Етнічна консолідація національно-духовне піднесення української народності у XV — першій половині XVII ст.

Населення й територія

Уніфікація мате­ріальної культури

Кристалізація нової на­ціональної свідомості

Зміни в національ­ній мові

Національно-духовне піднесен­ня

Реформаційний рух.

Братства

Кон­фесійна боротьба

Україна в уявленні іноземців

...

Уніфікація матеріальної культури. Етнічна консолідація українського народу проявлялася в уніфікації його матеріальної культури. Незважаючи на регіональні особливості, знаряддя праці та побутові речі населення, технологія ви­робництва різних товарів стають дедалі подібнішими одне до одного.

Найтиповішим орним знаряддям у лісостеповій і степо­вій зонах поступово стає плуг, багато в чому схожий на свого попередника домонгольського періоду. Він витіснив у лісові райони сохи, й рала, більш придатні для оранки піщаних і супіщаних ґрунтів. Поряд з косою-горбушею населення почало користуватися довгою косою, яку в Роси Називали литовкою. Колосові культури збирали серпами, "вигнуте лезо яких істотно, підвищувало продуктивність пра­ні женця. Зжате збіжжя Складалося в скирти та копи й після закінчення основних сільськогосподарських робіт молотилося ціпами. Перша згадка про них зустрічається у «Слові о полку Ігоревім». У різних регіонах ще існували.архаїчні сільськогосподарські знаряддя праці. Але вони не Визначали технічну озброєність-селянина. Зерно, як і ра­ніше, зберігалося в ямах, глиняних корчагах або дерев'яних кадовбах, що стояли в сінях чи коморах. Мололи пере­важно жорнами, у водяних млинах, аз XVII ст. і у вітряках.

Р' 3 сухопутного транспорту найбільш популярним був чотириколісний віз, відомий ще в докиївську добу. Проте із. Його конструкції сталися істотні зміни: з'явилися колеса зі. Складеними частинами, спицями, ободом і маточиною. Саме тоді українці сконструювали мажу — віз" для перевезення вантажів на далекі відстані. Взимку люди їздили саньми, в Карпатах—-і на волокушах. Для пересування по воді Користувалися стругами, дубасами, ладьями тощо, знаними *ще в Київській Русі. Але в XIV—XVI ст. українські майст­ри винайшли нові плавальні засоби — дуби й байдаки ' (чайки). Останні були добре пристосовані для плавання в різну погоду як річками, так і морем.

* Українське житло мало зрубну, стовпову чи каркасну Конструкцію, З XVI ст. замість староукраїнської назви «ізба» поширилася назва «хата». Дедалі більшало хат з димарями, хоча ще залишалося чимало курних. У внутріш­ньому плануванні житла зберігалися загальнослов'янські риси, але формувалися й національні особливості. Як правило, піч ставилася ліворуч або праворуч при вході, а по Діагоналі від неї розміщувалося покуття зі столом, лавами Й образами на стінах. Багаті хазяї споруджували сараї, комори, кухні, пекарні та інші господарські будівлі, а саме. Подвір'я огороджувалося плетеним з хмизу тином або парканом з дощок. Поселення мали одно-, дво-, трирядову, безсистемну чи гніздово-вуличну забудову. В багатьох містах, як писали очевидці, «кожен сідає як у лісі, кожному вольно будувати де хоче й як хоче».

Важливим компонентом матеріальної культури був на­родний одяг. На його формування визначальний вплив мали природно-географічне середовище, стан економіки та матеріальна спроможність сімей. Він відображав етнічну приналежність народу, його окремих етнічних груп й аку­мулював багатовіковий досвід людей. Народний одяг укра­їнців пізнього середньовіччя генетично пов'язувався з раннім періодом слов'янської культури і багато в чому був подібний до білоруського та російського. На його пошиття ішли тканини домашнього й зарубіжного виробництва -полотно, сукно, сатин, адамашка, атлас, оксамит, китайка тощо. Обов'язковим вбранням чоловіків і жінок були кошулі (рубашки, які вдягалися на сорочку й часто мали вишивку). Вони нагадували сорочки Середнього Подніпров'я VI—VII ст. З поясного жіночого одягу найпоширенішою була плахта, вбрання з двох зшитих до половини полот­нищ, які або вільно опускалися, або заправлялися за пояс. Міщанки носили також сукні та сукмани. Чоловіки вбира­лися в штани, які в різних регіонах називалися по-різному) гачами, портами, портяницями. Якщо на Подніпров'ї досить поширеними були шаровари, то в Східній Галичині, Північ­ній Буковині, Закарпатті та окремих місцях Полісся — вузькі, прикриті рубашками й підперезані ремінцем. Верх­ній одяг складався переважно з кожухів, сермягів, кепта­рів, жупанів і кунтушів. Чоловіки носили круглі баранячі або оксамитні шапки, баранячі шлики чи ковпаки із сукна, Найбільш популярним видом жіночого головного убору були рантух — довгий платок, що обмотував голову, брамка, рубок, тканиця, очіпок. Люди взувалися у черевики, чоботи, боти.

Найстабільнішим компонентом матеріальної культури була їжа, яка багато в чому нагадувала давньоукраїнську..Щоденно українці вживали житній хліб, вівсяний кисіль, пшоняну кашу, а приблизно з XV ст. і звичний для наступ­них поколінь борщ. Досить поширеними не пізніше XVI ст. стали кваша, варене кисле тісто з житнього чи гречаного борошна. З м'ясних страв найуживанішою була варена, смажена чи інакше приготовлена свинина. Традиційною їжею українців стало сало. Не пізніше середини XVII от: люди навчилися робити ковбаси, багато різних овочевих страв, споживали рибу, солили капусту, огірки, пили узвар, квас, а з спиртних напоїв — пиво, мед, брагу, горілку.

...

Зміни в національній мові. Однією з головних ознак ет­носу є мова. Український етнос у цьому плані не стано­вив винятку. На XV сі, мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоукраїнська мова періоду Київської Русі-України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини XIII ст. вона перетворюється на староукраїнську й продов­жує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох, рівнях — розмовному і книжному. Бонн мали між собою суттєві відмінності. Розмовна мова використовувалася пе­реважно в побуті простого люду, книжна — в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих-верств на­селення. З часом народна говірка щодалі активніше про­никала в книжну (церковнослов'янську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мов­ного середовища.

Офіційною мовою Великого князівства Литовського вва­жалася руська мова. У збірнику законів 1565 р. було за­писано, що «писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) й південному (українському). Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до україн­ських магнатів, що стосувалися місцевих справ..

Не пізніше першої половини XV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому і продовжували зберігати чимало загально­слов'янських подібностей. Жива, розмовна мова-починає активніше витісняти з ужитку церковнослов'янську. Роз­ширюється сфера її використання, Найзнаменитішою поді­єю у мовному житті стала поява книг українською мовою, Найтиповішою з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556—1561 рр. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст., Виходили й інші ана­логічні видання. Розвиткові української мови сприяли прийняті під тиском української знаті Люблінським сей­мом 1569 р. положення про її застосування в польському діловодстві.

Українська мова XVI — першої половини XVII ст. на­була чіткішого загальнонаціонального характеру й пере­творилася на визначальний фактор етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Дедалі більше офіційних осіб зарубіжних країн і мандрівників розуміли її відмінність від мов інших слов'янських наро­дів. Це визнавали, зокрема, у XVII ст. шведський посол Готрад Веллінг, мандрівники італієць Божо, німець Вердум, турок Євлія Челебі та ін.

Національно-духовне піднесення. Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало Політиці офіційних властей щодо народу, який населяв ук­раїнські землі. Уряд Великого князівства Литовського Загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, І Не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей.

Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Рефор­мації. Всупереч світоглядній системі середньовічного су­спільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій сво­боді й освіченості людини, справедливому устрої суспіль­ства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з'являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну, їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелекту­али, які здобули освіту в польських та західноєвропей­ських університетах. У Сорбонському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «това­риші з Рутенії», вчилися у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р.— Герман Вілевич «рутенської нації з Києва» та ін. З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510—1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХУ-ХУ! ст.— 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Базельському (Італія), Гей­дельберзькому, Лейденському (Німеччина) та інших уні­верситетах. Абсолютна більшість випускників західноєвро­пейських університетів повернулася на Батьківщину, несу­чи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими й політич­ними діячами.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній1 Європі, й деякі з них. стали видатними пред­ставниками західноєвропейської гуманістичної культури.

 

Серед них одне з помітних місць по праву належить Юрію Котермаку (бл. 1450—1494), більш знаному як Юрій Дрогобич. Син українського ремісника і Дрогобича після закінчення Краківського і Болонського університетів послідовно здобув звання бакалавра, магіст­ра і, нарешті, доктора філософії та медицини, Викладай у Болонському університеті й одночасно був його ректором. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї. Своїми працями, енцик­лопедичними знаннями з астрономії, філософії, математики Дрогобич став на рівень з іншими гуманістами. Він є пер­шим українським автором друкованої книги, що побачили світ в Італії.

 

Павло Русин з Кросна (п. бл. 1517) деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Викладав римську лі­тературу в Краківському університеті, де очолював поетич­ний гурток краківської молоді. Своєю діяльністю справив помітний вплив на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі, започаткував гуманістичний напрям в польській та власне українській поезіях. Характерно, що, перебуваючи за межами України, Русин завжди підкрес­лював своє русинське походження, тим самим пропагуючи інтелектуальну силу свого народу.

 

Уродженець с. Оріхівців з-під Перемишля Станіслав Оріховський (1513—1566) почерпнув різно­манітні знання в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Біль­шу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Праці Оріховського з філосо­фії, історії, публіцистичні твори й промови добре знали в Польщі, Угорщині, Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. Особливо прославився він своїми промовами про­ти турецько-татарської агресії. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном. Він пишався своїм «рутенським» походженням і зав­жди підкреслював це у виступах.

 

Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європей­ську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження й тим самим звеличували свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

Під впливом загальнослов'янського Відродження при­близно з XV ст. викристалізовуються національні особли­вості української культури. Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевих традиціях південних слов'ян попередніх століть і епох. В усній народній творчості відбивалися як загально­людські моральні цінності, так і ті пекучі проблеми, що стояли перед українським етносом. Серед них чільне місце займала боротьба проти турецько-татарської агресії. Головною особою в народній героїчній поезії виступав козак, патріот, непереможний в бою і поєдинку, в степу на полі і в турецькому полоні. Такими героями ставали в піс­не і думах Байда, Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний та багато інших. Разом з тим народна творчість засуджувала порушення громадянської й родинної моралей, одночасно прославляла почуття патріотизму, вірності православній вірі й обов'язку перед своїм народом.

Приблизно у. другій половині XVI ст. зародилася нова українська література. Вона увібрала в себе кращі традиції Київської Русі-України та ідеї Відродження й Реформації, що й визначило її наступний розвиток. Найяскра­вішого сторінкою літературного життя України стала полемічна література. Відродившись у відповідь на «провадження католицизму й уніатства, вона наприкінці VI ст. почала бурхливо розвиватися. Боротьба велася між Католиками й уніатами, з одного боку, та православни­ми— з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Пер­ший ректор Острозької школи Ге р а сим Смотрицький став одночасно й автором першого друкованого полемічного твору «Ключ царства небесного» (1587), в якому висміював папу римського і єзуїтів, відстоював право українського народу на православну віру. В свою чергу, пристрасний єзуїт Петро Скарга у книзі «На захист Брест­ської унії» (1597) захищав об'єднання католицької й пра­вославної церков, доводив благодійність цього історичного акту для православного люду. Навпаки, острозький шлях­тич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі». польською (1597) й українською (1598) мовами залишав правомірність рішень Брестського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію.

Найяскравішою постаттю серед греко-католицьких полемістів став один із засновників уніатської церкви в Україні Іпатій Потій.

В своєму творі українською мовою «Антиапокрисис» (1599) він гостро полемізує з Бронєвським. А невідомий автор, що друкувався під псевдонімом (лірик Острозький, у трактаті «Пересторога» (1605) робив наголос на егоїстичних мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков.

Завзятістю й безкомпромісністю.відзначалися полемічні твори Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону (п-ов у Егейському морі в Греції) кінця XVI — початку XVII ст. він різко критикував суспільний лад Речі Посполитої, виступав проти покатоличення й ополячені і ч українського народу, відстоював рівноправність людини перед богом і законом. Вишенський написав не так вже її багато праць, але вони справили значний вплив на сучас­ників. Значний резонанс мали також полемічні твори Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського та ін. Полемічна література позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського етносу, його виділення зі слов'янського загалу.

Духовній консолідації народу сприяло винайдення й по­ширення друкарства. Через друковані видання населення різних земель знайомилося з останніми досягнення­ми суспільно-політичної й наукової думки, відчувало при­належність до одного етносу. І чим більше видавалося книг, тим сильнішим був їхній вплив на уми та свідомість людей. Першу відому нам друкарню у 1573 р. відкрив у Львові втікач з Москви Іван Федоров. Пізніше дру­карні з'явилися в Острозі, Стрятині (поблизу Рогатина), Крилосі (поблизу Галича), в Києво-Печерській лаврі м. Києва та інших містах. Всього у 1574—1648 рр. їх на­лічувалося понад 20, Навколо друкарень зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які готували й видавали на­вчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту. У виданнях поряд з церковнослов'янською дедалі частіше використовувалася українська мова, що робило їх доступнішими для широких верств населення.

Важливі зрушення відбулись у літописанні. На зміну стислим літописним оповіданням приходять щорічні записи про найважливіші події та явища. У такому ж ключі в Густинському літописі викладено історію України з часів Київської Русі-України до 1597 р. можливого автора Копистенського. Твір складено між 3623—1637 рр. У тексті зроблено посилання на староукраїнські, польські, литовські, візантійські та інші літописи й хроніки, що на­дало праці ґрунтовного наукового характеру. Багатьма фактами й подіями насичені Львівський літопис (1498— 1649) та Острозький літописець (1500-1636).

В Острозькій та Львівській братських школах вперше на українських землях у другій половині XVI ст. з'явився шкільний театр. Пізніше такі театри почали працювати і в інших навчальних закладах, залучаючи широ­кі кола людей до духовних надбань людства. Театральні дійства відбувалися у вигляді декламацій і діалогів. Не пізніше другої половини XVI ст. виник вертепні: її театр, Відома вертепна скринька зроблена місцевими майстрами у Ставищах 1591 р. Вертепний театр був над­звичайно популярним серед народу і майже в незмінному Вигляді проіснував до 30-х років XX ст.

З другої половини XVI ст. почався новий етап у розвит­ку української музики. Серед населення поширюється му­зична освіта, з'являються нові музичні осередки. Започат­ковуються багатоголосий спів з нот без музичного супроводу, а також різновид нотнолінійного письма, що дістав назву «київські знамена». У 3578 р. в Кам'янці виник пер­ший музичний цех — професійне об'єднання для захисту своїх інтересів. Українські наспіви й танці стають модними у Західній Європі. Мелодії гопака й козачка часто звучали при дворах і на весіллях королів та інших європей­ських вельмож. Відомий виконавець Себастьян з Фельшима (під Перемишлем) вважається «батьком» польської [музики.

Реформаційний рух. Братства. Реформаційний рух почався на українських землях тоді, коли в Західній Європі [після рішення Тридентського собору у Ватикані 1545— [1563 рр. розгорнувся наступ контрреформації. Ідеї реформації були спрямовані проти основ феодального ладу, засилля церковників у суспільному житті й на підпорядку­вання церкви світським властям.

Боротьба з контрреформацією і визначала найбільшу особливість суспільного життя України другої половини XVI—першої половини XVII ст. Одним з проявів цього руху стала діяльність кальвіністів, які дотримувалися про­тестантської віри. Основу кальвінізму становило вчення про «абсолютне напередвизначення» богом долі людини. >3а ним одні люди були приречені на вічне блаженство, [Інші — на вічні муки й поневіряння. Кальвіністи відстоювали тезу про те, що успіхи в практичній діяльності та [особистому житті є доказом «богообраності» людини. Таке [вчення ідеологічно обґрунтовувало підприємницьку діяль­ність шляхти й тому було нею з радістю прийняте. Родини Воловичів, Сапєг, Ходкєвичів, Радзивіллів та інших магна­тів перейшли у кальвінізм і пропагували його у своїх маєтках., Поширювалися протестантські варіанти Біблії та релігійних проповідей, з' яких робилися переклади на укра­їнську мову. Однак протестантські ідеї не знайшли відгуку серед селянства й почали поволі вщухати. На початок 1 XVII ст. більшість феодалів-відступників повернулася до Католицької віри. Значні успіхи мала контрреформа і в бо­ротьбі з радикальною течією в антитринітаристському русі; (відкидала догму про троїстість бога). Переслідувалися І також представники поміркованого крила антитринітаризму, соціани, які піддавали критиці церковні догми й відстоювали свободу совісті людини як головну умову її ду­ховного вдосконалення.

Найбільша заслуга в національно-культурному підне­сенні кінця XVI — початку XVII ст. належала братст­вам. Вони увібрали в себе кращі традиції давньоруських братчин та організаційні елементи цехів і гільдій і най­повніше відображали інтереси міщанства та інших верст населення. Наприкінці 1585 р. оформилося Успенське братство у Львові, Рогатині та Красноставі (1589), Бресті та Городку (1591), Комарні (1592), Києві (1615), Луцьку (і617), а також у ряді менших міст та містечок. Засновниками братств у Львові стали міщани, у Луцьку й Києві поряд з ними активну роль відігравало духовенство та шляхта. Київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна пода­рувала братству свій маєток під школу й шпиталь. Органі­заційну роботу по створенню братства виконали ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Курцевич-Булига. Ко­лективним його членом стало Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, Братства існували на членські внески братчиків і добровільні по­жертвування православних шляхтичів, церковників і міщан.

Українські братства виступали проти засилля духовен­ства в суспільному житті, за право міських громад братії участь в управлінні церковними справами й контролі, за ді­яльністю єпископів. Львівські братчики активно проти­діяли намаганням Львівського православного єпископа Гедеона Балабана підкорити собі товариство й обмежити доступ міщан до освіти. У 1598 р. вони вийшли з-під вла­ди єпископа й домоглися участі в призначенні й зміщенні священиків. Але боротьба на цьому не припинилася й три­вала до 1602 р., коли Балабан був змушений визнати брат­ський статут і відмовитися від наміру передати єпархію у спадок своєму племінникові. Братство протестувало протії обмеження прав православних ремісників вступати до цехів, тяжкого становища міщан і закликало до єднання а боротьбі за існування українського народу. Таку саму бо­ротьбу вели Рогатинське, Городоцьке та інші братства, по­ступово відвойовуючи у духовенства дедалі більше пози­цій у суспільному житті.

Братства підтримували між собою тісний зв'язок і на­магалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінює валися статутами й виряджали до інших міст кращих про­повідників. У 1593 р, до Вільно відправилися один з орга­нізаторів Львівського братства Юрій Рогатинець та його визначний ідеолог вчитель Стефан Зизаній. Рогатинець незабаром повернувся до Львова, а Зизаній повів, як писали учасники, «запеклу й велику війну з римчанами (католи­ками.— Авт.)». Незважаючи на королівські та єпископські заборони, Зизаній продовжував ідеологічну боротьбу з католиками до 1599 р,

Значний внесок зробили братства і в розвій українсько­го шкільництва, яке об'єктивно протистояло лінії властей і на покатоличення українського народу. Основоположним.принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброє приходить», а занедбання її викликає внеряд і все зло». Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша львівська братська школа, від­крита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти. Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як за­можних, так і бідних батьків, сироти. Хоч школа і на­зивалася греко-слов'янською, але навчання у ній зводило­ся, за тодішнім виразом, до «українських студій», що ви­значало її національно-освітній характер. У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. До її організації чимало праці й хисту доклали пер­ший ректор Іов Борецький, а в 1620—1624 рр.— Касіян Сакович. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Мо­гила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи й після свого вступу до братства та відкриття шко­ли при Києво-Печерській лаврі об'єднав їх у 1632 р. в ки­ївську колегію, Так українські братства започаткували ви­щу освіту в Україні.

Конфесійна боротьба. У XVI ст. дедалі більша кількість православної шляхти та магнатів переходила в католицизм 1 ополячувалася. Одні робили це за покликом душі, інші під тиском. Загострилася конфесійна боротьба, яка часто набирала насильницьких дій, у тому числі фізичних роз­прав з неугодними. Католицьке віросповідання стало офі­ційною релігією на всіх землях Речі Посполитої й всіляко підтримувалося властями.

Головною метою правлячих кіл у конфесійній справі стало покатоличення українського населення й підпоряд­кування православної церкви Ватикану. Після Тридентського собору в конфесійну боротьбу активно втрутився орден єзуїтів. З'явившися в Польщі в 1566 р., єзуїти поши­рили свою.діяльність і в Україні. Для досягнення мети, або, як було записано в настановах ордену, «для збільшен­ня, слави божої» єзуїти не гребували нічим. Разом з тим вони організували мережу єзуїтських шкіл, де виховували українську молодь в єзуїтському дусі. Школи мали висо­кокваліфікованих учителів, які давали вихованцям ґрун­товну освіту й особливо вміння дискутувати. Єзуїтські заклади закінчило чимало видатних громадських діячів, і не всі вони стали переконаними католиками чи єзуїтами.

Незабаром після появи в Україні єзуїти почали пропа­гувати ідею об'єднання православної та католицької цер­ков. Вона знайшла широку підтримку серед католиків і частини православних ієрархів, які коливалися у своєму виборі, але заради зміцнення власних позицій ішли на компроміс з католицькою церквою. В 1695 р. православні єпископи (володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький) почали таємні переговори з польським коро­лем Сигізмундом III і римським папою про унію католиць­кої й православної церков. У зверненні до папи вони по­годжувалися визнати верховенство Ватикану, догматів католицизму й одночасно просили зберегти церковну обряд­ність та церковнослов'янську мову в богослужінні, зрівня­ти уніатів у правах з католиками. 6—10 жовтня 1,596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого по­чатку він розколовся на православний і уніатський. Пра­вославний — відкинув унію, уніатський — прийняв її. Від­повідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і, три архімандрити. Уніатський собор визнав владу паші римського й догмати католицької церкви,, зберіг право­славні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати діставали великі привілеї — церковники звільняли­ся від податків, шляхтичам відкривався доступ до держав­них посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками.

Православна релігія була поставлена у складні умовах. Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у мона­стирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювали­ся на уніатські. Православні купці, ремісники та шляхти­чі обмежувалися в правах. Проти Брестської церковної унії виступили православне духовенство, частина право­славної шляхти, магнат Костянтин Острозький і просте на­селення. Якщо шляхта й духовенство діяли,, переважно шляхом скарг, прохань, відстоювань своїх прав на сейми­ках, то прості віруючі вдавалися до активного опору пока­толиченню. Київські міщани у 1599 р. не впустили до міста призначеного польським королем архімандритом Києво-Печерської лаври Потія. У 1618 р. втопили в Дніпрі на­місника уніатського митрополита Антонія Грековича. Виступи православного населення проти уніатського духо­венства відбувалися пізніше й в інших містах.

Тим часом в Україні визрівала думка про самовільне, відновлення православної церкви. У 1620 р. були обрані православні владики, з чим влада мусила примиритися, щоб дещо зняти конфесійну напругу. Але зробити це не пощастило. Церковна боротьба переросла на визвольну й загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади в Україні. Під тиском конфесійно-визвольного руху поль­ський король Владислав у 1632 р. затвердив «Статті для заспокоєння руського народу», які офіційно визнали існу­вання православної церкви. їй поверталася частина захопленого майна, поряд з уніатськими дозволялися православні єпархії. При цьому польський уряд мав широкі можли­вості впливати на обрання православних митрополитів. Одні з них виявилися угодовцями й не залишили помітного сліду в історії православ'я. Інші сприяли розвитку україн­ської національної культури й православної віри. Серед них найпомітніше місце займав києво-печерський архі­мандрит, а з 1632 р. митрополит київський і галицький Петро Могила. Він виступав проти унії, домагався повернення православній церкві Видубицького монастиря, Софійського собору в Києві, інших монастирів та маєтностей, сприяв письменникам і художникам, розвиткові книго­друкування та освіти, писав полемічні твори проти унії. Однак попри всі дії патріотично настроєної української громадськості наступ уніатства на релігійно-національні права українського народу не припинявся.

Середницька. 8 клас.

 

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

1299 р. — після зруйнування Києва монголо-татарами (1240 р.) київські митрополити перебралися до Владимира на Клязьмі.

1303 р. — Галицько-Волинські правителі домоглися ство­рення окремої Галицької митрополії.

1347 р. — було оголошено про скасування Галицької митрополії, що викликало обурення серед православних.

1371 р, — Галицьку митрополію було відновлено польсь­ким королем, з огляду на велике обурення серед наро­дних мас її скасуванням.

1448 р„ — собор у Москві без порозуміння з константино­польським патріархом, який доти висвячував митропо­литів, обрав свого митрополита. Так було започаткова­но незалежну Московську церкву.

1458 р. — відновлено Київську митрополію.

 

На київського митрополита висвячено грека Григорія. Київська митрополія охоплювала всі українські (разом із Галичиною) та білоруські землі й підпорядковувалася константинопольському патріархові. Друга половина XVI ст. — ця залежність Київської митрополії від константинопольського патріарха ослабла й перетворилася на просту формальність: патріарх давав своє благословіння митрополитові, якого обирав король за рекомендацією "князів і панів грець­кого закону."

Митрополит мав титул "Київського і всієї Русі", а з XVI ст. — "Київського, Галицького і всієї Русі". У Великому князівстві Литовському православна віра попервах стала панівною, але згодом занепала.

Занепадання православної віри почалося:

• за Ягайла, який прийняв католицьку віру;

• після Городельської унії 1413 р., коли великі привілеї дістали католики;

• після Люблінської унії (1569 р.), коли почалося ополячення й окатоличення українського населення;

• Головним знаряддям наступу католицизму став орден

єзуїтів, який поширив свій вплив на українські землі, що були під владою Польщі. Католицькі колегіуми було відкрито у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Острозі, Фастові та інших містах. Православна церква втрачала свій вплив. Багато українських магнатів і шляхти, прагнучи посад, привілеїв, багатства, переходили в католицьку віру.

1582 р. — папа Григорій VIII провів календарну реформу, яка розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Католики-феодали почали порушувати релігійні традиції українців.