Музична культура хіу-хуі ст.

Ідеї Відродження і Реформації не обминули й Україну. Однак тут їх ви­яв мав певну специфіку, оскільки формувалися вони у процесі складно­го взаємопроникнення різних куль­тур. У нашаруванні художніх стилів важко виокремити «чисту готику» або «чистий Ренесанс», тому краще гово­рити про існування української куль­тури польсько-литовської доби. Деякі дослідники, узагальнюючи ознаки культур українського, білоруського, литовського та польського погранич-чя, називають період XIV—XVI ст. східнослов'янським Відродженням (подібно до Північного Відродження в західноєвропейських країнах, яке підхопило цей напрям від італійсько­го, так званого Високого Відроджен­ня). У цей час на українські терени хвилею покотилися західні ідеї, змі­нивши візантійські художні орієнтації на ренесансно-гуманістичні.

Ідеали й тематика світського музич­ного мистецтва європейських країн майже не знайшли в Україні сприят­ливого ґрунту, адже світська художня культура ще була недостатньо поши­реною в містах і панських маєтках. Певною мірою ренесансні ідеї вияви­лися в церковній музиці, в надрах якої зароджувався музичний професіо­налізм. На народну творчість, яка ма­ла потужні традиції минулого, знач­ний вплив почало справляти козац­тво - нова верства української люд­ності, що вийшла на суспільну арену поряд із духівництвом, міщанством та селянством.

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

У фольклорі спадкоємний зв'язок із давньоруськими традиціями не змогла перервати навіть монголо-та-тарська навала. Пісенна творчість до­сягла нових вершин у новому оригі­нальному епічному жанрі - думах. Українські думи виникли в козацько-

му середовищі ХУ-ХУІ ст. як худож­нє відображення героїко-патріотичних устремлінь поневоленого народу. Пое­тика і мелодика цих творів генетично пов'язані з билинами і мають певну спорідненість із планами й голосіння­ми (наприклад, в епізодах оспівуван­ня смерті козака). Розвивали думні традиції українського народу козаки-кобзарі.

Головна тематика дум - відобра­ження героїчних сторінок української історії, а також морально-етичні ас­пекти й непересічні події суспільного життя. Герої епічних творів завжди були носіями високої моральності, ви­разниками національних інтересів, патріотами, які безмежно любили рід­ну землю (як, наприклад, персонажі «Думи про козака Голоту», «Думи про Марусю Богуславку», «Плачу не­вільників», «Втечі трьох братів із го-рода Азова»).

Українські думи поділяють на три основні групи:

■ давні думи про турецько-татарську неволю;

■ новіші думи про національно-виз вольну війну проти польсько-шля-хетського панування (що набули по­ширення за козацько-гетьманської доби);

■ «моралізаторські» думи на родин­но-побутову тематику.

З-поміж інших фольклорних жан­рів думи вирізняються своєрідністю поетичної мови. Для них характерні нерівноскладовість віршованих рядків і нерівнострофічність тексту. У тек­стах часто вживаються метафори, по­рівняння, нерідко - прийоми гіпербо­лізації, образи-символи.

Музичний стиль українських дум також оригінальний: речитативна за характером мелодія завжди підпоряд­ковується тексту. За композицією ду­ми складаються із заспіву («заплач-ки»), циклу «уступів» і завершення («славослів'я»). Ладовою окрасою творів цього жанру є прийом «дода­вання жалощів», що полягає у постій­ному підвищенні IV щаблю в мінорі.

Оповідно-драматичний характер дум потребував інструментального супроводу, який би значно доповнював їх мелодичну виразність. Виконавці дум мали бути не лише гарними співа­кам^ а й віртуозними імпровізатора­ми, вміти використовувати різні тех­нічні прийоми (глісандо), ілюстратив­ні «прикраси» (наприклад, для іміта­ції бурі на морі, запеклої битви з воро­гами).

Упродовж свого історичного розвит­ку, боротьби за національне і соціаль­не визволення український народ ство­рив чимало дум - високохудожніх зразків музичного епосу. Разом з істо­ричними піснями, баладами й співан-ками-хроніками вони утворюють цін­ний епічний масив. Думи є джерелом вивчення історії і культури України, адже інколи вони з документальною ТОЧНІСТЮ і конкретністю відображують події нашої славної минувшини.

Український народ створив багатий і самобутній музичний інструмен­тарій. Найулюбленішим інструмен-Гом була кобза (пізніше її замінила бандура). Сліпі співці-музиканти ок-шм кобзи часто грали на колісній лірі, У побуті тогочасної української вер-КІВКИ усталилася традиція виконавства іі.і торбані* - струнно-щипковому ін-і трумснті.

Пізніше виникли й набули поши-рвННЯ багато різновидів українських інструментів: на західноукраїнських ШЛЯХ - струнно-ударний інструмент щшбали, на сході - струнно-смичкові басоля (що нагадує віолончель), бас, іібо козобас (подібний до контрабасу), П исій території - скрипка. Побутува­ли різні ударні інструменти {бубон, решето, бугай, тулумбас, барабан). (Іеред них виділялися шумові (підко-ші, деркач, рубель, качалка, затула). 11-іюміж духових, окрім сопілки, попу­лярною була коза (або дуда), спорід­нена із європейською волинкою.

З давніх-давен в Україні побутува-'іп ансамблі народних інструментів --троїсті музики», які супроводжува­ли весілля, свята, обряди. Типові склади «троїстих музик» такі: сопіл­ка - скрипка - бубон; скрипка - ба­соля - бубон; скрипка - цимбали -бубон та ін.

 

ЦЕРКОВНИЙ СПІВ

Упродовж Х-ХУП ст. церква була центром формування музичного про­фесіоналізму. В історії української церковної музики умовно можна виок­ремити два періоди й відповідні їм стилі виконання: монодичний (одного­лосний) і ■ багатоголосний. Упродовж псиного часу, при переході від одно­голосся до багатоголосся, вони спів­існували.

Головна відмінність східнохристи-япського {православного) музичного

ритуалу від західнохристиянського {католицького) полягає у використан­ні виключно вокальної музики - хоро­вого співу а капела. Інструментального органного супроводу в ній немає.

Провідним різновидом церковної музики в Україні ще за часів Київської Русі був знаменний розспів - одно­голосий унісонний спів обмеженого ді­апазону і строгого піднесеного складу. Ця слов'янська гілка монодичного спі­ву, запозиченого з Візантії, як уже заз­началося, своєрідно переінтоновува-лася, збагачувалася під впливом віт­чизняних народнопісенних традицій.

Із княжих часів існував і інший, кондакарний різновид культового спі­ву, що вирізнявся особливою віртуоз­ністю.

Набули поширення такі жанри цер­ковної музики, як стихира, тропар, кондак - невеликі піснеспіви візантій­ської і давньоруської православної гім-нографії, що уславлювали Бога, Бого­родицю, святих.

Принципи організації музичного матеріалу в українській церковній культурі відповідали візантійській системі «осьмогласся». Цикл складав­ся з восьми «гласів» і повторювався кожні вісім тижнів. Кожний «глас»

мав свій гімнічний текст і набір му­зичних приспівок.

С Вітчизняні музиканти не користува­лися нотним письмом, хоча в Західній Європі нотописання виникло в XI ст. Мелодії записували спеціальними зна-Тсами - крюками. Знаменна (або крю­кова) нотація^ - це інтерпретований варіант візантійської нотації. Для неї характерні відсутність лінійок, орієн­товна визначеність висоти й тривалості звуків. Подальші реформи в церковній музиці мали за мету вдосконалити крюкову нотацію, були спрямовані на подолання неточності запису. Так, у різні часи для конкретизації висоти та тривалості звуків вводили різноманітні додаткові помітки біля основного зна­ку. Таким чином, записи ставали деда­лі складнішими.

Упродовж тривалої історичної ево­люції знаменний розспів поступово ін­тонаційно й ритмічно збагачувався, розширювався діапазон звукоряду, відбувалися ладові зміни, з'явилося чимало його різновидів.

За типом розспіви мелодики поділя­ють на:

■ ірмолойний2 (найстаріший, силабіч­ний);

■ стихирарний (більш наспівний, ре­читативно-оповідний);

■ кондакарний (вишукано-віртуоз-ний).

За походженням виокремлюють ки­ївський, лаврський, волинський (поча-ївський), руський (галицький), при­карпатський (василіянський), черні­гівський, грецький, болгарський, серб­ський та інші розспіви.

Із виникненням багатоголосного спі­ву записувати музику старим крюко­вим способом стало складніше. Своє­рідність «партитури» отрочного співу -ранньої перехідної форми церковного багатоголосся - полягала в тому, що хорові партії записували крюками над текстом кількома рядками відповідно до кількості голосів. Наприклад, чер­воним кольором позначали основну мелодію в середньому голосі («путь»), а чорним - решту («верх» і «низ»). У ломественому співі основний наспів виконував четвертий, найвищий голос: розвинену мелодію вів соліст, а інші голоси вступали, часто імітуючи поча­ток домества. Таким чином, поступово розвивалися поліфонічні засоби музи­ки, з'являлися віртуозні хорові фор­ми, що виконувалися на вісім і більше голосів.

Прагнення до більшої виразності, повноти звучання церковної музики зумовило виникнення партесного (від лат. партії, голоси) співу. В хоровій музиці відбувається чітке розмежу­вання голосів за висотою і тембром: бас, тенор, альт, дискант. Тексти записували близькою народові сло-в'яно-руською мовою, музику - вже не крюками, а новим «київським зна-ленем». Це було вже нотно-лінійне письмо, дещо відмінне від сучасного. Опанування нової системи київської квадратної нотації припадає на другу половину XVI ст.

 

ВИКОНАВСТВО, ОСВІТА

Визначальна роль у поширенні цер­ковного співу належала усній традиції. Користуючись нотацією лише як орієн­тиром, співаки на практиці засвоювали мелодії «з голосу» і відтворювали їх з пам'яті. Отже, виконання було варіа­тивним, що потребувало від співаків бездоганних музичних здібностей, пе­редусім гарного природного слуху. Ча­сом значення деяких старих знаків за­бувалося і згодом їх було взагалі не­можливо з'ясувати. Отже, виникали труднощі у розшифруванні записів. Так, нерозгаданою таємницею і досі за­лишаються рукописи з вишуканим сти­лем письма, що нагадує арабську в'язь.

Урочистий партесний спів набув по­ширення в практиці церковних хорів завдяки діяльності братських шкіл -Острозької, Львівської, Київської, Луцької та ін. Братства виникли на­прикінці XVI ст. Вони об'єднували представників української інтеліген­ції, які гуртувалися навколо церков­них громад. Свою діяльність братчики присвячували боротьбі за рідну мову, культуру, православну віру. Для цьо­го вони організували широку мережу шкіл. Обов'язковими предметами нав­чання у них були спів і музична гра­мота. Ці школи стали центрами того-

часної культури та освіти. У них готу­вали кваліфікованих регентів, співа­ків, учителів музики, переписували, а пізніше друкували музичну літерату­ру. Наприклад, зберігся реєстр нот бібліотеки Луцького братства, до яко­го увійшло близько 300 партесних тво­рів понад десяти авторів!

 

1. Які європейські традиції позначилися на розвитку музичної культури України за польсько-литовської доби?

2. Які нові жанри української народної творчості виник­ли у період XIV—XVI ст.?

3. Що таке «дума»? З якими іншими фольклорними жанрами вона спорідне­на?

4. Прочитайте назви україн­ських народних інструмен­тів: кобза, ліра, торбан, цимбали, гобой, басоля, скрипка, бубон, бугай, ар­фа, тулумбас, барабан, сопілка, коза, саксофон. Які з них у цьому переліку зайві?

5. Чим відрізняється музична культура православного і католицького церковних обрядів?

6. Як записували давню віт­чизняну церковну музику?

7. У чому полягає особли-

вість партесного співу? Поясніть його назву.

8. Які навчальні заклади по­ширювали традиції україн­ського хорового співу?

Тюрменко