Лекція 14. Українська культура литовсько-польської доби (XIV - перша половина XVII ст. )

Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.

Розвиток освіти і наукових знань.

Братські школи.

Меценатство.

Україна і західноєвропейські культурні впливи.

Полемічна література.

Книгодрукування.

 

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об'єдна­лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці нази­вали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це най­повніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі станови­ли 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським кня­зям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми ста­рину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали збе­регли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писали­ся законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до ук­раїнських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику за­конів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мо­ва існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і півден­ному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. В 1556-1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам'ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов'янських рукописів. Текст на­писаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистець­кими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу про­голошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопниць­ке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу пись­мову пам'ятку духовної культури і мови українського народу, при­вселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церк-на. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толе­рантність щодо різних конфесій.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського ко­ролівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Ли­товській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою иіросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.

Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, об­меження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католиць­кого і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інте­реси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівню­валася в правах з польською та литовською. її вимоги були мінімаль­ними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. ук­раїнська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ста­вило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягел-лонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королі­вською владою, гарантованими політичними свободами та станови­ми привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визна­ти його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».

Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і ре­формація.

Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сер­бією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну че­рез тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поета­ми, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського куль­турного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому універси­теті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. -Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університе­тах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХУ-ХУІ ст. - 800 вихідців з України. У спис­ках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен урод­женців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навча­лися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лей­денському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі ук­раїнці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в універ­ситетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині ХУІІ-ХУШ ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому уні-исрситеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів1.

1 Потульницький Володимир. Інтелектуальні впливи Заходу на духовне МИТТЯ української еліти в ХУІІ-ХУШ ст. // Київська старовина. - 2001. -№ І. С. 6-7.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Сиропі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвро­пейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 1450-М94 рр.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім'ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За годиннім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище - Георгій Дрогобич де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо зем­ля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з'явилося у списках студентів Ягелленського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявля­ючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчить­ся в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, зас­нованому в 1119 р.

Студент Джоржо де Леополі - Юрій (Георгій) з Дрогобича -ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філо­софії, стає професором. Протягом 1478-1482 рр. читав лекції з астро­номії в Болонському університеті, а в 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють зван­ня доктора медицини - першому серед вихідців з України. Він пер­шим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.

Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої ук­раїнцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка по­точного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філо­софії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона на­лежить до найдавніших, «колискових» книг людства. Книга невели­ка, всього 10 непронумерованих аркушів формату 13x18,5 см, по 41 рядку тексту на сторінках.

Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, в ній зроблено спробу визначити географічні координати Москви, Вільно (Вільню­са), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю.Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю.Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мис­тецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вче­ний Міколай Копернік - автор вчення про геліоцентричну систему, тобто про те, що центром нашої планетної системи є Сонце - Геліос -а не Земля, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрого­бича, бо саме на цьому факультеті почав вчитися з осені 1491 р.

Ю.Дрогобича можна порівняти з великим землепроходцем Х.Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю.Дрогобич проклав для українців, всіх слов'ян шляхи в науку. Це - Колумб науки української, великий син України.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).

П.Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плея­ди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істо­риків літератури. П.Русин становить цілу епоху в історії польсько-ла­тинської поезії. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за ме­жами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське поход­ження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, зве­личуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), уродженця с. Оріхівців Перемишлянсь-кої округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденсь­кому, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього пошири­лася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літера­тури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544), «Напучення польському королеві Си-гізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представ­ників європейської політичної думки заперечив божественне поход­ження влади та держави, категорично висловився проти підпорядку­вання світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

С.Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали ук­раїнським Демосфеном і сучасним Цицероном. Особливо проставився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість вчених вважає саме С.Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С.Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в ос­танній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні цен­три - міста Острог* і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, «православіє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показува­тися, книги друковані почали множитися».

* Острог, тобто простір у вигляді гострого кута між двома річками на Во­лині, згадується літописцями з початку XI ст.

З Острогом зв'язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ'я, київського воєводи Василя Кос­тянтиновича Острозького (1526-13.02.1608). Він вживав ім'я Костян­тин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького - великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514), мецената Києво-Печерської лаври. Панегіристи прямо писали, що ім'я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборон­цем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверд­жував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту - подібно до Кон-стантина-Кирила Філософа.

Князь Костянтин-Василь Острозькии був наивпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «началь­ником у православ'ї», меценатом, культурним діячем. Польський ко­роль Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культз'рно-релігійної автономії українського і біло­руського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належа­ло йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов'яно-греко-латинській школі вищого типу зі­брались кращі наукові сили України. В ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифмети­ка, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запере­ченням запевнень противників українства, що нібито на основі цер-ковно-слов'янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання велося трьома мовами: грецькою, латинською та українською (слов'янською), а ще «греко-слов'янською Акаде­мією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576-1636) в школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозького освітнього осередку, поруч зі школою, стали гурток вчених-богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Смо-рицький (7—1594), син відомого своєю літературно-книжною пра­цею дяка-переписувача книг Данила зі Смотрича. Г.Смотрицького за­просив до Острога для підготовки до друку Біблії К.Острозький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій (світське ім'я Максим) Смотрицький (1577-27.12.1633). Народився Мелетій у подільському селі Смотрич (нині смт. Дунаєвецького ра­йону Хмельницької області), в спадковому маєтку батька. Згодом родина переїхала на Волинь, до Острога. Його вчителями були батько, а також один з наиосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс (народився 1572 р.), який після смерті Герасима став ректо­ром, а згодом, в 1601 р. - патріархом Олександрійським, а в 1621 р. -Константинопольським (повішений турками 27 липня 1638 р.).

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В.К.Ост­розький послав М.Смотрицького у Віденську академію для освоєн­ня філософських наук. Через декілька років він продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним з найосвіченіших людей України.

Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагог, перекла­дач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбіль­ше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібни­ка з мови - «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Єв'ю (тепер Вевіс, Литва). Його поява тісно пов'язана з культурно-національним рухом на українських та біло­руських землях кінця XVI - початку XVII ст. В основі цього руху було збереження культурних традицій, зокрема церковно­слов'янської мови як мови освіти, науки, літератури.

Запеклий єзуїт Петро Скарга (1536-1612) писав: «Є тільки дві мови - грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов'я, логіка та інші вільні науки викладалися слов'янською мовою. Зі сло­в'янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній? На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою. Завдяки слов'янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для навчання читанню, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність думок»1. 1 Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. - К, 1993. -С. 185.

Мелегій Смотрицький довів життєвість слов'янської мови. Гра­матика, яку він написав, мала довге життя. Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 рр. її перевидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов'янські мови. Нею користувалися у південнослов'янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Ми­хайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». В Росії граматика М.Смотрицького стала основою філо­логічних знань аж до 1755 р., тобто до «Російської граматики» Ло-моносова, на яку справила значний вплив. Термінологією граматики М.Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжение.

Національно-культурному піднесенню України кінця XVI - по­чатку XVII ст. сприяла не тільки діяльність окремих історичних діячів, князя К.К.Острозького, наприклад. Велика заслуга в цьому колективних органів - братств. Це - національно-релігійні та гро­мадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст. В умовах наступу Речі Посполитої на українські землі братства відстоювали права українського народу, стали на захист його віри, насаджували освіту, організовували і підтримували школи, готували письменників, філософів, риториків, учителів, оберігали пам'ятники історії, культури, цінні книги, літописи, допомагали бідним, удовам, сиротам, старим, піклувалися про нужденних членів братства, викуп­ляли бранців з татаро-турецької неволі, брали участь у похоронах братчиків. Братства існували на членські внески братчиків і доб­ровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан. У братствах виявилась національна свідомість українського народу.

Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові), яке організаційно оформилося протягом 1585-1586 рр. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств східними патріархами з-під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українсько­го шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Хоча навчальні заклади існува­ли й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям.

Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній виклада­ли провідні українські вчені: Іван (чернече ім'я Іов) Матвійович Бо­рецький (?-12.03.1631), Памва Беринда (50-70-ті рр. XVI ст. - 1632 р.), Ставровецький Кирило Транквіліон (7-1646). Перші два і вчи­лись в ній. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжноукраїнської мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки - братство). Цей підручник служив всту­пом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифме­тики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.

Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «не-ряд і все зло». Братські школи були загальнодоступними, в них навчалися на кошти братств сироти, діти вбогих батьків. Більш за­можні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. Хоч Львівська братська школа і називалася греко-слов'янською, але на­вчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава­ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури.

Педагогічні принципи братських шкіл ґрунтувалися на гума­ністичних засадах. Статут Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586), який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості неза­лежно від походження чи багатства. На почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, - «навіть коли б вони були дуже вбогі». Обмежувалося застосування тілесних пока­рань. Повага до людської гідності, яка виховувалася у стінах братсь­ких шкіл, сприяла формуванню громадсько активної людини, здатної відстоювати загальнонародні інтереси, що й засвідчила Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

«Порядок шкільний» визначав роль вчителя у системі народної освіти. Він повинен був бути зразком високоморальної поведінки. Вчитель мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, несрамо-слов..., не прихильник єресі, а підмога благочестя». Виховувати учнів вчитель мав таким чином, щоб він «не залишався винен ні за одного (учня) Богу Вседержителеві і перед батьком їх, і йому самому». Для вчителя всі учні - і бідні, і багаті - повинні були бути рівними.

Після короткого періоду піднесення (кінець XVI - початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Це зумовлювалося посиленням пе­реслідувань української культури польською адміністрацією та като­лицькою церквою.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луць­ку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчаль­ними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

* Орден єзуїтів розпочав свою діяльність в українських землях у 1568 р.

В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи*. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католициз­му, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських шко­лах тривало п'ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привер­тали їх у лоно католицької церкви.

Значний вплив на стан освіти не лише в польських землях, айв українських та білоруських, мала Замостська академія. її заснував у 1595 р. в Замості польський магнат Ян Замойський. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Кон­стантинополя до Амстердама». Тут навчалися видатні українські релігійні та культурні діячі: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький.

У першій третині XVII ст. як культурний центр України віднов­люється Київ. У 1615 р. на кошти шляхтянки з Луцька, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки Єлизавети (Галшки) Гулеви-чівни (1575-1642), яка у 1606 р. переїхала до Києва, було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство - найбільш масове з усіх українських братств. Воно об'єднало кращих представників української шляхти, духівництва, ремісників, купців. Гулевичівна - освічена, національно свідома жінка, розробила програму і статут братства, пожертвувала для нього земельну ділянку («пляц на Подолі») і кошти для побудови школи, готелю для бідних і церкви. Робилося це з «любові й прив'язаності до українського народу».

Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяль­ності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого в 1617 р. Львівське, Київське та Луцьке братства відігравали найвиз­начнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров'ї.

Найбільшою заслугою Київського братства, як культурного осе­редку, було заснування в 1615 р. Київської братської школи. Вона справила великий вплив на розвиток культури України. її фундатора­ми були такі високоосвічені люди свого часу, видатні українські гу­маністи і просвітителі, як Іов Борецький, Єлисей (світське ім'я Олек­сандр) Хомович Плетенецький (1554-8.11.1624), Тарас Земка (1582-23.09.1632), Захарія Копистенський (7-1627). Про останнього писали, що він «муж учительний і достовірний в Божественних пи-саніях». Освятив школу єрусалимський патріарх Феофан.

Посаду ректора займали спочатку І.Борецький, який переїхав до Києва з Львова, а пізніше - М.Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич. «Школи київські», як називався цей навчальний заклад, складалися з чотирьох «шкіл» (класів з окремим учителем у кожно­му): «фара» (початкова) і трьох «граматичних» (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов'янсь­ка, грецька і латинська мови, риторика, піїтика, філософія.

В цей період на перший план суспільного життя України вихо­дить козацька верства, яка здійснила гуманістичний для свого часу акт - поставила зброю на охорону культури та освіти. Енергійний і талановитий гетьман реєстрових козаків, родом із Галичини, Петро Кононович Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) (7-1622) разом з усім двадцятитисячним Військом Запорізьким записався у 1620 р. до Київського братства. Він підтримував братство матеріально, брав участь у створенні його школи. Значна грошова сума була визначена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національ­но-визвольного й культурного руху.

Уніатські єпископи писали у своєму меморандумі папі до Риму, що співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу для католицизму.

За ініціативою П.Сагайдачного в Україні було відновлено право­славну церковну ієрархію, скасовану за умовами Берестейської цер­ковної унії 15961 р. Він здобуває для неї визнання і правне станови­ще. П.Сагайдачний забезпечив охорону єрусалимського патріарха Феофана, який 9 жовтня 1620 р. в Успенському соборі Києво-Печерсь­кої лаври, потай від польського уряду, висвятив у київські митропо­лити І.Борецького та, крім нього, ще шість єпископів на провінційні кафедри. Однак і після цього Борецький залишався ігуменом Ми­хайлівського Золотоверхого монастиря та, що найголовніше, вчите­лем Київської братської школи. Він був відомий своєю добро­чинністю, вченістю й відданістю православній церкві. Його вважають першим гуманістом України.

За п'ять днів до своєї смерті в 1622 р. П.Сагайдачний в присут­ності київського митрополита І. Борецького і нового запорізького ге­тьмана Оліфера Голуба склав тестамент - заповіт. В ньому він за­повідав своє майно на освітньо-наукові, релігійно-церковні та благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

Цьому легендарному отаманові - гетьману запорізьких козаків -український народ присвятив пісню «Ой, на горі та женці жнуть». В українській новій літературі з'явилися історичні романи й повісті, в яких відтворюється постать Петра Сагайдачного: «Сагайдачний» Данила Мордовця, «Ярошенко» Осина Маковея, «Людолови» Зінаї-ди Тулуб та інші.

Першим уславив гетьманові подвиги у боротьбі з турецькими на­падниками Касіян Сакович (близько 1578-1647) - ієромонах, пись-менник-полеміст родом з-під Рави-Руської, вихованець Замостської єзуїтської академії, який пізніше перейшов в уніатство і переїхав до Кракова. Він у 1620-1624 рр. був ректором школи Київського братства. Його «Вірш нажалосний потреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став значним внеском в українську літературу. У ньому Са­кович відтворив поховальну корогву гетьманові Сагайдачному. Цей вірш прочитали двадцять київських спудеїв, коли у квітні 1622 р. проводжали в останню путь славнозвісного полководця.

У першій третині XVII ст. за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури. Тут гуртувалися найк­ращі інтелектуальні сили суспільства. Серед них багато було вихідців з Галичини. Михайло Грушевський характеризує цей наплив гали­чан як визначну подію. «Напевне, - писав він, - знаємо як галичан: Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів; додати до них ще Касіяна Саковича, ректора братської школи в р. 1620-1624 і дещо пізнішого Кальнофойського. Було це перше «нашествіє галичан» на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також га­личанина, заходилися культурними засобами Західної України відро­дити на Київськім ґрунті загальне культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давню національну і культур­ну роль й значення».

Кальнофойський Афанасій - монах Києво-Печерської лаври, церковний письменник другої чверті XVII ст. - був автором твору «Тератургим или чудеса, сотворившиеся в самом святочудотворном монастьіре Печерском киевском...» (1638), в якому містились епітафії панегіричного змісту культурним та церковним діячам: Феодосію Печорському, Захарії Копистенському, Єлисею Плетенецькому, Іову Борецькому, Тарасію Земці, Памві Беринді та ін.

Видатний культурний діяч України XVII ст. Петро Симеоно-вич Могила (1596-11.01.1647) теж мав відношення до Галичини. Будучи нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн­ськими і польськими аристократичними родами, він здобув освіту у Львівській братській школі, після чого вчився за кордоном, у Парижі. Переїхавши до Києва, П. Могила в 1625 р. прийняв чер­нецький постриг, а в 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, замінивши на цій посаді Захарія Копистенського. Потім з 1633 р. став митрополитом київським і галицьким. Похова­ний, як і Костянтин Острозький, в Успенському соборі Києво-Пе­черської лаври.

П.Могила активно боровся з уніатством. У польського короля він добився визнання легалізації православної церкви в Україні, а також передачу їй уніатами деяких маєтків і культових споруд - Софійсь кого собору, Києво-Видубицького монастиря.

Як вчений, П.Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учитель не» (1616), «Анфологіон» (1636), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник». У роботі над ним П.Могила користувався грецьки­ми оригіналами та древніми руськими виданнями.

П.Могила був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри». В ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських церков. «Православне ісповідання віри зали­шилося в Україні єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст.

П.Могила стояв біля джерел вищої освіти в Україні. Він справед­ливо пов'язував занепад православ'я з недостатнім рівнем освіти в українських землях, вбачаючи можливість його піднесення «в засну­ванні таких колегій, які по духу своєму були б строго православни­ми, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західноєвропейським і польським».

Запросивши зі Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Трофи-мовича-Козловського (7-15.03.1651) і Сильвестра Косіва, П.Могила восени 1631 р. заснував у лаврі школу — «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Викладання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латинською мова­ми. Від цієї школи залишилася пам'ятка: панегірик П.Могилі під на­звою «Євхаристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.

За участю П.Могили 1 вересня 1632 р. відбулося об'єднання Лав­рської з Київською братською школою і створено Київський колегіум І філіями у Вінниці (засновано в 1634 р., а в 1639 р. перенесено до Гощі), Кременці (1636). Колегіум дістав назву Києво-Могилянсько-іо. Від цього часу бере початок свого існування перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад у східних слов'ян, гордість і слава України, знаменита Києво-Могилянська академія. Першим її ректором став Ісайя Трофимович-Козловський. Він також є першим українським доктором богослов'я, одним із авторів «Катехізису» (1645).