Українське культурне піднесення (кінець XV— перша половина XVII ст. )

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського.

Україна об'єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні до­тримувалися на захоплених землях правила:

«Ми старину не рушимо; а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі — Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля — залишились автономними.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґру­нті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Вона сформу­валась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між право­славним Сходом і католицьким Заходом.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розгля­далася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православ­ного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівниц­тва. Але останній Ягеллон — польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август — в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і право­славного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та за­кладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах із польською та литовською. її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збе­реження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання і руської мови в офіцій­ному діловодстві.

Фактично українська еліта у 60—70-х pp. XVI ст. не мала можливостей манев­рувати. Вона була поставлена перед необхідністю вибору між ягеллонською Поль­щею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним консти­туційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобу­тньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

 

Освіта і культура

Руська (українська) мова у литовській державі було визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський, по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і по­зови писати». Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) і південному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. У 1556—1561 pp. в Пере-сопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Васильовичем із Ся-нока на замовлення Княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено пер­ший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукописі Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст.

Перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, Україна зближувалася з За­хідною Європою. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих україн­ських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських краї­нах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й по­літичними діячами.

Через це студентство прилучалося до загальноєвропей­ського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому універси­теті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован. Тут учився у 1369 р. Іван «з Рутенн», у 1397 р. — «Герцан Вілевич рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах у Празі (заснований 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) іс­нували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510—1560 pp. здобули освіту 352, а протягом XV—XVI ст. — 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського уні­верситету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 — із Самбора. При університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Бо­лонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустріча­ються вже у 1498—1534 pp., у Кенігсбергу— від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII—XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кеніг­сберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. і до кінця XVIII ст. вчилося 250 українських студентів.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Де­які з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, більш відомий світові як Юрій Дрогобич. На­родився він у сім'ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За тодіш­нім звичаєм Юрій обрав собі нове прізвище — Георгій Дротбич де Русіа, що озна­чає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо земля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 p., коли прізвище юнака з'явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступ­ник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю. Дрогобич вирушає до Італії.

З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті.

Студент Джоржо де Леополі — Юрій (Георгій) з Дрогобича — ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478—1482 pp. чи­тає лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481—1482 pp. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора ме­дицини — першому серед вихідців із України. Він першим з українців почав роби­ти розтин людського тіла; щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх ліку-

вання, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав ти­тул довічного громадянина Болоньї.

Ю. Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордо­ном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» ви­йшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства.

Крім астрології книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, у ній зроблено спробу визначити геогра­фічні координати Москви, Вільно (Вільнюса), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича.

Це перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю. Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю. Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Миколай Коперник— автор вчення про геліоцентричну систему, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю. Дро­гобича, бо саме на цьому факультеті почав учитися з осені 1491 р.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Про-целер (Русин). Він походить із міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця терито­рія тоді була заселена лемками. П. Русин навчався у Краківському та Грейсвальдсь-кому (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там по­етичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобут­ком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Крос­на» (1509 p.).

П. Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих ла-тиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури, П. Русин становить ціпу епоху в історії польсько-латинської поезії. Він був першим гуманіс­тичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманісти­чної латинської поезії в Польському королівстві.

Характерно, що, перебуваючи за межами України, П. Русин завжди підкреслював своє русинське походження, про­пагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьків­щину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського, уродженця села Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він учився в Краківсько­му, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Єв­ропі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блиску­чих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544), «Напучення польсь­кому королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив із Римом». С Оріховський одним із перших серед представників європей­ської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, кате­горично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

С. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном і сучасним Цицероном.

Особливо прославився він своїми промо­вами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість учених вважає са­ме

С. Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католиць­ким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С. Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням, завжди підкреслю­вав це у виступах.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу біль­ше зачіпали західноукраїнський регіон.

Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри — міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, православіє наше по­чало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друко­вані почали множитися».

З Острогом зв'язана діяльність великого українського патріота, активного захис­ника православ'я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького. Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «начальником у православ'ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоро­нцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильни­ком культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володими-рі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов'яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі на­укові сили України. У ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі церко-вно-слов'янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучас­ники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання ве­лося на трьох мовах: грецькій, латинській та українській (слов'янській), а ще «греко-слов'янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 ро­ків (1576—1636) у школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозького освітнього осередку поряд зі школою стали гурток учених богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором шко­ли був Герасим Данилович Смотрицький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій Смотрицький. Йо­го вчителями були батько, а також один із найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс, який після смерті Герасима став ректором; а згодом у 1601 р. — патріархом Александрійським; а в 1621 р. — Константинопольським.

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В. К. Острозький по­слав М. Смотрицького у Віденську академію для освоєння філософських наук. Через декілька років М. Смотрицький продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним із найосвіченіших людей України.

Розквіт його діяльності припадає на першу чверть XVII ст. Це була всебічно об­дарована людина: педагог, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбільше прославився М. Смотрицький як автор єдиного на той час по­сібника з мови — «Грамматика словенския...».

Мелетій Смотрицький довів життєвість слов'янської мови. Граматика, яку він написав, мала довге житгя. Протягом кількох століть вона була основним підруч­ником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 pp. її пе­ревидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов'янські мови. Нею користува­лися у південно-слов'янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Михайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». У Росії гра­матика М. Смотрицького стала основою філологічних знань аж до 1755 p., тобто до «Російської граматики» Ломоносова. Термінологією граматики М. Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склоне­ние, спряжение.