Розділ 2. Міжособистісна комунікація

Тема 2. Мовлення в міжособистісному спілкуванні

2.1 Структура мовленнєвої комунікації

2.2 Організація і розвиток мовленнєвої комунікації

2.3 Мовлення і взаєморозуміння

2.4 Особливості мовлення в соціально-орієнтованому спілкуванні

2.5 Мовлення як засіб ствердження соціального статусу

2.6 Особливості вербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні

Структура мовленнєвої комунікації

Мова - це система знаків і символів. Мовлення — це процес користування мовою.

Таким чином, мовлення є реалізацією мови, що виявляє себе тільки через мовлення.

Людське мовлення виникає у відповідь на необхідність вступити в спілкування з кимось

або повідомити будь-що.

Мовлення – це використання мови з комунікативною метою.

Якщо основними структурними одиницями мови вважаються слова і речення, то

в мовленнєвому спілкуванні це — висловлювання як смислові одиниці.

Допомогти в аналізі мовленнєвої комунікації може відома схема

комунікативного акту, запропонована одним з авторів кібернетики К. Шенноном,

а згодом модифікована відомим лінгвістом Р. Якобсоном (Якобсон, 1985)

(рис.2.1).

Рис.2.1. Схема комунікативного акту

Структура комунікативної взаємодії розвивається у відповідності до

проходження інформації комунікативним ланцюгом: адресант (відправник) —

кодування повідомлення — рух каналами — розшифровка (декодування) — адресат

(одержувач).

Мовлення набуває певного сенсу і може бути зрозумілим тільки в структурі

немовленнєвого контексту.

Контекст (або ситуація) — це обставини, в яких відбувається конкретна подія.

Розглянемо в якості прикладу зміну значення фрази «він тримав в руці валізу»

в залежності від контексту. Якщо ми маємо справу з детективною історією, то ця

фраза може означати, наприклад, «вкрав» — у випадку, якщо йдеться про що

підозрюваного. В ситуації побутової мелодрами повідомлення про валізу може

означати сварку або годину розставання, коли хтось з близьких збирається піти або

поїхати.

контекст

Адресант

(відправник)

Повідомлення

Адресат

(одержувач)

код код

Код в мовленнєвій комунікації — це мова або її різновид (діалект, сленг, стиль), яку

використовують учасники даного комунікативного акту.

Кодування вихідного повідомлення означає переклад його в набір знаків, або

сигналів, що за припущенням може бути зрозумілим партнеру. Вибір засобу

кодування переважно залежить від особистості адресанта.

Канали передачі інформації представляють собою матеріальні носії для знаків,

в яких втілилося повідомлення (в мовленнєвій комунікації це — усне або письмове

мовлення). Для успішної розшифровки (декодування) повідомлення вимагається, як

мінімум, володіння одержувачем мовою, подібною до мови відправника

повідомлення.

Зворотний зв'язок — ще один структурний компонент будь-який

комунікативної ситуації. Реакція на висловлювання тих, хто слухає, складає

цементуючий момент спілкування, її відсутність, призводить до руйнації

комунікації. При всіх перевагах розглянутої моделі в ній бракує психологічних і

соціально-рольових характеристик, що істотним чином впливають на процес

мовного спілкування.

До психологічних структурних компонентів акту мовленнєвої комунікації слід

в першу чергу віднести комунікативний намір, задум і мету, тобто мотиваційну складову,

яка визначає що, навіщо і чому хоче сказати автор висловлювання, а також розуміння

повідомлення, тобто когнітивну складову.

Комунікативний намір (або комунікативна інтенція) — це бажання вступити у

спілкування з іншою особою.

Так, намір повечеряти і намір запропонувати комусь повечеряти разом

розрізняються відсутністю або наявністю комунікативної інтенції.

Задум повідомлення — це інформація в вихідному вигляді, яку один партнер мав намір

передати іншому, глибинний рівень породження повідомлення, на якому існує лише

проект майбутнього висловлювання.

В мовленнєвому спілкуванні зазвичай розрізняють два види мети — найближча

мета, та що безпосередньо висловлюється і більш віддалена, довготривала. Основними

різновидами найближчої мети спілкування є:

• інтелектуальна мета: отримання інформації, в тому числі оціночної;

з'ясування позицій; підтримка думки; розвиток теми; роз'яснення; критика;

• мета, пов'язана з встановленням характеру відносин: розвиток або

припинення комунікації, надання підтримки або розірвання стосунків; схиляння

до дії.

За найближчою метою часто стоїть цільовій підтекст, що ускладнює та

поглиблює спілкування. Наприклад, людина, що підтримує не дуже для неї цікаву

розмову, може переслідувати довготривалу мету встановлення гарних стосунків зі

своїм співрозмовником. Прохання уточнити сказане при обговоренні якогось

питання в групі може мати найближчу мету дійсно отримання інформації (з

наступною підтримкою або критикою висловленої думки), а віддалену мету —

намір заявити про себе, ствердити свій статус. Хоча часто люди більш-менш

ретельно приховують або маскують свої віддалені цілі, їх можна виявити за

загальним характером розмови, за мимовільними (вербальними або

невербальними) проявами того, хто говорить.

Розуміння повідомлення полягає в тлумаченні адресатом отриманого

повідомлення.

У випадку значної схожості образів світу у партнерів отримана інформація

буде близькою до тієї, що складала задум повідомлення – послання буде

правильно зрозуміле. Якщо ж світогляд у партнерів сильно відрізняється, розуміння

буде ускладнене.

До соціально-рольових структурних компонентів мовленнєвої комунікації слід

віднести статусні і ситуативні ролі учасників спілкування, а також стильові прийоми,

що ними використаються.

Поняття «статусна роль» вказує на поведінку, передбачену людині його

соціальним (віковим, статевим, посадовим тощо) положенням, або статусом. З початку

комунікативного акту від його учасників вимагається розуміння власної соціальної ролі і

ролі партнера. Це необхідно для того, щоб зорієнтуватись в ситуації і обрати відповідну

манеру мовленнєвої поведінки. Не випадково, коли представляють один одному

незнайомих людей, то називають одну з основних соціальних ролей (наприклад,

«знайомтесь, це Сергій Іванович — мій колега»), інші розпізнаються за зовнішнім

виглядом людини або припускаються як супутні названої ролі.

В ході спілкування можуть бути виділені і ситуативні ролі, які істотно

впливають на характер спілкування. В їх числі:

 «лідер», прагне вести розмову і контролювати її хід;

 «посередник», стежить за загальним ходом бесіди, врівноважує інтереси

різноманітних людей;

 «вередлива дитина», порушує будь-які заборони, виступає з незалежними

судженнями;

 «гнучка людина», готова пристосуватися до різноманітних ситуацій тощо.

Стильові характеристики учасників спілкування виявляються в особливостях

мовного стилю комунікантів, у використовуваних ними комунікативних стратегіях і

тактиках. Стилі можуть бути проранжовані за ступенем уваги до промови.

Одностильовий промовець — той, хто вступає в мовленнєве спілкування, приділяючи

вибору мовних засобів мінімальну увагу; в різних ситуаціях і з різними партнерами він

не здатний виявити мовленнєву гнучкість. Людина, що володіє високим рівнем

мовленнєвої компетенції, з одного боку, прагне зберегти свій стиль в різних

комунікативних сферах, а з іншого — уміє виконувати різноманітні мовні ролі,

використати різностильовий мовний репертуар в залежності від обставин спілкування.

Стилі слухання також можна розмістити між двома крайніми позиціями: від уміння

(бажання) до невміння (небажання) чути.

Окрім індивідуальних особливостей тих, говорять і слухають, вибір стилю

мовної поведінки залежить від соціального контексту. Вибір промови офіційної або

поетичної, наукової або побутової, ділової або публіцистичної задається рольовою

ситуацією.