Основи метафізики моральності

Передмова.

...Метафізика моральності повинна досліджувати ідею і принципи деякої можливої чистої волі, а не дії і умови людського воління взагалі, які більшою долею черпаються із психології.

Розділ перший.

... Вчинок, продиктований почуттям обов’язку, має свою моральну цінність не в тій меті, що може бути досягнута через його посередництво, а в тій максимі, згідно якої вирішено було її здійснити; ця цінність, отже, залежить не від дійсного об’єкту вчинку, а лише від принципу воління, згідно якому вчинок був здійснений безвідносно до всіх об’єктів... бажання.

Отже, вчинок із почуття обов’язку повинен повністю усунути вплив схильності та разом із нею – усякий предмет волі. Тому лишається тільки одне, що могло би визначати волю: об’єктивно – закон, а суб’єктивно – повага до такого закону, тобто максима слідувати такому закону навіть зі шкодою для всіх своїх схильностей.

Розділ другий.

З причин людинолюбства я б, напевне, погодився із тим, що більшість наших вчинків співвідноситься із обов’язком; проте варто лише придивитись до намірів і бажань людей, як ми всюди наштовхнемося на їх таке улюблене їм Я, яке повсюди кидається в очі: саме на ньому засновані їх наміри, а зовсім не на суворому повелінні обов’язку, яке неодноразово вимагало би самозречення.

... Розум собі самому та незалежно від усіх явищ приписує те, що повинно відбуватись... Значення морального закону до такого ступеня широке, що він має силу не лише для людей, але й для всіх розумних істот взагалі, не лише за випадкових обставин та у виключних випадках, а безумовно необхідно...

Із усього наведено випливає, що всі моральні поняття мають місце і виникають абсолютно апріорі в розумі,... що вони не можуть бути вивільнені ні з якого емпіричного, а тому лише випадкового пізнання...

Кожна річ в природі діє за законами. Тільки розумне єство має волю або має здатність чинити згідно уявленню про закони, тобто згідно принципам... Воля є здібність обирати тільки те, що розум незалежно від схильності визнає практично необхідним, тобто добрим... Уявлення про об'єктивний принцип, оскільки він є примусовим для волі, називається веління розуму, а формула такого веління називається імперативом... Всі імперативи наказують або гіпотетично, або категорично. Перші являють собою практичну необхідність можливого вчинку як засобу до чогось іншого, чого бажають досягнути. Категоричним імперативом був би такий, який подавав би який-небудь вчинок як об’єктивно необхідний самий по собі, безвідносно до якоїсь мети.

Оскільки загальність закону за яким відбуваються дії, складає те, що... називається природою в самому загальному смислі, тобто існування речей, оскільки воно визначено згідно загального закону, то всезагальний імператив обов'язку міг би звучати... таким чином: вчиняй так, як нібито максима твого вчинку, базованого на твоїй волі, повинна була би стати загальним законом природи.

... Якщо повинен існувати вищий практичний принцип та у відношенні до людської волі – категоричний імператив, то цей принцип повинен бути таким, який, виходячи із уяви про те, що саме для кожної людини є мета,... складає об'єктивний принцип волі... Засадою такого принципу є: розумне єство існує як мета сама по собі.

Практичний імператив, таким чином, буде наступний: вчиняй завжди так, щоби ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу.

 

Критика здатності судження

... У сімействі вищих пізнавальних здібностей існує проміжна ланка між розсудком та розумом. Це є здатність судження, яка... також має мітити в собі якщо не власне законодавство, то хоча б власний принцип виявлення законів... Адже сили або здатності душі можуть бути зведені до трьох, що не можуть виводитись із спільної основи; це є здатність пізнання, відчуття задоволення і незадоволення та здатність бажання. Для здатності пізнання законодавцем виступає розсудок... Для здатності бажання як вищої здатності у відповідності із поняттям свободи апріорно законодавчим постає розум. Проте між здатністю пізнання і здатністю бажання знаходиться відчуття задоволення так само, як між розсудком та розумом знаходиться здатність судження.

Те, що в уявленні об’єкту постає чисто суб’єктивним, тобто постає його відношенням до суб’єкту, є естетична властивість уявлення.; але те, що слугує чи може бути застосованим у ньому для визначення предмету (для пізнання), є його логічна значимість. У пізнанні предмету відчуттів зустрічаються обидва ці відношення....Те суб’єктивне в уявленні, котре не може набути характеру частини пізнання, є пов’язане із цим уявленням задоволення або незадоволення; через посередництво їх я нічого не пізнаю у предметі уявлення... Доцільність речі, оскільки вона присутня в уявленні, також не складає властивості самого об’єкту (бо вона не може бути сприйнятою), хоча і не може бути виведеною із пізнання речей. Отже, в такому випадку предмет називається доцільним лише тому, що уявлення про нього безпосередньо пов’язане із відчуттям задоволення; і саме це уявлення носить назву естетичного уявлення про доцільність.

... Схоплення форм в уяві ніколи не може відбуватись поза тим, щоби рефлексуюча здатність судження не порівнювала їх, навіть мимоволі, із своєю здатністю співвідносити споглядання із поняттями. Якщо у такому порівнянні уява мимоволі приводиться в узгодженість із розсудком (як здатністю створювати поняття) і таким чином збуджується відчуття задоволення, то предмет належить розгядати як доцільний для рефлексуючої здатності судження. Подібного роду судження є естетичним судженням про доцільність об’єкту, що засноване на наявному понятті предмету, а не створює поняття про нього. Із уявленням про предмет, форма якого розглядається в рефлексії про неї, – із таким уявленням це задоволення мислиться як необхідно пов’язане, значить, не лише для суб’єкта, що схоплює цю форму, а й взагалі для кожного, хто виносить про нього судження. Тоді предмет називається прекрасним, а здатність виносити судження на основі такого задоволення, називається смаком...

Тут перед нами окреслюється таке задоволення, яке... ніколи не може бути виведеним із понять, що необхідно пов’язані із уявленням про предмет, але завжди повинно бути пізнаним лише через рефлексивне сприйняття як із ним (предметом) пов’язане; воно, як і всі емпіричні судження, не може надати об’єктивної значущості своєму змісту та претендувати на загальнозначущість. Проте судження смаку, подібно іншим емпіричним судженням, претендує саме на загальнозначущість, що, попри його випадковість, є завжди можливим. Той, хто виносить одиничне судження досвіду, розрізнивши, наприклад, у гірському кришталі краплю води, що рухається, із повною підставою вимагає, щоби і інші це визнали, оскільки він виніс судження згідно загальних умов здібності судження, що визначає, у відповідності із законами можливого досвіду взагалі.

... Краса – це не є поняття об’єкту, і судження смаку – це не пізнавальне судження. Судження смаку лише стверджує, що ми маємо підстави припускати у всіх людей ті суб’єктивні умови здібності судження, які ми знаходимо в собі, і що ми правильно підвели даний об’єкт під названі умови.

Судження смаку визначає свій предмет як прекрасний, розраховуючи на згоду кожного, ніби воно є об’єктивним.... Під принципом смаку слід розуміти основоположення, під умови якого можна підвести поняття предмету і потім через умовивід заключити, що цей предмет є прекрасним. Але це абсолютно неможливо. Бо задоволення я маю відчути безпосередньо від уявлення предмету, і примусити мене відчути це задоволення балаканиною про доведення неможливо.

Для міркування про прекрасні предмети як такі вимагається смак, для самого же прекрасного мистецтва, тобто для створення подібних предметів, вимагається геній. Краса у природі – це прекрасна річ, краса в мистецтві – прекрасне уявлення про річ.

 

Наведені фрагменти із основних творів І.Канта постають досить складними для опрацювання та осмислення, тому варто перечитувати їх кілька разів тими блоками, що утворюють відносну предметну цілісність. Так, варто спочатку прочитати ті положення, що стосуються загального задуму І.Канта щодо доцільності критичного аналізу людських здібностей, зокрема, зрозуміти ідею так званого „коперніканського перевороту” у філософії. Далі значна частина тексту присвячена представленню кантівського розуміння пізнання, його джерел, складових, форм, засобів та можливих результатів. При опрацюванні цих текстів варто звертатись до коментуючої літератури, зокрема – до підручників з історії філософії. Важливо також з’ясувати відмінності між розсудком та розумом у філософському вченні І.Канта, зрозуміти та оцінити ті аргументи філософа, за допомогою яких він намагається пояснити, чому розумові конструкції носять антиномічний характер і чому справу пізнання довершує віра.

У сфері досліджень практичного розуму варто звернути увагу на те, що в основу людської моральності І.Кант кладе поняття доброї волі, саму можливість якої він базує на відмінностях між явищем (предметом) та річчю в собі. Варто також засвоїти те, що І.Кант намагається сперти поняття моралі виключно на повеління розуму, фактично вилучаючи із моралі та моральності людські почуття, особисті якості та ін. Він проводить розрізняння між гіпотетичним та категоричним імперативами, віддаючи перевагу саме категоричному.

Нарешті, варто опрацювати й положення естетичної концепції І.Канта, в якій він подає естетичні враження результатом синтезу між емпірично-чуттєвою та теоретично-споглядальними сферами: естетичне почуття базується на сприйнятті предметів, проте це сприйняття підводиться під загальні правила утворення суджень. Внаслідок того виникають внутрішні суперечності естетичних тверджень, що врешті дозволяє характеризувати естетичні відчуття як виключно людську здібність.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Опрацюйте кантівські формулювання „коперніканського перевороту” у філософії, спробуйте пояснити їх, спираючись на довід пізнання.

2. Поясніть, чому І.Кант розводив предмет (явище) та річ в собі та які позитивні наслідки при тому він припускав. Як виглядає це розведення з позиції сучасної філософії?

3. Чим, на вашу думку, можна пояснити те, що простір і час І.Кант подає не як характеристики речей та явищ дійсності, а як суб’єктивні форми людського чуттєвого сприйняття дійсності?

4. Спробуйте проаналізувати кантівське тлумачення джерел пізнання та їх функцій у пізнанні; якою мірою таке розуміння джерел пізнання постає виправданим?

5. Спробуйте пояснити основні характеристики та пізнавальні можливості і розсудку у філософських побудовах І.Канта. Як можна пояснити приписування розсудку володіння апріорними формами пізнання?

6. Як розуміє І.Кант пізнавальний досвід? На основі чого відбувається у досвіді синтез даних чуттів та категорій розсудку?

7. Поясніть роль розуму у пізнавальній концепції І.Канта. Чому, на ваш погляд, існує обмежена кількість ідей розуму?

8. Чому, згідно І.Канту, ідеї розуму неодмінно мають виражатись у формі антиномій?

9. Поясніть тезу І.Канта про обмеження розуму задля надання місця вірі. Ч и не є це свідченням підпорядкування пізнання і філософії теології?

10.Як інтерпретує І.Кант мислення? В чому полягає діяльність мислення?

11.Із яких засад та яким чином виводить І.Кант основний перелік категорій?

12.Прослідкуйте за міркуваннями І.Канта в його виведенні основ та змісту категоричного імперативу. З чим ви погоджуєтесь, а з чим не погоджуєтесь у цих міркуваннях?

13.Порівняйте між собою основні формулювання змісту категоричного імперативу та виявіть в них спільне і відмінне.

14.Які основні здібності людської душі постулює І.Кант і наскільки таке їх бачення відповідає сучасним уявленням про людську свідомість?

15.На чому, за І.Кантом, базуються естетичні сприйняття дійсності? Чи згідні ви із І.Кантом у тому, що відчуття задоволення або незадоволення людини не можна відокремити від її теоретичних вмінь і споглядань?