Етнографія дитинства як наука. Історія розвитку етнографії дитинства

Етнографія дитинства як наука. Історія розвитку етнографії дитинства

( Этнография детства

Этнография детства

— этнология детства, междисциплинарная отрасль знания, занимающая пограничное положение между этнографией, социологией, психологией и педагогикой и занимающаяся сравнительным изучением традиционных способов воспитания детей и самого мира детства, включая детские игры, фольклор и т.д. В каждом обществе, на каждом этапе его развития существуют разные стили и методы воспитания, допускающие многочисленные этнические, культурно-групповые, региональные, семейные и другие вариации. Этнография 19 - начала 20 вв. включала эти предметы в общее описание народного быта. С 20-х гг. 20 в. они стали предметом самостоятельных исследований, в т.ч. в отечественной этнографии. В современной Э.д. существуют различные методические подходы к проблеме социализации ребёнка. Одни учёные изучают специфические закономерности развития человека в данном обществе; их интересуют не особенности культуры сами по себе, а то, чем отличаются дети данного народа от детей, растущих в иной социально-культурной среде. Другие ищут ответ на вопрос, каковы специфические механизмы и процессы приобщения детей к культуре своего народа. Если в первом случае сравниваются результаты социализации, то во втором - её средства и методы. Третья группа учёных изучает взаимосвязи между воспитанием детей и некоторыми аспектами социальной структуры общества: кто и как определяет соотношение целей и средств воспитания, как взаимодействуют друг с другом отдельные институты социализации и т.д. Разнообразна и методология таких исследований: это и детальные монографические описания, массовые статистические исследования, исследования, опирающиеся на наблюдения, исследования комплексного типа и т.д. Изучение мира детства не сводится к закономерностям процесса социализации, где ребёнок рассматривается гл.о. как объект заботы и воздействия со стороны взрослых. Один из важнейших принципов современного человекознания - принцип субъективности формирующейся личности, которая не может быть сведена к простой совокупности биологических задатков и социальных условий. При всей зависимости от взрослых мир детства обладает известной социальной и психологической автономией, и эта своеобразная детская культура, точнее - субкультура, должна быть понята изнутри, а не просто объяснена функционально как подготовка к будущей взрослой жизни. В изучении этого явления Э.д. тесно связана с психологией и педагогикой, в частности в исследовании трёх осн. междисциплинарных проблем, наиболее явно раскрывающих особенности мира детства. Прежде всего это детский фольклор и вообще художественное творчество, поскольку в современных индустриальных обществах дети дошкольного возраста - единственная социально-возрастная группа, выражающая себя исключительно через устное творчество и рисунок. Другой важной проблемой является изучение детской игры, особенно ролевой игры, имеющей важный социокультурный смысл. Серьёзное внимание уделяется также изучению детского общения. Психолого- педагогические исследования показывают, что контакты между детьми уже в самом раннем возрасте резко отличаются от общения тех же детей со взрослыми и выполняют иные психологические функции. Сравнительно-этнографические данные позволяют выявить характер и специфику взаимоотношений сверстников, особенности формирования детской и подростковой субкультуры. Э.д. имеет большое прикладное значение, помогая адаптировать современные методы воспитания и обучения к специфическим особенностям традиционной культуры народов, а также сохранять и использовать ценные методы народной педагогики)

 

Зв'язок етнографії дитинства з іншими науками

(Зв’язок дошкільної педагогіки з іншими науками

Дошкільна педагогіка, як і кожна наука, у своєму розвитку спирається на суміжні галузі, що дає змогу глибше пізнавати педагогічні явища і процеси. Зв’язок і взаємодія наук відображають об’єктивний взаємозв’язок явищ, діалектичну єдність світу. Кожна наука досліджує певну групу явищ, але оскільки вони переплітаються і взаємодіють з іншими, то й науки, що їх вивчають, теж взаємодіють.
Співпраця дошкільної педагогіки з іншими науками відбувається у таких формах:
— використання провідних теоретичних положень та узагальнюючих висновків інших наук (наприклад, філософські ідеї виконують методологічну роль у вивченні педагогічних явищ);
— творче запозичення методів дослідження інших наук, зокрема психології, в організації експерименту, спостереження за поведінкою і діяльністю дітей;
— використання конкретних результатів досліджень психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук;
— безпосередня участь у комплексних дослідженнях людини.
Протягом століть педагогічна думка розвивалася у лоні філософії)

 

Світоглядні уявлення та вірування українського народу, їх роль у формуванні світогляду дітей

(Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської) церковної унії у 1596 р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”, євангельські заповіді - з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими, наприклад, Ілля Пророк - з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій - з заступником худоби Велесом і т.д. До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих, Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і реґіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього)

 

Народна дидактика

( Народна дидактика живе тоді, коли вона діє. Коло інтересів народної дидактики дуже широке: формування в дітей правильних уявлень про події, вчинки та явища навколишнього життя, розвиток в них пізнавальних психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, уяви, мовлення і мислення), вироблення допитливості й розумових здібностей, прищеплення їм інтелектуальних умінь і навичок.

Мислення нерозривно пов'язане з мовленням. Мовному розвитку дітей у народній дидактиці надається найбільшого значення.

Формування культури слова починається з раннього дитинства. Кожна доросла людина, подумки зробивши невеликий екскурс у раннє дитинство, без особливого напруження пам'яті неодмінно згадає такі слова, як «моньо», «жижа», «льоля», «ґава», «папа» (хліб) та багато інших, які колись навчили мама й тато, бабуся й дідусь, та вживали, спілкуючись з малятком, його старші брати й сестри, сусіди, свояки, близькі, рідні, знайомі. Ми, наче естафету, передаємо ці слова дітям, внукам і правнукам. А ті, в свою чергу, своїм потомкам. І так без кінця.

Що це таке? Це лексика з дитячої мови, мудро придумана народом-педагогом для того, щоб кожну дитину раніше прилучати до посильного людського спілкування.

Опанувати мову не так то й просто. А удосконалення мовлення особистості, по суті, триває протягом усього її життя. Виходячи з цього, народна дидактика виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає в новонародженої людини відразу, а формується поступово. Таке трактування проблеми цілком закономірно привело до практичного її втілення в створення дитячої мови як першого, підготовчого етапу на шляху мовного розвитку дитини.

Дитяча мова є основним словесним засобом народної дидактики, який чи не з першого дня допомагає немовляті пізнавати навколишній світ, входити в коло родинного спілкування)

Громадянське виховання

Розумове виховання

Моральне виховання

Екологічне виховання

Статеве виховання

Правове виховання

Трудове виховання

Естетичне виховання

Фізичне виховання

Громадянське виховання —формування громадянськості як інтегрованої

якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально,

соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною.

Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття

любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси

громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних,

національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному

етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.

Орієнтоване на формування свідомого громадянина, патріота, професіонала,

людини зі шляхетними особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і

способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на

саморозвиток

Розумове виховання —діяльність вихователя, спрямована на розвиток

інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової

праці.

Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до

нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення

є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають особистими

переконаннями, духовним багатством людини.

У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового

формування особистості учня —розумовий розвиток

Моральне виховання—виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів

моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної

поведінки.

Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі

соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні

цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед

таких норм —гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної

людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої

людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до

батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя,

готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства,

інших чеснот.

Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал,

моральний кодекс, моральні норми, моральні переконання, почуття та якості

Екологічне виховання —систематична педагогічна діяльність, спрямована на

розвиток у людини культури, взаємодії з природою.

Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації,

використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і

примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його

полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини,

тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії.

Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища,

робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з

нею. Ці уміння учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Водночас

естетична краса природи сприяє формуванню почуттів обов'язку і

відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності,

запобігання нанесенню збитків природі.

Метою екологічного виховання є формування в особистості екологічної

свідомості і мислення. Передумова для цього —екологічні знання, наслідок —

екологічний світогляд. Екологічну свідомість як моральну категорію потрібно

виховувати у дітей з раннього дитинства.

На основі екологічного мислення і свідомості формується екологічна культура,

яка передбачає глибокі знання про навколишнє середовище (природне і

соціальне), екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи,

вміння вирішувати екологічні проблеми, безпосередню участь у

природоохоронній діяльності

Статеве виховання —процес засвоєння підростаючим поколінням знань про

взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у

стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і

дівчат, норм поведінки,відповідальності за свої вчинки, культури дружби,

кохання, інтимних почуттів.

Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним

розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або

ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уникати розмов на

інтимні теми з дітьми.

Особливо інтенсивно виховну роботу потрібно проводити в підлітковому віці,

коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах

хлопців і дівчат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до

протилежної статі. Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє

формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів,

еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості:

інтенсивність статевого потягу; ранній початок статевого життя; сексуальна

активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням

небезпеки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та обмежених

можливостей її реалізації; сексуальність ізольована від почуття любові.

Великий вплив на статеву поведінку підлітків здійснюють соціокультурні

чинники. Переорієнтація в останні роки громадської думки щодо норм

сексуальної поведінки свідчить про лібералізацію статевої моралі, певною мірою

моральну легалізацію невпорядкованих статевих зв'язків, проституції (звичайними і доступними стали еротичні шоу, порнографія, еротичні фільми

тощо). За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до

духовної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції,

зростання кількості абортів, що загрожує здоров'ю, а іноді життю людини

Правове виховання —виховна діяльність сім'ї, школи, правоохоронних органів,

спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей.

Потреба широкого правового виховання молоді зумовлена зростанням творчої,

організуючої, координуючої ролі права в соціальному, політичному й

економічному розвитку суспільства.

Правове виховання покликане забезпечити формування у молоді високої

правової культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення

поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов'язків, повагу до законів і

правил людського співжиття, готовність дотримуватися і сумлінно виконувати їх.

Висока правова культура громадян є однією з базових засад утвердження

громадянського суспільства і правової держави, реалізації демократичних свобод.

Ще римський політичний діяч Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н.е.)

стверджував: “Треба бути рабом закону, аби залишитися вільним”.

Правове виховання має свої завдання:

—надання учням знань про закони Держави, підвищення їх юридичної обізнаності, інформування з актуальних питань права;

—виховання поваги до держави і права;

—вироблення умінь і навичок правової поведінки;

—виховання нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності,

спонукання до посильної участі в боротьбі з негативними явищами в житті;

—подолання в правовій свідомості хибних уявлень, негативних навичок і звичок

поведінки.

У процесі правового виховання учнів знайомлять з окремими положеннями

державного, адміністративного, цивільного, трудового, кримінального, сімейного

права. Важливими також є знання основних положень Конвенції про права

дитини

Трудове виховання —виховання свідомого ставлення до праці через

формування звички та навиків активної трудової діяльності.

Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування,

самоутвердження і взаємодії людини в суспільстві та природному середовищі.

Воно покликане забезпечити:

—психологічну готовність особистості до праці (бажання сумлінно та

відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як обов'язку

і духовної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до людей

праці, творче ставлення до трудової діяльності);

—підготовка до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань,

загальних основ виробничої діяльності, вироблення умінь і навичок, необхідних

для трудової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії).

Трудове виховання ґрунтується на принципах:

—єдності трудового виховання і загального розвитку особистості (морального, інтелектуального, естетичного, фізичного);

—виявлення і розвитку індивідуальності в праці;

—високої моральності праці, її суспільно корисної спрямованості;

—залучення дитини до різноманітних видів продуктивної праці;

—постійності, безперервності,посильності праці;

—наявності елементів продуктивної діяльності дорослих у дитячій праці;

—творчого характеру праці;

—єдності праці та багатогранності життя.

У трудовому навчанні учні одержують загальнотрудову (оволодіння знаннями,

уміннями і навичками з планування, організації своєї праці), загальновиробничу

(освоєння науково-технічного потенціалу основних галузей виробництва, основ

економіки та організації праці, природи й навколишнього середовища),

загальнотехнічну (оволодіння знаннями з урахуванням специфіки галузі, в яку

входить обраний профіль трудової підготовки) й спеціальну підготовку

(передбачає формування початкових умінь і навичок праці з обраної

спеціальності).

Зміст трудового виховання визначається навчальною програмою для кожного

класу. Його особливості відображають поняття “трудова свідомість”, “досвід

трудової діяльності”, “активна трудова позиція”.

Трудова свідомість особистостімістить уявлення про ставлення до праці,

участі у суспільно корисній праці, усвідомлення необхідностітрудового

самовдосконалення, систему знань, трудових умінь і навичок, з'ясування ролі

праці у виборі майбутньої професії

Естетичне виховання —педагогічна діяльність, спрямована на формування

здатності сприймати і перетворювати дійсність за запонами краси.

“Краса, —могутній засіб виховання чутливості душі, —писав видатний

український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970). —Це вершина, з якої

ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і

натхнення ніколи не побачиш. Краса —це яскраве світло, що осяває світ. При

цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти

стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним.

Я б назвав красу гімнастикою душі, вона виправляє наш дух, нашу совість, наші

почуття і переконання. Краса —це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки

йому так чи інакше ставишся сам до себе ”. Метою естетичного виховання є

високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного

освоєння дійсності

Фізичне виховання —система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я

людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових

навичокі вмінь.

Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального

фізичного розвитку особистості, збереження її здоров'я, отримання знань про

особливості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття санітарно-

гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток

його потенціальних можливостей.

До основних засобів фізичного виховання в школі належать:

—теоретичні відомості(гігієна загальна і фізичних вправ, відомості, необхідні

для самостійних занять фізичними вправами);

—заняття гімнастикою(вправи, що сприяють загальному фізичному розвитку

школярів: загальнорозвиваючі, вправи на формування правильної постави,

акробатичні, танцювальні вправи, вправи на розвиток рівноваги, опорні стрибки);

—заняття з легкої атлетики(різні види бігу, стрибки в довжину й висоту,

метання на дальність);

—рухливі ігри(розвиток в учнів кмітливості, спритності, швидкості дій,

виховання дисциплінованості);

—спортивні ігри(баскетбол, волейбол, ручний м'яч, футбол);

—лижна, кросова, ковзанярська підготовка, плавання.

У школі існують різноманітні форми фізичного виховання: уроки з фізичної

культури, фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі шкільного дня (фізкультурні

хвилинки під час уроку, ігри та вправи на перервах і в режимі подовженого дня),

позакласна спортивно-масова робота (заняття в гуртках фізичної культури і

спортивних секціях, спортивні змагання). Позашкільні виховні заклади

здійснюють спортивно-масову роботу за місцем проживання учнів, в дитячо-

юнацьких спортивних школах, дитячих клубах, туристських станціях, спортивних

товариствах. Самостійно учні займаються фізичними вправами вдома, на

пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у парках тощо)

 

Педагогічна творчість

1. На підставі означення В.Андреєва про творчість як вид людської діяльності, охарактеризувати її ознаки

(В.И. Андреев (1988), определяя творчество как вид человеческой деятельности, отмечает ряд признаков, характеризующих ее как целостный процесс:
- наличие противоречия проблемной ситуации или творческой задачи;
- социальная и личная значимость и прогрессивность, которая вносит вклад в развитие общества и личности (антисоциальная деятельность, даже в ее самой изобретательной форме, — это не творчество, а варварство);
- наличие объективных (социальных, материальных) предпосылок, условий для творчества;
- наличие субъективных (личностных качеств — знании, умений, особенно положительной мотивации, творческих способностей личности) предпосылок для творчества;
- новизна и оригинальность процесса или результата.
Если из названных признаков осмысленно исключить хотя бы один, то творческая деятельность либо не состоится, либо деятельность не может быть названа творческой.
Педагогическая деятельность — процесс постоянного творчества. Но в отличие от творчества в других сферах (наука, техника, искусство) творчество педагога не имеет своей целью создание социально ценного нового, оригинального, поскольку его продуктом всегда остается развитие личности. Конечно, творчески работающий педагог, а тем более педагог новатор, создает свою педагогическую систему, но она является лишь средством для получения наилучшего в данных условиях результата.
Академик В.А. Энгельгард писал, что творчество в своем первоисточнике есть результат врожденной, физиологической потребности, “результат некоего инстинкта, ощущаемого также властно, как потребность птицы петь или стремление рыбы подниматься против течения бурной горной реки”. Действительно, человек в любой, даже самый, качалось бы, далекий от творчества труд, не осознавая того сам, вносит элементы творчества.
Однако творчество творчеству рознь. Оно обусловлено творческим потенциалом личности, который, если вести речь о педагоге, формируется на основе накопленного им социального опыта, психолого-педагогических и предметных знаний, новых идей, умений и навыков, позволяющих находить и применять оригинальные решения, новаторские формы и методы и тем самым совершенствовать исполнение своих профессиональных функций. С другой стороны, опыт убеждает, что творчество приходит только тогда и только к тем, для кого характерно ценностное отношение к труду, кто стремится к повышению профессиональной квалификации, пополнению знаний и изучению опыта как отдельных педагогов, так и целых педагогических коллективов.
Нередко творческую природу труда педагога выводят из умозаключения: педагогический труд по преимуществу умственный, а умственный — значит творческий. Но умственный труд нельзя прямо отождествлять с творческим. Без специальной подготовки, знаний, представляющих собой отражение обобщенного социального опыта, накопленного предшествующими поколениями, педагогическое творчество, кроме как на уровне проб и ошибок, невозможно. Только эрудированный и имеющий специальную подготовку педагог на основе глубокого анализа возникающих ситуаций и осознания сущности проблемы путем творческого воображения и мысленного эксперимента способен найти новые оригинальные пути и способы ее решения.
Творческий потенциал любого человека, в том числе и педагога, характеризуется рядом особенностей личности, которые называют признаками творческой личности. При этом авторы приводят разные перечни таких признаков. Они выделяют способность личности замечать и формулировать альтернативы, подвергать сомнению на первый взгляд очевидное, избегать поверхностных формулировок; умение вникнуть в проблему и в то же время оторваться от реальности, увидеть перспективу; способность отказаться от ориентации на авторитеты; умение увидеть знакомый объект с совершенно новой стороны, в новом контексте; готовность отказаться от теоретических суждений, деления на черное и белое, отойти от привычного жизненного равновесия и устойчивости ради неопределенности и поиска.
Другие авторы относят к признакам творческой личности легкость ассоциирования (способность к быстрому и свободному переключению мыслей, способность вызывать в сознании образы и создавать из них новые комбинации); способность к оценочным суждениям и критичность мышления (умение выбрать одну из многих альтернатив до ее проверки, способность к переносу решений); готовность памяти (овладение достаточно большим объемом систематизированных знаний, упорядоченность и динамичность знаний) и способность к свертыванию операции, обобщению и отбрасыванию несущественного)

2. Довести, що педагогічна творчість - процес постійної творчості. Відповідь обгрунтувати прикладами

(Педагогічна творчість

Педагогічна діяльність, як і будь-яка інша, має не тільки кількісну міру, а й якісні характеристики. Зміст і організацію педагогічної праці можна правильно оцінити, лише визначивши рівень творчого ставлення педагога до своє діяльності, який відображає ступінь реалізації ним своїх можливостей при досягненні поставлених цілей. Творчий характер педагогічної діяльності тому є найважливішою її об'єктивною характеристикою. Вона обумовлена тим, що різноманіття педагогічних ситуацій, їх неоднозначність вимагають варіативних підходів до аналізу я рішенням що випливають з них завдань.

Відомо, що розвиток свідомості і творчих параметрів людини здійснювався шляхом від простого споглядання до глибокого пізнання дійсності і лише потім до її творчого перетворення. У рівній мірі це стосується і еволюції свідомості і діяльності педагога. В даний час твердження про те, що педагогічна діяльність є за своєю природою творчої, стало тривіальним. Однак не менш відомо, що як в некваліфікований, традиційно нетворчих працю працівник може внести елемент творчості, так і, навпаки, педагогічну діяльність можна будувати за шаблоном, позбавивши її властивого сі творчого початку.

Творчість - це діяльність, що породжує щось нове, раніше чого не було, на основі реорганізації наявного досвіду і формування нових комбінацій знань, умінь, продуктів. Творчість має різні рівні. Для одного рівня творчості характерне використання вже існуючих знань і розширення області їх застосування; на іншому рівні створюється зовсім новий підхід, що змінює звичний погляд на об'єкт чи галузь знань.

При цьому треба мати на силу, що творчість як специфічний вид людської діяльності поряд з "новизною" характеризується і "прогресивністю". (С. С. Гол'дентріхт відзначає, що "природа творчого діяння - творення, народження нового прогресивного, що сприяє розвитку людини і суспільства. Сутність творчості несумісна з діяльністю, ворожої людині ".

Такий підхід до сутності творчості узгоджується з ідеями гуманістичної педагогіки, з розвитком особистості, культури "суспільства. Істинне творчість гуманно за своєю природою, оскільки він з необхідністю призводить до розвитку та саморозвитку особистості і відповідно культури і суспільства.

В.І. Андрєєв (1988), визначаючи творчість як вид людської діяльності, відзначає ряд ознак, що характеризують її як цілісний процес:

наявність протиріччя проблемної ситуації або творчої задачі;

соціальна та особиста значущість і прогресивність. яка вносить вклад у розвиток суспільства і особистості (антисоціальна діяльність, навіть в її самої винахідливої формі, - це не творчість, а варварство);

наявність об'єктивних (соціальних, матеріальних) передумов, умов для творчості;

наявність суб'єктивних (особистісних якостей - знання, умінь, особливо позитивної мотивації, творчих здібностей особистості) передумов для творчості;

новизна та оригінальність процесу або результату.

Якщо з названих ознак осмислено виключити хоча б один, то творча діяльність або не відбудеться, або діяльність не може бути названа творчої.

Педагогічна діяльність - процес постійного творчості. Але на відміну від творчості в інших сферах (наука, техніка, мистецтво) творчість педагога не має на меті створення соціально цінного нового, оригінального, оскільки його продуктом завжди залишається розвиток особистості. Звичайно, творчо працює педагог, а тим більше педагог новатор, створює свою педагогічну систему, але вона є лити засобом для одержання найкращого в даних умовах результату))))))))))))))))))))))))))))

Академік В.А. Енгельгард писав, що творчість у своєму першоджерелі є результат вродженої, фізіологічної потреби, "Результат якогось інстинкту, що відчувається також владно, як потреба птаха співати або прагнення риби підніматися проти течії бурхливої гірської ріки ". Дійсно, людина в будь-який, навіть самий, здавалось би, далекий від творчості працю, не усвідомлюючи того сам, вносить елементи творчості.

Проте творчість творчості рознь. Воно обумовлено творчим потенціалом особистості, який, якщо вести мову про педагога, формується на основі накопиченого їм соціального досвіду, психолого-педагогічних і предметних знань, нові ідеї, вміння і навичок, що дозволяють знаходити і застосовувати оригінальні рішення, новаторські форми і методи і тим самим удосконалювати виконання своїх професійних функцій. З іншого боку, досвід переконує, що творчість приходить тільки тоді і тільки до тих, для кого характерне ціннісне ставлення до праці, хто прагне до підвищення професійної кваліфікації, поповнення знань і вивчення досвіду як окремих педагогів, так і цілих педагогічних колективів.

Нерідко творчу природу праці педагога виводять з умовиводи: педагогічну працю переважно розумовий, а розумовий -- значить творчий. Але розумову працю не можна прямо ототожнювати з творчою. Без спеціальної підготовки, знань, що представляють собою відображення узагальненого соціального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями, педагогічна творчість, окрім як на рівні проб і помилок, неможливо. Тільки ерудований і що має спеціальну підготовку педагог на основі глибокого аналізу що виникають ситуацій і усвідомлення сутності проблеми шляхом творчого уяви та уявного експерименту здатний знайти нові оригінальні шляхи і способи її вирішення.

Творчий потенціал будь-якої людини, у тому числі і педагога, характеризується низкою особливостей особистості, які називають ознаками творчої особистості. При цьому автори наводять різні переліки таких ознак. Вони виділяють здатність особистості помічати і формулювати альтернативи, піддавати сумніву на перший погляд очевидне, уникати поверхневих формулювань; вміння вникнути в проблему і в той же час відірватися від реальності, побачити перспективу; здатність відмовитися від орієнтації на авторитети; вміння побачити знайомий об'єкт із зовсім іншого боку, в новому контексті; готовність відмовитися від теоретичних суджень, поділу на чорне і біле, відійти від звичного життєвого рівноваги і стійкості ради невизначеності і пошуку.

Інші автори відносять до ознак творчої особистості легкість асоціювання (здатність до швидкого і вільного переключення думок, здатність викликати у свідомості образи і створювати з них нові комбінації); здатність до оціночних суджень і критичність мислення (уміння вибрати одну з багатьох альтернатив до її перевірки, здатність до переносу рішень); готовність пам'яті (опанування достатньо великим обсягом систематизованих знань, впорядкованість і динамічність знань) і здатність до згортання операції, узагальнення та відкидання несуттєвого.

Треті автори вважають творчої ту особу, значущою характеристикою якої є креативність як здатність перетворювати що здійснюються діяльність у творчий процес. Е.С. Громов і В.А. Моляко називають сім ознак креативності: оригінальність, еврістичність, фантазія, активність, концентрованість, чіткість, чутливість

Представляє інтерес типологія творчої особистості, запропонована В.І. Андрєєвим, яка може бути поширена і на педагогів.

Теоретик-логік - це тип творчої особистості, для якого характерна здатність до логічних широких узагальнень, до класифікації та систематиці інформації. Люди цього типу чітко планують свою творчу роботу, широко використовують уже відомі методи наукових досліджень. Для цього типу творчої особистості характерна велика обізнаність і ерудиція. Спираючись на вже відомі теоретичні концепції, вони розвивають їх далі. Все, що вони починають, доводять до логічного кінця, підкріплюючи свої обгрунтування посиланнями на численні першоджерела.

Теоретик-інтуїтивіст характеризується високорозвиненою здатністю до генерування нових, оригінальних ідей, люди такого типу творчих здібностей - це великі винахідники, творці нових наукових концепцій, шкіл і напрямів. Вони не бояться протиставити свої ідеї загальноприйнятим, мають виняткову фантазією та уявою.

Практик (експериментатор) завжди прагне свої нові оригінальні гіпотези перевірити експериментально. Люди цього типу люблять і вміють працювати з апаратурою, у них завжди великий інтерес і здібності до практичних справ.