IV. Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури

У XV - першій половині XVII ст. в українській культурі стали помітні розвиток гуманістичних ідей та реформаційні настрої.

Цьому сприяли, по-перше, толерантна позиція щодо українсь­кої культури з боку Великого князівства литовського, а також носії українського інтелектуального життя, які здобували освіту у поль­ських та західноєвропейських університетах (Петро Кордовая, Іван "з Рутенії", Герман Вілевич з Києва, Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Захарій Копестинський та ін.)

Твори цих гуманістів були спрямовані на людину, її місце у тогочасному світі. Вони оспівували особисті свободи, суспільство, потяг до наукових знань, повагу до рідної мови, культури, історії тощо.

Свою освіченість вони черпали у Краківському, Празькому, Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. Вчені підрахували, що тіль­ки в Краківському університеті у ХУ-ХVІ ст. здобували освіту бли­зько 800 вихідців з України.

Особливе місце серед українських гуманістів посіли Станіс­лав Оріховський, Йосип Верещинський, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський.

Станіслав Оріховський був найвизначнішою постаттю серед східнослов'янських гуманістів XVI ст. Письменник, мислитель, тон­кий знавець класичної латини. У Західній Європі його величали "рутенським Демосфеном", порівнювали з Ціцероном. Твори С.Оріховського ще за життя, за висловом польського історика Мар­тина Кромера, були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині і складали гордість і захист Вітчизни. "Мені доводилося чувати, - писав він, - схвальні відгуки про твої твори... Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив до небес твоєї дотеп­ності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю сла­вою... "ІІ

Перу Оріховського належать такі праці, як: "Про турецьку за­грозу", "Промова на похоронах Сигізмунда І" та ін. В центрі уваги його поглядів була турбота про просту людину, її велич, пізнання навколишнього світу, розбудова правової держави, розвиток істо­ричної науки, дослідження етногенезу слов'ян тощо. Словом, ідейна творчість "рутенського Демосфена" була на рівні тогочасної західноєвропейської гуманістичної думки.

Цікаву творчу спадщину залишив для нас український гума­ніст кінця XVI ст. Йосип Верещинський. Він ніколи не зрікався свого українського коріння. Верещинський завжди з гордістю заявляв, що він сповідує православні погляди. У своїх працях Верещинський з великою силою змальовує образ сплюндрованої загарбниками України, прагне допомогти їй визволитися з-під турецько-татарського ярма, закликає Європу сприяти Україні в боротьбі за не­залежність. Він вперше ввів до політичного словника назву "україн­ський народ". Верещинський виявляє гордість за українську землю, її щедрість, був переконаний, що в України - велике майбутнє 15.

Почесне місце серед плеяди тогочасних українських гуманістів належить Мелетію Смотрицькому.

Професорсько-академічне оточення, в якому ріс М.Смотрицький, вплинуло на формування його поглядів. Серед ко­лег батька, професора Острозької академії, членів вченого гуртка було багато відомих представників інтелектуальної елі­ти тодішньої України.

Навчаючись в Острозькій академії, М.Смотрицький по­знайомився з І.Борецьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, Є.Плетенецьким, Л.Зизанієм, яким судилося пізніше зайняти почесне місце в пантеоні історії української культури.

Його праці "Апологія", "Антиграфи", "Тренос, або плач Східної церкви", «Граматика словенська", "Протестація", 'Паранозіс" та ін. були просякнуті пересторогою громадсь­кої війни на релігійній основі. Він жорстко критикував не­правильну поведінку церковних ієрархів, закликав до єднан­ня церковного життя, мирного розв'язання міжконфесійних проблем. Проте намагання М.Смотрицького засіяти міжко­нфесійну ниву миром потерпіли крах

Культурне життя українського народу у XVI - першій полови­ні XVII ст. збагатилося розвитком друкарської справи. Друкарня 1573 р., відкрита у Львові втікачем із Москви І.Федоровим, допов­нилася такими ж підприємствами в Острозі, Стрятині, Крилосі, Ки­єво-Печерській Лаврі та інших містах.

Іван Федоров був першим російським і українським дру­карем. У1564 р. він видав у Москві першу друковану книжку "Апостол". Через переслідування його з боку переписувачів книг та деякої частини духовенства він змушений був пере­селитися у Білорусію. Зупинившись у м. Заблудові (в маєтку магната Г.Ходкевича), Іван Федоров організував друкування книг. Незабаром він переїхав у Львів і в 1574 р. надрукував першу книгу в Україні - "Апостол". Потім І.Федоров жив в Острозі, де надрукував відому "Острозьку Біблію". На Укра­їні він написав і видав "Граматику". Помер І.Федоров у Львові в 1583 р.

Знайомлячись зі Львівським "Апостолом", дослідник у після­мові знайде слова І.Федорова до нас - нащадків, в яких просить оцінити його працю, а також подякувати тим меценатам від культу­ри, які благословили його на книгодрукування та допомогли йому у цій святій справі:

"Якщо доведеться кому-небуль, — пише І. Федоров, - (із вас) (коли-небуль) у цю корисну для душі апостолову книгу загля­нути, то перш за все... як щось з огріхами (з помилками) знайдете (в цій книзі), то ради Бога виправляйте, благословіть (нашу працю), а не проклинайте, бо ж це писав не дух святий і не ангел, але рука грішна і тлінна, як і інші непокарані.

Видрукував я цю корисну для душі книгу "Апостол" в сла­вному місті Львові на славу всемогутньої, живоначальної Тройці..,"

Було помітне також пожвавлення літописання. Так, наприклад, певним вкладом в історію була поява Густинського, Львівського та Острозького літописів.

На базі Острозької та Львівської братських шкіл у другій по­ловині XVI ст. з'явився перший шкільний театр, а в 1578 р. у Кам'ян­ці - перший музичний колектив.

Отже, напрошується висновок, що у XV - першій половині XVII ст. гуманістичні ідеї, нові тенденції проникали у всі сфери українського культурного життя. Вони були яскравими свідченнями пробудження нової національної свідомості українського народу, сприяли його консолідації та подальшому історичному формуванню.

V. Реформаційний рух та міжконфесійна бо­ротьба як один із проявів визвольного руху

Реформаційний рух в Україні в XVI-XVII ст. був складовою і невід'ємною частиною західноєвропейських реформаційних проце­сів. В Україні усі реформації стали проявлятися у площині боротьби громадськості проти основ феодального ладу, засилля церковників-католиків у суспільному житті, в русі за підпорядкування церкви державним (світським) установам, підтримку діяльності православ­них установ тощо.

Характерною особливістю реформації під час культурного піднесення в Україні в XVI - початку XVII ст. було виникнення та

розгортання діяльності таких громадських об'єднань, як братства. У згаданий період в Україні оформилися Успенське (Львів), Рогатинське, Городоцьке, Київське, Луцьке та інші братства. їх засновни­ками виступала патріотично настроєна українська шляхта, яка до­помагала їм організаційно і матеріально.

Так, наприклад, київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна по­дарувала братству свій маєток під школу та лікарню, великі кошти київському братству надав П. Конашевич-Сагайдачиий, який разом з Військом Запорізьким став його колективним членом. Можна було б навести і інші приклади.

Саме братствам судилося зробити чимало, щоб послабити по­зиції духовенства у суспільному житті, розширити систему міського самоуправління, ослабити тиск католиків на українську православ­ну церкву.

Братства дружили між собою, обмінювалися досвідом громад­ської роботи, літературою, порадами. В листі братчиків міста Віль­но від 1588 р. висловлюється подяка львів'янам за книги та поради. Просять цю допомогу продовжувати: "Сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну, а ми з подякою вашій лю­бові вказану(ціну) вам перешлемо... Про це і про інше просимо, то­му що у вас всього багато..."

Особливе чимало було зроблено братствами у розвитку народ­ної освіти. З відкриттям братських шкіл підвищується зміст і рівень освіти, зміцнюються зв'язки освіти з національним життям.

На кошти згаданої вище Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа в м. Києві, яка у 1632 р. переростає у вищий заклад -Київську Колегію.

У листі гетьмана 1632 р. записано, що новостворена колегія буде під козацькою охороною та патронатом.

"Ми, Іван Петрижицький — гетьман, осавули, полковники і все військо його королівської милості запорозьке... заявля­ємо і обіцяємо в обороні своїй так їх самих, як і церкву, мо­настир, школи, шпиталь і все, що до них належить, від всіля­ких неприємностей, противників і перешкод міцно обороня­ти, заступатися і за них до смерті своєї заставлятися..."

Статути братських шкіл були вимогливими щодо учнів і навіть жорстокими. Деякі їх положення не втратили своєї актуальності і сьогодні. Ну ось, наприклад, "Статут Луцької братської шкоті" (1624) вимагає, щоб батьки, які віддають своїх дітей до школи, зна­ли, які науки їх діти вивчатимуть, за якими програмами, формами і методами.

Статут передбачав, що в класі учні сидять на тих місцях, які вони заслужили. Кращі учні вибирають для себе привілейні і зручні місця, гірші - десь ззаду, на гальорці. Особливо негативно керівни­цтво шкіл ставилося до прогульників, учнів, які школу відвідували від випадку до випадку:

 

"Кгаы бы теж: хлопец в один день до школы ходил, я другой день занедбал, и так едно час бы себе травил, в речи при школе, такого болш не приймати; бо и балвер (лікар) кгды быі хорого во один день лечил, я в другой занедбял, вместо злечения, в большую бы хоробу его приправил "21.

 

Отже, братства та їх школи були ефективною, дійовою фор­мою боротьби проти політики покатоличення українського народу. Основоположним принципом цієї боротьби була копітка робота в ім'я просвіти власного народу, розвитку його культури, збудження національної самосвідомості.

В кінці XVI - першій половині XVII ст. особливо гострою ста­ла проблема віросповідання у Речі посполитій. "Схизматів", тих, що протестують проти насильного поширення католицизму, праг­нули умовити, упокорити представники ордену єзуїтів, які одночас­но поширювали й ідею церковної унії. У своїй праці "Про єдність церкви Божої" (1577) ревний католик Петро Скарга піддавав кри­тиці православні канони, висміював їх служителів, переконував чи­тачів у необхідності злиття конфесій.

Боротьба братств, як уже було сказано, не завжди мала ефек­тивний характер.

Відверте втручання константинопольської метрополії у їх вну­трішні справи викликало незадоволення деякої частини вищого православного духовенства. Багатьом церковним ієрархам уявляло­ся, що унія зможе визволити їх з неволі константинопольських патріархів, а також примирити з католиками, консолідувати у Речі По­сполитій.

Юридичне оформлення Унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уніатську та православну. Після укладення унії розпочався новий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам. Водночас уніатська церква пе­ребувала у стані невизначеності. Православні вбачали в них загарб­ників, а католики не вважала їх повноцінними громадянами. Католи­цька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб розши­рення власного впливу, а не самостійну церковну організацію 2.

Проект унії викликав протидію у значної частини української шляхти та духовенства. Ідеї уніатського процесу були засуджені Василем Острозьким - сином Констянтина Острозького, який за­явив, що православ'я він захищатиме підняттям народних мас на війну, створенням армії "благочестя" тощо.

Православний собор 1596 р. у своєму рішенні засудив діяль­ність активістів унії, рекомендував усунути їх від церковних посад, вбачав у їх особі зрадників та розкольників.

"..Церква дозволяє... через нас обов'язково наказує на нинішньому соборі, щоб... митрополит Михайло (Рогоза) був скинутий, а також... епіскопи усіх шат архієрейських були позбавлені і відсуджені від усякого управління і по­рядкування, навіть від самого імені єпископського, і поста­новити на тому соборі церковному, щоб були геть викинуті і виписані..

Отже, наступ католицизму на українську культуру передбачав форсоване ополячення України, підрив та розгром православної це­ркви, поступову колонізацію українських земель, згортання їх куль­тури та встановлення неподільного панування польської шляхти в Україні.

Історична ж місія православного духовенства полягала в тому, щоб зберегти українське коріння, подолати дискримінацію україн­ської церкви, захистити віруючих від свавілля католиків.

VI. Запитання та завдання

1. Простежте еволюцію матеріальної культури українського народу у XV - першій половині XVII ст.

2. Якою мовою розмовляли українці у ХУ-ХУП ст.?

3. Що ви знаєте про ідеї гуманізму та реформацію в Україні XVI - першої половини XVII ст.? Назвіть представників українсь­кого гуманізму.

4. Дайте оцінку конфесійній боротьбі в Україні. Що ви знаєте про Брестську унію?

 

Борисенко. Історія України

Борисенко