Друга Книга. Об’єктивація волі.

§ 23

   Воля як річ в собі (Ding an sich) цілком відмінна від свого явища та від усіх її форм, яких вона набуває під час з’яви і які, отже, стосуються лише її об’єктивації, а їй самій непритаманні. Навіть найзагальніша форма будь-якого уявлення – об’єкта для суб’єкта – її не стосується; але існують форми, цій загальній формі підпорядковані, які знаходять загальне вираження у законі основи, до яких, як відомо, належать час та простір і, отже, завдяки їм все існує та стає розмаїттям. В цьому останньому відношенні, запозичуючи вираз із старої схоластики, я назву час та простір принципом індивідуалізації і прошу раз і назавжди це запам’ятати. Бо лише час та простір суть те, за допомогою чого рівне та єдине, за суттю і за поняттям, є, тим не менше, розмаїттям – поряд одне одного. Тому вони є принципом індивідуалізації, предметом пошуків та суперечок схоластів, які зібрані у працях Суареса. Воля як річ в собі, на основі сказаного, знаходиться поза сферою дії закону основи у всіх його проявах і, отже, цілком позбавлена основи, хоча кожний її прояв необхідно йому підкоряється. Воля свобідна від будь-якого розмаїття, не зважаючи на її нескінченні прояви в часі та просторі; сама вона одна; але не як один об’єкт, єдність якого пізнається лише у протиставленні можливості розмаїття; і не так, як єдине поняття, яке виникло шляхом абстрагування від розмаїття; вона єдина як те, що знаходиться поза часом та простором, поза принципом індивідуалізації, тобто можливості розмаїття. Лише тоді, коли все це стане зрозумілим в процесі обговорення явищ та різноманітних проявів волі, ми цілком зрозуміємо саме вчення Канта про те, що час, простір і причиновість не мають жодного стосунку до речі в собі, а є лише формами пізнання.

   Насправді, і це визнали, безґрунтовність волі проявляється найбільш очевидно як воля людини, її назвали свобідною, незалежною. Але в той же час недобачили необхідність, якій підкоряються її прояви, та оголосили дії людини свобідними, якими вони не можуть бути, оскільки будь-яка непримітна дія випливає із строгої необхідності впливу мотиву на характер. Будь-яка необхідність, як уже було сказано, є лише відношенням наслідку до причини і нічим іншим. Закон основи – це загальна форма будь-якого явища, і людина у своїй діяльності, як і будь-яке інше явище, повинна йому підпорядковуватися. Але у самосвідомості воля пізнається безпосередньо і сама в собі, тому в цій свідомості полягає і свідомість свободи. Однак, не звертають увагу на те, що індивідуум, особа – це вже не воля сама в собі, а прояв волі, і як такий вже визначений і такий, що увійшов у форму явища, – закон основи. З цього випливає дивовижна річ, що будь-хто апріорно вважає себе цілком свобідним, навіть у своїх окремих діях, і думає, що може у будь-який час змінити спосіб життя, а це означало би стати іншим. Але апостеріорі, на досвіді, він/вона виявляє, що він/вона не свобідні, а підкоряються необхідності, що не зважаючи на усі плани та роздуми, він/вона не змінює своїх дій і вони повинні від початку і до кінця свого життя проживати ними ж засуджений характер, немовби до кінця розігруючи роль, яку їм відведено…

   Я намагаюся вказати на те, що явища самої в собі безосновної волі, як такої, завжди підкоряються закону необхідності, тобто закону основи, щоб необхідність, якій також підкоряються явища природи, не забороняла нам визнати їх за прояви волі.

   Досі проявами волі визнавали лише ті зміни, які, окрім мотиву, тобто уявлення, не мають іншої основи. Тому в природі волею наділяють лише людину і у крайніх випадках тварин, оскільки пізнання, уявлення є справжнім та особливим характером тваринності. Але ми можемо спостерігати, що воля діє і там, де нею не керує пізнання, а саме: в інстинкті та художніх прагненням тварин. Те, чи вони володіють уявленнями та пізнанням, ми не враховуємо, бо ціль, згідно із якою вони діють, немовби вона була пізнаним мотивом, залишається цілком ними не пізнаною. Тому їхні дії цілком невмотивовані, не керуються уявленням, і показують нам, як воля діє поза будь-яким пізнанням. [….].

   Воля діє сліпо також і в нас самих: у всіх функціях нашого тіла, яке не керується пізнанням, у всіх його життєвих та рослинних процесах, травленні, кровообігу, виділеннях, розмноженні та рості. Не лише ці процеси, але й саме тіло є проявом волі, об’єктивацією волі, конкретною волею: все, що в ньому відбувається, відбувається завдяки волі, хоча у цьому випадку воля не керується пізнанням, не визначається мотивами, а діє сліпо, з причин, які у цьому випадку називаються подразненнями.

   Причиною, у власному значенні цього слова, я називаю той стан матерії, який, викликаючи необхідно інше, сам зазнає зміни, яка рівна вироблюваній, і це можна виразити за допомогою правила: дія рівна протидії. Наступне, при діючій причині, дія зростає у співмірності із зростанням причини, отже, і протидія також: коли відомий спосіб дії, тоді за ступенем інтенсивності причини можна виміряти та обчислити ступінь дії, і навпаки. Такі, так звані, причини діють у всіх механічних, хімічних і т. д. явищах, тобто у всіх змінах неорганічних тіл. Навпаки, я називаю подразненням ту причину, яка не зазнає протидії відповідно до її дії та інтенсивність якої не зростає паралельно з інтенсивністю дії, тому і не може змінювати останню. Незначне збільшення подразнення може спричинити дуже велике в дії або ж, навпаки, цілком знищити попередню дію і т. д. Такого виду всі дії на органічні тіла. Отже, згідно подразнень, а не просто з причин, відбуваються всі органічні та рослинні зміни в живих тілах. Подразнення, як і будь-яка причина, так само як і мотив, завжди визначають лише точку наступу кожної сили, яка проявляється у просторі та часі, а не саму сутність сили, що проявляє, яку ми визнаємо волею, приписуючи їй як свідомі, так і несвідомі зміни тіла. Подразнення тримається середини, являє собою перехід між мотивом, який є завдяки пізнанню минулою причинністю, і причиною у вузькому значенні слова. В окремих випадках воно наближається до мотиву або до причини, але завжди залишається відмінним від них. […].

   Тим часом, всі мотиви діють з необхідністю. Усвідомлення, що необхідність однаково притаманна як рухам за мотивами, так і рухам за подразненнями, полегшує нам доступ до переконання, що навіть те, що в органічному тілі відбувається згідно подразнення і цілком закономірно, тим не менше по-суті все ж таки воля, яка хоча і не сама в собі, але у всіх своїх проявах підкоряється закону основи, тобто необхідності. Тому ми обмежимося визнанням тварин, їхні дії та існування за прояв волі; але перенесемо це пізнання сутності речей самих в собі і на рослини, рухи яких виникають із-за подразнення, бо відсутність пізнання та обумовленого ним руху за мотивом є єдиною сутнісною відмінністю між твариною і рослиною. Тому ми будемо те, що для уявлення є рослиною, простою вегетацією, сліпою силою, яка розвивається, розглядати як волю.

   Нам залишається зробити останній крок: поширення нашого погляду на всі ті сили, котрі діють у природі за загальними, незмінними законами, згідно яких здійснюються рухи всіх тих тіл, які, будучи цілковито без органів, для подразнення не володіють принятливістю, а для мотиву – пізнанням. Тому ми повинні ключ до пізнання сутності речей в собі, який нам може дати лише безпосереднє пізнання власного єства, застосувати до пізнання явищ неорганічного світу, який відстає від нас у своєму розвитку. Якщо ми уважно розглянемо їх, якщо ми побачимо могутню нестримність води у земних глибинах, постійність, з якою магніт знову повертає на північ, захват, з яким до нього тягнеться залізо, напругу, з якою електричні полюси шукають з’єднання, і яке, подібно до людських бажань, лише посилюється, зустрічаючи на своєму шляху перешкоди; якщо ми подивимося на раптове і швидке зростання кристалу; якщо ми, нарешті, безпосередньо відчуваємо, як тяжіння, якому чинить спротив наше тіло, постійно тисне і пригнічує його, вірне своєму єдиному прагненню; то нам не потрібно особливо напружувати уяву, щоб навіть так далеко розпізнати нашу власну сутність, ту саму, яка переслідує в нас свої цілі у світлі пізнання, а тут, у найслабкіших своїх проявах, прагне лише сліпо, однобічно і незмінно, тим не менше, залишаючись всюди тою самою, як тут, так і там, повинна називатися волею, яка означає те, що є сутністю будь-якої речі в собі та єдиним ядром будь-якого явища.

   Різниця, навіть ознака повної відмінності між явищами неорганічної природи і волею, яку ми усвідомлюємо всередині нас, виникає на основі контрасту між цілком певною закономірністю в одного виду явищ і гаданою беззаконністю сваволі в іншому, через те, що в людині яскравіше проявляється індивідуальність: у кожного свій власний характер. Тому той же мотив не спричиняє на всіх однакового впливу, і тисячі побічних обставин, які містяться в широкій сфері пізнання індивідуума, але невідомих іншому, змінюють його дії. Тому не можна за одним мотивом визначити дії, оскільки не вистарчає іншого фактору, точного пізнання індивідуального характеру і пізнання, яке його супроводжує. Навпаки, явище сил природи викликає іншу крайність: вони діють згідно загальних законів, без відхилень, без індивідуальності, за наявними обставинами, підкоряючись найточнішому визначенню, і та ж сама сила природи проявляється цілком однаково у всіх своїх нескінченних проявах. Щоб пояснити це, щоб довести тотожність єдиної та нероздільної волі у всіх різноманітних явищах, як у найслабкіших, так і найсильніших, ми повинні розглянути відношення волі, як речі в собі, до її явища, тобто світу, як волі, до світу, як уявлення, завдяки чому перед нами відкриється найкращий шлях до глибшого дослідження загального предмета, який розглядається в цій книзі.

 

§ 27

   Якщо з усіх попередніх міркувань про сили природи та їх прояви ми зрозуміли, до яких меж може наближатися пояснення, яке виходить з пояснення причини, і де воно повинно завершуватися, якщо ми не хочемо потрапити у пастку безглуздого прагнення звести зміст усіх явищ до простої їхньої форми, тоді ми будемо спроможні визначити взагалі, чого можна вимагати від всієї етіології[1]. Її завдання полягає у пошуку причини для всіх явищ природи, тобто обставин, за яких такі явища стають можливими. Також вона повинна звести різноманітні явища до того, що діє у будь-якому явищі: до первісних сил природи. Вона повинна точно розрізняти, чи залежить різниця явища від різниці сили чи лише від різниці обставин, за яких проявляється сила, – ухиляючись від того, щоб вважати проявом різноманітних сил проявлення одної і тої ж сили, лише за різних обставин, як і навпаки, вважати проявом однієї сили те, що породжене багатьма силами. Для цього необхідна сила судження; тому так мало людей здатні розширювати у фізиці погляди, але всі здатні розширювати в ній досвід. Лінивство і незнання схиляють до передчасного посилання на первісні сили: це висловлюється з перебільшенням, подібним до іронії, схоластиками. Там, де необхідне фізичне пояснення, неможливо посилатися як на об’єктивацію волі, так і на творчу силу, бо фізика потребує причин, а воля ніколи не може бути причиною: її відношення до явища не підкоряється закону основи. Навпаки, те, що саме в собі – воля, з іншого боку існує як уявлення, тобто як явище: як таке, воно підкоряється законам, які складають його форму. Наприклад, кожен рух, хоча він постійний, – прояв волі, має тим не менше причину, з якої його можна пояснити у відношенні до відомого часу та місця, тобто не взагалі за його внутрішньою сутністю, а як окреме явище. Ця причина руху каменя механічна, а в людини мотив, але її відсутність немислима. Навпаки, загальне, притаманне всім явищам відомого роду, є загальна сила природи, яка у фізиці повинна залишатися «прихованою якістю», оскільки тут закінчується етіологічне пояснення, а розпочинається метафізичне. Ланцюг причин та дій ніколи не розривається первісною силою, на яку доводиться посилатися. […]. Низка причин і дій може бути проявом найрізноманітніших сил, якими вони керуються, але різниця між цими первісними силами, які не виводяться одна з одної, зовсім не розриває єдність зазначеного ланцюга причин і зв’язки між його ланками. Етіологія природи і філософія природи ніколи не заважають одна одній, навпаки, йдуть поруч, з різних сторін спостерігаючи за одним і тим же предметом. Етіологія досліджує причини, які породили окреме явище і вказує, як на основу всіх своїх пояснень, на загальні сили, дієві у всіх цих причинах і наслідках, точно визначаючи всі ці сили, їхню кількість, їхні відмінності і всі дії, в яких кожна сила, відповідно до обставин, проявляється по-різному, зберігаючи при цьому вірність своєму характеру, який розвивається згідно неухильного правила, тобто закону природи. Коли фізика досягне цього всього, вона стане досконалою, бо в неорганічній природі не залишиться жодної невідомої сили, ні одної дії, на які б не було вказано, як на прояв однієї із цих сил, за відомих обставин, згідно закону природи. Тим не менше закон природи залишається лише поміченим у природі правилом, за яким вона діє кожного разу, за відомих обставин, як тільки вони настають, тому можна вважати закон природи загальним фактом, а повний виклад всіх законів природи – повним переліком фактів. Огляд всієї природи завершується морфологією, яка обчислює, порівнює і класифікує всі постійні форми органічної природи: про причини виникнення окремих істот вона говорить мало, оскільки у всіх воно – народження, і лише у незвичних випадках самозародження. Але до останнього належить і той спосіб, яким всі нижчі щаблі об’єктивації волі, отже фізичні і хімічні явища, проявлення у часткових випадках, і вказувати на умови такого проявлення є завданням етіології. Філософія, навпаки, спостерігає повсюди, отже і в природі, лише загальне. Тут самі первісні сили стають її предметом, і вона визнає в них різні щаблі об’єктивації волі, яка є сутністю самого в собі світу, того світу, який вона тлумачить лише як уявлення суб’єкта. Якщо ж етіологія, замість того, щоб торувати шлях філософії, підтверджуючи її вчення прикладами, вважає, що її мета – не визнавати жодних первісних сил, за виключенням лише однієї загальної, наприклад, непроникливість, уявляючи, що остаточно її пізнала, і тому намагається насильно звести до неї всі інші, то це означає, що вона позбавляє себе основи, і тому може запропонувати лише омани замість істини. В цьому випадку зміст природи витісняється її формою, обставинам надається надзвичайна вага, а внутрішньою сутністю речей нехтують. Якби такий шлях дійсно був правильним, тоді таємниця світу вирішувалася б за допомогою розв’язання математичної задачі. Але цим шляхом ідуть тоді, коли бажають звести всі фізіологічні дії до форми та складу електрики, а її саму до певного хімізму, а останній до механізму. Такою була, наприклад, помилка Декарта і всіх атомістів, які зводили рух небесних тіл до поштовху деякої речовини, а якість до зв’язків та форми атомів, і намагалися пояснити всі явища природи як прості феномени непроникливості та зчіплювання. Хоча від цього вже відмовилися, але тим не менше це ж саме сьогодні роблять електричні, хімічні та механічні фізіологи, які вперто намагаються пояснити життя і всі функції організму, виходячи з форми та складу його частин. Ми знаходимо в «Архіві фізіології» Мекеля за 1820 рік, що метою фізіологічного пояснення є зведення органічного життя до загальних сил, а Ламарк в своїй «Філософії зоології» також вважає, що життя є простою дією тепла та електрики: «тепла та електричної матерії цілком достатньо, щоб уявити собі сутнісну причину життя». Тому тепло та електрика повинні бути річчю в собі, а рослинний та тваринний світи її проявами. Безглуздя такого твердження виявляється на 306-й сторінці зазначеної праці. Всім відомо, що в сучасну добу всі ці, вже не раз спростовані, погляди знову нахабно наступають. Якщо прискіпливо розглянути, то в їхній основі лежить припущення, що організм – це лише нагромадження проявів фізичних, хімічних та механічних сил, які випадково зійшлися і сформували організм, як гру природи, без будь-якого сенсу. Тому організм тварини та людини не був би, з філософської точки зору, вираженням окремої ідеї, тобто не був би безпосередньою об’єктивацією волі на вищому щаблі; а був би лише проявом тієї ідеї, яка об’єктивує волю в електриці, хімізмі та механізмі. Тому організм виявився би випадковим збігом цих сил, так само як фігури із хмар або сталактитів, тому не викликав би до себе жодного інтересу. Проте ми можемо бачити в яких межах застосування фізичних та хімічних пояснень організму буде корисним; я збираюся показати, що життєва сила, без сумніву, використовує сили природи, але не складається з них, як коваль не складається з молота і наковальні. Тому ніколи не можна буде пояснити, виходячи з них, життя рослин, наприклад, виходячи із ендосмосу[2], не кажучи вже про життя тварин. Наступне міркування прокладе нам шлях у такому важкому дослідженні.

   Справедливо, що, згідно усього сказано, природничі науки помиляються, коли намагаються ототожнити вищі щаблі об’єктивації волі з нижчими, бо невизнання та заперечення первісних та самостійних сил природи настільки ж помилкове, як і необґрунтоване припущення впливу самобутніх сил там, де є лише прояв вже відомих сил. […].

   Якщо із проявів волі, на нижчих щаблях її об’єктивації, отже, в неорганічному світі, більшість з них ворогують між собою, тому що кожен з них намагається під впливом причиновості заволодіти матерією, то ця ворожнеча породжує явище вищої ідеї, яка перемагає всі попередні, менш досконалі, але так, що вона другорядним чином дозволяє проявити їм свою сутність, приймаючи до себе деякий її аналог. Такий спосіб дії можна зрозуміти, виходячи з тотожності, яка проявляється у всіх ідеях волі та з її постійного прагнення до все вищої об’єктивації. Тому ми бачимо, наприклад, в затвердінні кісток деяких аналог кристалізації. Слабше проявляється аналогія з затвердінням м’яса. Змішання соків в тваринному організмі і виділення – це також аналог хімічного поєднання і виділення; навіть закони останніх все ще продовжують діяти, але підкоряються владі вищої ідеї. Тому одні хімічні сили поза організмом ніколи не породять подібних соків; навпаки:

«Дія природи» - ось як це хімія називає» («Фауст»)

Об’єктивація волі, яка виникає з перемоги над чисельними нижчими, менш досконалими ідеями, запозичує у них їхній вищий аспект і набуває зовсім іншого характеру. Воля об’єктивується в новому, більш досконалому роді: спершу з’являється за допомогою самозародження, а потім, через асиміляцію з зародком, органічний сік, рослина, тварина і людина. З боротьби нижчих явищ походять вищі, які поглинають перші, але реалізують усі їхні прагнення. Отже, тут вже панує закон: змія не стане драконом, якщо вона лише не поїдає інших змій.[…]. Згідно даного міркування можна, звичайно, вказати в організмі на сліди хімічного та фізичного виду дій, але пояснити їх з них самих неможливо, тому що він не є випадковим явищем, що виникає із сукупності дій подібних сил, а є вищою ідеєю, яка підпорядковує собі нижчі поневольницькою асиміляцією; бо воля, об’єктивуючись в усіх явищах, прагне можливо найвищої об’єктивації, тут відмовляється від нижчих щаблів свого прояву, після виникнення між ними конфлікту, щоб сильніше проявитися на вищому. Немає перемоги без боротьби. Вища ідея або об’єктивація волі, будучи у стані проявитися лише перемігши нижчі, зазнає опору від останніх, які, хоча і переможені, все ще прагнуть до незалежного і повного вираження своєї суті. Як магніт, що підіймає залізо, підтримує тривалу боротьбу з тягарем, який, в якості нижчої об’єктивації волі, володіє пріоритетним правом на матерію цього заліза, при чому магніт стає сильніший у постійній боротьбі, бо протидія спонукає його до більшого зусилля; так само і будь-який прояв волі, включно з її проявами в людському організмі, витримує тривалу боротьбу з багатьма фізичними і хімічними силами, які, в якості нижчих ідей, мають над цією матерією пріоритетні права. Тому опускається рука, яку тримали піднятою певний час для перемоги над вагою: звідси відчуття здоров’я, яке виражає перемогу ідеї самосвідомого організму над фізичними і хімічними законами, котрі первісно панують над соками нашого тіла… Звідси взагалі походить тягар фізичного життя, необхідність сну і самої смерті… Очевидно, що кожний організм являє собою ідею, відображенням якої він є, за винятком частини його сил, потрачених на підкорення нижчих ідей, які змагаються за його матерію. Здається, що це привиджувалося Я. Бьоме, коли він в одному місці каже, що всі тіла людей і тварин, і навіть рослин, напівмертві. Зважаючи на те, чи здатний організм перемогти сили природи, які виражають нижчі щаблі об’єктивації волі, він стає більш чи менш досконалим вираженням своєї ідеї, тобто далі або ближче знаходиться від свого ідеалу, ідеалу краси.

   Отже, в природі ми постійно бачимо боротьбу, суперечку, і надалі ми чіткіше побачимо в цьому властиве волі роздвоєння в самій собі. Кожен щабель об’єктивації волі змагається за матерію, простір і час. Існуюча матерія повинна постійно змінювати форму, тому що під керівництвом каузальності, механічні, фізичні, хімічні, органічні явища виривають матерію одне поперед іншого, бо кожне намагається втілити свою ідею. Цю боротьбу можна спостерігати у всій природі, яка на ній тримається: «Якби не було ворожнечі в речах, взагалі нічого не було б, як стверджує Емпедокл» (Аристотель. Метафізика), бо ця боротьба вказує на роздвоєння волі в самій собі. Найочевиднішою ця боротьба стає у світі тварин, в якому одна тварина харчується рослинами і стає поживою для інших, тобто повинна поступитися матерією, в якій виражалася її ідея, для вираження іншої, оскільки кожна тварина може підтримувати своє існування лише постійним знищенням інших; так що воля до життя (бажання життя) є сама для себе поживою і, нарешті, рід людський, який підкорює всіх інших, вбачає у природі об’єкт для власного споживання. Тим не менше, він проявляє сам в собі цю боротьбу, це роздвоєння волі, з жахливою очевидністю, і стає «людина людині вовк». Також ми розпізнаємо боротьбу і на нижчих рівнях об’єктивації волі. Багато комах (особливо іхневмоніди) відкладають свої яйця на шкірі, і навіть в тіло личинок інших комах. Молодий поліп, у вигляді гілки, яка виростає із старої, від якої з часом відділиться, бореться з нею за здобич, хоча ще не відділився від неї. Але найяскравішим прикладом такої боротьби є австралійська мураха-бульдог: коли її розріжуть, тоді розпочинається битва між головною частиною і хвостом; перша нападає своїми щелепами, а остання хоробро захищається, нападаючи на першу. Бій триває півгодини, допоки частини не помруть, або будуть з’їдені іншими мурахами. […].

   Таким чином, ми бачимо, що тут воля, на нижчих ступенях, виявляється сліпим потягом, темним, глухим покликом, поза будь-яким безпосереднім пізнанням. Це найпростіший і найслабший вид її об’єктивації. Як такі, сліпий потяг та несвідоме прагнення ще проявляються у всій неорганічній природі, у всіх первісних силах, відкриттям та вивченням яких займаються фізика та хімія. Завдяки їм ми знаємо про ці сили із цілком однорідних та закономірних явищ, які зовсім не наділені індивідуальним характером, а лише кількісно присутніх у просторі та часі, тобто завдяки принципу індивідуалізації, так само як збільшується кількість зображень через краї скла.

   Зі щабля на щабель воля все чіткіше і чіткіше об’єктивується і в рослинному царстві, в якому його явища виникають вже не на основі причини, а подразнення, вона діє ще цілком несвідомо, як сліпа спонукальна сила. Поступово висхідні щаблі об’єктивації волі ведуть, нарешті, до точки, на якій індивідуум, який являє собою ідею, вже не може одержувати поживу для її асиміляції за допомогою простого руху подразнення; так як таке подразнення повинно бути очікуване, а пожива чітко визначена, то за умов тисняви та плутанини індивід повинен очікувати для себе поживу, а це не сприяло б його росту. Тому харч треба шукати, вибирати з того моменту, коли тварина виходить з утроби матері чи яйця. Це означає, що на цьому щаблі об’єктивації волі стають необхідними мотив та свідомість, як допоміжні засоби для збереження індивіда та продовження його роду. Але разом з цими засобами пристосування виникає світ як уявлення, зі всіма його формами, об’єктом і суб’єктом, часом, простором, розмаїтістю і каузальністю. Світ раптово показує свій інший бік. Воля, яка до сих пір безпомилково йшла у темряві за своїми потягами, запалює собі на цьому щаблі світоч, як засіб, котрий стає необхідним для усунення перешкод та незручностей. Непомильність, з якою вона діяла в неорганічній природі, ґрунтувалася на тому, що вона діяла із власної сутності, як сліпе прагнення, без допомоги, але й без завад з боку зовсім іншого світу, світу як уявлення, який, будучи віддзеркаленням її сутності, є, тим не менше, за своєю природою, зовсім іншим і втручається у послідовність її явищ. Тому й припиняється безпомильність дії волі. Тварини вже підлягають привидам та помилкам, але вони володіють лише чуттєвими уявленнями. Вони не мають ні понять, ні рефлексії, і тому прив’язані до теперішнього і не можуть роздумувати про майбутнє.[…]. Нарешті, там де воля досягла найвищого ступеня об’єктивації, осяяне розумом пізнання тварин, які отримують дані від чуттів, з чого виникає просте споглядання, обмежене лише теперішнім, – вже виявляється недостатнім: складна, багатогранна, здатна розвиватися, людина повинна бути осяяна двійним пізнанням, щоб зберегтися. До розуму повинна приєднатися ніби висока ступінь споглядального пізнання, його рефлексія: розум як засіб абстрактних понять. Разом з ним виникає осмисленість, яка містить в собі огляд майбутнього і минулого, і внаслідок цього, роздуми, турботу, здатність діяти незалежно від природи і, нарешті, цілком ясну свідомість власної рішучості волі, як такої. Якщо вже під час чуттєвого пізнання виникає можливість помилки та обману чуттів, то з появою розуму впевненість у непогрішність та непомильність зникає зовсім: інстинкт цілком зникає, а обдуманість, яка повинна його замінити, породжує невпевненість та хвилювання; стає можливою помилка, яка у багатьох випадках перешкоджає адекватній об’єктивації волі в діях. Бо хоча воля вже у характері прийняла свій певний та незмінний напрямок, відповідно якому саме бажання (хотіння) не помиляється відносно своїх мотивів; тим не менше помилка може спотворити його прояв, бо в цьому випадку примарні мотиви впливають подібно до справжніх і знищують їх (тому схоластики казали правду: цільова причина породжує не реальне буття, а буття пізнане). Наприклад, коли упередження підсовує уявні мотиви, які спонукають людину до дії, яка зовсім не доречна за даних обставин, тобто за яких воля могла б проявити себе: Агамемнон жертвує своєю дочкою; скнара роздає милостиню, з надією, що в майбутньому його за це винагородять.

   Взагалі пізнання, як розумне, так і чуттєве, виникає з волі, належить до сутності вищих щаблів її об’єктивації, в якості простого засобу пристосування та збереження індивідуума та роду, як і будь-якого органу тіла…

 

   Вивчаючи наведені тут фрагменти творів А.Шопенгауера, слід зважати на те, що він вважається одним із фундаторів некласичної філософії як такої філософії, що відмовляється він фундаментальних засадничих ідей та понять філософської класики. Тому варто вдуматись в аргументи філософа відносно того, чому світ тлумачиться як уявлення, чому і як людина, що здатна пізнавати світ, виявляється як реалізація світової волі, чому, врешті, життя людини стає для неї обтяжливим. Під час читання тексту зверніть увагу на те, як А. Шопенгауер тлумачить поняття «річ в собі». Поняття «річ в собі» є центральним поняттям у метафізиці волі А. Шопенгауера, тому сконцентруйтеся на його аналізі з метою виявлення основних характеристик світової волі, як речі в собі, в проявленому світі на його різних щаблях: від мінералів до людей.

   Також треба звернути увагу на поняття «об’єктивація». Об’єктивація дозволяє світовій волі, як речі в собі, проявитися. Без об’єктивації світова воля залишилася б невідомою загадкою і тоді видимий світ не постав би як прояв світової волі.

   Щодо світу як уявлення, то тут читач повинен звернути увагу на особливості прояву світової волі на рівні людини. Світ як уявлення стосується людини, бо людина наділена здатністю уявляти, фантазувати, створювати образи реальності тощо, а мінерали, рослини і тварини ні. А. Шопенгауер стверджує, що уявлення лише відвертає людину від реальності і штовхає її до помилок, чого немає на нижчих щаблях прояву світової волі, наприклад, на рівні рослин чи тварин, де вся «діяльність» визначається інстинктом.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Які реальні прояви та аспекти людського буття дозволяють характеризувати світ як уявлення? Спробуйте розгорнути власні міркування «за» і «проти» з цього питання.

2. Яку роль у системі філософських міркуваня А.Шопенгауера відіграють поняття об’єкту та суб’єкту? В чому полчгає їх докорінна відмінність?

3. Поясніть значення виразу «річ в собі». Чому А. Шопенгауер вважає, що світова воля є «річчю в собі»?

4. Які характеристики світової волі наводить А. Шопенгауер?

5. Як проявляється світова воля на рівні мінералів, рослин і тварин?

6. В чому полягають особливості проявів світової волі на рівні людини?

7. Як ви вважаєте, чи необхідна боротьба за виживання у світі людей?