Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури

Розвиток української культури на початку XIV—першій половині XVII ст. відбувався у, складних суспільно-полі­тичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та Імонголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до Занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залиши­лись руїни. Всі руські князівства опинились у повній за­лежності від татарського хана.

В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні­гівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині) були приєднані до Великого князівства Литов-I ського, яке стало найбільшим державшім утворенням у Європі.

Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли пра­вослав'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і за­конів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі». На думку М. С. Грушевсько-го, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київ­ської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.

У другій половині XIV ст. на українські землі розпоча­лася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Во­линь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.

Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для укра­їнців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та.культурою. Виник гострий релігійний, соціальний, та етнічний конфлікт, який поши­рився на всі сторони життя України. Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білорусь­кому місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на ' віки вічні приєднати до польської корони».

У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внас­лідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши- собі титул «государя всієї Русі», згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації' і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.

Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала не­рівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського на­роду. Ні литовський, ні польський уряди не були спромож­ні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти коло­ніального гніту польської шляхти, насильницької полоні­зації та окатоличення православного населення.

Початий козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Виш-невецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хор­тиця— Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок по­літичних обставин значення козацтва зростає. Це поясню­валось тим, що під впливом Польщі український та біло­руський елементи поступово починають нівелюватися, особ­ливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди перехо­дили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також україн­ську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а зго­дом і на Волині. Чимало представників української фео­дальної верхівки, спокушені польською культурою, приві­леями та посадами, переходять у польський табір.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською коро­лівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала. її література об­межувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.

У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинополь­ського патріарха. Однак єпископи і митрополити призна­чались світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності-усієї православ­ної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого ду­ховенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.

Фатальними для українців були наслідки Люблінської 'унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських зе­мель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщи-на, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно мен­ша, — до Москви. В цей час українська культура і право­славна церква зазнали тяжких утисків.

Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Поле­місти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали «облудність» та «культурну відсталість» право­слав'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я пере­буває у настільки безнадійному становищі, що єдиним ви­ходом для його прибічників є поєднання з Римом.

На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультур­ному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх мате­ріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допо­магали бідним. Згодом братства стали виступати перед су­дами і королем на захист православ'я, організовували школи при церквах, боролися проти національного й релі­гійного обмеження українців. їх діяльність особливо по­мітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші брат­ства виникли у Львові, при львівських церквах у ЗО—40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві,.засноване у 1439 р.

З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православ­не духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на, чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й коза­цтво залишилися па позиціях православ'я.

Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Ме-летій Смотридький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трак­таті «Тренос,^ або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських пра­вославних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.

Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українсько­го народу: православні з презирством ставились до уніа­тів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за пов­ноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмови­тися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-Католицька Церква не опольщилася, а стала важливим засо­бом боротьби українського народу проти полонізації.

Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображен­ням складного процесу остаточного оформлення україн­ського етносу, що завершився в основному в XVI ст. При­чиною повільного культурного розвитку України цього пе­ріоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загар­бання українських земель литовськими та польськими фео­далами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.