Література до опрацювання розділу

1. Конт О. Дух позитивной философии. (Слово о положительном мышлении) / Перевод с французского И. А. Шапиро — Ростов н/Д: Феникс, 2003. — 256 с. — (Выдающиеся мыслители).

2. Асмус В.Ф. Огюст Конт // Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. — М.: 1984. — С. 203-216.

3. Милль Д. С.Огюст Конт и позитивизм / Перевод с английского И.И. Спиридонова — Изд. 4-е. — М.: 2011. — 176 с. — (Из наследия мировой философской мысли: история философии)

СЦІЄНТИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ

Мориц Шлік

(1882 – 1936)

 

Біографічна довідка

Відомий німецько-австрійський фізик і філософ, засновник та один із провідних діячів Віденського філософського гуртка, один з лідерів логічного позитивізму. Вивчав фізику в Берліні під керівництвом М.Планка, але потім проявив великий інтерес до філософії. З 1911 викладав в університетах Ростока і Kiля, в 1922 році почав працювати на кафедрі філософії індуктивних наук Віденського університету, де у 1926 році він заснував відомий Віденський гурток, який незабаром почав вважатися центром неопозитивізму. У 1936 році був убитий своїм студентом. У центрі інтересів М.Шліка перебували проблеми епістемологія і філософії науки. У перший книзі "Простір і час в сучасній фізиці" (1917) запропонував конвенціональне трактування теорії відносності, а у праці "Загальна теорія пізнання" (1918) піддав критиці ідеї неокантіанства, зокрема, припущення про існування синтетичних апріорних суджень. Пізніше М.Шлік висловив цілу низку ідей, що були покладені у засади відомої процедури верифікації із наголосом на знаково-лінгвістичній складовій наукового пізнання. В історію філософії увійшов як людина, що закладала засади сучасної аналітичної філософії.

 

Фрагменти ТВОРІВ

 

ПОВОРОТ У ФІЛОСОФІЇ

Дуже рідко найбільш здібні із мислителів вважали, що результати попередньої філософії, включаючи й її класичні взірці, постають безсумнівними. … Майже кожна нова система починає все з початку: кожний мислитель шукає власну засаду і не бажає стояти на плечах своїх попередників… Я переконаний, що ми зараз переживаємо рішучий поворот у філософії, і нашу думку про те, що безплідному конфлікту систем прийшов кінець, можна цілком виправдати об’єктивними міркуваннями. Вже зараз ми володіємо методами, що роблять такі конфлікти у принципі непотрібними, і належить лише рішучим чином їх застосовувати…

Проте, як би високо ми не цінували нові методи, нічого справді фундаментального не можна досягнути єдино лише за допомогою розвитку методу. Поворот слід пояснювати не логікою самою по собі, але чимось зовсім іншим. Досить давно вже був висловлений погляд, що логічне у певному сенсі є формальне; ця думка часто повторювалась, проте не існувало ясності відносно природи чистих форм. Ключ до розуміння їх походження слід шукати в тому факті, що всяке пізнання є вираження або репрезентація. А саме, пізнання завжди виражає факт, що у пізнанні пізнається. Це може відбутись зовсім по-різному, у межах різних мов, за допомогою довільної системи знаків. Всі ці можливі способи репрезентації, якщо вони дійсно виражають те ж саме знання, повинні мати щось спільне; і це спільне в них є їх логічна форма. Так що все знання постає знанням лише в силу його форми. Саме через форму воно репрезентує пізнаний факт.

Це просте зауваження має надзвичайно важливі наслідки. Окрім всього іншого, воно дозволяє нам позбутись традиційних проблем «теорії пізнання»… Питання про «істинність і межі пізнання» зникають. Пізнаваним є все, що може бути вираженим, і це постає тим предметом, відносно якого можна ставити осмислені запитання… Акт верифікації, до якого, врешті решт, підводить шлях рішення, завжди є однаковим: це деякий визначений факт, що є підтвердженим спостереженням та безпосереднім досвідом. І не існує ніяких інших способів перевірки та підтвердження істин, окрім спостереження та емпіричної науки. Будь-яка наука є система пізнавальних речень, тобто істинних тверджень досвіду. І всі науки в цілому, включаючи й твердження повсякденного життя, є система пізнань. Не існує якоїсь області «філософських» істин. Філософія не є системою тверджень; це не є наука.

Поворот, що відбувається сьогодні, характеризується тим, що ми бачимо у філософії не систему пізнавань, але систему дій; філософія – це така діяльність, що дозволяє виявляти або визначати значення речень. За допомогою філософії речення пояснюються, за допомогою науки вони верифікуються. Наука опікується істинністю речень, а філософія – тим, що вони насправді означають. Зміст, душа і дух науки полягають, природно, у тому, що саме в дійсності значать її речення; філософська діяльність, що наділяє їх сенсом, є альфою та омегою всього наукового пізнання. Це розуміли і раніше, коли казали, що філософія водночас лежить і в основі науки, і найвищою точкою в її будові…

Можна легко побачити, що в завдання філософії не входить формулювання речень, бо ж наділення речень сенсом не може бути здійснене за допомогою самих речень… Остаточне наділення сенсом, таким чином, завжди відбувається за допомогою дій. Однією з найбільш грубих помилок минулого була віра у те, що дійсне значення та істинний зміст також формулюються у вигляді речень і, значить, вони можуть бути репрезентовані у пізнавальних реченнях. Це було помилкою метафізики. Зусилля метафізиків завжди були спрямовані до абсурдної мети – виразити чисту якість (сутність речей) за допомогою пізнавальних речень, тобто щоби висловити не висловлюване. Якості не можуть бути висловлені. Вони можуть лише продемонстровані у досвіді. Однак до цієї демонстрації пізнавання не має ніякого відношення. Таким чином, метафізика гине не тому, що людській розум не в змозі вирішити її завдання, а тому, що таких завдань не існує. … Якщо всередині якоїсь науки у якійсь момент виникає раптом необхідність наново поміркувати над істинним сенсом фундаментальних понять і у підсумку досягається глибше розуміння їх сенсу, це відразу ж вважається видатним філософським досягненням. Тут ми повинні додати, що вирішальні та епохальні кроки у науці завжди мають такий характер: вони передбачають прояснення сенсу фундаментальних тверджень, і лише ті досягають в ній успіху, хто здатний до філософської діяльності. Великий дослідник – завжди філософ.

Часто назва «філософія» застосовується до дій, що спрямовані не на чисте пізнання, а на поведінку у житті. Це є цілком зрозумілим. Бо мудра людина підноситься над нерозумним натовпом лише тим, що може показати ясніший сенс своїх тверджень і питань, що мають відношення до життєвих відношень, фактів та бажань.

Проте ми також віримо у гідність філософії і вважаємо несумісним із нею недостовірність та вірогідність; ми раді, що вирішальний поворот робить неможливими такі концепції.

 

ПРО ФУНДАМЕНТ ПІЗНАННЯ

Всі вагомі спроби обґрунтувати теорію пізнання виникають із питання про надійність людського знання, а це питання, своєю чергою, виникає із прагнення до абсолютної достовірності знання.

Усвідомлення того, що висловлювання повсякденного життя і науки у кінцевому підсумку можуть претендувати всього лише на вірогіднісну значимість, що навіть найбільш загальні результати дослідження, що витримали будь-яку досвідну перевірку, можуть мати лише характер гіпотез, це усвідомлення знову і знову спонукало філософів, починаючи із Декарта, а менш виразно ще з давніх часів, шукати непохитну основу, що була би позбавлена сумнівів та утворила би твердий ґрунт, на якому би трималася хитка будівля нашого знання. Ненадійність цієї будівлі частіше за все пояснювалась тим, що посередництвом людської здатності мислити неможливо – може, навіть принципово неможливо – збудувати більш міцну будівлю, що, проте, не заважало шукати природну опору, котра знадобилася би для будь-яких побудов і сама би не зазнавала хитань.

Цей пошук постає здоровим прагненням, що заслуговує схвалення… Він має місце в різних формах та приводить до своєрідних відмінностей у думках. Проблема «протокольних речень», їх функцій та структури, постає найновітнішою формою, у котру філософія, точніше – рішучий емпіризм, одягає проблему останньої основи знання.

Під «протокольними реченнями», як це випливає із самої назви, початково мали на увазі ті речення, що в абсолютній простоті, без будь-яких перетворень, змін чи доповнень, виражають факти, в опрацюванні яких і полягає будь-яка наука, і що передують будь-якому твердженню про світ, будь-якому знанню. Немає ніякого сенсу вести розмову про невизначені факти, ненадійними можуть бути тільки висловлювання, тільки наше знання; і тому якщо вдається відобразити сирі факти посередництвом «протокольних речень», та саме останні і уявляються в якості безсумнівного вихідного пункту усякого пізнання. Хоча ми миттєво залишаємо ці речення і переходимо до речень, що можуть дійсно бути нам корисними у житті та в науці (а цей перехід являє собою, напевно, перехід від «сингулярних» висловлювань до «загальних»), але вони, тим не менше, складають тверду основу, тільки завдяки котрій будь-яке наше пізнання може претендувати на значущість.

При цьому немає різниці, чи були ці так звані протокольні речення як-небудь запротокольовані, тобто фактично виголошені, записані або хай навіть продумані; справа полягає у тому, що ми знаємо, до яких речень можна звести реально здійснені записи і що такі речення у будь-який момент можуть бути реконструйовані…

Цілком очевидним є і, наскільки я знаю, ніким не заперечується, те, що у житті на науковому дослідженні пізнання у деякому сенсі починається із констатації фактів, і що «протокольні речення», за допомогою яких як раз і здійснюється така констатація, у тому ж сенсі розташовуються в началі науки. Але як належить розуміти це «начало» – часовому чи у логічному сенсі? – Вже тут ми стикаємося із деякою непевністю та хитанням. Як було сказано раніше, справа полягає зовсім не в тому, чи будуть протокольні речення дійсно запротокольовані або висловлені, то це очевидно значить, що вони не обов’язково розташовуються у началі в часі, оскільки можуть надолужені пізніше, якщо в тому виникне необхідність. Отже, мова про протокольні речення має вестись у логічному плані? Але тоді вони мали би виділятись на основі певних логічних властивостей, на основі їх структури, розташування у системі науки. З іншої сторони, інколи ми стикаємось із позицією, що, здається, передбачає, що під протокольними реченнями слід розуміти лише такі висловлювання, що також і у часі передують іншим висловлюванням науки. Проте, чи є це правомірним? Адже слід враховувати, що мова йде про останній фундамент пізнання дійсності, і що для цього недостатньо поводитись із реченнями так, ніби вони постають всього лише «ідеальними утвореннями», але що необхідно турбуватись про реальні обставини, про події, що відбуваються у часі і котрі полягають у винесенні суджень, тобто – у психічних актах «мислення» або у фізичних фактах «промовляння» та «написання». Психічні акти судження лише тоді здаються придатними до обґрунтування пізнання, коли вони переведені в деяке усний чи письмовий вираз… Згідно цьому розумінню, протокольні речення повинні були би реально мати місце в світі та передувати іншим реальним процесам, до котрих зводиться побудова науки, а також і отримання знань окремим індивідом… Проте нас тут цікавить не те, щоби з’ясувати, хто сказав істину, але те, що є істина. … Питання, яке має нас цікавити перш за все, полягає у наступному: який прогрес досягнутий нами завдяки тому, що сформулювали проблему останньої засади знання за допомогою поняття протокольного речення? Відповідь на це питання може підготувати нас до рішення самої цієї проблеми.

На мій погляд ми тут маємо добре покращення методу, коли, задля того, щоби дістатись до фундаменту пізнання, намагаємося відшукати не вихідні факти, але вихідні речення. Проте, мені також уявляється, що ми не повною мірою змогли скористатись цією перевагою, і, можливо, тому, що не зовсім усвідомили, що мова йде все ж ні про що інше, як все про ту ж проблему фундаменту. А саме, я вважаю, що те розуміння, до якого ми прийшли через розгляд проблеми протокольних речень, не витримує критики. Воно зводиться до своєрідного релятивізму, що, напевне, постає необхідним наслідком тої позиції, що розглядає протокольні речення в якості емпіричних фактів… А тому, коли ми ставимо питання про надійність, із якою може стверджуватись істинність таким чином осмислених протокольних речень, ми змушені визнати, що вона піддається численним сумнівам.

Ось, наприклад, в якійсь книзі надруковане речення, що, наприклад, стверджує, що дехто за допомогою певного інструменту здійснив такі-ось спостереження. … Це речення ніяк не можна прийняти в якості абсолютно надійного. Бо можливі заблудження численні. Дослідник може через неуважність або свідомо записати дещо таке, що неадекватно відображує спостережуваний факт; пр. переписуванні чи друкуванні могли вкрастись помилки… Це, природно значить, що таким чином осмислені протокольні речення у принципі мають той же самий характер, що і всі інші речення науки: вони є гіпотези і не більше того. Навіть у реченнях, що ми встановили самі, ми ніколи принципово не можемо виключити можливості помилки…

Але що ж тоді взагалі залишається від критерію істини? Оскільки справи повинні полягати не так, що всі висловлювання науки вимушені орієнтуватись на цілком певні протокольні речення, але в значно більшому ступені так, що будь-які речення мають орієнтуватись на усі речення разом і при тому кожне окреме речення має розглядатись як таке, що принципово підлягає виправленню, то істина може полягати тільки у взаємному узгодженні речень. В Англії ця позиція позначається як «когерентна теорія істини» і протиставляється більш давній «кореспондентській теорії істини»…

… Самий по собі критерій несуперечливості абсолютно недостатній для пояснення істини… Якщо хтось вважає когерентність єдино можливим критерієм істини, то він повинен вважати істинними будь-які казки, якщо тільки ці казки добре продумані та у них не зустрічається суперечності. Оскільки нікому не прийде у голову вважати речення із збірки казок істинними, а із монографії з фізики – хибними, то вчення про когерентність є абсолютно невдалим: воно взагалі не надає жодного однозначного критерію істини, бо, керуючись цим вченням, я можу прийти до скільки завгодно багатьом несуперечливим системам речень, котрі, тим не менше, будуть несумісні між собою (як казки та фізичні теорії).

Отже, згідно якій процедурі слід розшукувати речення, котрі самі лишаються незмінними та із якими слід узгоджувати всі інші речення?

… На перший план виходять ті речення, що не піддаються ніякому сумніву і що виражають існуючи у теперішньому часі факти нашого власного сприйняття або переживання. Не зважаючи на те, що це видається таким простим та ясним, філософи усе ж попадали у безнадійний лабіринт, як тільки на ділі намагались використовувати речення щойно згаданого виду в якості засади для всього знання. Тому існує величезна небезпека того, що ставши на цей шлях, ми, замість розшукуваного фундаменту прийдемо лише до порожніх словосполучень. Критичне вчення про протокольні речення як раз виникло із бажання уникнути такої небезпеки… Проте, що може відбутися, коли цілком узгоджені між собою різні книги та учителі знаходяться у повній згоді між собою, але вони несумісні із значною частиною моїх власних спостережень? Наприклад, я ні за яких обставин не відмовився би від свої власних речень спостереження, проте я передбачаю, що я можу прийняти лише ту систему знань, в яку вони вписуються у не викривленому вигляді. … У будь-якому випадку, яку б картину світу я не конструював, я завжди перевіряв би її істинність виключно на власному досвіді… Отже, у схемі побудови пізнання, яку я описав, речення спостереження, по-перше, грають ту роль, що вони у часі перебувають у началі процесу, спонукають його та приводять у рух. Питання про те, яка частина їх змісту входить у пізнання, спочатку залишається цілком відкритим. Тому речення спостереження можна із певним правом розглядати в якості останнього джерела всякого знання, проте чи можна позначити їх як фундамент, як останню надійну основу пізнання? Так навряд чи можна заявити, бо це джерело все ж занадто сумнівним чином взаємно пов’язане із конструкцією пізнання… І все ж уявляється, що цим реченням, висловлюванням про те, що сприймається у даний момент, «констатація», як ми також могли би їх назвати, притаманна ще й інша функція: а саме, функція підтвердження гіпотез, функція верифікації. Наука формулює передбачення що потім перевіряються на досвіді. Саме у висуванні прогнозів полягає її суттєва функція. Якщо тоді, коли ми, спираючись на певне твердження науки та виконуючи її настанови, справді спостерігаємо передбачену подію, то це й означає, що ми робимо констатацію, до якої були підготовлені…

На констатаціях не можна звести жодного логічно міцної будівлі, оскільки вони зникають у ту ж мить, коли ми приступаємо до будівництва. Якщо вони розташовуються на початку процесу пізнання, вони постають логічно марними. Зовсім, проте, інакше обстоять справи, якщо вони розташовуються у кінці процесу пізнання: вони постають завершенням верифікації (а також фальсифікації), і в самий момент своєї появи вони вже виконують своє призначення…

Звичайно, разом із психологічним задоволенням, яке вони приносять, починається новий пізнавальний процес: гіпотези, верифікації котрих в них завершуються, вважаються підтвердженими, і здійснюються нові спроби сформулювати більш загальні гіпотези, тому пошук та розгадування всезагальних законів продовжується. Для цих наступних процесів речення спостереження утворюють вихідний пункт та поштовх… Ці міркування, як мені здається, проливають нове світло на питання про остаточний фундамент знання, і ми ясно бачимо, яким чином відбувається побудова системи нашого пізнання і яку роль при тому грають «констатації».

 

Рудольф Карнап

(1891 – 1970)

Біографічна довідка

Відомий представник аналітичної філософії, у певний час – один із лідерів Віденського гуртка. Народився та отримав освіту у Німеччині (Фрайбурзький та Йєнський університети). Із 1926 року по 1931 рік був професором Віденського університету, потім – Празького, а у 1935 році емігрував у США. Зробив свій внесок у опрацювання процедури верифікації, проте основну увагу приділяв питанням логічного аналізу мови науки.

 

Фрагменти ТВОРІВ

 

ФІЗИКАЛІСТСЬКА МОВА ЯК УНІВЕРСАЛЬНА

МОВА НАУКИ

У своєму традиційному вигляді наука не виявляє ніякої єдності. Вона розпадається на філософію та спеціальні науки; спеціальні науки розщеплюються на формальні науки (логіку і математику) і реальні науки; реальні науки зазвичай поділяють на науки про природу, науки про дух та психологію. В основі такого виокремлення різновидів наук лежать не лише практичні міркування з приводу розподілу наукової діяльності. Загальне поширення має погляд, згідно якому вони принципово відрізняються своїми об’єктами, джерелами пізнання, методами дослідження. На противагу такому погляду тут буде подана інша позиція, що проголошує тезу про єдність науки: всі речення науки можуть бути виражені в одній мові, всі факти належать до одного виду та досліджуються тими ж самими методами.

Про філософію та формальні науки тут буде сказано дуже коротко… Правильним розумінням філософії, логіки та математики ми зобов’язані розвитку нової логіки, зокрема – розробці логічного аналізу науки. Цей аналіз у кінцевому підсумку приводить до того результату, що не можна вести мову про філософію як особливу систему філософських тверджень, існуючих поруч із конкретними науками або над ними. Від сьогодні завдання філософії полягає у проясненні понять та речень науки. Це усуває розкол сфери пізнання на філософію та конкретні науки. Всі речення постають реченнями однієї науки. Наукова робота може бути віднесеною або до емпіричного змісту речень – спостереження, здійснення експериментів, узагальнення та опрацювання досвідного матеріалу; або вона пов’язана із уточненням форми речень науки – як без звернення до змісту (формальна логіка), так і у з приводу логічних зв’язків певних понять (теорія конструювання, теорія пізнання як прикладна логіка).

Речення логіки і математики постають тавтологіями, аналітичними реченнями – реченнями, що є правильними лише завдяки своїй формі. Їм не притаманний жодний зміст, тобто вони нічого не сповіщають про наявність або відсутність яких-небудь фактів… Попри свою тавтологічність та беззмістовність, логічні та математичні речення мають велике значення для науки, бо вони використовуються для перетворення змістових речень. Для нашої теперішньої позиції важливо підкреслити, що логіка і математика не постають науками, що мають власну предметну область. При такому тлумаченні усувається припущення про існування «формальних» або «ідеальних» об’єктів, що протиставляються «реальним» предметам емпіричних наук.

Змістові речення, тобто речення, що промовляють про факти, відносяться до сфери реальної науки… Згідно традиційному розумінню, прийнято розрізняти область наук про природу, наук про дух та психологію як такі, що включають у себе об’єкти різних видів. Природознавство, спираючись на спостереження та експеримент, описує просторово-часові процеси у тій системі, яку ми звемо природою. На основі одиничних речень встановлюються загальні формули, так звані закони природи. Вони дають можливість виводити нові одиничні речення… Так звані науки про дух або про культуру також користуються методом спостереження за тілесними процесами, проте із звичайного погляду спостереження тут грають лише допоміжну роль; власним методом тут постає розуміння, вчування, вживання в історичні твори та події задля того, щоби вловити їх сутність, проникнути в їх сенс… Відносно психології пануючи сьогодні погляди розходяться. В ній часто використовуються кількісні поняття, здійснюються виміри та експерименти. Тому деякі психологи відносять її до природничих наук. Про вони також підкреслюють своєрідність її об’єкту: психологія має справу із процесами свідомості, … у той час, як інші природничі науки зайняті «фізичним». Інші психологи наполягають на спорідненні своєї дисципліни із науками про дух… Щодо питання, яке ми тут обговорюємо, представники різних позицій погоджуються: психологія є наука, що має свою власну предметну область, принципово відмінну від всіх інших областей… Представники усіх розглянутих позицій виступають проти нашої тези про єдність науки.

Коли ми формулюємо тезу про єдність науки як твердження про те, що існує лише один вид об’єктів, факти також лише одного виду, то ми користуємось звичним способом вираження, згідно якого ведуть мову про «об’єкти» та «факти». Коректне формулювання говорить не про «об’єкти», а про слова, не про «факти», а про речення, оскільки філософське (тобто – логічне) дослідження є аналізом мови. Оскільки ж термінологія мови є незвичною, для полегшення розуміння ми поруч із коректним способом виразу (будемо називати його формальним), що має відношення лише до мовних форм, будемо також використовувати звичний спосіб виразу (назвемо його змістовим), що говорить про «об’єкти» і «факти», про «сенс» або «зміст» речень та про «значення» слів.

Для того, щоби описати якусь мову, треба задати її словник та синтаксис, тобто слова, що входять у неї, та правила, згідно яких будуються речення та згідно яких ці речення перетворюються у речення тієї ж самої або якоїсь іншої мови. Чи не повинні ми, окрім того, визначити «сенс» речень мови та задати «значення» її слів? – Ні, оскільки те, що під цим розуміється у змістових способах мови, вже міститься у прийнятих формальних структурах даного типу мовлення…

Замість такого формального опису деякої мови можна, хоч це і не зовсім коректно, дати його характеристику за допомогою змістової мови, сказавши, що речення цієї мови описують те і те. Таке змістове формулювання можна допустити, якщо ясно уявляти собі, що вона постає лише наочним перетворенням формального способу виразу. Якщо ж не звертати на це уваги, то використання змістового способу мови може приводити до постановки псевдо питань, скажімо, про сутність тих об’єктів, що фігурують. Майже усі філософи і навіть багато позитивістів роблять цю помилку.

Візьмемо в якості прикладу мову арифметики. Формальна характеристика цієї мови може виглядати приблизно так: арифметичні речення складаються із знаків такого ось роду та такими ось способами; для них існують правила перетворення. Замість цього можна використовувати змістовий спосіб мови: арифметичні речення виражають певні властивості чисел та певні відношення між числами… Слід утриматись від постановки превдопитань про те, якими предметами постають ці «числа», реальні вони чи ідеальні, ментальні або не ментальні, та ін. Ці псевдо питання не встають перед нами при використанні формального способу вираження, коли мова йде не про «числа», а лише про «знаки чисел».

Наука є системою речень, що встановлюються на основі досвіду. Проте емпірична перевірка має відношення не до окремого речення, а до системи речень… Перевірка спирається на «протокольні речення». Під ними розуміють такі речення, що їх містять початкові протоколи, скажімо, фізика або психолога… Речення наукових систем не виводяться у власному смислі із протокольних речень. Їх зв'язок з протокольними реченнями постає більш складним…

Фізикалістська мова характеризується тим, що її речення є реченнями найпростішої форми, наприклад: «У такому ось просторово-часовому пункті температура постає ось такою»… Для нашого розгляду тут важливою є ще одна особливість фізикалістських понять: вони постають абстрактними, позбавленими якості: із фізичних характеристик можна виводити протокольні характеристики, що відносяться до будь-якої області сприйняття. Усі мови, що використовуються в науці, можна звести до фізикалістської мови. Окрім фізикалістської мови не існує ніяких інших інтерсубєутивних мов …

Від науки справедливо вимагається, щоби вона мала не лише суб’єктивне значення, але була осмислена та прийнята для різних суб’єктів, що мають до неї відношення. Наука є системою інтерсуб’єктивно значущих речень. Якщо наше переконання в тому, що фізикалістська мова постає одною єдиною інтерсуб’єктивною мовою, правильно, то звідси випливає, що фізикалістська мова і є мовою науки.

 

 

Альфред Тарський

(1901 – 1983)

Біографічна довідка

Відомий польський математик, логік та філософ науки. Отримав освіту у м. Варшаві, де, після закінчення у 1924 році філософського відділення університету, працював доцентом, викладачем математики у гімназії та приймав активну участь у різного роду наукових заходах, у тому числі – міжнародного плану (відвідував Прагу, Париж, Відень). Мав контакти із відомими діячами Віденського гуртка, представниками англійської школи аналітичної філософії. Із 1939 року жив та працював у США.

 

Фрагменти ТВОРІВ

 

ПОНЯТТЯ ІСТИНИ У МОВАХ

ДЕДУКТИВНИХ НАУК

Дана робота присвячена майже цілком лише одному питанню: питанню визначення істини; сутність його полягає у тому, щоби – маючи у розпорядженні ту чи іншу мову – сконструювати правильне за суттю та формально бездоганне визначення терміну «істинне висловлювання». Це питання, що належить до класичних проблем філософії, містить у собі немалі труднощі: не зважаючи на те, що повсякденне, усталене значення терміну здається достатньо виразним та прозорим, всі спроби ретельного уточнення його значення досі закінчувались поразкою, а міркування, у яких фігурував даний термін, засновані на інтуїтивно очевидних, на перший погляд, припущеннях, багато разів приводили до парадоксів та антиномій (що їх, правда, у більш-менш задовільний спосіб розплутувати). Поняття істини поділяло у цьому відношенні долю інших аналогічних понять із області так званої семантики мови.

Питання про визначення того чи іншого поняття не поставлене належним чином доти, доки не встановлений список термінів, за допомогою якого прагнуть побудувати дане визначення, якщо при цьому визначення має відповідати своєму істинному завданню, то сенс термінів, що охоплюється цим списком, не має викликати жодних підозр.

… Звичайна, повсякденна мова не постає чимось «готовим», завершеним, із чітко окресленими границями. Ніким не встановлено, які вирази дозволено додавати до цієї мови, що, таким чином, у деякому сенсі вже до нього «потенційно» приналежні; ми не зможемо також структурно виділити серед виразів мови ті, що ми називаємо висловлюваннями, і тим більше ми не вміємо розрізняти серед сукупності висловлювань істинні. Спроба побудови структурного визначення терміну «істинне висловлювання» наштовхується – при застосуванні до повсякденної мови – на складності, які ми не в силах здолати.

… Відмовляючись від спроб рішення поставленої проблеми для випадків повсякденної мови, у подальшому процесі обговорення я обмежусь виключно формалізованими мовами. Їх можна охарактеризувати у загальному плані як такі (штучно сконструйовані) мови, у яких сенс кожного виразу однозначно визначається його формою. …Отже, для кожної з цих мов (ά) показуються або також описуються (структурно) усі знаки, з котрих утворені вирази мови; (β) серед усіх можливих виразів, утворених із цих знаків, виділяються за допомогою структурних властивостей ті, що називаються реченнями. Далі, формалізовані мови конструюються виключно для того, щоби на їх основі розвивати формалізовані дедуктивні науки; мова зрощується із наукою до такого ступеня, що… говориться про ту чи іншу формалізовану дедуктивну науку. Тому, у зв’язку із методом побудови дедуктивних наук, проявляються подальші характерні особливості формалізованих мов. А саме, (γ) позначають або описуються деякі категорії речень, називаючи їх аксіомами або примітивними реченнями; (δ) у правилах виведення виділяються деякі процедури структурного характеру, що роблять можливими перетворення одних речень в інші, … та речення, що називаються висновками… Висновки аксіом носять ім’я таких, що доводяться або прийнятними реченнями.

… На противагу повсякденній мові формалізовані мови зовсім позбавлені того універсального характеру, що притаманний повсякденній мові. Кожного разу, коли ми проводимо дослідження мови деякої формалізованої дедуктивної науки, ми повинні чітко відрізняти мову, про яку говоримо, від мови, якою говоримо, науку, що служить предметом дослідження, від науки, в котрій ми проводимо дослідження. Імена виразів першої мови та ті відношення, що між ними утворюються, належать вже до другої мови, до так званої метамови; відповідно, описи цих виразів, визначення складніших понять, особливо тих, що пов’язані із побудовою дедуктивної науки, утворюють речення другої науки, що зветься метанаукою.

В якості об’єкту дослідження я обираю тут мову деякої максимально простої та елементарної, читачам, безумовно, добре відомої, дедуктивної науки, а саме – алгебри класів, що являє собою фрагмент математичної логіки і може розглядатися як одна із інтерпретацій «формальної» науки, що зазвичай зветься алгеброю логіки.

… Основні результати даної роботи можна коротко виразити у наступних тезах:

А. Для кожної формалізованої мови кінцевого порядку ми в змозі сконструювати у метамові формально коректне і змістово адекватне визначення істинного речення, користуючись виключно виразами загально логічного характеру, виразами самої мови та термінами із області морфології мови, тобто іменами виразів мови та існуючих між ними структурних відношень.

В. Для формалізованих мов нескінченного порядку неможливо сконструювати подібне визначення.

 

Приступаючи до опрацювання наведених текстів відомих представників сцієнтистської філософії ХХ століття (більш точно – представників аналітичної філософії), слід звернути увагу на їх специфічну складність: справа у тому, що зусилля цих філософів спрямовані не на традиційні теми і проблеми філософії, а на вирішення одного стратегічного завдання – збільшити надійність науки, підвисити її ефективність та точність.

Ще однією помітною особливість цих текстів, а також і особливістю способу вирішення означеного завдання постає те, що представлені тут автори обрали дещо специфічний шлях своєї діяльності: вони розглядали науку перш за все та переважно як формалізоване мовне утворення. Тому, намагаючись усіляко усунути із науки суб’єктивні привнесення, вони прагнули виробити інструменти своєрідної шліфовки, покращення мови науки. Для того вони вважали за доцільне використовувати логічний аналіз мови – як її окремих елементів, так і її будови та структури (морфології, синтаксису, семантики). У наведених міркуваннях Р.Карнапа доволі прозоро простежується думка про необхідність перевести питання про ефективність та точність науки із площини змістової (що та як описує і виражає наука) у площину формальну, а саме: якою має бути сама лише структура мови науки безвідносно до змісту, який вона несе, точніше – безвідносно до реально-речового, фізичного змісту. За переконанням представлених тут авторів зміст мови, мовних форм та елементів слід відрізняти від змісту реальності, що її мова має виражати. Саме такий підхід, на переконання представників аналітичної філософії, має дозволити: (а) провести коректну верифікацію науки, тобто перевірку її тверджень на істинність (М.Шлік); (б) навести порядок всередині науки, перетворивши її на єдину галузь пізнавальної діяльності та відокремивши її виправдані та прийнятні положення від хибних чи сумнівних (Р.Карнап); (в) перетворити науку на сукупність формалізованих дедуктивних виведень, що будуть гарантовано володіти характером істинності (А.Тарський).

Отже, опрацьовуючи дані фрагменти текстів, варто засвоїти їх основну спрямованість, відданість їх авторів проблемі покращення науки та особливості застосування ними способів аналізу мови науки.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Аналізуючи наведені фрагменти творів, спробуйте чітко визначити те, що в них є спільного, яка тематика їх об’єднує?

2. Спробуйте відповісти на питання, чому саме автори цих творів намагались максимально формалізувати мову науки, протиставивши її повсякденній мові?

3. Дайте собі відповідь на питання про те, в чому полягали відмінності у підходах представлених авторів до шляхів аналізу та підвищення надійності науки?

4. Уважно читаючи твори М.Шліка та Р.Карнапа, спробуйте пояснити, із якими складностями стикалась ідея здійснення верифікації науки?

5. Спробуйте виділити та визначити для себе провідні поняття аналітичної філософії, що фігурують у наведених фрагментах текстів.

6. Чи зможете ви певно та однозначно відповісти на питання, що таке факт, протокольне речення, фізикалістське речення, спираючись на дані фрагменти текстів?

7. Чим, на вашу думку, можуть бути корисні та повчальні наведені тут міркування відомих філософів – представників аналітичної філософії?

8. Чи змогли би ви використати ідеї, представлені у даних творах, для своєї пізнавальної діяльності, навчання, життя?

9. Спираючи на опрацювання даних фрагментів текстів, дайте відповідь на питання про ставлення цих авторів до філософії, про їх розуміння її можливостей та завдань.