Польсько-литовські унії та їх наслідки для укр.народу.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.

Вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання нової унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Це означало створення держави Річ Посполита. В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств.

Люблінська унія 1569 р сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

 

22. Берестейська унія. Реформи П. Могили.

Берестейська унія - рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догматів і збереження православної обрядності. Унію формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Безпосередніми приводами до унії були: невдоволення українських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства; бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства; намагання верхівки українського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами. Проти унії протестувала значна частина православної шляхти, деякі магнати, більшість духовенства. Народна визвольна війна 1648—1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі. Берестейська унія: з моменту розколу християнства 1054р. на православну і католицьку гілки, намагаючись підняти престиж православного духовенства та подолати дискримінацію православних, львівський єпископ Гедеон на з’їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписаня унії. Юридичне оформлення мало відб. 1596 у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини – уніатську і православну. Уніатська затвердила акт об’єднання церков та утв. Греко-катол. Церкви, яка підпорядкувалася папі Римському. Церковні обряди залишилися православними, а церковно-словянська мову - мовою богослужіння. Король Сигізмунд підтримував унію. Греко-католицьке духовенство, як і католицьке, звільнилося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенат, але ця домовленість лишилась нездійсненою. А Укр. православна церква, попри велику кількість прихильників, залишилась поза законом. Навколо ідеї об’єднання церков розгорнулася гостра і дуже цікава суперечка (полеміка). До Берестейського собору готувалися не лише прихильники унії (за пришвидшення ідеї унії в життя виступало два православних єпископи – Іпатій Потій та Кирило Терлецький), а і її противники (так, змінили свою позицію щодо об’єднання церков, відмовившись від унії, єпископ Гедеон Балабан, заперечували унію братства та монастирі). Антиунівську боротьбу очолив князь Василь-Констянтин Острозький. Численні протести православних свідчили, що про добровільне з’єднання церков годі було й думати. 1637 р., а далі смерть самого Могили (1 січня 1647 р.) і початок козацької революції зробили з проекту універсальної унії свого роду музейний експонат, покликаний засвідчити, що обидві сторони зрештою усвідомили розкол руської церкви як зло, якого можна позбутися, лише йдучи на взаємні поступки.

У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.

Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника»,

Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.

Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.