­нтарні вміння, працюючи погоничами, а старші (юнаки 16-17-ти рр.) включалися до досить тяжкої і кропіткої праці по-дорослому, удосконалюючи свій досвід, навички. У процесі праці підлітки та юнаки знайомилися з тонкощами хліборобства від батьків, стар­ших, засвоювали певні звичаї. Зокрема, починаючи сівбу, сівач перекидав через голову першу жменю насіння і при цьому закри­вав очі, щоб не бачити, куди те насіння впаде. Цей звичай, запо­чаткований ще у древніх слов'ян, був традиційною жертвою ниві.
Дітей та підлітків у повсякденних буднях привчали засвоюва­ти народні прикмети про погоду, від яких залежала урожайність, забезпечення на зиму свійських тварин кормами тощо, спостері­гати за поведінкою комах, птахів, щоб передбачити зміну погоди. У цьому зв'язку поширювались приказки: "Комар за тіло - овес у землю", "Зозуля закувала - пора сіяти просо". Пізнання природи поєднувалося з формуванням бережливого ставлення до неї ме­тодом навіювання ("запуки" - заборони); "Гнізда ластівки не чі­пай, бо станеш рябий", "У лебедя каменя не кидай - сім'ю спіткає горе" і т.ін. Важливим шляхом формування відповідального ста­влення до життя, до праці у юних була їх участь у весняних хоро­водах, іграх, у яких хліборобські мотиви були визначальними. Значна частина їх виконувалася спільно (юнаки та дівчата). Най­більш поширеними в Україні були "Горошок", "Огірочки", "Сіяти просо". У більшості з них (зокрема, "Мак") імітувалися всі тру­дові процеси від сівби і до збирання, молотьби. Характерним, на думку О. О. Потебні, є те, що ці хороводи були в побуті молоді давньоруського періоду своєрідними священнодійствами, які мали зміцнити, розвинути природні сили, скерувати їх на збіль­шення врожаю. Як важливі складники народних традицій, хоро­води мали певну педагогічну спрямованість - вони надавали мо­жливість для самореалізації підростаючої особистості, чим за­безпечували утвердження впевненості її у власних силах, оптимі­стичного світосприймання.
По закінченню основних весняних робіт (в день Юрія - б тра­вня), коли з'являлись перші сходи ярових, піднялися вруна ози­мини, зазеленіли сади, гаї, селяни проводили традиційні обходи полів. Здебільшого виходили в поле громадою "на жита" подиви­тися. Після обходів і святкового обіду вони цілий день проводили в полі. Традиційно існував у цей день обряд обливати водою пас­туха.
Пастухування в Україні було тоді досить поширеним. Тради­ційно дітей до нього готували з шестирічного віку. Спочатку діти пасли гусей, пізніше - свиней, а найстарші з 10-12-ти років - ко­рів і коней. Існував обряд, за яким, виганяючи вперше худобу на пасовисько, мати розстеляла на порозі хвіртки червоний пояс, поклавши на нього сокиру і ключ. Батько ж свяченою вербою виганяв з кошаря худобу за ворота.
Традиційно у дітей та молоді формували ставлення до хліба як до святині, як до символу людського добробуту і трудової до­блесті. Це відображене, передусім, у прислів'ях ("Хліб - батько, вода - мати"), легендах, казках, піснях. Уже в підлітковому віці юні трудівники переконувалися, що земля - основа життя всього живого, а хліб є не лише щоденною потребою, а насамперед -святинею, однією з найважливіших цінностей. Сприяла цьому також участь молодих помічників у різних обрядах у процесі зби­рання хлібів. Разом з матір'ю, коли дозрівали жито, пшениця, молодші виходили в поле. Обряд зажинок, зокрема на Поліссі, передбачав, щоб обов'язково брали в поле буханець хліба, "щоб цілий рік було що їсти". Мати, вижавши невеликий сніп, несла його додому і ставила, частіше, на покуті в хаті, а іноді в стодолі.
Підлітки, юнаки та дівчата брали найактивнішу участь у зби­ранні хлібів разом з батьками. Копітка праця вимагала, перш за все, значних умінь, неабиякого хисту, сміливості, кмітливості, наполегливості. У процесі цієї діяльності у юних формувалося почуття відповідальності, яке утверджувалося баченням резуль­татів власної праці. Завершувався процес збирання обрядом об-жинок, який передбачав залишання пучка стебел на полі ("на бо­роду Спасу") та виплітанням вінка з колосся. Вінок клали най­кращій дівчині на голову і йшли з піснями до господаря ниви на частування. Важливим чинником формування відповідальності підлітків та юнаків у цьому процесі була не лише безпосередня участь у збиранні врожаю, де кожен випробовував себе на зрі­лість, а й щоденне бачення власних результатів, поступове про­сування молодих в оволодіванні хліборобською майстерністю. Обрядовість у такий спосіб зміцнювала здобуті вміння, формува­ла глибоку емоційність, сприяла оптимістичному світосприйман­ню оточуючого життя підростаючою зміною.
Осінь в українців починалася із засівання озимих та збирання овочів, фруктів. Традиційно ці роботи розпочиналися після Се­мена (14 вересня), про що свідчать і відповідні говірки: "Як при­йде житосій, то не зважай на врожай, а жито сій". Ще за часів козацької України щорічно 14 вересня (за старим стилем) прово­дився обряд пострижин хлопчиків, що, очевидно, символізував закінчення періоду раннього дитинства, хоча визначальна ефек­тивність його, швидше, педагогічна (формування у старших дітей родини таких рис, як ввічливість, гостинність, пробудження по­чуття дорослості). Після закінчення осінніх польових робіт для дітей та підлітків наступала відносно більш вільна пора. Частина їх відвідувала у цей час школу.
Традиції, наслідування яких здійснювалося за допомогою аг­рарного календаря, мали неабияке значення для формування у підростаючої зміни відповідального ставлення до життя та праці. Виконання підлітками та юнаками трудових операцій за річним астрономічним колом вносило в процес оволодіння вміннями та навичками землеробської праці певну послідовність, що сприяло кращому засвоєнню народних знань та досвіду. Ефективність цього шляху трудової підготовки посилювалась завдяки аграрно-календарній обрядовості. Обряд виконував виховну функцію двома шляхами: по-перше, він вражав молодь своєю незвичайніс­тю, святковістю, чим сприяв формуванню інтересу і прагнення бути причетним до цих подій у житті людей; по-друге, саме ото­чення пробуджувало постійне бажання продемонструвати власні досягнення, що сприяло розвитку голосу, рухів, міміки, самост­вердженню особистості. Отже, виступаючи регулятором, взаємо­відносин між індивідом та громадою (а відтак і суспільством), свята, обряди служили своєрідним відпочинком після тяжкої, а іноді і монотонної роботи, були засобом задоволення духовних потреб І в такий спосіб забезпечували соціальну активність мо­лоді.
Юнаки і дівчата пізнавали не лише усталені принципи, норми громадського співжиття села, а й набували досвіду колективної взаємодопомоги, до якої вдавалася громада, проводячи, зокрема, толоку. Толокою проводилося збирання хлібів, сіна, вивіз дерева з лісу, будівництво житлових та господарських приміщень. Важ­ливою особливістю толоки була добровільність участі у ній для допомоги (часто у випадку стихійного лиха, іноді смерті годува­льника і т.д.). Після завершення роботи всі запрошувались госпо­дарем (господинею) на частування. Отже, молоді люди не лише вдосконалювали навички готовності до праці, а й здобували кон­кретний досвід безкористя, який ставав опорою у формуванні почуття милосердя, альтруїзму, і на цій основі стверджувалося почуття власної гідності, яке сприяло становленню дорослості, розвитку обов'язку і відповідальності не лише перед батьками, старшими, громадою, але й перед самим собою. Важливо, що та­ка діяльність (участь у толоках) формувала позитивну думку села про молодих людей, на що наші співвітчизники особливо зважа­ли, перш ніж вибирати майбутню пару для сина чи доньки.
Традиційно українці формували у своїх дітей не лише готов­ність до праці, але й до майбутнього сімейного життя. Участь молоді у толоках, супрягах, вечорницях, святах, обрядах була не чим іншим, як ініціацією ("посвяченням"), перевіркою на трудову та соціальну зрілість. Закономірно, як стверджує відомий амери­канський етнопсихолог М.Мід, що ініціація, як обряд перевірки на соціальну зрілість, залишилася лише у примітивних культурах. Однак, у тій чи іншій формі вона була дійовим екзаменом молоді в минулі століття.
У минулі століття в Україні перевіркою дорослості юнака на косовиці хлібів була постановка його ведучим (першим), а коли той успішно справлявся з роботою, то вважалося, що він може уже й женитися. Неодмінною умовою "посвячення" дівчат була наявність посагу ("скрині" - найнеобхіднішого домашньо-побутового одягу, постелі, рушників і т.д.), які неодмінно мали бути виготовленими молодою трудівницею. Таким чином, "по­свячення" — не лише традиція, а й завершальний етап формування відповідального ставлення до праці юнаків та дівчат, яке перед­бачало остаточне професійне самоствердження, готовність, котра дозволяла брати безпосередню участь у всіх виробничих діях і в громадському житті поряд з дорослими)

Народна дидактика

( Народна дидактика живе тоді, коли вона діє. Коло інтересів народної дидактики дуже широке: формування в дітей правильних уявлень про події, вчинки та явища навколишнього життя, розвиток в них пізнавальних психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, уяви, мовлення і мислення), вироблення допитливості й розумових здібностей, прищеплення їм інтелектуальних умінь і навичок.

Мислення нерозривно пов'язане з мовленням. Мовному розвитку дітей у народній дидактиці надається найбільшого значення.

Формування культури слова починається з раннього дитинства. Кожна доросла людина, подумки зробивши невеликий екскурс у раннє дитинство, без особливого напруження пам'яті неодмінно згадає такі слова, як «моньо», «жижа», «льоля», «ґава», «папа» (хліб) та багато інших, які колись навчили мама й тато, бабуся й дідусь, та вживали, спілкуючись з малятком, його старші брати й сестри, сусіди, свояки, близькі, рідні, знайомі. Ми, наче естафету, передаємо ці слова дітям, внукам і правнукам. А ті, в свою чергу, своїм потомкам. І так без кінця.

Що це таке? Це лексика з дитячої мови, мудро придумана народом-педагогом для того, щоб кожну дитину раніше прилучати до посильного людського спілкування.

Опанувати мову не так то й просто. А удосконалення мовлення особистості, по суті, триває протягом усього її життя. Виходячи з цього, народна дидактика виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає в новонародженої людини відразу, а формується поступово. Таке трактування проблеми цілком закономірно привело до практичного її втілення в створення дитячої мови як першого, підготовчого етапу на шляху мовного розвитку дитини.

Дитяча мова є основним словесним засобом народної дидактики, який чи не з першого дня допомагає немовляті пізнавати навколишній світ, входити в коло родинного спілкування)