Статтею 8 Податкового кодексу визначено загальнодержавні податки та збори

9.1.1. податок на прибуток підприємств;

9.1.2. податок на доходи фізичних осіб;

9.1.3. податок на додану вартість;

9.1.4. акцизний податок;

9.1.5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу;

9.1.6. екологічний податок;

9.1.7. рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

9.1.8. рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні;

9.1.9. плата за користування надрами;

9.1.10. плата за землю;

9.1.11. збір за користування радіочастотним ресурсом України;

9.1.12. збір за спеціальне використання води;

9.1.13. збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

9.1.14. фіксований сільськогосподарський податок;

9.1.15. збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

9.1.16. мито;

9.1.17. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

9.1.18. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

Згідно статті 10 Податкового кодексу визначено, що до місцевих податків належать:

10.1.1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

10.1.2. єдиний податок.

10.2. До місцевих зборів належать:

10.2.1. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

10.2.2. збір за місця для паркування транспортних засобів;

10.2.3. туристичний збір.

10.3. Місцеві ради обов’язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

10.4. Місцеві ради в межах повноважень, визначених Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

10.5. Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених Кодексом, забороняється.

10.6. Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

МІСЦЕВІ ПОДАТКИ І ЗБОРИ

Згідно статті 265 Податкового кодексу визначено Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

265.1. Платники податку

265.1.1. Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової нерухомості.

265.1.2. Визначення платників податку в разі перебування об’єктів житлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб:

а) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку;

б) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений в натурі, платником податку є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

в) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку.

265.2. Об’єкт оподаткування

265.2.1. Об’єктом оподаткування є об’єкт житлової нерухомості.

265.2.2. Не є об’єктом оподаткування:

а) об’єкти житлової нерухомості, які перебувають у власності держави або територіальних громад (їх спільній власності);

б) об’єкти житлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, визначені законом;

в) будівлі дитячих будинків сімейного типу;

г) садовий або дачний будинок, але не більше одного такого об’єкта на одного платника податку;

ґ) об’єкти житлової нерухомості, які належать багатодітним сім’ям та прийомним сім’ям, у яких виховується троє та більше дітей, але не більше одного такого об’єкта на сім’ю;

д) гуртожитки.

265.3. База оподаткування

265.3.1. Базою оподаткування є житлова площа об’єкта житлової нерухомості.

265.3.2. База оподаткування об’єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється органом державної податкової служби на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно.

265.3.3. База оподаткування об’єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності юридичних осіб, обчислюється такими особами самостійно виходячи з житлової площі об’єкта оподаткування на підставі документів, що підтверджують право власності на такий об’єкт.

265.3.4. У разі наявності у платника податку кількох об’єктів оподаткування база оподаткування обчислюється окремо за кожним з таких об’єктів.

265.4. Пільги із сплати податку

265.4.1. База оподаткування об’єкта житлової нерухомості, що перебуває у власності фізичної особи - платника податку, зменшується:

а) для квартири - на 120 кв. метрів;

б) для житлового будинку - на 250 кв. метрів.

Таке зменшення надається один раз за базовий податковий (звітний) період і застосовується до об’єкта житлової нерухомості, у якій фізична особа - платник податку зареєстрована в установленому законом порядку, або за вибором такого платника до будь-якого іншого об’єкта житлової нерухомості, який перебуває в його власності.

265.5. Ставка податку

265.5.1. Ставки податку встановлюються сільською, селищною або міською радою в таких розмірах за 1 кв. метр житлової площі об’єкта житлової нерухомості:

для квартир, житлова площа яких не перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких не перевищує 500 кв. метрів, ставки податку не можуть перевищувати 1 відсоток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року;

для квартир, житлова площа яких перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких перевищує 500 кв. метрів, ставка податку становить 2,7 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року.

265.6. Податковий період

265.6.1. Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

265.7. Порядок обчислення суми податку

265.7.1. Обчислення суми податку з об’єктів житлової нерухомості, які знаходяться у власності фізичних осіб, проводиться органом державної податкової служби за місцезнаходженням об’єкта житлової нерухомості.

265.7.2. Податкове повідомлення-рішення про суму податку, що підлягає сплаті, та платіжні реквізити надсилаються органами державної податкової служби платникам за місцезнаходженням об’єкта житлової нерухомості до 1 липня звітного року за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.

265.7.6. У разі набуття права власності на об’єкт житлової нерухомості протягом року податок нараховується з дня виникнення права власності на такий об’єкт.

265.8. Порядок обчислення сум податку в разі зміни власника об’єкта оподаткування податком

265.8.1. У разі переходу права власності на об’єкт оподаткування від одного власника до іншого протягом календарного року податок обчислюється для попереднього власника за період з
1 січня цього року до початку того місяця, в якому він втратив
право власності на зазначений об’єкт оподаткування, а для нового власника — починаючи з місяця, в якому виникло право власності.

265.8.2. Орган державної податкової служби надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

265.9. Порядок сплати податку

265.9.1. Податок сплачується за місцем розташування об’єкта оподаткування і зараховується до відповідного бюджету згідно з положеннями Бюджетного кодексу України.

265.10. Строки сплати податку

265.10.1. Податкове зобов’язання за звітний рік з податку сплачується:

а) фізичними особами - протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення;

б) юридичними особами - авансовими внесками щокварталу до 30 числа місяця, що наступає за звітним кварталом, які відображаються в річній податковій декларації.

174.1. Об’єкти спадщини платника податку поділяються з метою оподаткування на:

а) об’єкт нерухомості;

б) об’єкт рухомого майна, зокрема:

предмет антикваріату або витвір мистецтва;

природне дорогоцінне каміння чи дорогоцінний метал, прикраса з використанням дорогоцінних металів та/або природного дорогоцінного каміння;

будь-який транспортний засіб та приладдя до нього;

інші види рухомого майна;

в) об’єкт комерційної власності, а саме: цінні папери (крім депозитного (ощадного), іпотечного сертифіката), корпоративне право, власність на об’єкт бізнесу як такий, тобто власність на цілісний майновий комплекс, інтелектуальна (промислова) власність або право на отримання доходу від неї, майнові та немайнові права;

г) сума страхового відшкодування (страхових виплат) за страховими договорами, а також сума, що зберігається відповідно на пенсійному депозитному рахунку, накопичувальному пенсійному рахунку, індивідуальному пенсійному рахунку спадкодавця - учасника накопичувальної системи пенсійного забезпечення;

ґ) готівка або кошти, що зберігаються на рахунках спадкодавця, відкритих у банківських і небанківських фінансових установах, у тому числі депозитні (ощадні), іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з нерухомістю.

174.2. Об’єкти спадщини оподатковуються:

174.2.1. за нульовою ставкою:

а) вартість власності, що успадковується членами сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення;

б) вартість власності, зазначеної в підпунктах "а", "б", "ґ" пункту 174.1 цієї статті, що успадковується особою, яка є інвалідом I групи або має статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, та вартість власності, зазначеної в підпунктах "а", "б" пункту 174.1, що успадковуються дитиною-інвалідом;

У розрізі адміністративно-територіальних формувань країни абсолютні розміри надходжень місцевих податків і зборів, їх струк­тура мають деякі відмінності, зумовлені як рівнем соціально-економічного розвитку територій загалом, так і багатьма іншими факторами: галузевою спеціалізацією господарства, рівнем доходів населення, наявністю курортних та туристичних центрів тощо.

Практика справляння місцевих податків і зборів за роки, що минули після виходу відповідних нормативних актів, виявила багато недоліків, які були зумовлені невирішеністю суто теоретичних про­блем самої ідеї місцевого оподаткування в контексті зміцнення міс­цевого самоврядування, невизначеністю окремих організаційних процедур справляння місцевих податків і зборів, пріоритетів у на­данні ПІЛЬГ.

Недоліки місцевого оподаткування в Україні:

♦ незначна фіскальна роль місцевих податків і зборів;

♦ вузький перелік місцевих податків і зборів;

♦ відсутність самостійних прав в органів місцевого самоврядування щодо запровадження на своїй території власних місце­вих податків І зборів;

♦ відсутність взаємозалежності між рівнем громадських послуг, які надаються на певній території, з податковими зусиллями населення;

♦ зволікання із запровадженням суто місцевого податку – на нерухоме майно;

♦ нерозвинутість податків, які відображають політику місцевого самоврядування.

Таким чином, вітчизняна система місцевих податків і зборів по­требує не поверхневого доопрацювання і вдосконалення, а докорін­ного реформування відповідно до напрацьованих наукою про фінан­си засад оптимального оподаткування. Окрім загальних критеріїв оптимального оподаткування, обгрунтованих фінансовою наукою, до місцевих податків висувається ряд специфічних вимог, які зумов­лені їх особливим значенням у складі фінансових ресурсів місцевого самоврядування, забезпеченні гармонійного розвитку територій, найбільш повному задоволенні потреб населення.

Специфічні вимоги до місцевих податків і зборів:

достатні обсяги надходжень та справедливий розподіл коштів;

одержання податкових надходжень з місцевих баз оподаткування;

невеликі коливання надходжень упродовж усього ділового циклу;

відповідність між економічним розвитком і надходженнями міс­цевих податків і зборів;

обмеженість мобільності бази оподаткування;

складність ухилення від сплати податків;

невеликі адміністративні та виконавські витрати;

пружність і еластичність: надходження збільшуються разом з до­ходами та інфляцією;

рівновага між споживанням місцевих послуг і податковим тягарем;

підзвітність у витрачанні коштів, які надходять від місцевих по­датків;

захист від однобічного розвитку місцевої економічної структури;

гнучка система ставок місцевих податків і зборів;

місцеві органи самоврядування повинні мати право встановлюва­ти ставки одного або двох найголовніших місцевих податків.

Місцеві податки і збори в Україні повинні стати надійним ін­струментом регулювання економічного розвитку територій, вирі­шення різнопланових проблем, які там виникають, зменшення соці­альної напруги. В процесі реформування місцевого оподаткування необхідно змінити ставлення до місцевих податків та зборів і не роз­глядати їх як другорядні податки в складі системи оподаткування, суттєво підняти їх значення і роль у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування. А це можливо зробити лише шляхом пе­регляду складу місцевих податків і зборів, віднесення до них окре­мих загальнодержавних податків (податку на доходи фізичних осіб, податок на прибуток комунальних підприємств). У переліку місце­вих податків і зборів акцент повинен бути зроблений на таких пода­тках, які, виходячи із світового досвіду, найбільш придатні для міс­цевого оподаткування, це: податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток суб'єктів господарювання і податок на нерухомість. Крім того, перспективними видами є місцеві екологічні податки, мі­сцеві акцизи.

Напрямки реформування місцевого оподаткування в Україні:

• піднесення фіскальної ролі місцевих податків і зборів;

• надання статусу місцевих окремим загальнодержавним податкам і зборам, які здатні забезпечити надходження коштів, достатніх для фінансування місцевих потреб;

• перенесення акценту у місцевому оподаткуванні на податки з
доходів населення, на прибуток підприємств, на нерухомість;

• запровадження податку на нерухомість і віднесення його до складу місцевих;

• надання самостійних прав органам місцевого самоврядування
у місцевому оподаткуванні;

• розвиток місцевих податків і зборів, які відображають політику органів місцевого самоврядування в галузі зайнятості, соціального захисту населення, охорони навколишнього при­родного середовища.

Головними джерелами доходів місцевих бюджетів звісно мають бути місцеві податки і збори. В зв'язку з цим аналіз використання податків для формування дохідної частини місцевих бюджетів у зарубіжних країнах є корисним для сучасної України.

Місцеві податки і збори в розвинених країнах, як правило, мають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів місцевого самоврядування на відміну від колишніх соціалістичних країн, де власні кошти у формі місцевих податків і зборів становлять відносно малу питому вагу в доходах місцевих бюджетів. У світовй практиці місцеві податки та збори є основою дохідної частини місцевих бюджетів більшості держав (рис. 5.9). У середині 1990-х років за рахунок місцевих податків формувалися 61% комунальних доходів у Швеції, 51% – у Данії, 46% – у Швейцарії, 43% – у Норвегії, 34% – у Фінляндії, 31% – в Іспанії, 66% – у США, 37% – у Великій Британії, 46% – у Німеччині [75]. Місцеві податки становлять у загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії 72%, Японії – 55%, Франції – 48% [72, c. 89].

Кількість місцевих податків i зборів у різних країнах неоднакова. Так, у Великій Британії стягується лише один податок з нерухомого майна – землі, будівель, крамниць, установ, заводів i фабрик, причому сільськогосподарські угіддя та будівлі на них, а також церкви не оподатковуються.

В Японії є три основні види місцевих податків: підприємницький податок, який нараховується на прибуток, корпоративний муніципальний податок та зрівняльний податок, що є фіксованою сумою податку, розмір якої залежить від розміру капіталу юридичної особи та чисельності працюючих. У США запроваджено такі місцеві податки, як податок з продажу, місцевий прибутковий податок, податки на прибуток корпорацій, на спадщину, майновий податок.

Рис. 4.1. Частка місцевих податків та зборів в доходах місцевих бюджетів держав, %

Більшість доходів надходить з невеликої кількості таких головних джерел: податок на майно, податок на доходи фізичних осіб, податок з продажу. На сьогодні сформувалися принципи функціонування інституту місце­вих податків і зборів європейських країн, які передбачають:

– справедливий розподіл тягаря місцевих податків з урахуванням платоспроможності платників податків і вигоди, яку вони отримують від послуг, що надаються місцевими органами влади;

– транспарентність податкового тягаря для фізичних і юридичних осіб – платників податків, що має сприяти ефективному розподілу ресурсів;

– визнане право органів місцевого самоврядування змі­нювати за необхідності в обсязі наперед установлених об­межень обсяг місцевих податків;

– різниця між обсягом місцевих податків, які збираються органами місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць, не повинна бути великою, за винятком випадків, коли це пояснюється такими чинниками, як різний рівень послуг;

– невисокий рівень економічних (міні­мальний вплив на економічну структуру території муніци­палітету), демографічних (неспричинення міграції жителів) і соціальних (запобігання погіршенню становища соціальних груп) наслідків;

– певна еластичність, яка б сприяла коригуванню обсягу податкових надходжень залежно від зміни рівня витрат [326].

Більшу самостійність у запровадженні місцевих податків мають місцеві органи влади в країнах з федеральним устроєм. Так, в США кожен штат має власну відокремлену від федеральної податкову систему. В бюджетах штатів найбільшу питому вагу становлять прибуткові податки з корпорацій та громадян, а також податок з продажу.

Країни з унітарним устроєм місцевим органам влади, як правило, надають менше самостійності у запровадженні місцевих податків. Розглянемо досвід країн Європейського Союзу щодо системи місцевих податків та зборів, який буде цікавим і для України.

Для більшості розвинених країн, як правило, передбачена можливість застосування численних місцевих податків: у Франції – понад 40, Німеч­чині – 55, Італії – близько 70, Бельгії – близько 100 [72, с. 90]. Проте перелік місцевих податків, які можуть стягуватися, методику їхнього розрахунку зазвичай регламентує державне законодавство, залишаючи на розгляд місцевих органів влади лише визначення ставок податків. Умовно згрупуємо місцеві податки в декілька груп.

Податки першої групи є найважливішими на місцевому рівні. Серед них найбільш поширені податки на нерухоме майно, дещо рідше стягуються місцеві непрямі податки (у вигляді акцизів і податків на продаж) та прямі прибут­кові податки з фізичних і юридичних осіб, а також місцеві подушні податки.

Податки на нерухоме майно вважаються найефективнішими саме на місцевому рівні. Це пов'язано з тим, що податки на нерухомість порівняно з іншими місцевими податками і зборами мають окремі переваги, що стосуються:

– здатності місцевих органів влади отримувати постійні надходження за будь-який період часу, ці надходження можуть зростати під час інфляції;

– справедливого розподілу податкового тягаря;

– легкості у адмініструванні та мінімального стримування економічного зростання;

– майнові податки не є конкурентними щодо державних податків у частині бази оподаткування та сплати до бюджету, гарантується відповідальність;

– суми податків опосередковуються через вигоди, які отримують їхні власники від органів місцевого самовряду­вання тією мірою, якою місцеві послуги капіталізуються у вартості власності [325, с. 360-362].

У Литві, Нідерландах, Угорщині, Франції платниками цього податку можуть бути як власники, так і орендатори нерухомості. Податок на нерухомість сплачується як фізичними, так і юридичними особами, проте платниками цього податку можуть бути лише юридичні особи (в таких країнах, як Ірландія та Данія) або лише фізичні особи (в таких країнах, як Великобританія та Словенія). Податок на нерухомість нараховується відповідно до оціноч­ної вартості об'єкта нерухомості, при цьому також враховуєть­ся місце розташування об'єкта нерухомості або його корисна площа.

Вважаємо, що на місцевому рівні найважливішими є насамперед подат­ки на нерухоме майно. Загальна підстава для оподаткування майна полягає в тому, що сам факт воло­діння ним породжує певні вигоди для його власника, а також у тому, що принаймні частину вартості майна можна розглядати як при­бутки від приросту капіталу. При цьому податки на не­рухомість вважаються найбільш ефективними саме на місцевому рівні. Це пов’язано з тим, що вартість нерухомого майна можна розглядати як елемент процесу накопичення, а не як скла­дову валового потоку, якими є, наприклад, доходи, тому вартість нерухомості може бути обчислена тільки в певний момент, її розмір не має протяжності у часі. В зв’язку з цим і податок на майно менше залежить від динаміки господарської кон'юнктури, що добре узгоджується зі специфікою завдань, які стоять перед органами місцевого самоврядування (насамперед це витрати на забезпечення першорядних життєвих потреб населення, які можна вважати умовно-постійними). При використанні податку на нерухоме майно об'єкт оподаткування легко ідентифікувати: він має територіальну прив'язку і його не можна або дуже важко перевести в іншу місцевість, на відміну, наприклад, від прибутку. Податок на майно можна розглядати і як плату за пос­луги влади для його захисту й утримання.

Якщо порівняти податки на нерухоме майно з ін­шими місцевими податками і зборами, то вони мають певні переваги – це здатність отримувати постійні надходження за будь-яких умов; справедливий розподіл податкового тягаря; мінімальне викривлення економічної діяльності й мінімальне стримування економічного зростання; легкість в адмініструванні; майнові податки не є конкурентними щодо державних податків у частині бази оподаткування та сплати до бюджету; суми податків опосередковуються через вигоди, які отримують їхні власники від органів місцевого самовряду­вання тією мірою, якою місцеві послуги капіталізуються у вартості власності [72, с. 92].

У Німеччині, Ірландії, Великобританії місцеві органи влади мають певну незалежність щодо впровадження ставок цього податку, хоча в більшості країн граничні обсяги ставок податку на нерухомість встановлю­ються на центральному рівні. У тих країнах, в яких ставки податку на державному рівні не врегульовано, визначено верхню межу, вище якої ставки податку бути не можуть.

Як свідчить досвід Польщі, запровадження такого виду податку на май­но, як «за квадратний метр», підвищує щорічно рівень ВВП приблизно на 1% або рівень загальних доходів громади на 15% [124, c. 44].

У таких європейських країнах, як Данія, Фінляндія, Греція та Люксембург, податок на нерухомість становить незначну частку у власних надходженнях місцевих бюджетів, менше 10% загального обсягу власних надходжень, а у таких країнах, як Бельгія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Іспанія, вона становить понад 50% загально­го обсягу власних надходжень; у Великобританії, Естонії та Ірландії він дорівнює майже 100% [324].

Запозичення досвіду зарубіжних країн з цього питання може бути корисним для України. Проте проблематичним залишається в організації майнового оподат­кування визначення вартості нерухомості [325, с 374-377]. Це пов'язано з різноманітністю об'єктів нерухомості, тому встановити їхню достовірну поточну ринкову оцінку дуже складно.

Податки на нерухомість є в багатьох країнах головним джерелом доходів місцевих бюджетів. Наприклад, на сьогодні у США вони становлять 7-18% сумарних доходів субфедеральних рівнів влади, тоді як на початку 1930-х років їхня частка була приблизно втричі більшою і сягала 60-65% доходів [325, с. 358]. Так, у структурі податкових надходжень місцевих бюджетів частка податків на майно наприкінці 1990-х років становила 99,5% – у Великій Британії, близько 30-40% – у Франції й Іспанії [72, с. 94]. Спостерігається відносно ста­більна динаміка частки цього виду податку в загальному обсязі податкових надходжень, що свідчить про стабільність надходжень від такого виду податків до місцевих бюджетів.

Серед податків другої групи найбільшого поширення набув прибутковий податок із громадян, який вважається одним із найбільш досконалих видів фіскальних інструментів. Проте прибутковий податок, як правило, стягується за прогресивною шкалою, економічна доцільність якої в прибутковому оподаткуванні фахівці заперечують.

Виокремлюють два головні способи стягнення місцевого прибуткового податку, які мають як переваги, так і недоліки.

Перший спосіб – місцева влада самостійно встановлює базу і ставки місцевого прибуткового податку. Він зручний тим, що дає змогу краще адаптувати при­бутковий податок до характерних завдань певної територі­альної громади. Проте самостійне обчислення і стягнення власного прибуткового податку на рівні органів місцевого самоврядування може бути досить трудо­містким.

Другий спосіб – місцевий прибутковий податок є лише над­бавкою до загальнодержавного податку [325, с. 302-304]. Цей спосіб є простішим з технічного боку, але загальнодержавне регулювання оподатковуваної бази може не збігатися із місцевими інтересами, що є його недоліком.

Однак, незважаючи на певні ускладнення з організацією обчислення і стягнення місцевого прибуткового податку та його неповну відповідність принципам місцевого оподатковування, деякі дослідники [323, с. 112] вважають цей податок одним із найбільш оптимальних для формування місцевих ресурсів. Ця позиція підтверджується тим, що в окре­мих країнах спостерігається тенденція до зростання частки цього податку в податкових доходах місцевої влади. Так, у США на початку 1930-х років частка місцевого прибуткового податку в загальній сумі доходів місцевих органів влади становила 1-2%, останніми роками вона зросла до 12% [425, с. 310].

В Україні останнім часом при­бутковий податок з громадян (податок з доходів фізичних осіб) закріплюється за місцевими бюджетами, що зумовлює дискусії про віднесення цього виду податків до місцевих. Наведені пропозиції аргументуються тим, що така зміна у податковій системі України дала б змогу підвищити стабільність і надійність наповнення дохідної частини місцевих бюджетів. У свою чергу, недоліком такої зміни у податковій системі вважають те, що кошти від справляння місцевого прибуткового податку формують дохідну базу за місцем роботи населення, а не місцем про­живання.

Щодо місцевих податків з прибутку підприємств зауважимо, що вони становлять одне з вагомих джерел місцевих фінан­сових ресурсів, проте багато в чому мають ті самі переваги й недоліки, що й прибутковий податок із громадян. З одного боку, оскільки об'єктом оподаткування є прибуток, він добре враховує платоспроможність юридичних осіб та на відміну від багатьох інших податків практично не зачіпає безпосередньо джерело прибутку – капітал підприємства. Проте, з другого боку, податок із прибутку тісно пов'язаний з динамікою економіч­ної кон'юнктури, тому впливає на ціни товарів через різні податкові ставки в окремих юрисдикціях. Крім того, уникаючи оподаткування, прибуток можна відносно легко приховати (шляхом зміни місця реєстрації підприємства, вибору відповідних принципів облікової політики, маніпуляцій зі звітністю тощо).

Тому в окремих країнах використовують таку практику на рівні місцевих органів влади стягувати не податок із прибутку юридичних осіб як такий, а податок, що виплачується з прибутку, але з врахуванням споживання підприємством місцевих ресурсів, яке вимірюється займаною площею, вкладеним у підприємство капіталом, чисельністю найнятих робітників тощо. Податки, які сплачуються за таким принципом, зокрема, існують у Франції – податок на професію, що встановлюється з урахуванням суми витрат на оплату праці, вартість усіх або частини виробничих фондів підприємства, торговий оборот, у Німеччині – промисловий податок, який до 1997 р. складався з двох частин: податку на промисловий прибуток і податку на промисловий капітал, в Австрії та деяких інших країнах [144, с. 33-34 ].

Щодо механізму започаткування місцевого податку з прибутку підприємств, то вочевидь в Україні, як вважають українські вчені [72, c. 99], він може існувати пере­важно у вигляді місцевої надбавки до загальнодержавного податку, тому що створювати спеціальні місцеві правила обчислення фінансових результатів господарської діяльності справді недоцільно, але можна використовувати національну податкову базу і вносити до неї певні корективи виходячи з місцевих умов.

До третьої групи можна віднести податок з обороту, податок на додану вартість і податок на роздрібний продаж. Характеризуючи місцеві податки на продаж, зауважимо, що в світовій практиці вирізняють дві групи податків на продаж: універсальні, до яких належать податок з обороту, податок із доданої вартості та податок на роздрібний продаж, а також спеціальні акцизи, які сплачуються при продажу лише певних товарів.

На думку вчених, податок з обороту вважається найменш досконалим фіскальним інструментом, оскільки більше за інші податки впливає на відносні ціни: він накопичується у вартості то­варів, і загальна сума зобов'язань із цього податку залежить від такого випадкового чинника, як кількість етапів на шляху їх просування від виробників до кінцевих споживачів. Зважаючи на ці обставини, податки з обороту витіснили технічно досконалі­ші податки – податок на додану вартість і податок на роздрібний продаж.

Хоча податок на додану вартість традиційно вважається одним із найкращих не­прямих податків, цей податок, як правило, не застосовується на місцевому рівні.

Четверту групу становлять місцеві подушні податки та екологічні податки, які застосовуються у багатьох країнах і, як правило, мають невелику частку в загальній сумі доходів місцевих бюджетів. Наприклад, до місцевих подушних податків можна віднести частину префектурного і муніципального податку на жителів у Японії. В Україні комунальний податок теж можна розглядати як особливий вид подушного податку.

Хоча з позицій оптимального оподаткування загальні подушні податки є адекватним фіскаль­ним інструментом, використання яких на відміну від прибуткового податку, податків на майно, продаж та інших не призводить до виникнення надлишкового подат­кового тягаря, ці податки не є головним джерелом місцевих доходів. Справа в тому, що подушні податки вочевидь не враховують ні платоспро­можності громадян, ні правила відповідності платежів ви­годам, що їх населення стримує від реалізації урядових програм. Тому зазвичай вони сприймаються населенням як несправедливі.

Франція має багатий досвід оподаткування місцевими податками і зборами. В цій країні система місцевих податків і зборів налічує багато складових, підґрунтям якої є: земельний податок на забудовані ділянки; земельний податок на незабудовані ділянки; податок на житло; професійний податок; податок на прибирання територій; мито на утримання Сільськогосподарської палати; мито на утримання Торгово-промислової палати; мито на утримання Палати ремесел; місцеві збори на розробку копалень; збори на встановлення електроосвітлення; мито на використання обладнання; податок на продаж будівель; мито на автотранспортні засоби; податок за перевищення ліміту щільності забудови; податок за перевищення обмежень щодо зайнятості площі; податок на озеленення [72, c. 102-103].

Головними як за фіскальною ефективністю, так і за регулювальним впливом є перші чотири податки. Земельний податок на забудовані ділянки наклада­ється фактично на всю нерухомість і ділянки комерційного чи промислового використання. Податок на незабудовані ділянки справляється з урахуванням площі ріллі, пасо­вищ, лісів, боліт, ділянок під майбутню забудову тощо. Податок на житло стосується власників житлових приміщень і орендарів житла. Професійний податок сплачують особи, зайняті професійною діяльністю, що не отримують заробітної плати. Отже, підґрунтям фран­цузької системи місцевих податків є майнове оподаткування, яке не обмежується при оподатку­ванні нерухомого майна лише одним видом об'єкта оподаткування – землею.

Головними місцевими податками Німеччини є промис­ловий податок та податок на майно. При використанні промислового податку оподаткуванню підлягає прибуток і капітал (у формі основ­них фондів), його сплачують юридичні та фізич­ні особи – суб'єкти підприємницької діяльності. Податок на власність у Німеччині введений ще у 1278 p. [72, c. 104].

Про переваги майнового оподаткування на місцевому рівні свідчить досвід й інших європейських країн. Так, у Великій Британії та Нідерландах податок на майно є головним місцевим податком, він сплачується влас­никами чи орендарями нерухомого майна. У Греції майновий місцевий податок стягується з нерухомості як об'єкта власності й при переході нерухомості до іншого власника. Використовується ще й рентний податок, як відсоток від вартості власної нерухомості, приватних осіб з метою отримання доходів. У таких країнах, як Норвегія, Фінляндія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, застосовуються прогресивні ставки оподатку­вання при оподаткуванні місцевими податками особистого майна громадян.

Муніципальні платежі за послуги, що надаються місцевими органами влади в деяких країнах із розвиненою ринковою економікою, є важливим джерелом доходів місцевих бюджетів. Як правило, місцеві органи влади таких країн ціни та тарифи на послуги встановлюють само­стійно. Муніципальні платежі забезпечують формування 33% доходів бюджетів нижчої ланки на Кіпрі, 22% – у Греції, 29% – у Люксембурзі, 19% – у Пор­тугалії, 16% – у Румунії, Іспанії та Німеччині. Водночас частка таких доходів у Франції становить всього 2%. Це означає, що у кожній країні сформувалися власні підходи до оплати послуг, які надаються місцевою владою.

Отже, враховуючи світовий досвід, чимало місцевих податків можна розділити на декілька груп.

Податки першої групи охоплюють податки на нерухоме майно, місцеві непрямі податки, прямі прибут­кові податки з фізичних і юридичних осіб та місцеві подушні податки, які становлять найбільшу частку в доходах місцевих бюджетів. Друга група – це податки на прибуток та доходи. Одним із найбільш досконалих видів фіскальних інструментів другої групи є прибутковий податок із громадян. Третю групу становлять непрямі податки: податок з обороту, податок на додану вартість, податок на роздрібний продаж. До четвертої групи можна віднести місцеві подушні та екологічні податки, які застосовуються у багатьох країнах і становлять невелику частку в загальній сумі доходів місцевих бюджетів. До наступної групи належать податки на ігри, видовища, розваги, аукціони, збори, які проводять органи місцевої влади, за виконані ними послуги, які в структурі доходів місцевих бюджетів становлять незначну частку.

Попри велику кількість місцевих податків у розвинених країнах ключове фіскальне значення мають лише деякі з них. Передусім – це помайнові податки, що має економічне обґрунтування, оскільки оподаткування майна гарантує стабільне надходження доходів до бюджету.