Альтернативне розв’язання конфліктів

І.Сенюта для книги Юридична клінічна практика

Переговори

Низка авторів приділили особливу увагу переговорам. До їх числа належать Р. Фішер і С. Браун (Fisher & Brown, 1989), P. Фішер і Д. Ертель, D. (Fisher & Ertel, 1995), Р. Фішер і В. Юрі (Fisher & Ury, 1981), Р. Фішер, Р. Юрі і Б. Патон (Fisher, Ury & Patton, 1991, 1993), Ф. Джандт (Jandt, 1985), Р. Левіцкі і Дж. Літтерер (Jandt, 1985), та М. Ізенгарт і М. Спангл (Isenhard & Spangle, 2000).

Переговори визначаються як “процес об'єднання тих, хто є суперниками з певних питань та сприяння тому, аби вони спілкувалися вільно і справедливо, домовлялися, йшли на компроміс та приймали взаємоприйнятні рішення” (Barker, 2003, 1999). Це процес, який створює і живить співробітництво, даючи змогу людям жити гармонійно і працювати разом (Isenhard & Spangle, 2000). C. Келтнер описує переговори як “мирний процес, який примирює і / чи урегульовує відмінності шляхом компромісу і який залежить від доброї волі та гнучкості” (Barker, 2003).

Визначаючи переговори як стратегічний вибір для керування розв'язанням проблеми, автори проводять межу між інтегративними і дистрибутивними переговорами. Інтегративні переговори – це конструктивний процес розв'язання проблеми, скерований на максимальне задоволення інтересів обох сторін, в той же час – на захист стосунків. Сторони, які вирішують вести переговори, визначають спільні проблеми і інтереси шляхом обміну інформацією в дусі співробітництва та поваги. Вплив інтегративних переговорів відрізняється від впливу так званої “торгівлі”, тобто дистрибутивних переговорів на сперечальників. “Торговець” намагається досягти цілей за рахунок іншого, “веде гру” з метою одержання переваги в процесі і добивається свого шляхом застосування вимог і погроз. Підхід “торговця” є позиційним, жорстким і нечутливим до інтересів інших, отримання бажаного результату для нього є незмінною ціллю. Натомість інтегративні переговори розглядають конфлікт як спільне підприємство і можливість для досягнення взаємної вигоди. Учасник таких переговорів намагається досягти мети, яка б була сумісною з метою інших, і рідко вдається до погроз і вимог. Він підходить до конфлікту творчо і гнучко. Інтегративні переговори скеровані на спільне обговорення, метою якого є не лише задоволення потреб чи інтересів, але й створення процесу для розв'язання подальших проблем (Isenhard & Spangle, 2000).

Р. Фішер і В. Юрі розрізняють “позиційну торгівлю” (переговори на основі позицій) і “принципові переговори” (переговори на основі інтересів) та стверджують, що сперечання через позиції призводить до досягнення нерозумних угод, є неефективним та загрожує існуючим стосункам між учасниками цього процесу. Автори стверджують, що традиційні, позиційні стратегії ведення переговорів часто залишають людей незадоволеними, знесиленими і / або ворожими. Такі переговори закінчується або досягненням угоди або невдачею. У кожному з цих випадків витрачається значний обсяг часу. На противагу “позиційній торгівлі” Р. Фішер і В. Юрі пропонують так звану “зміну гри” на користь “принципових переговорів”.

“Зміна гри” передбачає переміщення уваги в переговорному процесі від відстоювання позицій сторін до розгляду їхніх законних інтересів.

Автори розглядають “позиційну торгівлю” як підхід “перемога / поразка” і натомість пропонують основні засади підходу “перемога / перемога” (Fisher & Ury, 1981), сутність яких викладена нижче.

1). Люди: “відокремлення” людей від проблеми

Учасники повинні розглядати себе як таких, хто працює пліч-о-пліч, “атакуючи” проблему, а не один одного. Кожен учасник переговорів дбає як про сутність власних інтересів, так і про стосунки з іншими людьми. При “позиційній торгівлі” стосунки і сутність інтересів вступають у конфлікт, оскільки учасники схильні ототожнювати себе і будь-кого іншого з позиціями, які кожен займає. Для розгляду законних інтересів сторін і відстоювання їхніх стосунків слід відокремити проблеми від “ego” кожної із сторін. Місцезнаходження конфлікту - не в об'єктивній дійсності, а в уявленнях людей. Вони схильні бачити те, що прагнуть побачити. Здатність бачити ситуацію очима іншої сторони, як би важко це не було, є одним із найважливіших умінь для учасника переговорів.

У спілкуванні, яке С. Моор називає “центральним компонентом у переговорах” (Moore, 1996), Р. Фішер і В. Юрі виділяють три великі проблеми, а саме: а) часто одна сторона поступається іншій і більше не робить спроб цілеспрямовано спілкуватися з приводу існуючих розбіжностей; б) одна сторона не чує, що каже інша; і в) непорозуміння між сторонами. Для розв'язання цих проблем автори, зокрема, рекомендують: а) уважно слухати і усвідомлювати, про що йде мова; б) говорити про себе, а не про інших; в) формувати так звані “робочі” стосунки; г) розглядати проблему, а не людей; д) найкраще здійснювати профілактичні кроки щодо виникнення подібних проблем (Fisher & Ury, 1981).

2). Інтереси: зосередження уваги на інтересах, а не позиціях; дослідження інтересів

Досягнення компромісу між позиціями не призводить до формування угоди, яка б ефективно задовольнила потреби людей, що лежать в основі зайнятих ними позицій. За протилежними позиціями можна побачити як спільні, так і суперечливі інтереси. Саме інтереси визначають проблему. У свою чергу, найвагоміші інтереси є основними потребами людини, керуючись якими вона займає певну позицію у конфліктній ситуації. Мета “принципових переговорів” полягає у служінні законним інтересам сторін. Ймовірність досягнення цієї мети зростає за умови визнання і обговорення не позицій, а інтересів як складової існуючої проблеми.

3). Варіанти вибору: визначення ряду можливостей перед прийняттям остаточного рішення

M. Ізенгарт і M. Спангл стверджують, що “досвідчені учасники переговорів формулюють п'ять варіантів вибору чи альтернатив щодо вирішення кожної проблеми, яку вони можуть передбачити” (Isenhard & Spangle, 2000). Творчі за характером варіанти вибору можна сформулювати за допомогою застосування методу так званого “інтелектуального штурмування” (англ. brainstorming). Цей метод передбачає: а) відокремлення дії, скерованої на пошук варіантів вибору, від дії, спрямованої на винесення рішення щодо них; б) розширення кола варіантів вибору із записом цих варіантів на аркуші паперу великого розміру / дошці; в) спрямування уваги на пошук взаємної вигоди сторін, а не єдиної відповіді; г) винайдення шляхів полегшення прийняття рішень.

4). Критерії: оцінювання відносної обґрунтованості варіантів вибору при використанні об’єктивних критеріїв; обдумування варіантів вибору на основі принципів, а не під впливом тиску

Для досягнення успішного результату угода повинна відображати той чи інший об’єктивний критерій (напр., ринкову ціну, думку експерта чи існуюче законодавство) незалежно від бажання, заявленого будь-якою із сторін. При цьому важливо здійснювати спільний пошук об'єктивних критеріїв, ніколи не підкорятися тиску, а лише принципу, зосереджуватися на об'єктивних критеріях твердо, проте гнучко.

Звичний спосіб вирішення проблеми, в першу чергу, передбачає застосування влади, сили, авторитету, надалі заяву про права, і лише в останню чергу до уваги беруться інтереси. При “зміні гри” в першу чергу задовольняються інтереси учасників переговорів, надалі мова йде про спільно визначені права, а спосіб вирішення проблеми при цьому набуває влади і сили спільного рішення.

Успішні переговори залежать від інформації, зібраної до їх початку.

Прихильники АРС вважають, що попередні переговори є важливими для подальшого успіху. Вони можуть виявити проблеми у стосунках, які, якщо їх розв'язати до початку обговорення, підсилюють потенціал для успіху (Isenhard & Spangle, 2000). Г. Саундерс описує попередні переговори як фактично першу фазу переговорного процесу. На цій фазі сторони визначають проблему, беруть на себе зобов’язання щодо подальшої участі у переговорах та здійснюють підготовку до їх проведення (Saunders, 1985).

Період “принципових переговорів” поділяється на три стадії: аналіз, планування і обговорення. Метод проведення “принципових переговорів” дозволяє сторонам ефективно досягати консенсусу на основі процесу прийняття спільного рішення, таким способом створюючи можливість для досягнення “дружньої” угоди (Fisher & Ury, 1981).

Стратегії проведення переговорів на засадах підходу “перемога - перемога”

З метою скерування учасників переговорів на вибір конструктивних шляхів для розв'язання суперечки автори пропонують застосування різних стратегій. Так, Р. Фішер і С. Браун розвивають концепцію “принципових переговорів” далі і пропонують застосовувати стратегію, скеровану на формування стосунків, яка, у свою чергу, допомагає долати труднощі, коли вони виникають. Автори стверджують, що ефективні робочі стосунки мають високий ступінь раціональності, розуміння, ефективності спілкування, надійності, непримусових засобів впливу і визнання. Кожен з цих елементів є частиною процесу взаємодії між сторонами (окремими особами чи групами) і не залежить від їхніх суттєвих інтересів. Автори дають практичні поради, що стосуються забезпечення успішності формування робочих стосунків між сторонами. Зокрема, вони пропонують виконувати дії, які є позитивними для стосунків і позитивними для “нас”, навіть, якщо протилежна сторона не відповідає взаємністю; завжди намагатися зрозуміти протилежну сторону та передбачити її потреби. Р. Фішер і С. Браун окреслюють три перешкоди, що ускладнюють спілкування, на зразок трьох проблем, окреслених вище Р. Фішером і В. Юрі. Так, Р. Фішер і С. Браун стверджують, що а) учасники конфлікту припускають, ніби не існує потреби розмовляти один з одним; б) спілкування відбувається переважно в одному напрямі – одна сторона повідомляє щось іншій; в) такі повідомлення часто є заплутаними. Автори визначають три шляхи зміцнення стосунків, що узгоджуються з “трьома перешкодами” / “трьома проблемами” у спілкуванні: а) завжди консультуйтеся перед тим, як прийняти рішення (англ. ABCD - Always Consult Before Deciding); 2) активно слухайте; 3) плануйте процес спілкування, аби звести до мінімуму заплутані повідомлення. Р. Фішер і С. Браун пропонують також концепцію “надійності”, пояснюючи, як важливо повністю заслуговувати на довіру самому, але не бути повністю довірливим. При цьому також важливо допомогти іншій стороні бути надійною. Дається порада бути відкритим для переконання, водночас намагатися переконати іншу сторону у своїй правоті, а також сприймати її як таку, що є вартою Вашої уваги. Дається також порада виявляти свою небайдужість. Найкраща стратегія, яку потрібно прийняти, не знаючи стратегії іншої особи, це піти на співпрацю і бути “великодушним” (Fisher & Brown, 1989).

С. Моор визнає переговори як психологічний процес створення атмосфери довіри і співробітництва (Moore, C., 1996). Р. Фішер і В. Юрі стверджують, що в процесі проведення переговорів, особливо якщо має місце високий рівень конфліктності, почуття можуть бути важливішими за бесіду, тому емоції слід чітко означити і визнати законними (Fisher & Ury, 1981). Проте Р. Фішер і С. Браун дають практичну пораду бути раціональними і розумно врівноважувати почуття. Сплеск емоцій може “затьмарити” судження. Водночас занадто низький рівень вияву емоцій послаблює мотивацію і розуміння (Fisher & Brown, 1989).

Р. Фішер і В. Юрі приділяють велику увагу стосункам, особливо в ситуаціях, коли необхідними є довготривалі дискусії (Fisher & Ury, 1981). На важливості підтримування стосунків наголошують також і М. Ізенгарт і М. Спангл, особливо в конфліктних ситуаціях, що торкаються громади, сім'ї чи довготривалих ділових переговорів (Isenhard & Spangle, 2000). Успішні переговори передбачають процес, в якому всі сторони вірять в успішний результат. Кінцеву мету переговорів знаходимо у такому висловлюванні Ф. Джандта: “Метою будь-яких переговорів повинно бути не лише одержати “так” – не просто схилити іншу сторону поступитися перед Вашими бажаннями за будь-яку ціну – але, швидше, вийти за межі “так”, шляхом розв'язання конфлікту у такий спосіб, що найкраще служить інтересам обох сторін і сприяє гармонійним та довготривалим стосункам” (Jandt, 1985).

Подальшим розвитком стратегії створення робочих стосунків, описаної вище, є стратегія побудови довіри і обміну інформацією, представлена М. Ізенгартом і М. Спанглом (Isenhard & Spangle, 2000) та іншими авторами (Kimmel, Pruit, Magenau, Konar-Goldband & Carnevale, 1980). C. Брамз і А. Тейлор зазначили, що коли люди довіряють один одному, вони, ймовірно, менш схильні до позиційних заяв та погроз. Якщо у стосунках присутня довіра, людям більш притаманно ділитися інформацією з іншими або висловлювати свою готовність йти на поступки (Brams & Taylor, 1999).

Ще одна стратегія спрямування учасників переговорів на конструктивні шляхи розв'язання суперечки представлена М. Ізенгартом і М. Спанглом і полягає в тому, аби розпочати переговори з принципової згоди, тобто, заяви про власний намір зробити кроки назустріч протилежній стороні. Чим складніша проблема, тим важливіше для сторін дійти принципової згоди перед тим, як перейти до її розв'язання. Ці ж автори пропонують ще одну стратегію проведення успішних переговорів, а саме практику формулювання великої кількості запитань. Досвідчені учасники переговорів ставлять, в середньому, вдвічі більше запитань у порівняннні з менш досвідченими учасниками переговорів. Запитання допомогають з’ясувати, що лежить в основі проблеми, можливості стосовно варіантів вибору у прийнятті рішення, а також сфери потенційної угоди. Крім того, запитання створюють уявлення, що учасник переговорів активно слухає і його хвилюють інтереси і цілі інших учасників. Під час проведення ефективних переговорів їх учасники більше слухають у порівнянні з учасниками звичайних переговорів, які схильні більше сперечатися (Isenhard & Spangle, 2000).

Ф. Джандт виявив, що одним із найважливіших умінь учасників переговорів є здатність віддзеркалювати власне розуміння. Це допомагає а) впевнитись, що всі учасники говорять про одне і теж; б) викликати враження в інших, що даний учасник переговорів їх розуміє; і в) допомагає іншим учасникам з’ясувати незрозуміле. Учасники переговорів демонструють своє розуміння через перефразовування, з’ясовування шляхом формулювання запитань та підсумовування сказаного іншими учасниками (Jandt, 1985).

Учасники переговорів повинні бути терплячими, оскільки вони рухаються в напрямі “точки розриву” конфлікту, моменту, коли сторони, які відчувають, що ситуація стає безнадійною, нарешті бачать можливості для її розв'язання. Після обміну інформацією про інтереси і цілі напруження зростає до такого рівня, коли сторони відчувають тиск, скерований на капітуляцію для зменшення напруги. Саме в цей момент, коли всі почуваються розгубленими, виникають найбільш новаторські, конструктивні варіанти розв'язання конфлікту. Незважаючи на велике напруження, учасники переговорів повинні сподіватися на успіх і співробітництво, шукаючи “точки розриву”, в якій нові можливості виникнуть спонтанно. М. Ізенгарт і М. Спандл описують ескалацію конфлікту і спад напруги від “точки розриву”, коли сторони найбільш ймовірно переходять до обговорення в дусі співробітництва.

В. Юрі розвиває далі концепцію “принципових переговорів", формулюючи стратегію “прориву” як непрямої дії в процесі роботи з опором опонента. Термін “опонент”, як зазначив автор, означає не “ворог”, а той, хто зайняв позицію, протилежну позиції іншої особи. Ця стратегія має назву “Найкраща альтернатива угоді, що обговорюється” (англ. BATNA - Best Alternative To a Negotiated Agreement). Стратегія прориву за В. Юрі передбачає, зокрема, контроль за власною поведінкою, створення сприятливого клімату для проведення переговорів, “зміну гри” – спрямування уваги на проблему задоволення інтересів кожної сторони, бачення себе в ролі посередника, переконування опонента тощо. Стратегія “прориву” в переговорах створює можливість перейти від особистої конфронтації до спільного розв'язання проблеми (Ury, 1991).

Відомі випадки, коли до переговорів підходять з деструктивної перспективи, при цьому вдаючись до тактики, яку можна назвати підлістю або неетичною поведінкою. Така тактика передбачає: застосування неправдивої інформації; використання подарунків чи хабарів, аби примусити опонентів пом'якшити свою позицію; отримання конфіденційної інформації через інших осіб; намагання принизити чи образити опонента шляхом публічного звинувачення; неправдиве представлення свідчень іншої сторони, аби поставити під сумнів її репутацію чи компетентність (Jandt, 1985). Протидія тактиці, скерованій на обман чи маніпуляцію, вимагає твердих, розумних реакцій. Коли “зруйновано довіру, можуть знадобитися заходи для її відбудови, такі, як невеликі кроки чи поступки, на яких можна збудувати нову довіру” (Isenhard & Spangle, 2000).

Цілі примушування чи маніпулювання – це здійснення впливу на інших. У надзвичайних випадках одна із сторін може навіть вдатися до насильства як способу продемонструвати свою владу над іншими. Проте вигоди від маніпулювання, судового процесу і насильства видаються вагомими лише упродовж нетривалого періоду часу. Згодом виявляється, що великою є довготривала “ціна” за втрату стосунків, співробітництва і спільності.

Влада і сила співробітництва означає владу і силу разом з іншими розв'язувати розбіжності і задовольняти інтереси. Мати владу разом з іншими означає орієнтацію, що базується на засадах “принципових переговорів”, тобто поділі влади. Якщо можливо створити умови, за яких одна сторона у переговорах має високий рівень мотивації для обміну інформацією, залучена до так званого процесу “дай – і - візьми” та вірить, що наміри іншої сторони є справжніми, тоді меншою буде потреба для протилежної сторони у виявленні помсти чи подальшому розгортанні конфлікту. Влада співробітництва оцінює думки і інтереси обох сторін як основу для врегулювання. Поділ влади означає, що “ми, з одного боку, бажаємо дозволити іншим впливати на нас, з іншого боку, ми бажаємо впливати на них. Ми можемо бути непохитними щодо інтересів і потреб, проте ми можемо бути гнучкими щодо шляхів їх досягнення” (Isenhard & Spangle, 2000). С. Крейг і М. Крейг описують цю перспективу як синергійну силу, метою якої є “підсилити задоволення усіх учасників у процесі усвідомленого генерування збільшеної енергії та вияву творчості з метою створення кращого сучасного і майбутнього” (Craig & Craig, 1974). Застосування влади співробітництва дає змогу сторонам зосередити більше зусиль на спільних проблемах і менше зусиль на плануванні шляхів примусити опонентів до поступливості. “Якщо існують дві позиції при переговорах, розв'язання ніколи не буде пов'язане з однією із цих позицій. Успішне розв'язання залежить від знаходження третьої позиції, яку належить створити чи відкрити” (Hargrove, 1998).

Принципові переговори є загально придатним методом для обговорення особистих і ділових спірних питань. Це процес наснаження, який просуває розвиток конфлікту в напрямі до досягнення “точки розриву” і спільного обговорення, демонструючи при цьому “владу з іншими”. Принципові переговори як концепція розв'язання розбіжностей на основі принципу “перемога-перемога” та могутній інструмент руху АРС є універсальною стратегією. Її можна застосовувати на всіх рівнях розв'язання суперечки від домашніх до ділових та міжнародних конфліктів. У випадку, коли намагання розв'язати проблему шляхом переговорів зазнає невдачі, особи, які сперечаються часто, шукають допомоги третьої сторони, аби вирішити свої розбіжності. Такі можливості пропонує процес посередництва.

Фасилітація.

За визначенням авторів, фасилітація стосується процесу групового розв'язання проблеми в ситуації, коли окремі особи не можуть самостійно вирішити проблему. Фасилітація або групова фасилітація визначається як “процес, в якому особа, якій усі члени групи довіряють, і є достатньо нейтральною та не має повноважень приймати рішення, втручається, аби допомогти групі вдосконалити спосіб визначення і розв'язання проблеми та прийняття рішень з метою підвищення рівня ефективності діяльності групи” (Isenhard & Spangle, 2000). Фасилітатор, який здійснює такий процес, є безстороннім лідером, який має відповідну підготовку з розв'язання конфліктів та допомагає сторонам прийняти рішення або обговорити спосіб розв'язання проблем шляхом діалогу (Schwarz, 1994). Фасилітація і посередництво частково збігаються. Принципова відмінність між ними полягає у групових процесах, на які спирається фасилітатор з метою створення консенсусу (Isenhard & Spangle, 2000)). М. Ізенгарт і М. Спангл розміщують підходи до розв'язання конфлікту у системі управління вирішенням конфліктів (прикладом такої системи може бути заклад соціальної служби) на різних рівнях професійного втручання.

Посередництво (медіація).

Посередництво належить до найбільш розповсюджених у світовій практиці підходів АРС. Поширеним терміном для позначення цього підходу є “медіація’ (англ. меdiation), слово, яке походить від латинського “medi” або “medio”, що означає “середина”. Посередництво визначається як “втручання в суперечки між сторонами, щоб допомогти їм урегулювати розбіжності, знайти компроміс або досягти взаємовигідних угод” (Barker, 2003). Посередництво також можна визначити як “переговори, яким надано допомогу чи сприяння, де посередник контролює процес, а сторони визначають результат” (Picard, C.A., 1998). Це тлумачення посередництва як розширення процесу переговорів нагадує визначення, представлене С. Моором: “Посередництво взагалі визначається як втручання в переговори чи конфлікт залученої третьої сторони, яка має обмежену визнану владу або зовсім її не має щодо прийняття рішення, але яка допомагає сторонам у добровільному досягненні взаємоприйнятного врегулювання спірних питань. Крім розгляду конкретних питань посередництво може також встановлювати або зміцнювати стосунки на основі довіри і поваги між сторонами або припиняти їх у спосіб, що зменшує до мінімуму фінансові витрати та психологічну травму” (Moore, C., 1996). У своєму визначенні посередництва М. Ізенгард і М. Спангл зосереджують увагу на управлінських аспектах цього процесу, в якому “третя сторона, яка є безсторонньою і незацікавленою в результаті і не має влади нав'язувати рішення, спрямовує сперечальників за допомогою процесу неворожого обговорення, що має на меті врегулювання суперечки” (Isenhard & Spangle, 2000).

На відміну від інших форм розв’язання суперечки, посередництво – це чітко структурований процес професійного втручання, зорієнтований на виконання завдання для вирішення конфлікту з позиції непротистояння. Його призначенням є залишити максимально можливий контроль за прийняттям рішень у руках самих учасників конфлікту і в той же час надати повноваження керувати процесом вирішення спірних питань третій стороні – посереднику. Функція управління є визначальною характеристикою посередництва по відношенню до інших форм розв’язання конфліктів. Принцип самовизначення, що реалізується в ньому, сприяє наснаженню кожного на противагу знесиленню будь-кого з учасників. Посередництво – це підхід, що ґрунтується на позитивних характеристиках та сприяє наснаженню і визнанню розбіжностей (Bush & Folger, 1994), (Fisher & Brown, 1989), (Isenhard & Spangle, 2000), (Ury, 1999), (Bush & Folger, 1994).

Переваги посередництва

Практичне застосування посередництва має цілу низку переваг. По-перше, участь у цьому процесі вирішення конфліктів є добровільною. Учасник будь-коли може залишити стіл переговорів за власним бажанням. По-друге, посередництво вимагає менших фінансових і часових затрат. Конкретні обставини самих учасників враховуються більшою мірою. Так, наприклад, зустрічі з посередником призначаються у час, зручний для обох сторін. По-третє, процес посередництва, зорганізований з позиції непротистояння, вважається якісно кращим, аніж традиційний ворожий, судовий процес. Досягнення результатів процесу посередництва має на меті задовольнити однаковою мірою кожну сторону, с точки зору адекватного вирішення міжособистісних проблем зокрема. Наприклад, у багатьох випадках до конфліктної ситуації залучаються люди, які знають один одного або упродовж певного періоду часу взаємодіють один з одним. Якщо справа передається до суду, то виявляється, що на момент передачі документів для офіційного судового розгляду між сперечальниками існують напружені стосунки та неузгодженість. Ситуація значно ускладнюється попередньою довгою і складною історією розвитку конфлікту. Судовий розгляд не створює достатньої можливості для ретельного вивчення проблем(и) сперечальників. Він ґрунтується лише на законодавчих нормах, виходячи з яких і виноситься остаточне правове рішення. Попри факт, що одна сторона визнається “переможцем”, часто обидві сторони не задоволені вироком суду повною мірою. На противагу судовому розгляду справ посередництво у непримусовий спосіб зосереджує увагу учасників на проблемі і допомагає їм досягти взаєморозуміння та взаємоприйнятних результатів у з’ясуванні існуючих між ними розбіжностей. Більш вірогідним є також те, що посередництво допоможе учасникам дослідити сутність проблем(и), що, у, свою чергу, сприятиме отриманню взаємоприйнятного рішення на довготривалу перспективу.

Результати, досягнуті спільними зусиллями у процесі посередництва, переважно задовольняють його учасників більше, аніж владне рішення третьої сторони, прийняте по закінченні судового розслідування. У дослідженні Р. Кука, Дж. Роеля і Д. Шепарда (1980 р.) зазначається, що 90% сперечальників у різноманітних кримінальних і громадянських справах, які скористалися послугами посередництва, виявили задоволення як досягнутою угодою, так і самим процесом розгляду справи. Подібні результати зафіксовані і в інших дослідженнях (Picard, 1998). Одним із найбільш цікавих результатів таких досліджень є виявлене більш сприятливе ставлення до процесу посередництва, спричинене не самим його результатом, а саме перебігом цього процесу. Це пояснюється як мінімум двома чинниками, а саме: ступенем участі у спільному досвіді прийняття рішення, а також можливістю більш повно виявити себе та повідомити іншим свої погляди (Bush, 1996). Для багатьох привабливість посередництва є більш, ніж утилітарною. Цей підхід є знаряддям до наснаження індивідуумів і груп в управлінні врегулюванням існуючих розбіжностей без звертання до формальних, законодавчих установ. Це дозволяє учасникам віднайти можливості здійснювати контроль над власним життям і реально досягти більшого доступу до справедливості. Посередництво виходить за межі лише достатньо швидкого залагодження конфліктної ситуації. Воно створює реальну можливість для зміцнення стосунків між сторонами шляхом взаємного визнання відмінностей і здобутків. Іншими посередництво розглядається як нова форма єднання і справедливості. В ньому вбачають також і потенціал для трансформації суспільства (Mindel, 1995), (Mial, Ramsbotham & Woodhouse, 1999).