Персоналіст ичн А I комунітарна революція

2. ПЕРСОНАЛІСТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Особистість – не є індивідом. Ми називаємо індивідом розпорошення особистості та її погодження з таким втраченим станом. Мій індивід – це невизначений, непостійний образ, що створюється численною зміною різноманітних персонажів, в які я занурений, всередині яких я розпорошуюсь та вислизаю від себе... Мій індивід – це... любов до своїх власних особливостей,... це зона безпеки та егоїзму, в які замуровуються, щоб забезпечити собі недосяжність, захистити проти можливої любові... Нарешті, це мінлива та визивна агресивність,... претензійність, доведена до рангу самосвідомості... Особистість, всупереч індивіду, - це завоювання, вибір, самотворення, самовладання. Вона не ховається всередині себе, вона ризикує любити. Нарешті, особистість є багатою своїми зв`язками: з плоттю світу та людини, з духовним началом, що оживлює її, зі спільнотами, в яких вона себе виявляє.

Особистість – це аж ніяк не моя свідомість про неї... Ми назвемо персональністю... дещо середнє між індивідом, його різноманітними ролями і тим, що ми невиразно відчуваємо як особисте призначення... [у вигляді образів, які ми хочемо втілити, бажань, волевиявлень, надій, закликів, які ми усвідомлюємо як свої власні]. Однак чи вичерпуюсь я ними? [...] Моя особистість - це не моя персональність. [Отже, особистість] – це невидимий центр, з яким пов`язано все; чи добре, чи погано, але вона виявляє себе за допомогою знаків як прихований хазяїн всіх рухів мого життя, який вислизає від моєї свідомості. [...] [Особистість] – надсвідома, надчасова неконституйована цілісність, більш об`ємна, ніж ми зазвичай бачимо, більш глибинна, ніж ті перетворення, які я намагаюся здійснити, щоб досягнути її. Вона є присутністю, що живе у мені [...] Особистість – це цілісний об`єм людини, узгодженість її довжини, ширини, глибини, напруження, що існує між трьома духовними вимірами: тим, що піднімається знизу і втілюється у тілі; тим, що спрямовується вверх і піднімається до рівня універсальності; тим, що йде вшир і приводить до співпричетності. Призначення, втілення, співпричетність – ось три виміри особистості.

Моя особистість – це існуюча в мені присутність та цілісність позачасового призначення, яке кличе мене до безперервного самодолання... Першочергова місія кожної людини полягає у тому, щоб послідовно розкрити той унікальний шифр, яким позначається її місце та її обов`язки в універсальній спільноті, та, протидіючи матеріальному розпиленню, прямувати до об`єднання власних сил. Моя особистість є втіленістю. Тому вона ніколи не зможе повністю позбавитись матеріальних залежностей, тих умов, в яких вона перебуває. Навіть більше, вона може себе перевершувати лише спираючись на матерію... Нарешті, моя особистість здобуває себе лише остільки, оскільки присвячує себе більш вищій спільноті...

Таким чином, трьома головними видами діяльності при формуванні особистості є: розмірковування (пошуки призначення); залучення (визнання своєї втіленості); саморозкриття (готовність до самопожертви та життя в іншому). Коли особистість втрачає одну з цих дій, вона занепадає.

[...] Персональність свідчить про внутрішній прогрес особистості. Але... особистість завжди перебуває по той бік своїх звершень;.. це добре, кожен по-своєму, усвідомлює і революціонер, що жертвує собою заради справедливої справи, і художник, який розчиняється у своєму творі, і святий, який жертвує собою заради Любові. Призначення бути особистістю, таким чином, не має ані найменшого відношення до пошуків персональності. Особистість є нескінченою, або принаймні, вона виходить за межі конечного, вона є створеною за образом Бога, як сказав би віруючий....

Два різні шляхи існують для виходу за межі індивідуалізму і руху в напрямку персоналізації: [шлях героїзму та шлях святості]... Ми припускаємо, що певним чином особистість можна знайти лише кружним шляхом, досягнути її... в тих проявах реальності, які перевершують її. Саме цю думку висловлює віруюча людина, коли говорить, що людина знаходить себе лише в Богові, а християнин додає – завдяки особистості, втіленій у Христі.

 

ПЕРСОНАЛІЗМ

ДО ПИТАННЯ ПРО ОСОБИСТІСТИЙ УНІВЕРСУМ

Персоналізм не є системою. Персоналізм – це філософія, а не лише тільки позиція, філософія, але не система.[...] Центральне положення персоналізму – це існування вільних та творчих особистостей, і він враховує присутність в їх структурах принципу непередбачуваності, що й убезпечує його від жорсткої систематизації...

Загальне уявлення про особистісний універсум. [...] Особистість – це те у кожній людині, що не може розглядатися як об`єкт.[...] Я можу в тисячу способів визначити [людину] в якості одиничного індивіда, і це допомагає зрозуміти і... пізнати, як мені вести себе з нею. Але кожний раз я маю справу з окремими аспектами її існування.[...] Особистість – єдина реальність, яку ми пізнаємо і одночасно створюємо із середини.[...] Внутрішні ресурси особистості не є наперед визначеними: те, що вона виражає, не вичерпує її, те, що обумовлює її, не поневолює її [...] Особистість є живою активністю самотворчості, комунікації та єднання з іншими особистостями, яка реалізується та пізнається у діянні, яким є досвід персоналізації. І ніщо не може нав`язати особистості цей досвід або ж примусити до нього [...] Тут виявляється головний парадокс особистого існування: воно є власне людським способом буття і разом з тим повинно бути нескінченим завоюванням...

 

СТРУКТУРА ОСОБИСТІСНОГО УНІВЕРСУМУ.

І. ВТІЛЕНЕ ІСНУВАННЯ

Особистість занурена у природу. Людина – це тіло, але й дух, вона вся – тіло, як і вся – дух.[...] Особистість перевищує природу... Людина відокремлюється від природи, пориває з нею завдяки подвійній здатності: вона єдина, хто пізнає оточуючий світ, і єдина, хто його перетворює; при цьому з усіх живих істот вона є найбільш слабкою та непристосованою. Але вона є одвічно схильною до любові, і в цьому значно перевершує всіх інших. Християнин додасть до цього: людина – прибулець від Бога.[...] Виникнення особистісного універсуму не перериває природну історію; він залучає її до історії людства, не підкорюючи повністю одну одній... Говорити про особистісний універсум можна лише стосовно майбутнього: сьогодні існують лише окремі індивідуальні або колективні його утворення. Поступове розширення цього універсуму і є людською історією [...]

Персоналізм... розглядає будь-яку людську проблему в контексті конкретного існування, від глибинних матеріальних основ до найвищих духовних виявів... Безумовно, вивчаючи інстинкти (Фрейд) або економічні закономірності (Маркс), можна наблизитись до пояснення всіх людських виявів, аж до найвищих. Але, з іншого боку, жоден з цих проявів, навіть найпростіший, не може бути зрозумілий без врахування цінностей, структур та протиріч особистісного універсуму... Крок за кроком наука та рефлексія дають образ людини, який не може обійтися без людини, і образ людини, який не може обійтися без світу.

Втілене існування. “Я” виступає як особистість вже у найпростіших своїх проявах, і моє втілене існування, зовсім не знеособлюючи мене, є сутнісним фактором моєї особистісної рівноваги... “Я” існує тілесно і “Я” існує суб`єктивно – це один і той же досвід. Я не можу мислити, не маючи буття, і не можу володіти буттям, не маючи тіла; за допомогою тіла я постаю перед самим собою, перед світом, перед іншими людьми; завдяки тілу я не є одиноким у своєму мисленні, яке у протилежному випадку було би мисленням про мислення. Не дозволяючи мені бути повністю прозорим перед самим собою, тіло постійно виштовхує мене зовні, кидає у світ, залучає до боротьби. Своєю спрямованістю до смислу воно вводить мене до простору, своїм старінням воно говорить про плин часу, своєю смертю ставить мене один на один з вічністю. Тіло обтяжує нас, ми залежимо від нього, але у ньому ж – і джерело нашої свідомості та духовності. Воно – всюдисущий посередник у житті духа...

Персоналізація природи. Особистість... звертається до природи, щоб крок за кроком перетворювати її та пристосовувати до своїх потреб... Для цього їй треба відмовитись від природи як даної і утвердити її як особистісне діяння, як опору персоналізації. Тоді належність до природи обертається пануванням над нею і світ входить у саму плоть людини та її долю.[...]

В цій перспективі ми осягаємо глибинний смисл технічного розвитку. Людина – єдина жива істота, здатна виробляти засоби праці і створювати на їх основі цілі системи машин, які, у свою чергу, формують колективне тіло людства... [Техніка] позбавляє таємниці все інтимне, заповідне, невимовне, вона дає до рук божевільних зброю, наслідки використання якої важко передбачити, заворожує своєю могутністю, щоб приховати жорстокість. Сама по собі машина здатна перетворитися на могутню знеособлюючу силу. Але стається це лише за умови, якщо вона втрачає все те, що перетворює її на засіб звільнення людини від темних сил природи, на засіб підкорення природи. Але... технічний прогрес – це зовсім не фатальна помилка європейської цивілізації, він може стати засобом, за допомогою якого людина колись підкорить Всесвіт, поширить на нього свій вплив і – хочеться вірити – перестане бути парадоксальним існуванням, загубленим у просторі.

Що заважає справі персоналізації. Трагічний оптимізм. [...] У відношеннях особистості та світу ніщо не свідчить на користь гармонії, про яку мріяв Лейбніц. Незахищеність, турбота – такою є міра нашої долі. І в доступному для огляду майбутньому ніщо не дає нам надії на закінчення цієї боротьби, як немає ніяких підстав сумніватись в тому, що в цій боротьбі – наша доля. Тепер зрозуміло, що вдосконалення втіленого універсуму та вдосконалення порядку в світі не є цілком одним і тим же, як би того бажали філософи (і політики), які вважають, що прийде день, коли людина зможе підкорити собі цілий Всесвіт. Це – вдосконалення свободи, що бореться, вдосконалення самого борця, який може здобувати урок і з поразки. Власне людська міра – це відзначений величчю та боротьбою трагічний оптимізм, це знаходження людиною міри того, чим вона є, і шлях її пролягає між скороспілим оптимізмом ліберальної або революційної ілюзії та розлюченим песимізмом фашизму.

 

ІІ. КОМУНІКАЦІЯ

Тепер нам належить звернутися до найбільш фундаментальної властивості [особистості]. Всупереч надто поширеній думці мова піде не про своєрідність особистості, її самодостатність і самоствердження, не про ізоляцію, але про комунікацію.[...] Гайдеггер і Сартр ввели цю проблематику у філософію. Комунікація, згідно з даними мислителями, заблокована потребою людини підкорювати собі подібних, володіти ними. Кожний з нас з необхідністю є або тираном, або рабом [...] Все це оживляє в людях інстинкт самозбереження.[...] Індивідуалізм – це система моральних ідей та установок, почуттів, думок, що керують людиною, яка перебуває в становищі ізоляції і самозахисту... Це абстрактна людина, позбавлена прихильностей та природного оточення, сама собі бог; її свобода і дії є безцільними, в неї немає чуття міри, вона недовірлива і обачна у відношеннях з людьми[...]

Комунікація як первинний досвід... Первинний досвід особистості – це досвід “іншої” особистості. Ти, а в ньому і Ми передують Я, або, принаймні, завжди супроводжують Я [...] Можна навіть сказати, що я існую тією мірою, якою я існую для “іншого”, і в підсумку, існувати – означає любити.

Такою є вихідна теза персоналізму. Ось чому цивілізацію, до якої він прагне, можна назвати персоналістичною та комунітарною. Формулювання “персоналістична революція”, “комунітарна революція” вперше з`явились на сторінках журналу “Еспрі” у 1932/33 роках, а потім у праці “Персоналістична та комунітарна революція” 1935 року.[...] Суспільство особистостей засновується на ряді оригінальних ідей... 1. Вийти за власні межі. Особистість є існуванням, здатним від`єднатись від самого себе, відмовитись від самого себе, розсекретити себе, щоб відкритись “іншому”... 2. Розуміти. Треба не обмежуватись власною точкою зору і вміти прийняти позицію “іншого”,... поєднувати наші відмінні одна від однієї позиції в ні з чим не порівнянній згоді... 3. Взяти на себе відповідальність зо долю “іншого”, поділити з ним його печалі й радощі, його турботи – словом, “захворіти ним”. 4. Віддавати... Економіка особистостей не будується на розрахунку та компенсації, це – економіка дарування. Великодушність, навіть якщо вона не отримує віддяки, розтоплює лід недовіри і розриває коло самотності,... ставить під сумнів користь і розрахунок,... згладжує гострі кути незгоди... 5. Бути вірним... Вірність, любов і дружба досконалі, якщо тільки вони постійні... Особистісна вірність має творчий характер...

[...] Невірно стверджувати, що любов нівелює людей. Це справедливо стосовно симпатії, споріднення душ; останнє означає, що ми намагаємось відшукати в “іншому” щось співзвучне нам самим. Справжня любов владно вимагає розрізнення та визнання “іншого” “інакшим”. Почуття симпатії належить природі, любов же – це нова форма буття. Вона знаходить шлях до суб`єкта як особистості, як свободи, незважаючи на його чесноти та недоліки.[...] Акт любові – найбільш достовірний акт людської істоти, її незаперечне Cogito: я люблю – отже й існую, і життя вартує того, щоб його прожити... Любов дається мені не лише через те, що я сам її здобуваю, але і через буття, яке мені дарує “інший”. Сартр схильний вважати, що один лише погляд “іншого” сковує мене і робить нерухомим, а його присутність, як загарбник, бере мене у полон і поневолює.

Перепони, які виникають у процесі комунікації.... 1. В “іншому” є щось таке, що постійно вислизає від наших зусиль з налагодження комунікації... 2. Але і в нас самих є дещо, що є перепоною взаємності; це – свого роду зла воля. 3... Виникають незнищенні [об`єктивні] перепони, що ускладнюють спілкування. 4... Егоцентризм.[...]

Про єдність світу особистостей. Особистісний світ... утворений подвійним рухом... – рухом до утвердження особистісного абсолюту і до створення універсального та єдиного світу особистостей.[...] Одна з ключових ідей – це думка про єдність людства... Вона протистоїть гіпотезі про абсолютний розрив між свободою окремих особистостей (Сартр) або окремих цивілізацій. Ця ідея протистоїть також всім формам расизму і кастової замкненості, спрямована проти суспільної ізоляції психічно неповноцінних індивідів, ненависті до представників інших народностей, утиску інакомислячих: будь-яка людина, як би вона не відрізнялась від інших, залишається людиною, і ми зобов`язані надати їй можливість жити по-людські.

 

ІІІ. ІНТИМНЕ СПРЯМУВАННЯ

Ми тепер будемо говорити... про суб`єктивність, про внутрішнє життя. [...] Людина може жити так, як живе річ:... [про це свідчить] “розвага” Паскаля, “естетична стадія” Кіркегора, “недійсне життя” Гайдеггера, “відчуження” Маркса, “несумлінність” Сартра... Така людина – раб свого апетиту, тілесних потреб, звичок, зв`язків... Особистісне життя починається тоді, коли людина стає здатною відійти від зовнішнього оточення, щоб оволодіти собою, взяти себе в руки, зосередитись, зібратись.[...] Наша цивілізація розваг викривлює сенс дозвілля, притуплюючи відчуття часу, встаючи перепоною на шляху створення загальнозначущих творів мистецтва, спустошуючи внутрішнє життя. [...]

[...] Особистість – це осередок свободи. Вона є скоріше присутністю, ніж виставленим напоказ буття, присутністю активною і невичерпною [...] Життя особистості за своєю природою є втаємниченим. [...] Вона не спроможна повністю розкритись у безпосередньому спілкуванні... Зона особистого... розташовується між моїм не виявленим назовні життям і життям публічним, і саме в ній я, як соціальне буття, намагаюсь підтримувати миролюбність і довірливість у моєму спілкуванні з “іншими”.[...] Не варто різко протиставляти володіння та буття як дві екзистенціальні позиції, між якими необхідно обирати (Г.Марсель). Втрачаючи володіння, особистість втрачає і будь-які прихильності, розчиняючись в об`єкті. Володіти – означає входити у контакт, відкидати самотність і пасивне існування.[...]

Призначення... Ми, як особистості, то розширюючи себе, то знову звужуючи, до останніх своїх днів приречені до пошуку єдності, яку передчуваємо, до якої прямуємо, але ніколи не досягаємо... Ця цілісність не є ідентичністю, як чимось застиглим... Єдність, про яку ми говоримо, постійно ставиться під сумнів; вона не є ані тим, що дано мені, наприклад, у вигляді спадкових рис чи звичок, ані тим, що я здобув... Щоб визначити персоналістичну позицію, достатньо сказати, що кожна особистість має власне призначення, що вона займає лише їй належне місце в універсумі особистостей. У цьому і виявляється велич особистості, своєю гідністю рівної цілому Всесвіту...

 

ІУ. ПРОТИСТОЯННЯ

Цінність розриву. Особистість як протест... Бути особистістю – означає вміти говорити і “ні”, протестувати, відрікатись від себе... Розрив, як і наступне возз`єднання, стосується суттєвих категорій, які визначають особистість.[...] Філософи, прихильники розриву,... [надають йому такої великої уваги, бо] індивід усе менше і менше відчуває себе хазяїном свого оточення, яке стрімко формується і організовується начебто без його участі - [машинами, людьми, управлінням, організаціями...].[...] Щоб відділити трансцендуюче буття та повсякденне існування, Кіркегор без кінця відкидає світ, діяльність, шлюб, церкву, інтелект і всі здорові сили індивіда спрямовує на парадоксальні пошуки Абсолюту, які здійснюються у повній самотності. Для Гайдеггера існування – не погоджування із внутрішнім світом, а втеча від небуття і смерті. За Сартром людська істота оточена загрозливим для неї цупким, безглуздим буттям, і по-справжньому вона живе тоді, коли прикладає зусилля для того, щоб вибратись з цього стану. Всі наведені міркування вражаюче змальовують явище розриву, властиве особистості... [Але] вони ігнорують такі необхідні для людського буття стани умиротворення, злагоди, жертовності.[...]

Утвердження особистості. Особистість як вчинок і як вибір. Бути – означає любити... Але бути – це також і стверджувати себе... Те, що робить можливим досвід комунікації, не є ані проникливістю, ані взаємністю,... але актом, завдяки якому Я стверджує і виражає себе.[...] Діяти – означає здійснювати вибір, приймати рішення, займати позицію і разом із тим відмовлятись від чогось, відхиляти щось... Створювати щось – означає завжди ризикувати... Рішучий, самоцінний вчинок належить лише цілісній, спрямованій до майбутнього особистості: в ньому вона виражає себе і відкривається новому досвіду; сумніви, що мають реальну причину,... є свідченням вимогливості особистості до себе, а не її нерішучості, і мають творчий характер...

 

V. СВОБОДА І НЕОБХІДНІСТЬ

Свобода не є річчю... Свобода – це утвердження особистості; свободою живуть, а не милуються нею.[...] Свобода не завойовується всупереч природним закономірностям; вона, рахуючись з ними, перемагає їх, але не скасовує.... У таємничому переплетінні природних сил... зарезервована незамінна ініціатива особистості – побачити їй одній належні шляхи свободи, обрати їх та вступити на них. Лише сама особистість, вибравши свободу, робить себе вільною. Ніде їй не знайти вже існуючої, дарованої свободи. Ніщо у світі не дає впевненості в тому, що вона вільна, якщо вона не ступить завзято на шлях свободи.[...]

... Абсолютна свобода є міфом,... [так, ніби] в ній і за її посередництвом я творю себе, мотиви своєї поведінки, цінності і взагалі світ, творю без будь-якої опори, не звертаючись ні до чиєї допомоги.[...] “Я” не лише те, що я роблю, а світ – не тільки те, що я хочу... Сама моя свобода обтяжена тим, що походить від мене, від мого особливого буття, яке її обмежує, тим, що походить від світу та його закономірностей, які її обумовлюють, і цінностей, які впливають на неї.[...]

Свобода людини – це свобода конкретної особистості, даної особистості, яка вже є і перебуває у світі перед обличчям цінностей. Це означає, що свобода взагалі є жорстко обумовленою і обмеженою конкретними обставинами. Бути вільним – означає, в першу чергу, виходити з цих обставин і спиратись на них... Не все можливе у будь-який момент... Свобода, як і тіло, розвивається, лише долаючи перепони, здійснюючи вибір, приносячи жертви... Свобода починається з [“усвідомлення необхідності”], бо саме народження свідомості обіцяє звільнення і веде до звільнення: лише стопроцентний раб не відчуває свого рабського становища, він може навіть бути щасливим, залишаючись під його владою.[...] Я не є вільним, лише спонтанно здійснюючи себе, я стаю вільним, якщо спрямовую цю спонтанність у бік звільнення, тобто в бік персоналізації світу і самого себе... Моя свобода... має своє призначення. Без призначення порив [до свободи] згасає, пристосовується до оточуючих умов... Якщо надміру пристосовуватись, можна прирости до місця і втратити здатність до подальшого руху.[...] Вільною людиною є та, до кого звертається світ, і хто відповідає на його заклик; це – відповідальна людина. Спрямована до такої мети свобода не ізолює людей, а об`єднує їх, не веде до анархії, але є у первинному смислі слова релігією, вірою. Вона – не буття особистості, але спосіб, завдяки якому особистість є всім тим, чим вона є, і є повніше, ніж якби вона лише йшла за необхідністю.

 

VІ. НАЙВИЩА ГІДНІСТЬ

Конкретні підходи до трансценденції... Спроба звести будь-яку діяльність, а особливо духовну, до виготовлення чогось, виявляє свою безпідставність... Також, утверджуючи себе, я відчуваю, що мої найбільш глибинні дії, найбільш високі звершення визрівають у мені ніби без мого відому. Я прямую до “іншого”. [...] Вищий акт особистості полягає в тому, щоб прийняти страждання і смерть, але не зрадити своєму людському призначенню. Особистість народжується в той момент, коли, як пише Г.Марсель, я набуваю усвідомлення того, що “я є чимось більшим, ніж моє власне життя”. Таким є її парадокс: людина набуває себе як особистість, лише втрачаючи себе як біологічну істоту.[...]

Спрямованість трансценденції... Постійне прямування істоти, яка не має мети, вперед, за власні межі, у світі, позбавленому смислу, не є справжньою орієнтацією, і тим більше трансценденцією.[...] Цінності свідчать про те, що особистість не залишається обмеженою та ізольованою реальністю, прив`язаною до умов свого існування,... що вона може в залежності від обставин, включати в себе і весь Всесвіт... Таким чином, особистість у підсумку – це рух до трансперсонального, про що свідчать водночас і досвід причетності, і досвід цінностей.[...] Остаточно про людське існування можна говорити лише з того моменту, коли нам вдається створити цінності або коло прив`язаностей, від яких ми не відмовимось навіть під страхом смерті.[...]

[...] Основні цінності,... їх зв`язок з особистим життям. 1. Щастя. [...] 2. Наука. [...] 3. Істина. [...] 4. Моральні цінності. [...] 5. Мистецтво. [...] 6. Спільність долі. Історія. [...] 7. Релігійні цінності. [...] Порив до цінності сам по собі, без певного критичного її осмислення, виявляє внутрішні протиріччя. Так, щастя буває недовгим, пізнання не може повністю охопити умоосяжний світ. Мистецтву не вдається виразити і зробити доступним кожному таїнство світу, моралі – позбавитись від формалізму та очистити від скверни серце людини, історії – усунути насильство, релігії – підтримувати чистоту свого духа... Ціннісне життя супроводжується радістю, але рівною мірою воно супроводжується і стражданням [...] [Також і зло є] невід`ємною ознакою свободи: дійсний вибір можливий лише в тому випадку, якщо свобода, обираючи цінність, може віддати перевагу і не-цінності... Зло нагадує нам про те, що, якщо особистість і прагне повноти існування, сама вона, як людська особистість, не може бути такою повнотою. [...]

Що ж у підсумку бере верх: буття чи небуття, добро чи зло?... Ані досвід, ані розум не можуть дати тут остаточного рішення. Відважитись на це (чи християнин, чи нехристиянин) можуть лише ті, хто керуються вірою, яка виходить за межі будь-якого досвіду.

 

VІІ. ЗАЛУЧЕННЯ

Одним з найважливіших прозрінь сучасної думки є розуміння існування як діяльності та більш досконалого існування – як більш досконалої діяльності... Необхідно розуміти діяльність у найширшому смислі. Якщо говорити про людину, вона буде означати сукупний духовний досвід, якщо говорити про буття – його внутрішню переповненість. Тоді можна сказати: те, що не діє, не існує... Отже, теорія діяльності є не доповненням до персоналізму, але займає в ньому центральне місце.

Дебати з приводу діяльності [...] Лише з персоналізацією велика кількість людей здобувають свій людський смисл, забезпечують взаємодію свободи та необхідності, долають психози та містифікації, в які заводить людину розрив її відносин з іншими людьми... Цінною є лише така діяльність, у процесі якої кожна окрема свідомість, навіть якщо вона не бере активної участі у житті, мужніє, стикаючись із загальною свідомістю та поділяючи драму свого часу.

Якщо немає ніякого способу надати смислу людській істоті, яким би очевидним він не уявлявся, якщо Всесвіт не може запропонувати мені ніякого ціннісного орієнтиру, звідси... випливає лише один висновок: роби що завгодно, аби тільки твоя діяльність була внутрішньо напруженою і могла протистояти закостенінню...

Чотири виміри діяльності. [Призначення діяльності] - змінити зовнішню реальність, сформувати нас самих, зблизити нас один з одним та збагатити світ наших цінностей.... Разом з тим,   існують відмінні типи діяльності, що відповідають якійсь одній, домінуючій вимозі, тоді як інші доповнюють її.

1. У діланні (poiein) діяльність має головною метою оволодіння зовнішньою матерією та її організацією. Назвемо цю діяльність економічною: вплив людини на речі, вплив людини на людину у плані природних чи виробничих сил... Це сфера прикладної науки, галузь промисловості у широкому смислі цього слова. Її мета і власна міра – в ефективності... Політика повинна пов`язувати суворість етики з точністю техніки. Саме на політичному рівні повинно персоналізуватися економічне начало та інституалізуватися начало особистісне. Ось чому аполітизм,... апелюючи, з одного боку, до чистої техніки, з іншої, –... винятково до внутрішнього розвитку, у більшості випадків виявляється духовним відступництвом.

2. З точки зору діяння (prattein) діяльність ставить своєю метою вже не створення зовнішнього продукту, але формування агента дії, його навичок, чеснот, особистісної єдності. Ця ділянка етичної дії має свою мету та міру в справжності – момент, що особливо підкреслюється екзистенціальними мислителями: те, що індивід робить, тут є менш важливим, ніж те, як саме він це робить та яким стає у процесі діяльності....Людина діє вже однією своєю присутністю...Техніка та етика – це два полюси неподільного союзу присутності та операціональної дії тієї істоти, яка діє лише тією мірою, якою вона є і якою є лише остільки, оскільки діє.

3. Теорія (Theōrein) – так називали греки ту сферу нашої діяльності, де досліджуються і засвоюються цінності та їх вплив поширюється на все людство. [Класичний переклад уточнює її як] споглядальну діяльність,... споглядання для нас є справою не тільки розуму, але й цілісної людини, не втечею від звичної діяльності до діяльності обраної та виняткової, а прямуванням до царства цінностей, що наповнюють та розвивають людську діяльність як таку. Її метою є довершеність та універсальність, хоча вони і втілюються у кінцевому продукті та за допомогою одиничних актів. Споглядальна діяльність є безкорисливою у тому смислі, що не націлена безпосередньо на організацію зовнішніх відносин між речами та людьми... [Але], зберігаючи в собі в якості головного завдання дослідження та створення досконалої системи цінностей, може також визначати своєю прямою метою кардинальну зміну практики. [...]

4.... Колективний характер діяльності. Спільність праці, спільність долі або духовна спільність абсолютно необхідні для її (діяльності) повної гуманізації.

Залучення.  Жодна дія не є розумною та життєздатною, якщо нехтує турботою про ефективність та не надає ніякого значення духовності, а ще гірше – відкидає одне і друге. [...] Філософія, для якої існують лише абсолютні цінності, щоб набути дієвості, намагається за допомогою бездоганних засобів досягнути досконалих цілей. Але це все одно, що зовсім відмовитись від діяльності. Абсолютне – не  від світу цього і є нерозмірним із ним. Наша діяльність – це завжди сумнівна боротьба, до того ж заради недосконалих цілей. Але відмовитись від діяльності на цій підставі означало би відмовитись від самого людського призначення... Ми не лише ніколи не маємо справи з ідеальними ситуаціями, але й частіше за все не обираємо і навіть вихідних умов, що визначають наші дії... Ми примушені відповідати на них без вагання, ризикуючи, приймаючи рішення на ходу... Про залучення говорять завжди так, ніби вона залежить лише від нас: але ми вже залучені, вже в дорозі, вже стурбовані.

[...] Творча сила [особистості] народжується з напруженого протистояння, що виникає між недосконалістю цілей та безкомпромісною вірністю обраним цінностям. Неспокійне і навіть болісне усвідомлення не бездоганності справи, якій ми слугуємо, втримує нас від фанатизму та дозволяє зберігати у бойовій готовності наше критичне чуття. Приносячи у жертву реальності уявні ідеали, ми здобуваємо особливу мужність, звільняючись від наївності та ілюзій, зберігаючи стійку віру на шляхах, сповнених сумнівів. Ризикуючи при здійсненні вибору, піддаючи себе нестаткам і небезпекам, ми здобуваємо відвагу, без якої неможливі жодні великі звершення.

 

 

Ознайомтесь з двома способами – “негативним” і “позитивним” - визначення особистості в одній з перших праць Е.Муньє “Персоналістична та комунітарна революція”. Сформулюйте відмінність уявлення про особистість від поняття індивіда та процесу персоналізації, враховуючи діяльнісний і трансцендентний (вихід за межі) зміст особистості. Поєднайте для повноти характеристики особистості три основні виміри особистості та три види діяльності, завдяки яким ці виміри набувають змісту. Дайте оцінку тому, наскільки відповідає /не відповідає ваше власне уявлення про особистість даними Е.Мунье окресленнями особистості.

Зверніть увагу на зміст та взаємозв`язок основних понять персоналізму – “особистісний універсум” та “персоналістична або комунітарна цивілізація”.

 Візьміть до уваги розуміння поняття “втілене існування”, його відмінність від поняття “існування”. Спробуйте дати сучасну оцінку розуміння Е.Мунье процесу і змісту “персоналізації природи”, його позиції щодо техніки.

Ознайомтесь з основними складовими структури особистісного універсуму: втілене існування, здатність до комунікації між “Я” і “Ти”, здатність до любові та втаємниченого інтимного існування, здатність до вчинку на основі вибору та протесту, свобода, ціннісна орієнтація та залучення до світу через діяльність.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1.Наскільки виправданим є передбачення про можливість реального здійснення «персоналістичної революції»?

2. Чи можливе визначення сучасного стану цивілізаційного розвитку як такого, що є процесом переходу до активних пошуків засад комунітарної цивілізації?

3. Чому розгляд структури «особистісного універсуму» Е.Муньє у праці «Персоналізм» розпочинає з питання про взаємовідношення особистості і природи?

4. Чи всі висновки і тлумачення процесів особистісного розвитку ви можете прийняти?

5. Які структури конкретно беруть участь у формуванні основних напрямків виявлення особистості – самоутвердження, комунікації, єднання з іншими?