ТОП 10:

Місцеве господарство і його роль у формуванні місцевих бюджетів



Абсолютні розміри місцевих бюджетів, їх стан і збалансованість безпосередньо залежать від результатів функціонування господарського комплексу кожної адміністративно-територіальної одиниці, адже основним джерелом доходів є податки, які сплачують суб'єкти господарської діяльності, що діють на території місцевого самоврядування. Крім податкових надходжень, до місцевих бюджетів надходять неподаткові доходи: від власності та підприємницької діяльності, від некомерційного та побічного продажу. Значна частина даних надходжень формується за рахунок використання, здачі в оренду або продажу майна, на яке розповсюджується право комунальної власності.

Склад місцевого господарства:

♦ підприємства (об'єднання), організації, установи, об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури, які є комунальною власністю відповідної адміністративно-територіальної одиниці;

♦ підприємства (об'єднання), організації, установи, що не належать до комунальної власності, діяльність яких пов'язана переважно з обслуговуванням населення і за згодою власника можуть бути включені до місцевого господарства;

♦ об'єкти, створені в результаті трудової участі громадян або придбані на їх добровільні внески, включені до місцевого господарства за згодою населення і органів місцевого самоврядування.

 

Абсолютна величина місцевих бюджетів, їхній стан і збалансованість безпосередньо залежать від результатів функціонування господарсько­го комплексу кожної адміністративно-територіальної одиниці, адже ос­новним джерелом доходів є податки, які сплачують суб'єкти господар­ської діяльності, що діють на території місцевого самоврядування. Крім податкових надходжень, до місцевих бюджетів перераховують неподат­кові доходи від власності та підприємницької діяльності, від некомерційного та побічного продажу. Значна частина цих надходжень формуєть­ся за рахунок використання, здавання в оренду або продажу майна, на яке поширюється право комунальної власності.

Інститут комунальної власності як невід'ємний атрибут місцевих фі­нансів, почав формуватися в Україні у 1990 р. У Законі Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" від 7 грудня 1990 р. до складу фінансово-економічної бази місцевого самоврядування, поряд з природними та фінансовими ресурсами, було включено місцеве господарство, комунальну та іншу власність, яка є джерелом одержання доходів місцевого самоврядуван­ня і задоволення соціально-економічних потреб населення відповідної території.

Цим законом було введено поняття місцевого господарства, під­креслювалось, що місцеве господарство забезпечує безпосереднє задово­лення потреб населення і функціонування системи місцевого самовря­дування. Склад місцевого господарства був окреслений таким чином:

підприємства (об'єднання), організації, установи, об'єкти виробни­чої і соціальної інфраструктури, які є комунальною власністю відповід­ної адміністративно-територіальної одиниці;

підприємства (об'єднання), організації, установи, що не належать до комунальної власності, діяльність яких пов'язана переважно з обслу­говуванням населення і за згодою власника можуть бути включені до місцевого господарства;

об'єкти, створені в результаті трудової участі громадян або придба­ні на їх добровільні внески, включені до місцевого господарства за зго­дою населення і органів місцевого самоврядування.

У законі від 7 грудня 1990 р. відзначалось, що основу місцевого гос­подарства становить комунальна власність. Розпорядження і управ­ління комунальною власністю від імені населення адміністративно-тери­торіальних одиниць покладалось на місцеві ради та уповноважені ними інші органи місцевого самоврядування. До комунальної власності було зараховано майно, яке передавалось безоплатно Союзом РСР і Україн­ською РСР, іншими суб'єктами та майно, що створювалось і купувалось місцевими радами за рахунок належних їм коштів.

Місцевим радам були надані широкі права у сфері розпорядження і
управління майном, яке належало до комунальної власності. Так, дозволялось передавати об'єкти комунальної власності у тимчасове або по­
стійне користування, оренду, продавати їх підприємствам (об'єднан­ням), організаціям, установам, окремим громадянам та об'єднанням громадян; перерозподіляти об'єкти комунальної власності на договірній та
конкурсній основі між власними підприємствами (об'єднаннями), організаціями, установами. ,

Легітимізація права комунальної власності була здійснена в Законі Української РСР "Про власність" від 7 лютого 1991 р. Проте комуналь­на власність була визнана однією з форм державної власності. Суб'єк­тами права комунальної власності визначались адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сіль­ських рад.

Закон "Про власність" визначив перелік об'єктів права комунальної власності так:

· майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів;

· кошти місцевих бюджетів;

· державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального госпо­дарства;

· майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, тор­гівлі, побутового обслуговування;

· майно підприємств;

· місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інфор­мації;

· інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціально­го розвитку території.

Практична реалізація Закону "Про власність" розпочалася після прийняття 5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України постанови "Про розмежування державного майна України між загальнодержав­ною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-терито­ріальних одиниць (комунальною) власністю", в якій був затверджений перелік майна, що передавалось до комунальної власності областей, міст Києва та Севастополя. В межах областей подальший поділ майна між суб'єктами права комунальної власності покладався на відповідні орга­ни місцевого самоврядування.

У постанові від 5 листопада 1991 р. був конкретизований перелік майна, що належить до комунальної власності. Так, до власності обла­стей віднесено: промисловість будівельних матеріалів, місцеву і полігра­фічну промисловість, зв'язок, агропромисловий комплекс, будівницт­во, житлове, водопровідно-каналізаційне, теплове, шляхове господар­ство, матеріально-технічне забезпечення, ремонтно-будівельні організа­ції, багатогалузеві підприємства житлово-комунального господарства, міськелектротранспорт, комунальні автотранспортні підприємства, під­приємства електричних мереж зовнішнього освітлення, промисловість, готельне господарство, ритуальне обслуговування, "зелене" господар­ство, інші підприємства й організації, організації технічної інвентариза­ції, народну освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, фізичну культуру і спорт, культуру, торгівлю, громадське харчування, побутове обслуговування, майно виконкомів місцевих рад.

26 березня 1992 р. приймається Закон України "Про місцеві Ради на­родних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", в якому пи­тання комунальної власності та місцевого господарства були викладені в контексті Закону "Про власність".

У 1992 р. прийнято Закон України "Про оренду майна державних підприємств та організацій", який визначив організаційні і майнові від­носини, пов'язані з передачею в оренду майна, що перебуває у комуналь­ній власності. Так, Законом від 10 квітня 1992 р. встановлено, що об'єк­тами оренди можуть бути: цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

У згаданому Законі було висвітлено і фінансові аспекти оренди: про­ведення оцінки орендованого майна; порядок визначення, обсяги, стро­ки внесення і використання орендної плати; порядок нарахування і ви­користання амортизаційних відрахувань.

До прийняття у 1996 р. Конституції України комунальна власність розглядалась як різновид державної власності. У Конституції та ухваленому на розвиток її положень Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. по-новому підійшли до визначення кому­нальної власності як власності територіальних громад.

У Законі України від 21 травня 1997 р. розтлумачено окремі питан­ня, що стосуються використання доходів від комунальної власності. Так, згідно зі ст. 60 цього Закону, доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності мають зараховуватись до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуватись на фінансування заходів, передбачених бю­джетами розвитку. Актуальною і важливою є вимога Закону щодо ефек­тивності майнових операцій, які здійснюються органами місцевого само­врядування з об'єктами права комунальної власності, — вони не повин­ні послаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшу­вати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Питання передачі об'єктів державної власності у комунальну і, зок­рема, фінансові аспекти цих процесів були визначені у 1998 р. разом з прийняттям Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р. Цим Законом обумовлені особливості передачі об'єктів соціальної інфраструктури і порядок фі­нансування видатків, пов'язаних з їх утриманням. Встановлено, що ви­датки місцевих бюджетів на їх утримання і капітальний ремонт протя­гом року, в якому вони були передані, фінансуються: 1) з місцевих бю­джетів за рахунок трансфертів, що надходитимуть з державного бюдже­ту; 2) шляхом пайової участі підприємств, господарських товариств, створених у процесі приватизації. З наступного року після передачі та­ких об'єктів у комунальну власність, видатки, пов'язані з їх утриман­ням, фінансуються повністю за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Законом від 3 березня 1998 р. встановлено, що при визначенні нор­мативів відрахувань від загальнодержавних податків, зборів до місце­вих бюджетів, мають враховуватися видатки останніх на утримання об'єктів соціальної інфраструктури.

16 січня 2003 р. було прийнято два важливих нормативні акти — Ци­вільний та Гоподарський кодекси України, в яких правові питання функ­ціонування комунальної власності набули подальшого розвитку. Так, у ст. 169 Цивільного кодексу зазначено, що територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих від­носин. Ці громади можуть створювати юридичні особи публічного пра­ва (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та порядку, встановленому законодавством. Територіальні громади мо­жуть також створювати юридичні особи приватного права (підприємни­цькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підста­вах, якщо інше не передбачено законодавством.

Гоподарським кодексом України (ст. 24) визначено особливості управ­ління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки, яке проводиться через систему організаційно-господарських повнова­жень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо

суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектору і здійс­нюють свою діяльність на основі права відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управлін­ня. Відносини органів управління між такими суб'єктами можуть здійс­нюватися на договірних засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектору економіки визна­ються суб'єкти, які діють на основі лише комунальної власності, а та­кож суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує органам місце­вого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяль­ність цих суб'єктів. Органи місцевого самоврядування несуть відпові­дальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що нале­жать до комунального сектору.

Суб'єкти господарювання комунального сектору економі­ки — це суб'єкти, які діють на основі лише комунальної влас­ності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комуналь­ної власності перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпе­чує органам місцевого самоврядування право вирішального впли­ву на господарську діяльність цих суб'єктів.

Отже, чинне законодавство України визнає право комунальної влас­ності, об'єкти та суб'єкти цього права, їх права, а також регламентує основні фінансові моменти функціонування об'єктів і суб'єктів права власності. Підприємства, що належать до комунальної власності, стали невід'ємною складовою економічної системи держави. На початок 2005 р. їх кількість досягла 74 252, що становить 7,6 % усіх об'єктів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. На підприєм­ствах комунальної власності зосереджено 24,7 % основних засобів1.

Більшість об'єктів комунальної власності є неприбутковими підпри­ємствами і утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів. Окрім передбачених законодавством податків та обов'язкових платежів, нія­ких інших доходів підприємства комунальної власності, як правило, місцевим бюджетам не приносять.

У комунальній власності перебуває: житловий і нежитловий фонд та об'єкти зовнішнього благоустрою (парки, сквери, дороги, скульптури, трамвайні колії, тролейбусна, водопровідна і каналізаційна, електрич­на, газова, теплопровідна мережі).

У складі об'єктів комунальної власності розрізняють:

· об'єкти, що фінансуються з місцевого бюджету (школи, позашкіль­ні установи, лікарні, будинки культури, установи соціального захисту — територіальні центри, органи місцевого самоврядування);

· інші об'єкти.

Доходи від об'єктів комунальної власності згідно з бюджетною кла­сифікацією на цей час включають:

· податок на прибуток підприємств комунальної власності;

· надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) госпо­дарських товариств, що є у власності територіальної громади;

· кошти від відчуження майна, яке перебуває в комунальній влас­ності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподар-ського призначення, що перебуває в комунальній власності;

· плату за оренду майнових комплексів, що перебувають у комуналь­ній власності;

· власні надходження бюджетних установ, що утримуються за раху­нок коштів відповідного бюджету.

У Бюджетному кодексі ці надходження віднесені до складу власних доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

Податок на прибуток підприємств комунальної власності має еконо­мічно виняткове значення у складі доходів від місцевого господарства. Це — прямий податок, стягнення якого відповідає засадам оптимально­го оподаткування. Крім того, податок на прибуток підприємств, які на­лежать до комунальної власності, зручний для використання його в міс­цевому оподаткуванні. Проте особливості господарювання та сучасний незадовільний фінансовий стан більшості комунальних підприємств по­казують, що відчутних доходів ці суб'єкти господарювання місцевому самоврядуванню не приносять. У 2004 р. надходження податку на при­буток комунальних підприємств становили лише 136,4 млн грн, або 0,34 % сукупних доходів місцевих бюджетів України (табл. 8.2).

Таблиця 8.2.

Доходи від об'єктів комунальної власності у сукупних
доходах місцевих бюджетів України*

 

Групи доходів 2002 р. 2004 р.
    млн грн У % ДО ДОХОДІВ місцевих бюджетів млн грн У % до доходів місцевих бюджетів
Податок на прибуток підприємств, що належать до комунальної влас­ності 149,6 0,53 136,4 0,34
Частина прибутку (доходу) госпо­дарських організацій (які належать до комунальної власності або у статутних фондах яких є частка комунальної власності), що вилу­чається до бюджету     7,9 0,02
Дивіденди, нараховані на акції (частки, паї) господарських това­риств, що є у власності відповідної територіальної громади 13,4 0,05 18,7 0,05
Плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого майна, що перебуває в комунальній власності 86,9 0,31 220,4 0,56
Надходження від відчуження май­на, яке належить Автономній Рес­публіці Крим і майна, що знахо­диться в комунальній власності 479,6 1,70 1067,6 2,70
Надходження від продажу землі і нематеріальних активів 137,1 0,49 615,9 1,56

 

Якщо звернутися до даних про надходження податку на прибуток підприємств комунальної власності до бюджетів обласних центрів, то можна звернути увагу на дещо більшу їх фіскальну роль у формуванні місцевих бюджетів. Так, у 2004 р. такі надходження сягали 1 % сукуп­них бюджетних доходів у містах Дніпропетровську, Одесі, Луганську, Чернівцях; у Запоріжжі цей показник був на рівні 2 % (табл. 8.3).

Таблиця 8.3.

Податок на прибуток комунальних підприємств у дохо­дах бюджетів обласних центрів України

Місто 2002 р. 2004 р.
    Фактичні надхо­дження, тис. грн У % до доходів бюдже­ту У розра­хунку на одну осо­бу, грн Фактичні надхо­дження, тис. грн У % до доходів бюдже­ту У розра­хунку на одну осо­бу, грн
Харків 4 674 0,6 3,2 7 432 0,7 5,1
Дніпропет­ровськ 3 523 0,6 3,3 7 978 1,0 7,5
Одеса 5 254 0,9 5,1 7 753 1,0 7,7
Донецьк 2 606 0,5 2,6 2 361 0,3 2,4
Запоріжжя 10 491 2,2 13,0 12 283 2,0 15,3
Миколаїв 0,4 2,0 0,2 ІД
Луганськ 3 190 1,7 6,9 2 348 0,9 5,2
Вінниця 0,9 4,0 0,2 0,9
Сімферополь 0,3 1,7 0,1 0,7
Херсон 0,1 0,4 0,1 0,7
Полтава 0,7 3,8 0,3 2,4
Чернігів 0,7 3,0 0,4 2,5
Черкаси 4 660 3,1 15,8 -164 -од -0,6
Суми 0,6 3,2 0,6 3,8
Хмельниць­кий 0,8 4,2 0,2 1,6
Кіровоград 0,5 2,1 0,1 0,7
Рівне 0,6 2,9 0,4 2,8
Чернівці 2 122 1,7 8,8 1,0 6,8
Івано-Фран­ківськ 1,7 8,2 0,3 2,0
Тернопіль 0,6 3,1 0,2 1,0
Луцьк 2 651 2,5 12,9 0,7 5,2
Ужгород 0,6 3,5 0,3 3,7

 

Широкомасштабна приватизація державного майна привела до зро­стання такого важливого джерела неподаткових доходів органів місце­вого самоврядування, як кошти від приватизації невеликих державних підприємств (так званої малої приватизації). Частина коштів, одержа­них від приватизації цих державних підприємств, починаючи з 1992 р., надходила в доходи місцевих бюджетів України за такими норматива­ми відрахувань:

1992 р. — 10 % коштів від приватизації держаного майна на відповідних територіях з вимогою спрямування одержаних коштів на соціальний захист населення;

— 50 % коштів від приватизації майна підприємств кому­нальної власності з направленням їх на соціально-економічний розви­ток регіонів;

— 80 % коштів від приватизації об'єктів малої приватизації із спрямуванням їх на підтримку програм соціального розвитку та післяприватизаційну підтримку об'єктів приватизації;

1997—1998 рр. — 80 % коштів від приватизації підприємств кому­нальної власності;

1999—2000 рр. — 90 % коштів від приватизації майна, що належить Автономній Республіці Крим і відчуження комунального майна;

з 2001 р. — усі кошти від приватизації майна, яке перебуває у комуналь­ній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у комунальній власності.

Попри високі нормативи відрахувань, надходження коштів від при­ватизації державного і комунального майна також не відіграють суттє­вої ролі в доходах місцевих бюджетів України. До 2000 р. їх частка не досягала і 1 % сукупних доходів місцевих бюджетів без урахування офі­ційних трансфертів. У 2000 р. відбулося незначне підвищення частки до 1,8 %, у 2004 р. — до 2,7 % (див. табл. 8.2). Більш відчутною є фіскаль­на роль цієї групи надходжень у бюджетах міст республіканського та обласного значення і районів.

Чинним законодавством органам місцевого самоврядування надано право здавати в оренду належне їм майно. Плата за оренду комунально­го майна (цілісних майнових комплексів) надходить у доходи відповід­них місцевих бюджетів. За останні роки частка таких надходжень коли­валась від 0,3 % (у 2002 р.) до 0,6 % (у 2004 р.). Найбільшу роль відігра­ють ці платежі, як і попередня група надходжень, у доходах бюджетів міст республіканського та обласного значення.

У цілому протягом останніх років спостерігається тенденція до посту­пового збільшення абсолютних обсягів окремих груп доходів від кому­нальної власності, які акумулюються в місцевих бюджетах. Так, за пе­ріод з 2002 по 2004 р. плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого комунального майна збільшилась у 2,5 раза, у 2,2 раза зросли над­ходження від відчуження майна комунальної власності, у 4,5 раза — надходження від продажу землі і нематеріальних активів. Відповідно спостерігалось і збільшення частки цих груп доходів у місцевих бюдже­тах. Але, незважаючи на законодавче впорядкування основних питань функціонування комунальної власності, прийняття низки офіційних документів, спрямованих на активізацію процесу передачі об'єктів з державної у комунальну власність, — інститут комунальної власності в Україні повноцінно не діє. Доходи від власності, яка належить органам місцевого самоврядування, за постійного збільшення абсолютних обся­гів, становлять занадто малу частку їх сукупних фінансових ресурсів — до 5%.

Для порівняння, частка поточних доходів від власності в сукупних до­ходах місцевих бюджетів окремих країн Європейського Союзу у 2004 р. становила: в Греції — 3,58 %, у Франції — 6,16, Великій Британії — 13,53 %.

Невеликі за обсягами доходи від комунального майна, яке перебуває у розпорядженні і управлінні органів місцевого самоврядування Украї­ни, зумовлені, зокрема, морально і фізично застарілим станом матері­ально-технічної бази підприємств, установ і організацій, на які поширю­ється право комунальної власності. Так, на початок 2004 р. ступінь зно­су основних фондів комунальної власності становив 42,8 % , у тому чис­лі у сфері державного управління — 50,7, освіті — 49,7, охороні здо­ров'я та соціальної допомоги— 53,9 %3.

Хронічна нестача бюджетних ресурсів зумовлює неефективну струк­туру витрачання коштів за економічною класифікацією бюджетних ви­датків (табл. 8.4). Так, протягом 1998—2003 рр. капітальні видатки з місцевих бюджетів України становили лише 11—15 %, у 2004 р. спо­стерігалось незначне збільшення частки капітальних видатків — до 18,8 %. На придбання основного капіталу у 2003—2004 рр. витрача­лось до 12 % коштів місцевих бюджетів, капітальні трансферти стано­вили у 2004 р. 6,8 % . За загальної позитивної динаміки капітальних ви­датків недостатньо коштів поки що спрямовується на капітальний ре­монт наявних основних засобів: протягом 2003—2004 рр. частка таких видатків була в межах 3—4 %, на капітальне будівництво витрачалось лише близько 5 % коштів місцевих бюджетів України.

Таблиця 8.4.

Видатки місцевих бюджетів за економічною структу­рою бюджетної класифікації, % у сукупних видатках*

 

Видатки Роки
   
Капітальні видатки, всього 11,1 14,8 18,8
У т.ч.: 1) придбання основного капіталу 7,2 11,5 12,0
з них: придбання обладнання і предметів довгострокового користування 1,4 2,7 2,8
капітальне будівництво 3,3 5,9 5,3
капітальний ремонт 2,5 2,9 3,9
2) створення державних запасів і резервів   0,002 0,002
3) придбання землі й нематеріальних активів 0,0   3,3   0,02  
4) капітальні трансферти 3,9   3,3   6,8  

 

Нестача бюджетних ресурсів внаслідок кризових явищ в економіці країни зумовлює спрямування коштів місцевих бюджетів передусім на вирішення поточних проблем: виплату заробітної плати працівникам бюджетної сфери, здійснення відрахувань у державні цільові фонди со­ціального призначення, проведення розрахунків за комунальні послу­ги, які подаються бюджетними установами тощо. Проте недостатня ува­га органів місцевого самоврядування до проблем розвитку економіки регіо­нів зумовлена не лише дефіцитом фінансових ресурсів, а й відсутністю, у більшості випадків, розробленої стратегії економічної політики на місце­вому рівні. Як показує практика країн з міцним самоврядуванням терито­ріальних утворень, така стратегія розвитку повинна бути спрямована:

на забезпечення динамічного розвитку господарського комплексу
території;

запобігання зростанню рівня безробіття, збереження і збільшення
наявної кількості робочих місць;

сприяння розвитку підприємств місцевої промисловості, і особли­во малого бізнесу, підвищення рівня їхньої прибутковості через створен­ня конкурентного середовища, ліквідацію монопольного становища окре­мих комунальних підприємств, що має відновити втрачені стимули до зменшення вартості їх продукції, робіт і послуг;

запровадження дієвої системи контролю за вартістю послуг, які надають підприємства місцевого господарства;

створення сприятливого економічного середовища для залучення інвесторів, як власних, так і з інших територій країни і з-за кордону;

використання усіх видів місцевих ресурсів для посилення конку­рентних переваг і створення нових робочих місць;

розвиток соціальної інфраструктури, індустрії відпочинку і туризму;

благоустрій населених пунктів, проведення ремонту і реконструк­ції шляхів сполучення тощо.

При розробці економічними службами місцевих органів влади Украї­ни стратегії і тактики розвитку регіону та місцевого господарства слід враховувати такі опрацьовані західною науковою думкою принципи:

1. На розміщення підприємницьких структур впливають: транспорт­ні витрати, наближеність до споживача, собівартість продукції, ціна ро­бочої сили, життєвий рівень, а на подальший розвиток бізнесу і ство­рення нових підприємств — рівень оподаткування, підтримка підпри­ємницьких структур державою і органами місцевої влади, місцевий еко­номічний клімат, вартість місцевості, а також енергетичні витрати. При створенні сприятливих умов для розвитку бізнесу слід враховувати ті з перелічених факторів, на які органи місцевого самоврядування здатні впливати.

2. Кожен населений пункт і територію необхідно розглядати не як відокремлену одиницю, а як частину регіонального господарського комп­лексу. Приймаючи рішення, слід враховувати специфіку, закономір­ності та тенденції регіонального розвитку.

3. Ефективність діяльності підприємницьких структур зростає в ре­зультаті створення об'єднань, промислових парків, бізнес-інкубаторів, удосконалення транспортних мереж.

4. Розвиваючи підприємства місцевого господарства, необхідно перед­усім враховувати попит на продукцію, яка ними виробляється, і мож­ливості щодо його задоволення.

5. Розвиток територій залежить від лібералізації економіки й демо­кратизації суспільства.

Місцеві органи влади не здатні створювати будь-які ринки, вони можуть лише створювати умови для розвитку ринкових відносин.

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-09; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.191.72 (0.016 с.)