Аналіз нормативної основи справи



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Аналіз нормативної основи справи



Аналіз нормативної основи справи передбачає пошук норм, які регулюють спірні правовідносини, а також тлумачення цих норм.

Пошук норм являє собою процес, в основі якого лежать знання, отримані під час вивчення юридичних дисциплін у вищому навчальному закладі. Проте, навіть така, що ґрунтується на систематизованих знаннях, діяльність потребує певного методичного підґрунтя, яке можуть дати правила роботи з нормативними актами.

Основними правилами роботи з нормативними актами є наступні:

1) необхідно відшукати всі нормативні акти, які врегульовують відповідні відносини;

2) знайдені нормативні акти необхідно згрупувати за ієрархією;

3) потрібно перевірити чинність нормативних актів і наявність до них змін та доповнень до них;

4) необхідно узгодити часові межі дії нормативних актів з реальними обставинами справи.

У процесі пошуку правових норм юрист повинен визначити всю їх систему за ієрархією від Конституції України до підзаконних нормативно-правових актів. Ні в якому разі не можна обмежуватися лише одним нормативним актом, навіть якщо на перший погляд здається, що він повністю вичерпує предмет регулювання.

Для прикладу в аналізованій цивільній справі правові відносини регулюють:

1) норми Цивільного кодексу України, які визначають форму угоди купівлі-продажу, підстави її недотримання та правові наслідки правочину, укладеного під впливом обману, насильства та тяжких обставин, а саме:

– ст. 657, відповідно до якої "договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації";

– ст. 230, відповідно до якої, "якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину";

– ст. 231, яка передбачає, що "правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину";

– ст. 233, згідно з якою "правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв’язку з вчиненням цього правочину";

– ч. 1 ст. 216, яка передбачає, що "недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування";

2) норми Житлового кодексу УРСР 1983 року, які врегульовують порядок користування жилими приміщеннями, а саме:

– ст. 150, яка передбачає, що "громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд";

– інші норми, які закріплюють порядок користування жилими приміщеннями;

Окрім нормативних положень варто також ознайомитися із судовою практикою у таких справах. Так, у п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначається: "при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв’язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах".

В описаній кримінальній справі правові відносини регулюються:

1) нормами Кримінального кодексу України, що закріплюють кримінальну відповідальність за вчиненні П. діяння, а саме:

– ч. 2 ст. 191, відповідно до якої "привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років";

– ч. 2 ст. 364, згідно з якою "зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років";

– п. 1 примітки до ст. 364, яка передбачає, що "службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням";

– п. 4 примітки до ст. 364, відповідно до якої "тяжкими наслідками у статтях 364 – 367, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян";

2) п. 2 Указу Президента України від 12.05.1996 р. № 333/96 "Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат", який передбачає, що "на період до погашення заборгованості із заробітної плати, грошового забезпечення, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат ввести особливий режим витрачання державних фінансових ресурсів, передусім коштів відповідних бюджетів. З цією метою Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування усіх рівнів, керівникам підприємств, установ та організацій державної форми власності запровадити мораторій на проведення видовищних заходів, що не пов’язані з державними святами, будівництво і капітальний ремонт адміністративних будинків та приміщень, спортивних і видовищних споруд, придбання легкового автотранспорту, офісних меблів та обладнання для обслуговування адміністративного апарату, а також на здійснення інших заходів, що не є невідкладними; обмежити закордонні відрядження".

Важливо також узгодити часові межі дії нормативних актів з реальними обставинами справи, адже відомою є правова аксіома, що "закон не має зворотної сили". Іноді це має надзвичайно важливе значення. Наприклад, особливості врегулювання правовідносин щодо придбання нерухомого майна за Цивільним кодексом УРСР 1963 року і Цивільним кодексом України 2003 року істотно не відрізняються, а тому у випадку виникнення спірних правовідносин щодо купівлі-продажу ¾ частки квартири до вступу в дію Цивільного кодексу України 2003 року та звернення О. і М. до суду до набуття останнім чинності реально зміниться лише нумерація цитованих сторонами під час обґрунтування своїх позицій статей, оскільки відповідні правовідносини не зазнали значних змін у регулюванні.

Проте, в іншому випадку неврахування часових меж дії нормативних актів може призвести до вироблення позиції, яка не базуватиметься на актах, які потрібно застосовувати. Наприклад, стосовно аналізованої кримінальної справи у випадку вчинення П. злочину на момент дії Кримінального кодексу УРСР 1960 року та його притягнення до кримінальної відповідальності до набуття чинності Кримінальним кодексом України 2001 року істотно вплине на врегулювання правовідносин в цілому та кваліфікацію злочину зокрема. Так, якщо за Кримінальним кодексом України 2001 року дії П. підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 191 і ч. 2 ст. 364, то за Кримінальним кодексом УРСР 1960 року їх необхідно було б кваліфікувати за ст. 86-1 і ч. 2 ст. 165. Відповідно, різними будуть й санкції цих статей (Кримінальний кодекс України 2001 року передбачає гуманізацію покарання за діяння, вчинені П., у порівнянні з Кримінальним кодексом УРСР 1960 року), що передбачає можливість застосування до П. більш м’якого покарання.

Після пошуку правових норм надзвичайно важливого значення набуває їх правильне тлумачення, адже рідко яка норма існує в готовому вигляді та є достатньо чітко сформульованою. Так, у визначених нормах, які можуть бути застосованими у цивільній справі, важливо встановити значення таких термінів, як "визнання угоди недійсною", "обман", "насильство", "збіг тяжких обставин", "погроза" тощо. У нормах, що підлягають використанню в кримінальній справі, необхідно з’ясувати значення термінів: "привласнення", "розтрата", "зловживання владою або службовим становищем", "службова особа", "тяжкі наслідки" тощо.

Загалом, тлумаченням правових норм – це не що інше, як з’ясування та роз’яснення їх змісту, для чого застосовують відповідні способи. До числа таких способів відносяться:

1) граматичний аналіз – з’ясування змісту правової норми через її словесне формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

2) системний аналіз – з’ясування змісту правової норми залежно від місця, яке вона посідає у системі права, а також залежно від її зв’язків з іншими нормами інститутів і галузей права;

3) телеологічний аналіз – з’ясування сутності правової норми через визначення її мети;

4) історичний аналіз – з’ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;

5) спеціально-юридичний аналіз – дослідження норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

Кримінальна справа, як правило, порушується за фактом вчинення злочину і незначною мірою залежить від правових домагань самих учасників кримінально-правового конфлікту. Цивільна ж справа, навпаки, відсутня до моменту заявлення вимоги сторони, яка вважає, що її право порушене. Факт правопорушення може мати місце, але цивільна справа не виникне без відповідного звернення особи за захистом прав та законних інтересів. І, навпаки, порушення може не бути, але сторона вважає, що її інтереси порушено, і звертається з вимогою їх захисту. Може бути й інша ситуація, коли з усіх фактичних обставин правопорушення і його наслідків уповноважений суб’єкт бажає вирішити тільки частину, а з приводу інших жодних претензій пред’являти не бажає.

Тому, аналізуючи факти в цивільній справі, юрист завжди обмежений тим результатом, якого прагне досягти його клієнт. На відміну від кримінальної справи, він не зобов’язаний всебічно і повно виявляти усі фактичні обставини взаємовідносин його клієнта з протилежною стороною в усьому їх фактичному різноманітті. Юрист може брати для аналізу тільки ті факти, що зв’язані з правовими вимогами клієнта. У цих межах він, так само як і в кримінальній справі, може зіштовхнутися з незаперечними "абсолютними" фактами чи мати справу із "сумнівними" фактами, коли потрібно їх спростування чи інтерпретація.

Зрештою, у цивільній справі, на відміну від кримінальної, можуть значно ширше використовуватися та вимагати аналізу не тільки факти, але й думки, судження, оцінки і навіть припущення про можливий розвиток подій. Наприклад, при розгляді справи про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна юрист, який представляє інтереси Н., може прогнозувати вирішення питання про порядок визначення вартості проведеного Н. ремонту ¾ частки спірної квартири та про порядок відшкодування їй цієї суми з боку О. і М. у випадку визнання судом договору купівлі-продажу ¾ частки квартири недійсним.

У кримінальній справі аналіз нормативної основи може здійснюватися різними способами. При цьому можлива як первинна кваліфікація, за якої вперше дається правова оцінка фактичним обставинам справи, так і аналіз уже наявної правової оцінки. Якщо юрист має справу з фактичною ситуацією в кримінальній справі, то її правовий аналіз являє собою вирішення питання про кваліфікацію злочину. У такій ситуації юрист послідовно вирішує низку правових питань:

1) чи є дане діяння злочином (тобто чи передбачено це діяння як злочин у Кримінальному кодексі України та чи відповідає воно іншим загальним ознакам злочину, які закріплені у ст. 11 цього Кодексу);

2) у якій статті Особливої частини Кримінального кодексу України описане діяння, що за своїми ознаками найбільш схоже на встановлене у даній справі;

3) чи відрізняється воно, і чим саме, від подібних діянь, передбачених в інших статтях Кримінального кодексу України.

При здійсненні аналізу правової оцінки діяння юристу необхідно опиратися на вчення про склад злочину, у тому числі знати кожен елемент його складу, мати уявлення про те, як можуть виявлятися ознаки кожного з цих елементів у даному конкретному діянні. Точність кваліфікації залежить від того, наскільки правильно знає і розуміє юрист норми статей Кримінального кодексу України. На цьому етапі юристу дуже небезпечно покладатися тільки на свою пам’ять, сподіваючись, що текст статті запам’ятається досить точно. Необхідно ще раз звернутися до тексту відповідної норми Кримінального кодексу України, уточнити, чи є роз’яснення Пленуму Верховного Суду України з цього питання, ознайомитися з коментарями, а якщо потрібно, то залучити інші джерела тлумачення кримінального закону, щоб усвідомити значення і зміст, вкладені в даний текст законодавцем. Тільки уяснивши текст статті, можна приступати до зіставлення усіх елементів та ознак даного складу злочину з установленими фактичними обставинами справи.

Така діяльність відрізняється від описання фабули справи. Так, у фабулі справи подаються різноманітні факти, з числа яких обираються лише ті, що мають юридичне значення. На етапі аналізу кваліфікації злочину необхідно порівняти описання фабули справи та описання, викладене в диспозиції відповідної статті Кримінального кодексу України, для чого застосовують вже інші критерії. Зокрема, критеріями кваліфікації злочину є встановлення того, чи збігаються:

1) об’єкт даного складу злочину і ті суспільні відносини, на які посягало описане діяння;

2) ознаки об’єктивної сторони складу злочину й описаного діяння, у чому саме полягає їх збіг;

3) ознаки суб’єкта, названі у відповідній статті Кримінального кодексу України, та відповідні ознаки особи, що вчинила злочин;

4) чи збігаються ознаки суб’єктивної сторони, форма і вид вини з описаними у фабулі справи обставинами.

Аналіз доказів

Доказування не припускає прийняття процесуальних рішень "на віру", без належного фактичного та логічного обґрунтування. При цьому своєрідними аргументами в доказуванні, що характеризують етап опосередкованого пізнання, виступають лише докази. Саме тому третій, завершальний етап аналізу справи – це робота з доказами. На даному етапі аналізу справи юрист повинен добре знати теорію процесуального права, поняття доказів, а також вимоги, які до них ставляться.

Загалом під доказом як у цивільному, так і в кримінальному процесах розуміють будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Хоча усі докази мають однакову юридичну силу для вирішення завдань доказування, вони різні за своїм походженням, структурою та функціями в ході доказування. У залежності від цих особливих рис у теорії доказів існує науково обґрунтована система класифікації доказів. Так, за джерелами докази поділяють на такі, що містяться в: поясненнях сторін і третіх осіб, показаннях учасників процесу і свідків, документах, речових доказах, висновках експертів, протоколах слідчих дій та судового засідання тощо. Класифікація доказів за видами відбувається на підставі специфічних та найбільш суттєвих особливостей їх форми і змісту, що й визначає особливий процесуальний режим формування та використання доказів певного виду при здійсненні доказування.

Крім цього, докази традиційно поділяють на прямі та непрямі (побічні); первинні та похідні; особисті і речові.

Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі (побічні) є характер їх відношення до обставини, яка підлягає доказуванню. Прямим є доказ, який прямо та безпосередньо встановлює наявність чи відсутність обставини, що доказується. Непрямим (побічним) є доказ, який спочатку обґрунтовує наявність чи відсутність проміжного (доказового) факту, а через нього – наявність чи відсутність шуканої обставини предмета доказування. Використання непрямих (побічних) доказів вимагає від суб’єкта доказування достатньо високого рівня професійної підготовки.

Підставою поділу доказів на первинні та похідні є наявність чи відсутність проміжних джерел фактичних даних (змісту доказу). Первинними у цьому відношенні будуть докази, отримані з першоджерела (наприклад, показання свідка-очевидця), а похідними – з другого чи наступного джерела (скажімо, показання свідка щодо фактів, які стали відомі йому зі слів іншої особи).

Підставою поділу доказів на особисті та речові є різні види фактичних даних, механізму їх формування та використання. Особисті докази походять від людини (показання, різні документи, у тому числі процесуальні, висновок експерта). Речові докази – це предмети матеріального світу, фрагменти речової обстановки (підроблені документи, предмети зі слідами правопорушення тощо).

Аналіз доказів починається зі встановлення їх переліку й оцінки їх допустимості. У випадку виявлення недопустимих доказів варто також скласти їх перелік і визначити підстави, за якими дані докази можуть бути оскаржені як недопустимі.

Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись ніякими іншими засобами доказування. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 218 Цивільного кодексу України, "заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків."

Наявні допустимі докази повинні бути проаналізовані з позицій належності, достовірності та достатності.

Належність доказів полягає у тому, що суд повинен приймати до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Це правило дає можливість суду уникати захаращення справи зайвими доказами, не допускати зловживань з боку несумлінного позивача, відповідача, третьої особи своїм правом представляти докази з метою заплутати справу чи затягти процес.

Питання щодо належності того чи іншого доказу вирішується в залежності від характеру справи. Скажімо, характеристика відповідача з місця роботи чи проживання має доказове значення в справі про позбавлення батьківських прав. Залучення ж такої характеристики до справи про поділ спадкового майна не буде відповідати вимогам належності доказів.

Достовірність доказів є ознакою, що визначає правдивість фактичних даних, отриманих із відповідних засобів доказування.

Достатність доказів означає, що їх сукупність виключає можливість зробити висновок, протилежний тому, до якого прийшов суд. Існує правило, згідно з яким один непрямий (побічний) доказ не може бути покладений в обґрунтування процесуального рішення. Необхідно сформувати систему доказів, в якій би кожний доказ був ланкою нерозривного ланцюга.

Якщо доказів досить, їх аналіз завершується визначенням тактики їх пред’явлення та дослідження. Докази обох сторін, як правило, відомі всім учасникам судового розгляду, але успіх кожної сторони часто залежить від вміння вчасно і переконливо пред’явити такі докази у судовому засіданні. При цьому під час підготовки до участі в суді сторони мають обдумати низку питань тактичного характеру. Зокрема, тактика роботи з доказами передбачає вирішення наступних питань:

1) якими доказами буде підтверджуватись та чи інша обставина у справі;

2) у який момент і після яких доказів протилежної сторони доцільно подавати свої докази;

3) якими процесуальними способами (шляхом постановки питань, заявленням клопотань, поданням документів тощо) може бути забезпечена інша інтерпретація доказів протилежною стороною.

Якщо аналіз сукупності доказів призводить до висновку про їх недостатність, то варто вирішити питання, яким чином можуть бути використані наявні докази чи їх відсутність, які докази необхідно подати, а також те, де і в який спосіб вони можуть бути отримані.

Уміння систематизувати докази, показати їх змістовий зв’язок і взаємодоповнюваність дозволяє переконливо підтвердити проведений аналіз фактів і юридичної основи справи. Недостатнє використання чи неповне використання доказів робить голослівною і запропоновану версію фабули справи. Ніхто не повірить у викладення стороною обставин справи, як би емоційно і логічно вона не представляла свою версію у процесі, якщо така версія не підтверджується системою доказів.

Частина 2.

Вироблення позиції у справі

Поняття позиції у справі

Ефективне представництво інтересів клієнта вимагає детального вивчення обставин справи та вироблення такого способу її вирішення, який буде найбільш вигіднім і бажаним для нього. Більше того, юристу потрібно бути готовим до зміни плану дій чи до перегляду тактики у будь-який момент у процесі представництва інтересів клієнта. Іншими словами, юристу необхідно виробити позицію у справі.

Позиція у справі – це складне, багатогранне поняття, яке не знайшло однозначного визначення. Під позицією у справі розуміють:

1) результат, якого прагне досягти юрист, здійснюючи представництво інтересів клієнта;

2) версію клієнта, розроблену (чи підтриману) юристом;

3) зміст промови в судових дебатах;

4) план захисту інтересів клієнта, складений юристом;

5) здійснену юристом оцінку обставин справи;

6) дії юриста, спрямовані на досягнення позитивного результату в інтересах клієнта.

Найбільш поширеним є визначення позиції у справі, що розглядається у суді, як певної версії події, яку сторона обирає та відстоює у справі. Щодо вироблення способу вирішення конкретної ситуації до судового розгляду позицію у справі можна визначити як модель поведінки, яку обирає та реалізує клієнт.

Позиція у справі складається з двох аспектів: фактичного та правового. Фактичний аспект – це чітке і зрозуміле викладення події, що відбулася у минулому. У цивільній справі правовий аспект позиції стосується елементів, які необхідно доказати для того, щоб виграти справу. У кримінальній справі правовий аспект визначає ті елементи складу злочину, наявність яких потрібно спростувати для того, щоб клієнт був визнаний невинуватим. Єдина позиція необхідна для того, щоб помістити фактичні обставини справи в контекст закону: пояснити, що сталося і, якщо можливо, то чому це сталося.

Позицію у справі не можна зводити до виразів типу "відповідач не виконав умови договору і повинен відшкодувати збитки" або "підсудний невинуватий". Позиція має бути чітким поясненням того, чому відповідач не виконав умови договору або чому клієнт невинуватий, з обґрунтованим посиланням як на фактичні обставини справи, так і на закон, що врегульовує відповідні правовідносини.

Необхідно відрізняти позицію у справі від фабули справи. Позиція, крім подій, що охоплюються фабулою справи, включає в себе ще й ставлення до них того суб’єкта, який викладає свою версію події, яка відбулася. Ті самі фактичні обставини можуть бути по-різному представлені обвинувачем і захисником, позивачем і відповідачем. Принцип змагальності якраз і полягає в прагненні сторони надати своїй версії більшої переконливості при її відстоюванні перед судом.

Без вироблення позиції у процесі представництва інтересів громадян не обійтись. При правильному виробленні позиції виявляються сильні та слабкі сторони як власного варіанту вирішення справи, так і версій опонентів. Вироблення позиції також допомагає побачити, яку саме інформацію необхідно зібрати і як найбільш ефективно використати правові норми. Це ніби орієнтаційна, організуюча точка для всього процесу підготовки у справі. У той же час, позиція кожної сторони не є сталою і може змінюватися залежно від зміни умов, що її визначали.

На вибір позиції у справі впливають:

- фактичні обставини справи;

- наявні у справі докази;

- мета, яку потрібно досягти (процесуальна функція).

Факти та докази складають основу для розробки позиції й визначають її змістове наповнення. При виборі позиції юрист обмежений наявними фактами та доказами, а тому не може обрати довільну версію для досягнення мети. У той самий час мета визначає лише спрямування позиції у справі, але не може забезпечити її наповнення відповідним юридичним складом.

Ефективна позиція у справі повинна:

1) бути чіткою, простою та переконливою;

2) не суперечити вимогам логіки, нормам закону, які врегульовують відповідні правовідносини, та наявним у справі доказам.

Чіткість і простота необхідні тому, що зазвичай суд бере до уваги те пояснення події, яке є більш зрозумілим. Позиція є ефективною, якщо вона переконлива. Найкраще переконати за допомогою послідовного викладення фактів, які доступні для сприйняття та розуміння.

При цьому слід мати на увазі, що в судовому доказуванні виділяють два шляхи пізнання: інформаційний і логічний. Пізнання обставин справи може здійснюватися як шляхом отримання безпосередньої інформації про них (наприклад, показання свідків-очевидців певної події), так і шляхом логічної побудови висновків від відомих обставин до невідомих („від факту до факту”).

Логічний шлях доказування звичайно включає велику кількість „підсистем” доказів, пов’язаних між собою і з доказуваною тезою різними логічними формами зв’язку. Це можуть бути елементарні акти доказування у формі дедуктивного умовиводу, де як посилка виступають дані науки, техніки, узагальнення соціального досвіду, очевидні і загальновідомі істини (судження „здорового глузду”). У таких умовиводах висновок будується від наявної підстави до логічного наслідку: „якщо..., то...” (наприклад, з факту виявлення відбитків пальців підозрюваного на склі слідує однозначний висновок про те, що він доторкався до цього скла).

Однак не кожний висновок з встановленого факту може в процесуальному доказуванні будуватися за правилами традиційної, двозначної логіки, що оперує силогізмами. Це пояснюється тим, що немає таких універсальних посилок, що стосуються доказуваних обставин, які завжди призводили б до однозначного висновку з встановлених фактів. Так, виявлення викраденої речі у підозрюваного не у всіх випадках може бути наслідком того, що він цю річ вкрав, оскільки він міг її знайти, купити, ця річ могла бути йому підкинута.

Позиція у справі не повинна суперечити здоровому глузду, оскільки суддя швидше буде переконаний такими поясненнями, які є логічними і відповідають загальним уявленням людей про світ. Позиція, яка вимагає від суду нетрадиційного розуміння логічного розвитку події, не буде ефективною.

Фактичний аспект позиції у справі має відповідати правовому аспекту. Суд зобов’язаний дотримуватися закону, а тому позиції, які не відповідають нормам закону, приречені на невдачу. Позиція також не може суперечити доказам, оскільки вони становлять основу аргументації клієнта. Найбільш ефективною є така позиція, яка максимально розвиває та звертає увагу на наявні вигідні для сторони докази і робить мінімальними невигідні.

Вироблення та реалізація позиції у справі – процес творчий. Закон лише надає "основу", на якій має будуватись переконливе представництво в суді.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.219.62 (0.017 с.)