Поняття та цілі представництва. Характерні риси несудового представництва.

Несудове представництво – це термін, яким ми позначаємо будь-які випадки представництва, крім того, що здійснюється процесуальним представником у суді. Такий розподіл визначається тим, що судове (або процесуальне) представництво має цілий ряд особливостей, які виокремлюють цей інститут та зумовлюють його значні відмінності в юридичній практиці. Прикро констатувати, однак хоча представництво загалом є науково добре дослідженим правовим інститутом, проте практичним аспектам несудового представництва юристом інтересів його довірителя уваги приділено набагато менше. Практично жоден посібник, що присвячений юридичній практиці в тій чи іншій сфері (адвокатура, юридична практика загалом або ж юридична клінічна діяльність) не містить розділу присвяченого цьому надзвичайно важливому для юриста питанню. Дана частина посібника є спробою якимось чином заповнити наявний пробіл, стимулювати до подальших досліджень в цій сфері та надати читачу інформацію про практику несудового представництва.

Безперечно, що глибокий розгляд будь-якого інституту неможливий без з’ясування причин його появи, оскільки саме це обумовлює його розвиток та диктує правила використання в реальному житті. Напевно, необхідно погодитись із тими авторами, які говорять про те, що в інституті представництва закладена певна альтруїстична ідея, яка породжена необхідністю піклуватися про інтереси ближнього[97]. Можна сміливо погодитись, що представництво як ніякий інший правовий інститут створює можливості для захисту інтересів тих, хто не може зробити це власноруч. Відсутність такого інституту фактично позбавило би цілий ряд суб’єктів права наданих їм можливостей. Важко уявити собі малолітню особу, яка відстоює свої права в органах державної влади, або ж позбавленого можливості пересуватись інваліда, який самостійно відкриває банківський рахунок, однак саме за допомогою відносин представництва все це стає реальністю.

Проте було б неправильно розглядати норми інституту представництва суто як плід людського альтруїзму та бажання прислужитися інтересам ближнього. Здоровий глузд підказує, що існують і інші причини, що обумовили появу та бурхливий розвиток даного інституту в правових системах сучасності. Спроба групування причин появи інституту представництва призводить до визначення наступного їх переліку:

по-перше, вже згаданої, ідеї альтруїзму – необхідності захисту інтересів певної особи;

по-друге, економічного ефекту представництва, що полягає в налагодженні економічних зв’язків між двома чи більше особами за допомогою третьої[98]. Адже саме правове закріплення можливості однієї особи набувати прав та обов’язків в інтересах іншої дозволяє досягнути більшого економічного ефекту, оскільки призводить до розширення кола можливостей учасників правовідносин;

по-третє, потребою сучасного товарообігу – представництво дозволяє обминути перепони для здійснення правочинів та діяльності, які пов’язані із відстанню, неосвіченістю особи чи то широким колом її занять;

і останнє, по-четверте, розподіл праці – дозволяє поширити межі участі у цивільному обігу, що в свою чергу робить її більш ефективною, бо дозволяє особі спеціалізуватися у більш вузькій сфері діяльності.

Як слушно відмітив ще на при кінці ХІХ ст. М.М. Коркунов: «представництво полягає в тому, що представник вчиняє дію від імені іншої особи для того, щоб всі наслідки цієї дії настали для неї [99]». Це означає, що характерними рисами інституту представництва є:

1) представництво означає здійснення одним самостійним суб’єктом права юридичних дій від імені та в інтересах іншого суб’єкта. Надання технічної та іншої неправової допомоги чи сприяння не складають предмет представництва. Дії представника спрямовані на встановлення, зміну чи припинення правовідносин особи, яку представляють. Це означає, що особа, яка, наприклад, за дорученням іншої особи набрала на комп’ютері претензію для останньої, аж ніяк не є її представником;

2) представництво здійснюється по відношенню до третіх осіб, тобто представник заміщає в них довірителя (особу, яку представляє). Представництво, відповідно, передбачає наявність щонайменше трьох суб’єктів: довірителя (особи, яку представляють у випадку представництва основаного на законі, а не на правочині), представник (особа, яка представляє іншу особу у випадку законного представництва) та особи перед якою повірений представляє довірителя;

3) зміст, коло та характер представницьких функцій визначається повноваженнями, що встановлюються, як правило, довірителями. Однак у межах одержаних повноважень представник виражає власну волю, здійснює власну дієздатність.

Цивільний кодекс України у п. 1 ст. 237 визначає представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Таким чином основною метою представництва є надання допомоги довірителю або іншій особі, яку представляє представник. Причому на відміну від судового представництва, несудовий представник для досягнення своєї мети може використовувати не лише засоби, що безпосередньо вказані у законі (наприклад, позов, заперечення проти позову, клопотання та ін.), а й ті, що визначені довірителем, або, у певних випадках, і ним самим [100].

Крім того, на відміну від судового представництва у несудовому представництві, за загальним правилом, не допускається не лише заміна представника (передоручення повноважень), але й одночасна участь у справі кількох представників, як це передбачено, наприклад, у цивільному процесі. Закон знає лише 2 підстави, які дають змогу несудовому представнику передоручити свої повноваження іншій особі: 1) коли така можливість передбачена в договорі між ними та особою, яку представляють, або у відповідному законі; 2) якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Це значною мірою контрастує з правилами судового представництва, оскільки Цивільний процесуальний кодекс від 18 березня 2004 р. взагалі у ст. 43 надає право суду замінити навіть законного представника.

Різниться також і спосіб визначення повноважень представник. На відміну від процесуального, судового представництва представництво матеріальне, несудове надає право визначення повноважень представника самому довірителю шляхом видання доручення. Повноваження ж представника у цивільному процесі встановлені законом і не залежать від волі довірителя (він лише може обмежити його повноваження). Відтак здійснюючи несудове представництво юрист має пам’ятати, що обсяг та межі його повноважень визначені домовленістю із довірителем, а значить вчинення ним (юристом) дій, що можуть бути визнані такими, що перевищують надані повноваження створить проблеми не лише для клієнта але й для самого юриста, адже може призвести до ситуації, коли наслідки цих дій не породжуватимуть прав та обов’язків для того, кого представляли.

Слід зазначити, що різниця між обома цими видами представництва полягає також і у тому, що матеріальне представництво, відповідно до норм цивільного законодавства у деяких випадках допускає представництво без повноважень (наприклад, за умови, що в подальшому дії представника будуть прийняті довірителем: ст. 241 Цивільного кодексу України), а в цивільному процесі така ситуація повністю виключається. Допуск судом до участі в справі представника без необхідних повноважень визнається процесуальним порушенням. Також на відміну від цивільного права, де представниками можуть виступати і юридичні особи, у цивільному процесі представник – завжди фізична особа (хоча, заради справедливості відзначимо, що здійснення представництва юридичними особами і у процесі на разі обговорюється) [101].

Дійсно, несудове представництво є більше діяльністю по заміщенню, аніж по допомозі [102]. Все це, на нашу думку, переконливо доводить особливий характер цього інституту та ставить вимогу розглядати його як окремий вид юридичної практики із відповідною специфікою.

При дослідженні проблем поняття представництва також дуже важливо враховувати й те, що воно надзвичайно тісно пов’язане із категорією правоздатності та дієздатності. Такий зв’язок визначає важливий принцип представництва: представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК України). Даний принцип був відомий ще римському праву, яке стверджувало, що «ніхто не може передати більше прав, а ніж має сам». Причому представник не може вчиняти ті правочини, які відповідно до їх змісту належить вчинити особисто тією особою, яку він представляє. Наприклад, через представника не можна зареєструвати шлюб, оскільки сама сутність даного правочину виключає можливість представництва. Хоча, в той же час, заяву про реєстрацію шлюбу Сімейний кодекс України дозволяє подавати і через представника.

Третя ознака представництва: обмеження його діяльності повноваженнями. Повноваження – це суб’єктивне право представника, зміст якого складається із правомочності на власні позитивні дії як можливість діяти від імені та із безпосереднім правовим результатом для особи, яку представляє, так із “негативної” правомочності вимагати від особи, яку він представляє прийняття на себе юридичних наслідків такої діяльності[103]. В процесуальному представництві обсяг і зміст повноважень судового представника визначаються видом судового представництва[104], в несудовому представництві ж повноваження можуть визначатись як самою особою, щодо якої здійснюється представництво, так і нормами законодавства (ч. 3 ст. 237 ЦК України). Крім того, як вже зазначалось, на відміну від судового представництва, у представництві несудовому можлива діяльність представника із перевищенням наданих повноважень, в такому разі правочин вчинений представником просто потребує подальшого схвалення особою, яку він представляє.

В процесі юридичної практики найбільш важливим видом представництва, напевно, є представництво особи засноване на договорі. Таким договором може бути або передбачений Главою 68 ЦК України договір доручення, або інший договір, який передбачає надання послуг несудового представництва: наприклад, договір правового обслуговування юристом або юридичною компанією фізичної чи юридичної особи. На підставі такого договору юрист одержує довіреність, яка є письмовим документом, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч. 3 ст. 244 ЦК України). Як зразок тут можна представити довіреність, що видана засновниками господарського товариства юристу для вчинення дій пов’язаних із реєстрацією такого товариства. Слід також відзначити, що форма довіреності має відповідати формі, в якій має бути вчинено правочин. Це означає, що і випадку, якщо юриста уповноважено на вчинення письмового правочину (наприклад, укладення договору як то у випадку комерційного представництва), то видана довіреність має також бути письмовою. Це означає, що в окремих випадках (наприклад, для реєстрації того ж господарського товариства) юрист потребує нотаріально посвідченої довіреності. Варто відзначити, що ст. 245 ЦК України передбачає перелік посадових осіб, які в окремих випадках можуть посвідчувати довіреності на рівні із нотаріусами.

Оскільки в основі більшості випадків реалізації юристом повноважень несудового представника все ж таки лежить договір, то, на нашу думку, варто окремо приділити увагу процесу його укладення, адже надійний фундамент є запорукою того, що конструкція правовідносин, що в подальшому з’являться на його основі буде витривалою та безпечною.

На сьогоднішній день доступ до інформації став значно легшим, що значною мірою позначається і на роботі юриста. З’являється маса довідників, збірок типових форм документів, що пропонують зразки будь-яких правових документів включаючи договори. Це призводить до того, що досить часто потреби у вдумливій та осмисленій роботі по складанню договору просто не має, тому що можна просто запозичити те, що вже було підготовлено кимсь. Проте слід пам’ятати, що правовідносини завжди є надзвичайно унікальними, а тому і документи пов’язані із ними повинні також мати унікальний характер. Відтак жоден шаблон чи типовий договір не зможе замінити самостійної кропіткої праці з підготовки документу. Хоча безперечно зразки також можуть стати у пригоді.

Крім того при укладенні договору про несудове представництво інтересів клієнта юрист має враховувати кілька простих але дуже важливих правил:

по-перше, усі формулювання договору мають бути якомога більш зрозумілими та простими, не викликати двозначних тлумачень. Для цього досить часто окремі терміни варто навіть розтлумачити, тим самим знявши можливість їх невигідної для себе інтерпретації. Адже, ясність – запорука хороших взаємовідносин між клієнтом та юристом;

по-друге, юрист має чітко уявляти, в чому саме полягатиме його діяльність з несудового представництва інтересів конкретного клієнта та відобразити це у договорі. Підчас укладення договору варто представити собі ідеальну картину розвитку справи клієнта, після чого виходячи з широко відомих законів Мерфі слід продумати усі можливі труднощі, що можуть виникнути в процесі реалізації договору, і також відобразити варіанти дій в цій ситуації на його сторінках;

і останнє, клієнт має добре розуміти зміст договору, який він укладає з юристом. Оскільки обсяг правових знань останнього завжди більше, то йому не має особливих складнощів приховати від клієнта небажану інформацію. Проте це неетично, а крім того ще й не зовсім безпечно, тому що з одного боку негативно позначається на репутації, яка, до речи, в юридичній практиці вартує надзвичайно багато, а з іншого створює передумови для подальшого оспорювання такого договору.

Будь-який договір, в тому числі покликаний врегулювати відносини між юристом і клієнтом з приводу несудового представництва останнього має певну структуру. Вона не встановлена нормативно, проте напрацьована в процесі багатьох років правозастосування. Зокрема договір повинен містити такі важливі елементи:

1) вступну частину, де буде зафіксована його назва, дата та місце укладення, повні імена або назви сторін договору, а також за потребою (як-то у випадку укладення договору із юридичною особою) повне ім’я того, хто підписує даний договір із вказівкою на підставу для цього. Не варто думати, що ці елементи договору включаються в нього лише, як данина традиції. Ні, кожний елемент має важливе практичне значення. Наприклад, за місцем укладення договору буде визначатись дієздатність сторін договору, що, наприклад, при укладенні договору з іноземцем має неабияке значення.

2) предмет договору, де зафіксовані мета та завдання заради яких укладається цей договір, істотні умови договору, строк та місце виконання сторонами своїх зобов’язань, алгоритм виконання зобов’язань за договором (порядок дії сторін, строки дії, послідовність дій тощо), вартість послуг передбачених договором, а також порядок оплати, порядок здачі-приймання результатів реалізації даного договору;

3) права та обов’язки – ця частина договору є надзвичайно важливою, оскільки в ній передбачено детальний опис тих дій, які зобов’язані вчинити сторони договору, а також перелік тих прав, які вони мають відповідно до договору;

4) відповідальність сторін та забезпечення зобов’язань. Життя, на жаль, є таким, що досить часто «підкидає» небажані сюрпризи, в тому числі і у вигляді невиконання контрагентами своїх зобов’язань за договором, ця ж частина договору покликана мінімізувати можливі наслідки подібних «сюрпризів». Відповідальність за договором може полягати у накладені на сторону-порушника різноманітних санкцій, як-то неустойка штрафна або у вигляді пені. Забезпечення зобов’язань ж передбачає заходи додаткового майнового впливу на сторону до якої немає повної довіри: поручительство, гарантія, залог тощо.

5) додаткові умови. Ця частина договору наповнюється сторонами відповідно до специфіки їх особистих правовідносин. Як правило, до неї включають: застереження про форс-мажорні обставини, умови узгодження зв’язку між сторонами, умови конфіденційності інформації за договором, відомості про систему оподаткування, що була обрана сторонами і т.д.;

6) реквізити сторін (поштова та юридична адреса, банківські реквізити, податкові реквізити і т.п.). Оскільки дана чистина договору крім вище зазначеного містить також підписи сторін, то у випадку укладення договору про представництво інтересів важливо переконатись, що той, хто підписує даний договір, в праві це робити, адже укладення договору особою, яка не мала на це право створить зайві труднощі, особливо, чомусь, підчас оплати послуг наданих за ним.

Результатом укладення договору може стати видання юристу довіреності. В літературі її визначають як документ, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати якісь дії[105]. Класифікацію довіреностей можна провести за наступною схемою, яку пропонують автори довідника «Ділові документи та правові папери»[106]:

Група	Призначення
Офіційні: А) разові	На виконання одноразової дії (найчастіше – це отримання товарно-матеріальних цінностей)
Б) спеціальні	Надає повноваження службовій особі на здійснення однотипних вчинків; на представництво в органах суду, на здійснення транспортних, господарських і банківських операцій у межах певного періоду часу
В) загальні	Надає право здійснення операцій, пов’язаних з управлінням майном
Особисті	Надання повноважень однієї особи іншій (право на одержання заробітної плати, поштового переказу і т. ін.)

Кожній із цих видів довіреностей притаманні свої особливості. В першу чергу, і що найважливіше, це стосується реквізитів, що мають бути присутніми у кожному із цих видів. Зокрема, офіційні довіреності мають містити: 1) детальну інформацію про юридичну особу (підприємство, установу, організацію) – така інформація може бути відображена на офіційному бланку або кутовому штампі; 2) назву виду документу та його вихідні дані – в даному випадку «довіреність», дата, номер та місце її видачі; 3) інформацію про особу, якій довіреність видається – повне ім’я, по батькові та прізвище, місце реєстрації вказане у паспорті, у разі необхідності також посада; 4) термін на який видана довіреність; 5) зразок підпису особи-представника; 5) підписи особи (осіб) уповноважених на видачу довіреності; 6) печатку юридичної особи. Крім того, в довіреності обов’язково повинна міститись інформація про повноваження, якими наділений представник, якому вона видана. В тому випадку, коли довіреність видана фізичною особою в ній окрім назви обов’язкову зазначаються основні паспортні дані (прізвище, ім’я, по батькові, місце реєстрації, серія та номер паспорту, ким і коли він виданий тощо) як довірителя, так і представника, термін, протягом якого діятиме ця довіреність, дата надання довіреності та підпис довірителя. Слід пам’ятати також, що довіреності видані фізичними особами, найчастіше мають бути посвідчені нотаріально, однак закон допускає посвідчення їх іншим особами, не нотаріусами, проте перелік випадків, коли це можливо значно вужчий ніж це передбачено для процесуального представництва. Оскільки посвідчувати довіреність замість нотаріуса у випадку несудового представництва інші посадові особи можуть лише за наявності визначених законом обставин (див. ст. 245 Цивільного кодексу України). В будь-якому разі особа, яка здійснює посвідчення довіреності, має зазначити, що вона з’ясувала дієздатність особи-довірителя та особи-представника та підтверджує той факт, що правочин вчинений у її присутності та є дійсним волевиявленням усіх його учасників.