Ідея феноменології (Гьотінгенські лекції, 1907 р.).

1. Натуралістично налаштована людина ще не стурбована критикою пізнання. Натуралістично орієнтований суб’єкт у спогляданні та мисленні сприймає речі в якості зрозумілих самих по собі та наданих йому, хоча й у різний спосіб. При спостереженні перед очима знаходиться річ як дещо для нас саме по собі зрозуміле; вона є ось тут, серед інших речей, живих та позбавлених життя, одухотворених та бездушних, тобто – серед світу… Наші судження мають стосунок до цього світу: до речей, їх відношень, змін, функціональних залежностей та законів таких змін, про що ми виносимо то одиничні, та загальні судження. Ми виражаємо те, що нам дав безпосередній досвід.

… Ми протиставляємо натуралістичний спосіб мислення звичайному філософському мисленню… Для натуралістичного мислення можливість пізнання постає сама по собі наданою та зрозумілою. Пізнання розглядається як факт природи або як переживання якогось живого єства, або як психологічний факт… [Вважається, що] в усіх своїх формах пізнання є психічним переживанням. Але як тоді пізнання може бути правильним, як воно може відповідати об’єктам, що пізнаються, осягати об’єкт достовірно за своїми власними межами? Звідки знаю я пізнаючи, і при тому можу знати достовірно, що існує не лише моє переживання, ці мої акти пізнання, але й те, що пізнається, знаю, що взагалі є дещо, що в якості об’єкта протистоїть переживанню? Я повинен сказати: лише феномени насправді надані тому, хто пізнає. Суб’єкт ніде і ніколи не виходить за межі зв’язків свого переживання…

3. [Різноманітні суперечливі твердження прихильників емпіризму та психологізму] постають ареною для теорії пізнання та пов’язаної із нею історично і предметно метафізики. Завдання теорії пізнання або критики теоретичного розуму постає перш за все критичне: вона усуває ті негaразди, в які майже неминуче впадає натуралістична рефлексія. З іншої сторони, вона вирішує позитивне завдання, пов’язане із узгодженням пізнання та приведенням виявлених проблем до вирішення. Лише теоретико-пізнавальна рефлексія проводить відмінність між природничою наукою і філософією. Лише завдяки їй виявляється, що природничі науки про буття не є остаточними. Потрібна наука про суще в абсолютному смислі.

Якщо ми ставимо перед критикою пізнання метафізичні цілі, дотримуючись завдання з’ясувати сутність пізнання і його предметність, то це і є феноменологія пізнання і його предметності; вона [критика] утворює перше і основне завдання феноменології взагалі.

Феноменологія – це наука, взаємозв’язок наукових дисциплін, але феноменологія разом з тим і перш за все є методом та способом думки, це є специфічно філософський спосіб думки, специфічно філософський метод.

4. На початку критики пізнання є весь світ, фізична та психічна природа, власне людське Я та всі науки… Але їх буття, їх значення ставиться під сумнів. Чи може критика пізнання відкриватися цим питанням?.. Якщо ми запитуємо про сутність пізнання, то відповідь може бути отримана шляхом сумніву в його [пізнанні] надійності, а тим самим пізнання слід наділити якістю мати дещо абсолютно надане у своїх проявах. Я можу вести мову про невизначене сприйняття, уявлення, досвід, проте при тому буде спостерігатись як надане самий цей феномен невизначеності, уявлення, досвіду.

Будь-яке інтелектуальне переживання і будь-яке переживання взагалі, здійснюючись, може бути перетвореним у предмет чистого бачення та схоплення, і в цьому баченні присутня абсолютна даність. Цим самим надане суще як “це – тут”, сумніватись у бутті якого немає жодного сенсу.

Отже, теоретико-пізнавальна критика хоче прояснити сутність пізнання та її, цієї сутності, право на значущість. А це є не що інше, як приведення [пізнання] до безпосередньої очевидності. Отже, я вказую на картезіанський принцип сумніву та сферу абсолютної даності, тобто на сферу абсолютного пізнання, яке називається очевидністю…

5. Іманентність взагалі постає необхідною характеристикою всякого гносеологічного пізнання, тому будь-яке звернення до сфери трансцендентного… постає тут нонсенсом.

Все натуралістичне пізнання, як наукове, так і донаукове, є пізнанням трансцендентно-об’єктивуючим. Воно розглядає об’єкт як суще та, пізнаючи, прагне охопити стан речей, не іманентних пізнанню. Акт пізнання містить в собі реальні моменти, що його конструюють, але річ, яку пізнання передбачає і яку спостерігає, слід виявити у самому акті як переживання чогось, дійсно в ньому сущого. Чи можливе взагалі переживання того, що є поза межами переживання? Отже, іманентне означає: в переживанні пізнання реально іманентне. Якщо об’єкт є трансцендентним та залишається трансцендентним, якщо пізнання та об’єкт розпадаються, тоді, звичайно, тут не можна нічого побачити і пережити.

6. При баченні чистого феномену предмет постає даним не поза пізнанням або поза свідомістю, а саме у вигляді самонаданого та чисто побаченого. Це чисто побачене вимагає свого забезпечення через теоретико-пізнавальну редукцію … Лише завдяки редукції, яку ми називаємо феноменологічною редукцією, я отримую абсолютно надане, що більше не виявляє в собі нічого трансцендентного.

Якщо я ставлю під знак запитання Я, світ, переживання Я, то отримую просто рефлексію, що вбачає дане через самосприйняття. Це можна позначити так: “Сприйняте сприйняття як моє сприйняття”. Але тоді, коли я сприймаю та розглядаю сприйняте у чистому вигляді, то залишаю поза увагою його відношення до Я. Так узяте та розглянуте сприйняття постає абсолютним, позбавленим усякої трансценденції, даним саме як чистий феномен у межах феноменології.

Таким чином у феноменології предмети встановлені як сущі, проте не як існуючі в Я та в світі, які при цьому припускаються, а в чистому іманентному баченні, що схоплює абсолютну даність. Це чисто іманентне досягається перш за все шляхом феноменологічної редукції… Цим самим ми забезпечуємо собі сферу чистого пізнання і можемо заснувати науку про чисті феномени – феноменологію.

При тому мова йде не лише про реальне та іманентне, а про іманентне в інтенціональному сенсі. Пізнавальні переживання мають інтенцію, вони покладають дещо, вони відносяться тим чи іншим чином до предметності. Це відношення належить їм, хоча сама предметність їм не належить.

7. Свідомість, в якій здійснює себе буття даності, є ніщо інше, як порожня коробка, у якій ця даність з’являється простою. Вона є свідомістю, що вбачає, і так чи інакше оформлює акти мислення і предмети, що самі по собі не є актами мислення, проте саме в цих актах вони конституйовані (встановлені), саме у них постають даностями. Тут найбільш суттєвим є те, що вони конститутивно являють себе такими, якими вони є насправді.

 

 Ідеї до чистої феноменології та феноменологічної філософії.

Книга перша.

8. Ніяка мислима теорія не може змусити нас піддати сумніву принцип усіх принципів: будь-яке споглядання, що “дає із самого першоджерела”, є правове джерело пізнання, і все, що пропонується нам в інтуїції із самого першоджерела (так би мовити, у самій живій дійсності), слід приймати таким, яким воно себе дає, і в тих межах, в яких воно себе дає.

9. У стані бадьорості моєї свідомості я завжди перебуваю у поєднанні з тим же самим, хоча і мінливим у наявному вигляді, світом… Цей природний світ, світ у звичайному смислі слова, існує для мене, поки я живу, безперервно. Генеральну тезу, що належить до природної установки, ми ставимо у дужки, тобто [ставимо у дужки] цей природний світ, що є постійно для мене ось тут, що стихійно наявний і завжди перебуває як дійсність для свідомості.

Якщо я вчиню так, то я не зачіпаю цей світ, ніби я софіст, і я не піддаю його існування сумніву, ніби я скептик, а я здійснюю феноменологічне “епохе”, що повністю закриває від мене будь-яке судження про просторово-часове існування “ось тут”.

Я також виключаю всі науки, що стосуються цього світу, і не користуюсь будь чим, у них встановленим. Я можу прийняти яке-небудь положення, лише якщо візьму його в дужки.

Весь світ, що присутній в нашій природній установці, дійсно здобутій у досвіді, взятий зовсім поза будь-якою теорією, - цей світ, який тепер для нас взагалі ніщо, ми будемо вводити в дужки. Всі теорії, всі науки, - всі вони повинні зазнати тої ж долі.

Що ж залишиться, якщо виключити весь світ, і нас в тому числі, і будь-який акт сприйняття? – Мету ми можемо позначити так: винайдення нового буттєвого регіону, що досі не отримав своїх специфічних меж… Ми будемо розвивати свої студії, допоки не здійснимо те бачення, на яке ми націлились, а саме бачення того, що свідомість наділена своїм особливим буттям, яке у своїй абсолютній сутності не зачіпається феноменологічним виключенням.

З боку методу ця операція буде розкладатись на різні кроки “виключення”, “введення у дужки”, отже, наш метод набуває характеру поступово здійснюваної редукції. З огляду на це ми надалі і переважно будемо вести мову про феноменологічну редукцію…

10. Бадьоре Я ми можемо визначити як те, яке в межах свого потоку переживання безперервно здійснює усвідомлення у специфічній формі “Cogito” (“Я мислю”). …Від сутності будь-якого актуального “Cogito” не відділити те, що воно є усвідомленням чогось. Усі переживання, оскільки вони наділені такою суттєвою властивістю, називаються інтенціональними переживаннями, а оскільки вони постають усвідомленням чогось, то вони інтенціонально поєднані із цим чимось… У сутність переживання включається не лише те, що воно є усвідомлення, але й те, чого саме усвідомленням воно є, а також в якому саме – визначеному чи не визначеному сенсі воно є це щось.

11. …Матеріальний світ – це не випадковий уривок природного світу, а його фундаментальний шар, із яким суттєво поєднується будь-яке реальне буття. Чого йому ще бракує, так це душі – людей та тварин. Те нове, що приносять із собою останні – це їх переживання, що поєднує їх (в міру свідомості) із оточуючим світом. При тому свідомість та речі – поєднане ціле. Вони поєднані через окремі психофізичні єдності, що ми їх називаємо “живим” (тобто – окремі організми), а вгорі вони поєднані реальністю всього світу… При тому саме сприймання, якщо його розглядати просто як свідомість, відокремлено від тіла та його органів, є чимось позбавленим сутності в собі, просте бачення порожнього Я…

12. Будемо виходити із прикладу. Я безперервно бачу цей стіл. Я обходжу навколо нього, весь час змінюю своє розташування в просторі, але при тому я маю безперервне усвідомлення живої речової присутності того ж самого стола, що в собі лишається незмінним. Проте сприйняття постійно змінюється, воно є неперервність змінних сприйняттів. Закриймо очі. Всі інші мої почуття не поєднані зі столом. Тепер я його не сприймаю. Відкрию очі – і знову сприймаю стіл. Це є те ж саме сприйняття? – Будемо точними: повторюючись, сприйняття, оскільки воно індивідуалізоване, ніколи не лишається тим самим. Лише стіл той самий. Саме ж сприйняття… перебуває в потоці свідомості і також є потоком...Річ – це інтенціональна єдність, тобто те, що усвідомлюється як тотожно-єдине у неперервному перетіканні численних сприйняттів, а ці останні мають певний визначений стан, що може бути описаний… Все це, поєднуючись з іншими характеристиками, вичерпує реальний склад сприйняття… Річ ми сприймаємо завдяки тому, що вона “нюансується”, “проектується” за тими характеристиками, що потрапляють у сприйняття; річ єдина. Переживання ж нюансуються. З іншої сторони, просторова річ є не що інше, як інтенціональна єдність таких способів виявлення.

13. …Ми повинні також розрізняти ноетичне та ноематичне. Ноематичні предмети – об’єкт образу та зображуваний об’єкт [у тому вигляді, в якому він нам відкрився з певного ракурсу бачення]… Ми повинні всюди проводити розмежування як відносно ноематичного ядра “інтенціонального предмету як такого”, як носія ноематичних характеристик, так і відносно самих цих характеристик. Інтенціональність ноез проявляється у ноематичних поєднаннях, тому змушує нас казати про ноематичну інтенціональність, як дещо паралельне ноетичній інтенціональності.

14. Ми кажемо: інтенціональний об’єкт безперервно усвідомлюється в безперервному або синтетичному русі свідомості, проте він надається в такому русі все інакшим та інакшим; він – “той же самий” і лише надається з іншими предикатами, з іншим наповненням своїх визначень, “він” лише з’являється різними сторонами. Або ж: ось цей об’єкт лишався на цій ділянці даності незмінним, а тепер “він”, тобто дещо “собі тотожне”, змінюється та завдяки таким змінам стає дещо інакшим. Якщо такий стан справ розуміється як ноематичне описування, то тотожний інтенціональний “предмет” відокремлюється від мінливих предикатів. Він відокремлюється як центральний ноематичний момент – “предмет”, “об’єкт”, “тотожне”, “визначений суб’єкт можливих предикатів” – просто Х, відокремлене від своїх предикатів, або, точніше, від ноем предикатів. З одним-єдиним об’єктом ми співвідносимо різноманітні способи усвідомлення, свідомі акти, відповідно – ноеми актів. …Ми не мислимо об’єкт поза численними інтенціональними переживаннями, що поєднуються у синтетичну єдність, переживаннями, в яких об’єкт усвідомлюється як тотожний та все ж ноематично різним способом. Ми можемо також казати: у кожної ноеми актів є своє ядро, проте всі вони об’єднуються в єдине, в деяке тотожне “дещо”.

 

Картезіанські медитації

15. [Феноменологічна редукція]. “Я” як інстанція, що філософствує, практикує утримання стосовно того, що споглядається. І все те, значущість чого покладалась свідомістю у переживаннях, - все це цілком і повністю зберігається, проте лише як феномен.

Це універсальне позбавлення значущості (“утримання”, “виведення з гри”) всіх точок зору стосовно наданого нам об’єктивного світу і, отже, точок зору стосовно буття, або, як ще кажуть, - це феноменологічне “епохе” (утримування), введення у дужки об’єктивного світу зовсім не залишає нас з нічим. Навпаки, те, що ми отримуємо саме таким шляхом (точніше, що отримую Я, коли міркую), є моє чисте життя з усіма його чистими переживаннями та чистими покладаннями, словом – універсум феноменів у феноменологічному смислі. Можна також сказати, що “епохе” являє собою радикальний і універсальний метод, за посередництвом якого Я в чистоті схоплює себе як Я разом із чистим життям власної свідомості, в якій та завдяки якій весь об’єктивний світ є для мене і саме так, як він є саме для мене. Все, що стосується світу, все просторово-часове буття є для мене, має значення для мене саме завдяки тому, що я осягаю їх в досвіді, сприймаю, згадую, виношу судження або думаю про нього, оцінюю, бажаю та ін. Світ взагалі є для мене не що інше, як усвідомлений в актах мислення та значущий світ. …Я не можу жити, мислити, діяти в якомусь іншому світі, не можу пізнавати в досвіді, оцінювати такий світ, який не має сенсу та значущості у мені самому та з мене самого. Якщо я ставлю себе над всім цим життям і утримуюсь від будь-якого покладання буття, що передбачає світ як сущий [поза мною], якщо я спрямовую погляд виключно на саме це життя [моєї власної свідомості] як на свідомість цього світу, то я отримую себе самого як чисте “Его” з чистим потоком моїх актів мислення.

16. Проблема ставиться в специфічному аспекті, а саме як проблема існування “інших” для мене, отже – як тема трансцендентальної теорії досвіду “іншого” або так званого почування… Адже до буттєвого сенсу світу та зокрема природи… належить існування для кожного, що передбачається нами завжди, коли ми ведемо мову про об’єктивну дійсність. Окрім того, світу досвіду належать об’єкти з духовними предикатами, які відповідно до свого походження та сенсу відправляють нас до суб’єктів, тобто до інших суб’єктів, які також несуть той самий сенс досвіду існування для кожного…