Народні ремесла та промисли, їх роль у трудовому, фізичному, естетичному вихованні дітей

(Актуальність теми. Розбудова системи освіти в Україні передбачає відтворення творчого потенціалу народу, підвищення соціальної ролі особистості. З огляду на це перед школою постало завдання забезпечити якість освіти учнів, зокрема навчити самостійно здобувати знання і творчо їх застосовувати у розв'язанні практично-творчих завдань. Тому, як слушно зазначається у Національній доктрині розвитку освіти, актуальною є проблема інтенсивного навчання й розвитку учнів, формуванню в них творчої активності, уміння самостійно оволодівати знаннями.

Українські народні промисли і ремесла, що разом утворюють декоративне мистецтво - це "величезний світ духовної і матеріальної спадщини етносу, набуток художніх ідей численних поколінь народу, дорогоцінна скарбниця, що живить сьогодні професійно-мистецьку творчість" [3, 9]. Народні промисли і ремесла поєднують в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Народна творчість - це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності, промисел і ремесел народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо.

Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне - пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народні промисли і ремесла виникли у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності [5, 8-9]. В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення - це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах - в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.

Унікальна своєрідність українського народного декоративно-прикладного мистецтва виформувалась під впливом природних, етнопсихологічних, соціально-історичних, економічних та інших умов [22, 7]. Вона складається із сумарних художніх відмін і внесків багатьох історико-етнокультурних регіонів та територій етнографічних груп.

Сьогодні в умовах гострих протиріч між технічними досягненнями людства і низьким рівнем моральності, що загрожує знищенням антропосфери, особливої ваги набувають виховання підростаючого покоління на засадах краси і моральності. Однак у нашій мистецтвознавчій науці ще недостатньо провадяться комплексні синтетичні дослідження впливу народного декоративного мистецтва на естетичне виховання учнів.

У зазначеному контексті наукових завдань нам видається актуальним дослідження народних промислів і ремесел в контексті естетичного виховання молодших школярів. Розв’язання цієї проблеми дасть змогу заповнити існуючу прогалину, що має теоретичне і практичне значення, відкриває перспективи для наступних досліджень у галузі українського декоративного мистецтва.

Мета роботи - обґрунтувати можливості народних промислів і ремесел в естетичному вихованні молодших школярів.

Об’єкт дослідження - народні промисли і ремесла.

Предмет дослідження - особливості використання народних промислів і ремесел в естетичному вихованні учнів початкових класів.

Для досягнення зазначеної мети передбачено наступні завдання:

1) визначити основні історичні віхи розвитку народних промислів і ремесел;

2) проаналізувати основні напрямки розвитку народних промислів і ремесел;

3) теоретично обґрунтувати можливості народних промислів і ремесел в естетичному вихованні молодших школярів;

4) експериментально перевірити можливості народних промислів і ремесел у формуванні основ естетичної культури учнів початкових класів.

Для розв’язання поставлених завдань і перевірки гіпотези використано такі методи дослідження: аналіз, порівняння, систематизація та узагальнення теоретичних даних, педагогічне спостереження, бесіди, педагогічний експеримент, узагальнення експериментальних даних.

Структура дослідження. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

_{Розділ 1. Народні промисли і ремесла як засіб естетичного виховання молодших школярів}

_{1.1 Сутність та історія розвитку народних промислів і ремесел}

Поняття "культура" охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби - це водночас пам'ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв'язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим грунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

1) у діахронії - від найдавніших часів до сьогодення;

2) у різних галузях матеріальної культури;

3) у різних соціальних верствах населення [8, 42-43].

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменя та інших матеріалів і предметами-творами народного мистецтва не існує чіткої межі.

Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда ці якості співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усі природні й технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Але якщо народний майстер свідомо й цілеспрямовано посилює художню виразність завдяки співрозмірності форми, конструкції, цілісності й семантики орнаментальних структур, то такий виріб набуває особливої виразності вищого рівня. Він сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а твором мистецтва [24, 539].

В історичному аспекті народне мистецтво передовсім розвивалося як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирських господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідним “рукомеслом" - гончарством, бондарством, ткацтвом тощо. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об’єднувалися в цехи.

Художніми ремеслами вважалися види професійної діяльності, які вимагали складного устаткування і тривалого навчання: малярство, сницарство, шовкоткацтво, художнє ковальство, золотарство та ін. Ремісники обов’язково мали документи про опанування фахом і дозвіл на заснування власної майстерні. унаслідок розкладу феодального господарювання окремі талановиті сільські майстри потрапляють на міські ринки, складаючи конкуренцію ремісникам [31, 21].

Так поступово термін “ремісник" втрачає своє первісне значення, стаючи набутком і сільських майстрів. Сьогодні під ремісництвом розуміємо не тільки професійне цехове мистецтво, а й сучасні твори народних майстрів галузей зі складною технологією (ткацтва, килимарства, токарства, гутництва, гончарства тощо). Однак ремісниками не вважають майстрів вишивки, витинанки, розпису писанок, сирної прашки тощо. Таким чином, народне мистецтво існує у двох формах: перша - творчість народних майстрів для себе і близьких; друга - народні художні промисли - ручне виготовлення художніх виробів окремими майстрами й організованими підприємствами для збуту [8, 167].

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямах: як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача [34, 311]. Організовані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел. У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла в Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах. В XIX ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає виробничо-реміснича майстерність. Це нерозписаний гончарний посуд, інші речі утилітарного призначення. Друга група - ремесла, в яких творчий і виробничий процеси займають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя група - промисли, в яких творчий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд, виготовлення мистецьких сувенірних виробів, настінні художні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли - це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини. До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування тощо [3, 47].

Ремесло - це дрібне виробництво ужиткових та мистецьких товарів, основою якого є переважно ручна техніка без виробничого поділу праці. Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від батька до сина з покоління в покоління. Тому часто саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі, віками нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох віків живило національну культуру, давало наснагу професійним митцям.

Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами досить умовний, якщо гончарство належить до промислів, то вишивка, ткацтво можуть бути як хатніми ремеслами, так і промисловими (тобто виготовлятися спеціально на продаж) [39, 217].

Говорячи про народність художніх ремесел, водночас не слід забувати про роль окремих творчих індивідуальностей, талановитих майстрів, які часто й формують традиції того чи іншого промислу. Хоча в цілому художнє обличчя промислу визначається спільними стильовими особливостями, характерними для певного регіону чи осередку. Тому для "традиційних промислів природною є відсутність "авторського права" на стильові та сюжетно-тематичні новації (вони стають надбанням всього колективу); вироби створюються саме на продаж, безпосередньо - з рук у руки, або через посередництво художніх салонів.

Народні художні промисли - явище характерне майже для всіх областей України. Найбільшої ж популярності в XX ст. досягли такі художні центри, як Опішня, Решетилівка на Полтавщині; Ічня, Дігтярі на Чернігівщині; Петриківка на Дніпропетровщині; Кролевець на Сумщині; Бубнівка, Клембівка на Вінниччині; Яворів та Пистинь на Івано-Франківщині; Вінниця в Чернівецькій області та ряд інших [51, 66].

Мистецтво відображення людиною навколишнього світу, як відомо, виникло на ранньому етапі людської історії. Звичайно, і наш народ мав своїх попередників, які створювали мистецькі вироби ще в період пізнього палеоліту, 25-15 тисяч років тому.

У палеолітичних стоянках давніх мисливців археологи знаходять вироби з кісток мамонта, статуетки жінок, птахів, тварин, деякі з них прикрашені геометричними орнаментами. Такі предмети знайдено в Києві (Кирилівська стоянка), у Мезині (або Мізині на Десні), поблизу Новгород-Сіверського, на Дністрі та в інших місцях України. Деякі із знайдених речей розмальовувалися фарбою червоного кольору, яка добре збереглася. Зображення тварин у печерах, гротах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя свідчать про мисливські заняття, скотарство, рибальство, землеробство (малюнок биків, запряжених у гарбу, рибальські сіті). У зображеннях Кам'яної Могили відтворено кілька етапів розвитку мистецтва від неоліту до епохи бронзи [43, 241].

Культура трипільських племен найширше представлена виробами розписної кераміки. Цікаво, що основні елементи орнаментів (спіралі, зигзаги, смуги) та зображення людей і тварин (собак, биків, кіз, птахів, риб) і в наші часи не дуже відрізняються від трипільських розписів. Особливо такі зображення притаманні українським керамічним плиткам.

У III тисячолітті до н. є. з'являється зображення людини у скульптурі. Це кам'яні баби, їх ще називають скіфськими бабами. Характерно, що скіфи дуже дбайливо зберегли свої традиції скульптурного мистецтва, охороняючи його від іноземних впливів (особливо грецького). Тому скіфські кам'яні ідоли дають нам справжнє уявлення про скульптурні риси скіфського мистецтва. У музеях України зберігається чимало таких скульптур [36, 12].

Усі найкращі здобутки мистецтва скіфів ніби сконцентровані у царській пекторалі - шийній прикрасі з кургану Товста Могила (на Дніпропетровщині). Це справжній шедевр світового значення.

З надзвичайною майстерністю в чудовий орнамент вплітаються сюжетні сцени скіфського побуту; в пекторалі гармонійно поєдналися реалізм зображення людей і тварин з декоративністю вишуканого орнаментального узору [44, 28].

Перші житлові споруди на території України; досліджені вченими, належали племенам трипільської культури. Цікавим є традиційне планування поселень, яке і нині вважають найбільш раціональним і сприятливим для людського життя: це розміщення будівель концентричними колами з великою площею посередині. Вікна будівель теж були напівкруглими, стіни фарбувалися, розписувалися орнаментами.

Інтер'єр українських жител простий, але надзвичайно декорований вишитими рушниками, тканими ліжниками, керамікою, різьбленням тощо. Ці традиції зберігаються й до нині, незважаючи на значний розвиток промислового виробництва товарів народного вжитку. В XX ст. під впливом міської моди, звичайно, поширилися сучасні меблі, килими, проте чимало елементів традиційного українського стилю залишилося в селах, а іноді й міських квартирах.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей - ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV-XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними [31].

На XIX - початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня - шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини.

На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли - смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше - поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

Народні промисли і ремесла - одна з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства) [4, 81].

Починаючи з первіснообщинного суспільства, впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти і опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім виробництвом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло - невід’ємна частина натурального господарства - збереглося і в окремих галузях в період капіталізму. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвинутіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Таким чином виникли ремесла на замовлення і на ринок [43].

У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут скоріше вдосконалюється трудомісткі види художньої діяльності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовласницьких державах 3 - 1 тис. до н. е. були ремісники, які працювали на замовлення. Виготовлення кераміки, тиснення, декоративних виробів з металу, каменю досягло високого рівня в Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких державах Греції, Риму. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку виготовляються предмети розкоші.

На Україні дрібні промисли набули характеру капіталістичних мануфактур, де на другий план усунулося віками нагромаджене рукотворне мистецтво ремесла. Знижувалася вартість художньої продукції. Перехід від мануфактури до фабрики відкинув з давніх давен набулу ручну вмілість майстра, а за тим технічним переворотом руйнувалися суспільні відносини виробництва. Капіталістична конкуренція підірвала економічний грунт традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби, призвело до звуження їхнього виробництва, а подекуди до занепаду [53, 52].

Таким чином, народне мистецтво України розвивалося у двох основних напрямах - домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов’язані з ринком. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торгівельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих домашніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у ХІХ ст. негативно позначився на домашньому розвиткові художніх промислів, основа яких - традиційна художня рукотворчість.

Народні художні промисли - одна з форм народної творчості організована у виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу.

До 1960 р. народні промисли були зосереджені у кооперативних артілях, згодом реорганізованих у державні фабрики художніх виробів. Багато з них з 1968 р. увійшли у виробничо-художні об’єднання. В наш час народні промисли України розвиваються на основі поєднання кращих традицій народної творчості з сучасними здобутками декоративно-ужиткового мистецтва, збагачуються новими видами, формами, сюжетами, беруть активну участь у задоволенні матеріальних, духовних і естетичних запитів народу [56].

Користуються попитом не тільки місцевого населення, але й численних гостей нашої області, туристів з різних кутків нашої неосяжної України та з-за кордону. Важко назвати, яке з провідних місць займає зараз декоративно-прикладне мистецтво: кераміка, вишиванки, декоративний розпис, витинанки, килимарство, різьблення по дереву.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати. Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

_{1.2 Використання народних промислів і ремесел Тернопільщини в естетичному вихованні учнів}

В XIX-XX ст. на території Тернопільщини були розвинуті ткацтво килимарство, вишивання, гончарство, різьблення по дереву, лозо - і рогозоплетіння, ковальство, розписи на стінах хат, скринях, писанках, витинанки. Найбільш розвиненими видами народних художніх промислів на Тернопільщині є ткацтво та килимарство.

Для розвитку ткацтва в тому чи іншому регіоні потрібна сировинна база. Сировиною для ткацтва є вовна, конопля та льон. Все це традиційно вирощувалося і вироблялося на Тернопіллі. Ткацтвом займалися переважно жінки у вільний від польових робіт осінній та зимовий час. Батькам допомагали діти і засвоювали їх ремесло. Класичним зразком кустарного ткацтва є доріжка шириною 90 - 100 сантиметрів із смугастим орнаментом. Такі доріжки виготовляють і нині в селах Раковці Збаразького, Медині Підволочиського, Боложівці й Іловиці Шумського районів [22, 76].

Визначним килимарським осередком XIX ст. було с. Вікно (Гусятинський район), де у 1888 р. В. Федорович заснував килимарську школу, в якій вивчали місцеві традиції народного ткацтва, виготовляли килими, застосовуючи рослинні орнаменти, зокрема з мотивами галузок чи листочків, що чергуються з площинно трактованими плодами. Діяльністю цієї школи цікавились мистецтвознавці з Відня.

Ще одним цікавим з мистецького і культурного погляду центром розвитку ткацтва був Бучач. В 70-х рр. ХІХ ст. один з трьох братів Потоцьких, до яких належав тоді Бучач, Оскар, заснував майстерню з виробництва гобеленів. Для цього він пристосував будівлі на острові Папірня, що був на річці Стрипі в селі Підзамочок. Сировину і майстрів він привіз з Ліону. Місцеві ремісники, що до цього часу займалися тільки оздобленням народного одягу довго вчилися роботі з шовком і металевими нитками, які застосовувались для виготовлення гобеленів. Тому на початках в майстерні виготовлялися гобелени з вовни. Перший відомий нам Бучацький шовковий гобелен походить з 1878 р. А вже після крайової виставки у Львові 1894 р. слава цих гобеленів розійшлася по Європі. Під кінець ХІХ ст. в майстерні працювало 10 ткачів усі з родини Нагужанських. У спогадах мешканців Бучача згадується ще одна родина - Крижанівських. За 60 років майстерня виготовила понад 4 тис. гобеленів. Крім гобеленів там вироблялися декоративні наволочки і крайки. На початку ХХ ст. стали виникати численні підробки бучацьких гобеленів. Їх підробляли єврейські ремісники з Коломиї, а в Андрухові спеціалізувалася фабрика Гриндшпана. Майстерня працювала до 1939 р [20].

На початку XX ст. не менш вагомим центром килимарства було старовинне містечко Вишгородок на Кременеччині, нині Лановецького району. У килимах майстрів цього осередку переважав рослинний орнамент, здебільшого на чорному або сірому тлі.

У килимах майстрів Західного Поділля переважав геометризований рослинний орнамент. Центральну частину складав візерунок з одного або кількох віночків із барвистих квітів, іноді квіткові мотиви вкривали цілу поверхню килима, а довкола них йшов бордюр з рослинних елементів. В орнаментах переважали рожева, темно-червона, зелена, жовта, бордова та синя фарби.

Багато спільних рис мають килими, виготовлені сучасними майстрами, які проживають в Кобиллі, Шилах, Романовому, Горах Стрийовецьких, Добриводах, Зарудді, Красносільці Збаразького, Вишгородку, Москалівці, Злащенцях Лановецького, Гаях Розтоцьких, Гаях за Рудкою, Заложцях Зборівського, а також Медині, Голотках, Кошляках, Богданівці, Кам’янках, Клебанівці, Панасівці Підволочиського, Іване-Пустому і Михайлівці Борщівського районів. Водночас кожному з килимарів притаманний власний творчий почерк, що виявляється у неповторному укладі орнаментальних форм й оригінальному колоритному вирішенні виробу.

Здавна славилась своїми килимами Збаражчина. Ще на початку XIX століття вироби братів Івахових з села Кобилля були в великій шані за кордоном і неодноразово отримували медалі на міжнародних виставках.

Нині на Тернопільщині можна визначити декілька центрів ткацтва та килимарства, зосереджених у Підволочиському, Збаразькому, Шумському, Лановецькому і Борщівському районах. Один із найбільших знаходиться в селі Токи Підволочиського району, в якому працює 10 відомих майстрів ткацтва. Це М. Безкоровайна, Н. Дереш, Г. Гасай, О. Хам, П. Тішин та інші. Там виготовляють килими і з геометричним, і з рослинним орнаментом. Композиції з геометричним орнаментом побудовані за принципом давнішніх зразків: вони мають домінуючий мотив у центрі поля, що утворюється з одного чи двох великих ромбів, у які вписані розетки. Центральне поле (здебільшого вишневого кольору) обрамляє кайма. У килимах з рослинним орнаментом середину заповнює великий букет троянд на чорному тлі. Кайма в них утворюється з дрібних галузок і квітів. Вона може бути подвійною - коли внутрішній пасок вужчий від зовнішнього, а то й потрійною на довгих сторонах килима.

Названим промислом займаються в більшості сіл Шумського району. Так, в даний час в районі працює біля 60 ткачів. Найбільші осередки ткацтва знаходяться в селах В. Іловиця, Підгірське та Цеценівка. Виконавською майстерністю відзначаються роботи ткачів П. Слюсарчука, М. Собчук, Я. Мушак з Цеценівки.М. Іванчук з В. Іловиці, В. Козицької та М. Пожелінської з Катеринівки, І. Головатюк з Андрушівки, К. Панасюк та Ф. Парфом'юк з Обича [46].

Жителям області відомі такі майстри, як М. Дембовська з Пахині, Г. Парило з Снігурівки, О. Кушнірчук з Борщівки, Г. Янчишин з Кошківець, П. Копайська та К. Кульпака з Вербовець Лановецького району, М. Вільчинська з Кобилля, Г. Крива та М. Вавро з села Шили Збаразького району, Н. Фафруник з Дністрового та Г. Соломон з Боришковець Борщівського району.

Відомі майстри Тернопільщини С. Є. Пчола, А.М. Івахів, Д.Р. Кравчук узяли за основу класичний зразок місцевого художнього ткацтва. Ромби, розетки, клинці і кривулі на своїх виробах вони укладають пасмами в ритмічному чергуванні, покриваючи всю поверхню. Добір подається у сміливих контрастних сполученнях. Тло килима, виступаючи широкими кольоровими плямами, відіграє важливу композиційну роль. Кайма тут зовсім відсутня або буває подвійною, що характерно, наприклад, для ткання Івана Покиданця. Внутрішня робиться ширшою і співзвучною за тоном із тлом килима, а зовнішня - вужча, ніжніша, кольором перегукується з розетами, які є композиційним центром.

Роботи тернопільських майстрів завжди користується заслуженим успіхом на виставках, відзначаються нагородами. Кращі з них закуповують музеї. Окремі майстри-надомники збувають свої вироби через художній фонд України, звідки одержують відповідні матеріали для виготовлення килимів [20, 8].

Велику школу життя пройшли А.М. Івахів, С. Є. Пчола, К.М. Романюк, І.П. Покиданець, Д.Р. Кравчук, П.В. Курницький та інші майстри. Вони підготували надійну зміну; тепер уже їхні учні навчають початкуючих килимарів. Так, однією з послідовниць К.М. Романюк є здібна майстриня Софія Ваврух - учасниця виставок народного мистецтва, автор самобутніх витворів, оригінальних композицій.

Однак окремі початківці не завжди продовжують кращі традиції попередників. Захопившись модернізацією, вони відходять від уставленого, підтримуваного народом традиціями. Застосовують для вовни замість рослинних анілінові фарби, зіставляють надто яскраві кольори, для створення орнаментів використовують особливо яскраві флуоресцентні фарби, вживають чорний замість традиційного малинового світлого. Все це знижує своєрідність тернопільських килимів.

Значною галуззю художніх промислів на Тернопіллі є гончарство. Словник декоративно-ужиткового мистецтва дає таке визначення: гончарство - це виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів - посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури тощо. З появою гончарного круга воно стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця тощо. З VІ ст. гончарство в Україні розвинулось у самобутній художній промисел, який у ХVІІ - ХVІІІ ст. набув вищого рівня розвитку. Гончарна зона Поділля, до якої входить Тернопільщина, особливо багата глинами. Тут здавна існувало чимало осередків.

Для народної кераміки Тернопільщини властиві різні форми і своєрідні технічні засоби декорування - розпис, гравірування, гладження, флендрування, заливання, мармурування. Димлений посуд виготовляли в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському. Посудом з підполивними розписами славилось містечко Буданів. На спеціальні замовлення гончарі цього центру виробляли великі гладуни місткістю близько 350 літрів. Слід відзначити чорний посуд буданівського майстра Т. Земського, прикрашений рослинним орнаментом, що виконаний технікою гладження [3, 67].

Високими мистецькими якостями відзначалася кераміка Бережан, Підгайців, Копичинців. Майстри з Бережан надавали посудові оригінальних форм та прикрашали його своєрідними композиціями, фляндрованим розписом на білому та червоному тлі. Фляндровані прикраси знаходимо на дзбанках, тиквах та мисках, виконаних майстрами Підгайців на початку нашого сторіччя.

Своєрідне фляндрування білими або зеленими смужками на коричневому тлі характеризує вироби Миколи Марченка з Кременця. Різноманітністю різних кольорів та багатством орнаментальних мотивів відзначається бережанський посуд.

У наш час народна кераміка збагатилась новими орнаментальними та композиційними мотивами. Гончарними центрами стали села Вишнівець, Залісці та Великий Кунинець Збаразького, Сураж Шумського, Гончарівка Монастириського, Товсте Гусятинського районів та місто Борщів.

У містах Товсте, Копичинці, Підгайці, Бережани робили посуд з підполивними розписами. Сірою лискучою керамікою відомі Микулинці, Струсів, Буданів, Гончарівка. У Кременці та прилеглих селах робили кахлі та посуд. Великий Кунинець та Малі Садки - центри товстостінної неполиваної кераміки.

Найвизначнішим осередком розписної кераміки було місто Товсте (нині село Товсте Гусятинського району). Тут прикрашали миски ритуванням. Вироби одного з тодішніх майстрів Я. Пригарського можна побачити у музеях Львова і Тернополя Своєрідний характер має його розпис на мисках: на побілкованому фоні орнамент нанесений гравіруванням. Центральними мотивами цього розпису були птахи, а також риби, олені [24].

Є на карті Тернопільщини село, назва якого промовисто говорить сама за себе - Гончарівка. Розвиток промислу в Гончарівці здавна зумовлений існуванням тут добрих покладів глини. І тепер на місцевій сировині на краю села працює кахлевий завод. Відомо: рідко зустрічається глина, яка в безпосередньому вигляді має всі необхідні пластичні та в’язкі якості. Здебільшого необхідно змішувати два її види. Саме так ведеться і в Гончарівці: ближче до села - поклади „пісної" глини з домішками піску, характерного жовтого кольору, а далі, в „корчах”, де починається ліс, залягає глина сивуватого відтінку - в’язка, „гладонька”. Ці два сорти змішують на половину, обливають водою, традиційно „збивають рискалем", тобто ріжуть лопатою на пласти. У процесі вироблення глини до того ідеального стану, що дозволяє якнайповніше виявити її високі природні якості, тепер, як і завжди, найдовершенішим „інструментом" залишається чутливість людського дотику. Глину довго вимішують босими ногами, ріжуть металевим лезом „стругом” - раз по раз, дрібно, щоб вилучити всі камінчики, і знову обливають водою, знову місять чотири-п'ять разів... Хто без шани, без любові робитиме це? Від батька до сина, від діда до внука - в крові передається потяг до чудодійної глини, що не завжди давала на хліб і до хліба.

В Копичинцях прикрашали посуд геометричним орнаментом, виконаним ріжкуванням білою і зеленою фарбою на коричневому тлі. Стрункі дзбанки з водою і розширеною шиєю розписували здебільшого декількома горизонтальними поясами геометричного орнаменту або „під мармур” [23].

Ще донедавна чимало гончарів працювало в селі Залісці Збаразького району. Майстри, які залишились, виготовляють зараз здебільшого неполиваний червоний посуд. Тривогу викликає те, що на грані завмирання виготовлення чорнолощеної кераміки, якою славилась колись Тернопільщина. Цим промислом в даний час володіють лише І. Бойко з Гончарівки Монастириського району, С. Дяків з Голгоче Бережанського району, С. Романюк з Духова Кременецького району, та окремі майстри з села Залісці Збаразького району.

Відродити і продовжити традиції гончарів з Товстого вирішив випускник Косівського училища прикладного мистецтва В. Бардачевський, який у 1989 р. заснував тут гончарську школу. До гончарної справи він залучив учнів місцевої школи.

На грані завмирання гончарство в Шумському районі. Якщо в недалекі часи в селі Сураж було близько 70 майстрів, то зараз цим промислом займається лише одна сім'я П. Вознюка. На жаль перестали існувати як центри кераміки Підгайці, Копичинці, Кунинець.

По всьому слов’янському краю здавна побутував особливий вид глиняної пластики - різноманітні фігурки звірів, птахів з продушинами для свистіння. Це - відгомін древнього культу плодородства, оновлення і відродження природи. Магічним актом заклинання плодючості в час весняних обрядів був свист - як ритуал відганяння злих духів. З плином часу відійшла символіка, а пищики дістали розповсюдження як улюблена дитяча забавка, неодмінний атрибут народного свята.

Якщо російську народну іграшку - „свистульку" неможливо уявити собі без кольорового розфарбування, то в українських пищиках, особливо тих, що побутували в етнозонах Західної України (на Буковині, Закарпатті, Поділлі), основний акцент робиться на формування зображуваної фігурки.

Розповсюджений в нашій області вид народної художньої творчості - плетення з